Пам’яті Сергія Плачинди
Дідо-всевідо срібних валів, за якими для нього – і тиша, і сховок, і мудрість предвічна…
Гадаю, достоту так за валами – але вже Змієвими! – велося і подаленілим у імлі століть антам, що
їх він віддавна вподобав (скільки пам’ятаю, увесь час не переставав Плачинда
нагадувати: бутність і формовияви хваленої-перехваленої античності із пракореня
антів проросли): ними вони боронилися, ними ж карбували простір та знакували
розмисел, списуючи, ніби пергамент, ґрунти свої нетлінною в’яззю рукотворних
валів.
В’яззю, яка була – для іудеїв спокуса, для еллінів безумство, а для захланних
здобичників – жаска осторога, осібний
«правопис» якої так ніколи не судилося втямити ні степовим ордам, ні «варязьким
гостям». Не випадково, до речі, ще 68-го, в осатаніло нищеній згодом по всіх
книгозбірнях «Неопалимій купині», яка
ошелешеному поспільству єдиною правила за непофальшований підручник з історії
України (кожного разу, як чую «Благословенна будь, Неопалима Купино, ще
проросте твоє зерно, ще вдарить дзвін» у виконанні світлої пам’яті Кості
Єрофеєва, згадую ту маленьку – у
розгорнутих долонях, певно, могла б поміститися – книгу, що її, як найбільший
скарб, дала мені на кілька днів сільська бібліотекарка), звістуватиме він про
наддніпрянських орачів ще до-києворуської доби, які «володіли латинським,
старогрецьким і своїм, поки що таємничим, нерозгаданим письмом». Одначе, на
відміну від них, давніх насельників нашого «серединного світу», його вали були
не земляними, а надземними – легкими, летючими, білими, громадячись на
письмовому столі стосами паперу, течок, газетних шпальт, блокнотів, вздовж і
впоперек помережаних його упізнаваним одразу почерком, якихось листів, що
надходили зі всіх кінців України, бо ж кожний тобі аматор української
праісторії за доконечну потребу мав сповістити автора «Лебедії» про своє
несмертельної слави відкриття. Власне, у тих «геологічних шарах» списаного паперу – його стиль, неповторний, суто «плачиндівський»: брати все
«на перо», фіксувати, занотовувати, хоча б у такий спосіб намагаючись убезпечити
від нищення кожну дещицю, кожну для когось малозначущу, проте для нього
неймовірно важливу – бо в сув’язі своїх семантичних стихій на всі континенти
Землі розпросторену! – цяту української Ойкумени. Бо об тім, що вона, повсякчас
загрожена Ойкумена наша, попри увесь високий маєстат свій – якась напродиво
зникома, йому випало дізнатися не з чиїхось розповідей, він сам на своїм віку
побачив стільки і такого… І як зникали по архівах старі акти, як тільки ними
він починав цікавитись (ще десь на схилку 50-х дав в одному московському архіві
«запит» про папери імператриці Елизавети Петрівни, яка, аби повінчатися з
Розумовським, хотіла піднести його до монаршої гідності і зробити правителем
автономної України – так після того ніхто і ніколи тих документів більше не
бачив), як горіли стоси українознавчих
книг у підпаленій бібліотеці Академії наук 64-го, як у 85-му на Академічних
садах побіля Києва, де на своїй письменницькій дачі зберігав Плачинда
унікальний архів (і «самвидав» там був, і такі артефакти, що лише в одному лише
примірнику й існували, і рукописи унікальні,
а головне – зберігалась в архіві упорядкована картотека сюжетів, переказів і
легенд старожитньої української мітології, власноруч записаних ним від
небоязких автохтонів по віддалених селах та хуторах), з якогось дива стається
вибух – і то такої сили, що самого його разом із вхідними дверима відносить на
20 метрів. Зрозуміла річ, усі папери згоріли, що й сліду від них не лишилося
(так буває, коли легкозаймистою речовиною все попередньо «оброблять»), а Сергія
Плачинду од неминучої смерті, як він сам казав, Білі Вили порятували. Хоча й
мав він потім клопоти – особливо із зором, який на певний час був майже
втратив… Уже перед самим розпадом Союзу один відставний кадебіст повідав:
їхньої то «контори» робота, і мало все списатися на необережність господаря, але щось там не залагодилося – не врахували протяг, який
утворюють відчинені двері, чи що… У висліді –
письменник лишився і далі топтати ряст, а «оператівнік» отримав суворе «взисканіє», щоб більше такої
халтури не допускав. Тож коли щовівторка і щочетверга (присутні його дні у
відділі української літератури київського Інституту українознавства) після
традиційних наших вітань та «маленького коньячку» з ранковою кавою (неодмінне
під цю пору напівпитання-напівропозиція Сергія Петровича як зачин до
спілкування та українознавчо-письмацьких клопотів : «Кавички?») сідали ми кожен
побіля свого – я за клавіатуру «компа», а творець «Словика давньоукраїнської
міфології», який до сеї технічної чудасії ставився з помітною осторогою, брався
мережити кульковою ручкою білі аркуші формату А-4, – полюбляв я вряди-годи на
нього за роботою позирати: стіл «по периметру» заставлений оборонним громаддям
щонайрізноманітніших паперів, і лише зрідка – коли писання спинялося, бо треба
було про щось поміркувати-помислити – підносилась над тими білими валами сива
його голова. Гадаю, так над валами Змієвими колись підносилась сива голова
старого ратника (чи й не самого Анта, водночас воїна і волхва, про якого писав
Плачинда у «Київських фресках» – книзі, що увійшла до «золотого канону» нашої
історичної прози): сторожко вдивлявся він у відчайдушно відкритий простір,
знаючи – те, що, пильнуючи Степ, побачить він, не дано побачити більше нікому.
…І були ті вали білими в стольному Києві, а покритися
сріблом, тонким і холодним сріблом подаленілої Гіпербореї судилося їм у
лівобережно-черкаській Кантакузівці: там, починаючи з 2011-го, збавляли Сергій
Петрович з дружиною три останні їхні – і то найтяжчі! – роки. По Інституту
українознавства якраз почала потоптом іти Орда – з воістину Батиєвою зловтіхою
попелищ, лукавими «реорганізаціями» та оберемком міцно склепаних (за всіма
«сургучевими» інструкціями з незабутніх 30-х)
кримінальних справ, у Плачинди вкотре серйозні зі здоров’ям проблеми
почалися… Довго про це вільно говорити, і невесело буде те слухати, а «сухий
залишок» виявився таким: пострадянське село, автентично-ціле в погибельній
своїй бутності, стара дерев’яна хата, двійко літніх людей, що якось тримаються
в цьому карколомному Всесвіті, сповненому невимовної краси пейзажів (зовсім
неподалік – Кононівка, полям якої Коцюбинський «Intermezzo» присвятив),
езотеричних прастихій ріки Чумгак, крижаними водами якої сльотаво-пізньої осені
34-го хотіла збавити собі життя Катерина Білокур (і подосі нерозгаданий її
«Цар-колос» – звідти, з позамежного досвіду «життя поза страхом»), колгоспних
ферм із виваленими дверима та синіх алконавтів із по-візантійськи печальними
очима, які на питання «Як до вулиці Шевченка проїхати?» здивовано перепитають
«А це хто?». У хаті, дерев’яній, старосвітській ще, із синіми віконницями, що
їх першими з греблі і побачиш – міцний, на добру дубову дошку – стіл,
схилившись над яким Плачинда впродовж майже півстоліття мережив свою прозу,
мітологічні розвідки, документалістські екзерсиси. Так само він стосами паперів
заставлений і так само списані сторінки віялом на ньому лежать (друковані в
«УЛГ» розкішні есеїстичні розмисли про порятунок «Хутора Надія», про перший в «совєцькій» ще Україні засів
пам’яті жертвам Голодомору, про долю і недолю неупокореного романтика Юрія
Яновського там-таки творилися), хоча й важко вже господарю його перо тримати:
«кінематика руки вже не та», – скрушно похитуючи головою, каже нам із Михайлом
Сидоржевським, коли гожої весняної днини сидимо на його веранді та дейкуємо за
всілякі придибенції письменницькі. А коли надійшла зима, студена зима початку
дванадцятого року третього тисячоліття, з її мінус 35 за вікном, потрісканою од
морозу тужавою плоттю дерев та гілчастим – у пів-пальця! – інеєм на шибах, тоді
вали його ставали достоту посрібленими. Памороззю вони вкривались, як і усе в
тій наскрізь застуженій хаті, де теплий подих хмаркою брався в повітрі
(віддзвонився був мені тим лютим Сергій Петрович, просив уточнити в Інтернеті
певні дати, плануючи ґрунтовно за спомини засісти, а я, зіщулившись на крижаному вітрі і тулячи щокою «мобілку»
до плеча, поцікавився, як там у нього – і почув: «На кухні, правда, холодно
зовсім»)… І йшов до тих валів сивий Дідо-Всевідо (вражений був, наскільки став
він у Кантакузівці схожий на Діда з Довженкової «Звенигори»), йшов через «не
можу вже й ходити», через сиву імлу речей і тверде кружальце льоду, яким
бралося вранці відро з криничною водою, через відчай знавіснілого побуту, коли
у Ганни Василівни (поч. 70-х, коли працювала вона у «Радянському письменнику» –
«Меч Арея», до слова, через її коректуру пройшов, – один дуже правильний і
соцреалістичний романіст невдало в її присутності пожартував, так Плачинда його відразу ж елегантно у щелепу і
«погасив»; перебойця був замолоду завжди усміхнений і чемний очільник творчого
об’єднання публіцистів «Оратанія», крий Боже, який перебойця) напоготові завжди
стояла відкоркована пляшка оковитої, з тих, які подешевше – наливати мужикам зі спитого всуціль села,
які, коли що не так, то й вікна поб’ють. Він ішов і писав, і мерехтіли вали
його срібні полиском нетутешніх зір, і погук таїни у доторку задубілих від
холоду пальців сусідив із відчаєм віку…
Власне, так завжди велося Сергію Плачинді під заразом
зникомим і тривким овидом української землі, яка прослалась йому килимами і
колючими тернами, звістуючи за бутність свою коли таїною розкуто-глибинної
Ганни Собачко-Шостак з космічним вихором її барв і апофатикою онтологічних
сюжетів (завжди мріяв Сергій Петрович з’явити читачеві правічну українську
космогонію в насвітленні нуртів її розгорнутого у безкінечність малярства, тому
й тішився невимовно, коли пішла межи люди видана 2008-го Сергієм Даниловим у «Таких справах»
його дивовижа «Як українські міфи по світу розійшлися», щедро ілюстрована
роботами Собачко-Шостак), а коли й скелетованим відчаєм «офіційних засідань» із
шамотами по трупарнях президій (коли викидали Плачинду з Інституту літератури
за першу у постсталінському СРСР монографію про Довженка, то пріснопам’ятний
Микола Захарович аж заходився зі своїм «об’єктивізм і буржуазний націоналізм»),
де топталися по опальному письменнику і віддані, і перелякані, і просто ніякі.
Та хай би там як – не відчай, не чорнокнижні кадебістські списки авторів, яких
заборонено було не те, що цитувати, а навіть і згадувати в публікаціях шлях
йому знакували (самвидавний «Український вісник» у 7-8 числі наводить один
такий список, переданий у цензурний комітет навесні 73-го: Плачинда там за №
32, за № 36 – Іван Багряний, за №39 – Роман Смаль-Стоцький – незлецька, треба
визнати, компанія), а справдешня таїна
правила за ту «зорю, яка світила вранці». І таїна та була – Україна,
парадоксальна, незбагнена і дитинно-чиста, яку він, спершу пізнавши її серцем у
розповідях матері посеред смертельних обійм 33-го (проти ночі вже, аби не
боявся і про голод хоч на часину забув, мати розповідала синові старі перекази
про лелек, Вирій, Білобога та Чорнобога), потім осягав розумом у фактах,
свідченнях, стародруках та підносив високою справжністю живого тексту. Кожна
книжка Сергія Плачинди (і за «радянщини», і в після 91-го) поставала для
громади вісткою цієї таїни – героїчної
увертюри козаччини у «Неопалимій купині», оповитого чаром епічного мелосу буття
пракиян у «Київських фресках», потопленої рукотворними більшовицькими морями
Атлантиди звичаєвої України у першому в цілому нашому письменстві екологічному
романі «Ревучий» (більш ніж двадцять років поспіль мололи її по цензурних
млинах, лише за «перебудови» видавши). А ще були перші вільні книги про
Кондратюка та Яновського, перша публікація фрагментів «Щоденника» творця
«Землі» (за кілька років по смерті Довженка тільки Плачинді Юлія Солнцева довірила їх розгорнути), перша
реконструкція мітологічної твержі світогляду у «Лебедії»…
А ще – Бог на хуторі Різдво показав йому таїну найбільшу,
якої ніколи й нікому не показував… Якось
року так 2008-го (ще в Інституті українознавства «те діялося» – посиденькували
перед вечором, який у Спілці належало голові «Оратанії» вести) розповів мені Сергій Петрович прецікаву історію,
як ще схилком 50-х заповзявся витоки Дніпра віднайти (художньо трансформувавши,
увів він цей епізод як фінал до «Ревучого» – це я вже нині, перечитуючи його
прозу, зрозумів). Прочитав, отже, Плачинда по путівниках, що починається ріка
на Смоленщині (автентично білоруській, до речі, а зовсім не московській) побіля
села Клевцова, і вирушив туди. Та «на місці», із людом поговоривши, втямив, що
все те писалося тими, хто ніколи початку Дніпра в очі не бачив. А починається
насправді Дніпро біля хутора Різдво – якраз із пагорба струмок тече, і колись
там береза стояла, а потім ще давно блискавка спалила її. І пішки до Різдва не
доберешся, ні влітку, ні взимку, бо всуціль болото там, а іде туди тільки
трактор, тягає звідтам на дерев’яних санях бідони з молоком. Як там
Плачинда на тих санях добирався – нехай,
хто схоче, у романі прочитає, але він таки добрався До самого Різдва. А жили
там – жінка одна та її дід, і були вони
переселенці з України, давно ще переїхали. А Дніпро – ось він, біля вікон
їхньої хати й починається, дід покаже. А дід… дід, він був Богом. Він був у
білому одязі, з білими вусами і бородою, і звали його Микула, а прізвища у
нього не було (а яке прізвище у Бога?) і скільки йому років, він не знає, а
пам’ятає тільки, що коли було йому шістдесят, повз їхні землі якийсь цар
проїздив. Що була війна з німцями, дід чув, проте самих їх тут не бачив, і
взагалі вже дуже давно ніхто,окрім тракториста, до них не навідувався. І почув
Бог, що Плачинда із самого Києва приїхав, і вдарив він об поли руками, і
надягнув на ноги гумові чоботи, і сказав «пішли», і біля пагорба, під яким
блищало крихітне озеречко, розгорнув він траву і показав, як сочиться вода. І
була навколо трава висока – по груди, і сказав Бог Плачинді воду ту пити, бо
чиста була та вода, і ніхто з ворогів ніколи туди не заходив і воду ту не
зіпсував. І пив Плачинда воду ту, червоняста вона була, мабуть од заліза, і де
хутір Різдво по всенькому білому світу знали тільки той тракторист і він…
Прокоментуєте?