Діти Роліту в кривому дзеркалі «Спогадів» Дмитра Стельмаха

334

У десятому числі журналу «Сучасність» за 2012 рік
опубліковано «Спогади» Дмитра Стельмаха, молодшого сина письменника Михайла
Стельмаха.

Спогади написані досить цікаво, динамічно, живою мовою. Вони
містять низку оповідей з історії сімейного життя Стельмахів, тобто належать до
жанру  усної історії роду, що її не
вичитаєш в офіційній біографії письменника.

Спогади стосуються не лише родини Стельмахів, автор
переказує з пам’яті й розмаїті факти з життя їхнього оточення. Йдеться
переважно про мешканців славнозвісного Роліту – будинку письменників на
колишній вулиці Леніна 68, де жили Стельмахи. Природно, що увагу оповідача
сфокусовано значною мірою на найближчому йому середовищі дітей письменників, з
якими він проводив час у дитячих дворових забавах. Цю частину Спогадів я читала
з особливим інтересом, бо, як колишня мешканка Роліту, багатьох із фігурантів
Стельмахових історій добре знала. Зауважила й деякі неточності. Наприклад,
дружину письменника Василя Кучера звали Галиною, а не Марією, а дочку –
Мар’яною, а не Яриною. У сюжеті про сина Антоненка-Давидовича Стельмах називає
його батька то Борисом Дмитровичем, то Борисом Іллічем.

Але не такі дрібниці змусили мене написати цей відгук. У
Спогадах є неточності значно серйозніші. Чимало з переказаних Стельмахом
історій належать до сфери пліток, причому деякі з них походять з нечистих
джерел. Стосується це передусім вже згадуваної родини Антоненків-Давидовичів,
зокрема його сина Євгена.

Євген був однолітком мого молодшого брата Андрія, вони
товаришували, і Євген часто заходив до нас в гості. Це був худенький підліток
неміцної статури, який зовні нічим прикметним не вирізнявся. В гостях він
поводився як вихована, чемна дитина. Жодних демонічних рис, які приписує
хлопцеві Дмитро Стельмах, я в ньому не помічала.

Великим перебільшенням, щоб не сказати наклепом, є й
твердження автора Спогадів про те, що нібито в шкільні роки Євген вів
«розгульне та розпутне життя» і «вчився так, що ніхто йому не збирався і
атестат видавати». Серед нечисленних паперів мого брата, які лишились після
його смерті, я знайшла лист від Євгена, написаний з тюрми невдовзі після його
першого арешту. Лист написано грамотною українською мовою, а, як відомо,
поганих учнів вирізняє передусім безграмотність.

В історії з Євгеновим атестатом про закінчення школи
Стельмах-молодший кидає кавалок бруду і в бік його батька: «Бідолашний Борис
Дмитрович, як мені розповідали, –  пише
він, – став навколішки перед директоркою школи – Дмитренко Надією Дмитрівною –
і виблагав атестат для любого чада».

Щодо цієї вигадки, яку хтось (цікаво, хто?) розповів
Стельмахові, можу сказати «чув дзвін, та не знає, де він». Знаю як достеменну
зовсім іншу історію, що стосується родини Антоненка-Давидовича. В цій історії
справді хтось стояв на колінах і просив не псувати атестат для сина, але робив
це не Борис Дмитрович (та й чи можна уявити собі цього незламного чоловіка в
такій позі?).  Навпаки – інша особа
колінкувала перед ним.

Цю історію я знаю не лише від брата, а й від самого Бориса
Дмитровича, та й травмованого Євгена бачила на власні очі, тому в її
правдивості не маю жодного сумніву. А історія ця така.  Якось у віці десяти чи одинадцяти років
Євген, граючи з однолітками у дворі, з одним із них, як це часто буває між
хлопчаками, побився. Вдома скривджений хлопчик пожалівся матері на Євгена, і
вона вирішила рішуче втрутитися у дитячий конфлікт. Разом із другим сином,
старшим від Євгена на сім чи вісім років, жінка завела Євгена до парадного, щоб
ніхто не бачив розправи, і наказала синові: «Бий його!». Той виконав материн
наказ, та так постарався, що зламав Євгенові ніс. Обурений Борис Дмитрович
написав скаргу про вчинок хлопця до його школи, а той якраз завершував навчання
у десятому класі і мав невдовзі отримати атестат. Заява Бориса Дмитровича
загрожувала випускникові поганою оцінкою з дисципліни, що відповідно зменшувало
його шанси на майбутню успішну кар’єру. Це змусило матір хлопця прийти до
Бориса Дмитровича з каяттям і навколішках умовити його забрати скаргу, що він,
зглянувшись на її сльози, й зробив.

Перекручено у Спогадах й інформацію про обставини першого
ув’язнення Євгена Антоненка-Давидовича. Як пише Дмитро Стельмах, йому дали
чотири роки за участь у груповому зґвалтуванні. І це також не відповідає
реальним фактам. Історія ця детально описана в опублікованому ще 1998 року
листуванні Б.Антоненка-Давидовича з дочкою Яриною 1972 року  (Див.: Антоненко-Давидович Борис. Нащадки
прадідів. – К., 1998, с.530-532). І шкода, що Дмитро Стельмах переповідає її не
з першоджерела, а з якихось непевних чуток.

Євгена звинуватили в тому, що він привів двох дівчат у
квартиру до приятеля, в товариство, де було ще кілька хлопців. Коли Євген уже
пішов додому, хлопці вирішили «розважитися» з однією з дівчат. Рятуючись, вона
вистрибнула з балкона другого поверху і зламала ногу. Мати потерпілої дівчини
подала на хлопців до суду. Євгенові спочатку дали три роки ув’язнення, але
жінка наполягала на суворішому покаранні, справу переглянули і йому додали ще
три роки. Хоча фактично провина Євгена, яка полягала б у доказі, що він привів
знайомих дівчат не випадково, а з умисною метою, не була доведена. Цікаво, що
друга дівчина обурювалась засудженням Євгена, і вони з матір’ю навіть подали до
Верховного суду заяву з протестом, але її не врахували.

Треба сказати, що нічого екстраординарного у вчинку Євгена
не було. Київська молодь у ті роки саме так проводила дозвілля – хлопці й
дівчата збирались у когось із друзів на квартирі. Адже затишних кав’ярень, де
можна було б зустрітись за чашкою кави або й якогось міцнішого напою, в той час
не було, а ресторани молодим людям були не по кишені. На квартирах у друзів
відбувались і знайомства – хлопці приходили зі своїми товаришами, дівчата з
подругами. Зазвичай нічого непристойного в таких молодіжних товариствах не
відбувалось – пили кисляк, як тоді називали дешеве натуральне вино, слухали
музику, танцювали. Випадок з Євгеном вирізнявся тим, що в квартирі, куди він
привів дівчат, опинились хлопці з міського дна, так звана шпана.   

Загалом все, що відбувалось з Євгеном
Антоненком-Давидовичем, на моє глибоке переконання, було спецоперацією,
спланованою в КГБ з єдиною метою компрометації батька, а хлопцеві, який не
успадкував батькового таланту й сили волі, не вистачило тямки, щоб це зрозуміти.
Підтвердження своїх здогадів я знайшла у «Книзі споминів» Михайлини
Коцюбинської (Акта, 2006. – С.86), яка мала достатньо підстав для неприязного
ставлення до Євгена, адже саме через його листи з тюрми, написані, швидше за
все, під диктовку тюремників, Борису Дмитровичу не дозволили одружитися з
Михайлиною. Описуючи життя письменника на початку 80-х, яке стало нестерпним,
бо дружина перебувала в психіатричній лікарні, а син – у тюрмі, Михайлина
Хомівна зауважує: «Зважаючи на те, ким був в очах КГБ Антоненко-Давидович, я
переконана, що до всіх справ навколо сина безпосередню причетність мала ця
установа».

Впевнена, що й до продукування чуток, що їх, свідомо чи
несвідомо, поширює Дмитро Стельмах, демонізуючи образ Євгена вже після його
смерті , мала причетність та сама «контора підземного буріння», як називали КГБ
дисиденти.

Не можу не спростувати ще один наклеп у спогадах Стельмаха
стосовно мого брата Андрія, швидше за все, сфабрикований у тій же конторі.

Андрій загинув зовсім не так, як це описано у Стельмаха. Він
справді на початку 80-х виїхав з Києва до Сімферополя, де одружився вдруге. Не
знаю, чи розливав він там пиво в барі, заробляючи, за інформацією Стельмаха,
якісь шалені гроші, а от те, що в тому барі його вдарили по голові, через що
він втратив розум, є чистісінькою вигадкою.

Насправді Андрія згубила його одержимість мрією виїхати за
кордон. В часи хрущовської відлиги наш батько почав листуватися зі своїм
братом, який жив з родиною у США. Вдалося виїхати з СРСР і кільком
друзям-євреям з оточення нашого старшого зведеного брата Олега. Саме з цією
метою, а не лише заради фарцювання, як про це пише Стельмах, він постійно шукав
контактів з іноземцями. Десь через три роки після того, як він переїхав до
Криму, Андрій раптово, без попередження, приїхав до мене, повідомивши, що
збирається їхати до Москви, щоб звернутися до канадського посольства з
проханням про виїзд до родичів. Я розуміла безглуздя й небезпеку такого кроку,
але Андрій так затявся, що відмовити його було неможливо. Він не зважав на
жоден мій аргумент, хоча я нагадала йому і випадок з Євгеном
Антоненком-Давидовичем, про який він же мені свого часу розповідав. Коли після
відбуття першого ув’язнення Євген повернувся додому, то через якийсь час подав
заяву з проханням дозволити йому виїхати за кордон. Невдовзі його схопили
ввечері на вулиці невідомі кремезні хлопці, затягли в якийсь порожній автобус і
добряче побили.  Пізніше його
заарештували знову, цього разу просто підклавши йому в кишеню долари після
зустрічі з іноземцем.

І тут хочу спростувати ще одне твердження Д.Стельмаха про
те, нібито всі фарцівники, а радше фарцовщики, бо саме так їх всі називали,
були завербовані в КГБ, бо інакше їм би ніхто не дозволив купувати в іноземців
речі. Річ у тім, що кримінальної статті за купівлю речей в іноземців не
існувало, заарештувати могли лише за придбання валюти, що й застосували до
Євгена, відправивши його «на хімію», як називали працю зеків на хімічних
заводах, після чого він невдовзі помер від раку горла.

Що ж до мого брата, то до Москви він таки поїхав. Але
опинився не за кордоном, а в психіатричній лікарні. Це було в часи правління
Андропова. Як тепер відомо, за його розпорядженням, до інакодумців тоді
переважно застосовували примусове лікування у цих закладах. Забрала я брата вже
з сімферопольської лікарні, куди його перевели з московської, але пояснити
мені, як він туди потрапив, лікарі відмовились.

Мені Андрій розповів, що з канадського посольства його
запроторили до якоїсь переповненої жахливої лікарні, де годували через трубку,
бо він відмовлявся їсти, і безкінечно кололи якісь препарати.  Змінився він до невпізнання. Раніше
вродливий, розумний й імпульсивний, він тепер справляв враження людини, з якої
повністю вичавили життєву енергію й силу волі. Він чув голоси і час від часу
хрестився якимсь дивним автоматичним жестом. Кілька останніх років він провів
переважно в Кирилівській лікарні. Помер Андрій 12 червня 1991 року від зупинки
серця.

Мені було нелегко згадувати пережите. І я б цього не робила,
якби не вважала, що ті завали брехні, які лишились нам від найпідлішого в світі
режиму, опричники якого безжально нищили навіть беззахисних дітей, нині варто
розчищати, а не примножувати їх фальшивою інформацією. Розумію, що я пам’ятаю і
бачу Євгена Антоненка-Давидовича, а тим паче брата, інакше, ніж їхній одноліток
Дмитро Стельмах. А проте трагічна доля обох хлопців заслуговує якщо не на
розуміння, то принаймні на співчуття. А саме цієї здатності явно бракує
молодшому синові класика української радянської літератури.                                                           

 

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!