Діаріуш про себе і світ вмілим пером

В арсеналі творчого доробку за понад
тридцятилітнє перебування на українському літературному полі авторкою створено
понад чверть сотні різних  літературних
речей, починаючи з дебюту в №7 за 1981 рік літературно-мистецького молодіжного
журналу «Дніпро» з передмовою Миколи Жулинського «Сумна казка про тиху війну»
повістю «Діти». Творчість Галини Пагутяк була відзначена різними літературними
нагородами, першою з яких є Шевченківська премія  2010 року за роман «Слуга з Добромиля».  Книги авторки в різний час виходили різними
тиражами, але, якщо я не помиляюся, ніколи не були українськими бестселерами.
Однак це проблеми читачів та критиків, споживачів її книжкової продукції, але
аж ніяк не авторки.

Кращі зразки її творів тяжіють до класики, магічного
реалізму, не маючи жодного відношення до дев’ятого валу літературної
простакуватості, що його називають укрсучлітом. Стиль її письма називають
сюрреалістичним. В парі «духовне-тілесне» вона повністю на стороні містичного,
надприроднього, втаємниченого, фатуму. Тілесне залишається поза її увагою,
будучи ніби фоном заради глибшого усамітненого пізнання Бога. Мисткиня прагне
ідеального світу, де, на її думку, зокрема, можна подолати самотність. Своїми
творами стверджує, що істина належить духовним сферам, а не тілесному світу.

Професор Ярослав Голобородько зазначає, «що Галина
Пагутяк входить до числа найсамобутніших і найтаємничіших мислителів новітньої
літературної доби». Костянтин Родик називає її 
«прес-аташе власного «Ірраціо-Space», проте далі він серйозно заявляє,
що «проза  Галини Пагутяк – це
безсумнівно література, а не її жанрова симуляція». Напевно тому Олександр
Стусенко каже, що «читати Галину Пагутяк – це все одно, що працювати в шахті».
Ліля Костишин зауважує про неї – «Трошки відьма в творчості, чиїм пером водять
«духи». В підтвердження цього п. Галина каже про себе – «образи виникають на
рівні підсвідомості, у напівсонних видіннях… хтось мені їх дає».

Галина Пагутяк не належить до тих авторів, що займаються
рекламою власних творів чи їх дешевеньким піаром. Це не значить, що вона
закрилась у «вежі з слонової кості». Її присутність в українському
літературному процесі повнокровна. Даний твір, написаний в розкутішій манері, в
якісь мірі етапний, підсумковий, подібно до інших авторів, що реалізують це в
автобіографічних спогадах, чи видають вибране власних творів. Галина обрала для
цього форму літературного щоденника, в якому в притаманному їй стилі дає власну
оцінку внутрішньому та зовнішньому світу.

Нема, напевно таких майстрів літературного цеху, у нас і
за рубежем, котрі б не писали щоденників. З різною метою – для себе, для
читацького загалу, для збору матеріалу майбутніх книжок, чи просто, затримавши,
зафіксувати мить. Все почалося з родоначальника цього жанру Семюеля Піпса.
Відомі щоденники братів Гонкурів, 
Вірджинії Вулф, Франца Кафки, 
Вітольда Гомбровича. Українці писали свої діаріуші починаючи від Дмитра
Туптала, Самійла Величка чи Дмитра Орлика. Можна згадати Володимира Винниченка,
Уласа Самчука,  Аркадія Любченка, Михайла
Драй-Хмару,  Олександра  Довженка, Василя Стуса, Степана Пушика,  Петра Сороку.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Для щоденникових записів авторка обрала форму есея. Коли
в романі, повісті, новелі автор може залишатися в тіні головних чи другорядних
персонажів, та не давати оцінки значним чи не дуже подіям, навіть в авторських
відступах  ігнорувати власне его, то в
есеях автор наодинці з читачем, бо цей жанр на перетині художної та публіцистичної  творчості, тут фікшн в облозі нон-фікшн.
Письменник пропонує читачеві суб’єктивну думку про те, що відбувається навколо,
ділиться з ним своїм досвідом, роздумами про наболіле чи пережите, власними
реакціями на світ доокола себе, далекий чи близький. Галина Пагутяк, що не раз
користувалася цими жанрами, в даній книжці синтезувала два літературних жанри.
Тут щоденник не просто складається з записів у різний час, а з тяглої  вервечки 222 одиниць самодостатніх есеїв, в
котрих авторка тяжіє до філософського осмислення, сумує за українським бароко,
хоче порвати тілесні заборони до ідеального світу, або коли вона через власні
світоглядні сита перепускає думки, народжені модерною ситуацією в Україні та
світі.

Книжку можна відкривати на будь-якій сторінці, і
знаходити насолоду для читацького серця. 
Згадується багато чого. Треба зазначити, що це лише силуети, канва,
навіть міраж, – авторка робить лише ескіз, домальовувати  повнокровну картину вона опосередковано
пропонує своїм читачам. Подає власне сприйняття Львова та інших міст Галичини.
Не піддаються забуттю її відвідини 
Єрусалима. Подивовуємося 
характеристикам, котрі вона дає сама собі. Критикує постмодернізм,
масову літературу в світі та в Україні. Гучно куються заклики сприймати  світ почуттями, а не інстинктами, шляхом
відмови  від примарних переваг  цивілізованого світу, і навернення до
природності у всьому. Факту, що на зміну цензурі «ми отримали дещо гірше –
заборону називати  речі своїми
іменами».  Розважаємося розмислами про
безсмертя. Впевнюємося, що самоприниження на одному щаблі з гординею та
егоїзмом – заважають розвиткові літературного таланту. Підводить до думки, що в
суспільстві з короткою пам’яттю породжуються найрізноманітніші міфи.
Запевняється, що перевага Сходу перед Заходом – очевидна. Вимагається, аби
історичні дискурси були  професійні, без
іржі дилетантства. Переконує, що ми дожились до деградації  світової та української літератури, що
зневажає людське. Маємо пам’ятати, що знецінення слова має незворотні наслідки.
Рекомендується «їхати треба туди, куди проситься твоя душа». Стверджується –
масова культура стоїть на трьох китах – їжі, сексі, насильстві. Приводиться
думка про те, що українська історія джерелами зобов’язана  історичній пісні. У дітей не треба забирати
справжнього дитинства та зашвидко не йти в дорослий світ. Віртуальна ненависть
– найогидніша. «Триматися подалі від будь-якого публічного літературного життя
– гарантія літературного довголіття й душевного спокою». Ніхто не знає
по-справжньому, що робити з численними викликами сьогодення. «Сама  обрала життя в екзилі, і обираю весь час».
«Слово мораль серед наших митців та інтелектуалів звучить як образа вже досить
давно». Любов до себе як основа мистецтва життя. Різниця між Сходом та Заходом
України нагадує відмінність між Заходом та Сходом Німеччини. Такими є основні
пункти дискурсу на сторінках книги Галини Пагутяк.

Щоденникові записи у вигляді есею містять фрази, котрі
ласкають слух, гріють та наснажують душу і серце, будучи крилатими виразами.
«Надто багато емоцій це мінус». «Минуле без минулого. Майбутнє без мабутнього –
самоїзоляція людини у світі, де її не сприймають». «Доля правдивого
інтелектуала – завжди виходити надвір посеред 
дискусії, або не брати в ній участі». 
«Механізми людського спілкування дозволяють передбачати людські вчинки».
«Існує лише одна свобода – не торгувати собою за жодних обставин. «Велика
несправедливість – не можна мовчати – не можна говорити». «Від блазнів пішла
власне література, як це не прикро усвідомлювати». «Культура не розмножуєтьс я  за допомогою коріння». «Люди по-різному
поводяться, коли загнані в глухий кут». «Найкращі квіти виростають на людських
смітниках, живлячись лише надією». «Іноді тілесна слабкість компенсується
душевною силою, але звідки вона береться, ця сила – велика таємниця Творіння».
«Занепад музики прискорює занепад 
цивілізації». «Є свої правила у безсмертя – зробити більше ніж ти можеш,
ніж тобі дозволять, ніж ти хочеш». «За будь яку несправедливість  рано чи пізно будеш покарана». «Ми не
змінимось після смерті, навіть втратимо шанс бодай щось змінити». «По небу й
досі йдуть безсмертні білою дорогою, мирно бесідуючи між собою». «Кожному
насильству передує знищення морального інстинкту або повна його відсутність». «
Павуки всесвітньої мережі починають битися між собою – апокаліпсис». «Уся
сакральна  архітектура – це зашифроване
послання до Бога». «Рідна мова дає, попри можливість розвитку, ще й імунітет».
«Жити  всупереч долі – нелегко». «Мудрість
у нас є від самого народження, тільки треба її відшукати в собі». «Все важче не
бути такими, як усі, але це єдине, що нас врятує». «Смерть подібна до сходження
на вершини, а не падіння в провалля». «Храм світогляду роз’їдає  тотальна іржа масової деградації». «Жити – це
кожного дня робити усвідомлений вибір». «Якщо ти не живеш за правилами, то хіба
можна їх порушувати?».

Кожен справжній письменник досягає
межі, коли треба зупинитися, оглянутися довкола себе, переосмислити бачене і
відчуте, зроблене і пережите. В подібному контексті сприймається щоденник,
зітканий з есеїв Галини Пагутяк. У попередніх своїх творах авторка художніми
засобами змальовувала життя, даючи йому опосередковану оцінку. Тут домінує
суб’єктивізм, який на загал узгоджується з нашим об’єктивним сприйняттям буття.
Переважна кількість авторових точок 
зору  не дає причини сумніватися в
сказаному. Що є свідченням високої професійної майстерності авторки, яка
знаходиться на марші до нових літературних висот. Отримуємо в процесі читання
шквал емоцій, а не знань через подачу інформації. Підсумовуючи можна стверджувати,
що «Кожен день  – інший» – непересічна
подія модерної української прози.                        

м. Стрий на Львівщині