Віктор ГРИЦЕНКО
Очевидно, треба відразу зізнатися, що лектор давно вже не читає лекцій («Хоч сивію, достатньо в мене сили, та не служу народу, бо звільнили: кладу рукописи у стіл стола, немов бійців до братської могили!»), але він, написавши заголовок, побачив допитливі очі кращих своїх ліцеїстів – учнів, з якими любив дискутувати, які часом ставили важкі запитання, бо відповідь доводилося шукати безсонними ночами. Сьогодні випускники ліцею вже давно дорослі люди з вищою, звичайно, освітою, з виваженою життєвою позицією. Важко їх чимось подивувати старому вчителю. Та спробувати можна. І вчитель замість оголошення теми уроку починає читати вірш.
І знову кров поляків пролилась…
О Господи, чом не спинив сваволі,
а, навпаки, дав ницим стільки волі,
що вже народи втоптані у грязь?
З руїн не чути вопіющих глас,
як і молитви в божому костьолі?
Настав і для сусідів день юдолі:
невдовзі варвар прийде і до нас!..
І доки безсердечний московіт
іще глумитись зможе над синами
країни, що упала у борні?
Прости нас, Боже, бо держать одвіт
нам за байдужість… Кров’ю і сльозами
ганьбу змивати у грядущі дні!..
Здається, увагу до промовця привернено. Можна вже і перше запитання поставити, як у передачі «Що? Де? Коли?» Ні, не можуть велемудрі слухачі назвати ім’я поета, навіть час написання. Декому здається, що це – пророцтво про грядущі дні, коли Росія після перемоги над Україною рушить своїми танками в Західну Європу. Лектор погоджується, що написано пророче, але в далекому 1833 році англійським поетом Альфредом Теннісоном. І називається цей сонет «З приводу вторгнення Росії до Польщі».
Перша замітка на полях для допитливих: Альфред Теннісон (1809 – 1892) – англійський поет, найбільш яскравий виразник сентиментально-консервативного світогляду вікторіанської епохи, улюблений поет королеви Вікторії. Народився в сім’ї священика, але королева зробила його лордом. Поезії Теннісона властиві надзвичайна музичність і красивості, які досить часто били через край. Тому в епоху модернізму з поета зробили співця британського імперіалізму.
А йдеться в поезії про Польське повстання 1830 року. З допомогою підручника з історії чи Інтернету слухачі можуть дізнатися про причини і наслідки цього повстання. Перед лектором стоїть інше завдання, а тому його цікавить питання, яке поставив у ХХ столітті пролетарський письменник Максим Горький: з ким ви, майстри культури? Сьогодні це питання звучить трішки не так: на чиєму боці – загарбника чи загарблених? Питання актуальне ще й тому, що війна на Донбасі показала, що сотні митців Росії підтримують політику свого президента. Невже спрацьовує інстинкт самозбереження – бути на боці сильнішого, щоб разом з ним відчувати себе переможцем? Альфред Теннісон 180 років тому висловив засторогу, що загарбник на перших здобутках і перемогах не заспокоїться. Врешті, так сьогодні думають і в сучасній Європі. Але не всі, судячи з того, як до Криму зачастили делегації депутатів європейських парламентів.
А що думали з цього приводу російські поети, сучасники Теннісона, читаючи про переможну ходу військ по землі Польщі? Як не дивно, гордість Росії, поет, який звів собі нерукотворний пам’ятник, прославляючи Свободу, був на боці царських військ. Він не визнавав за поляками право бути вільними. І як не повторити тут його слова? «Ай да Пушкин! ай да сукин сын!..» Без пафосу, звичайно, без захоплення його талантом.
Коли мова заходила про це повстання і Олександра Сергійовича, то в мої шкільні роки поет був на боці принижених. Рік тому вдалося прочитати першу критичну думку: поета невідомий мені літератор звинуватив у боягузтві, бо не пішов добровольцем на війну разом зі своїми друзями. Це мене не подивувало: дружив з декабристами, але не розділив їхньої долі. Але це аніяк не потьмарило його слави. Після поразки польського повстання Пушкін написав декілька поезій, за які П. Чаадаєв проголосив його національним поетом, порівнюючи з Данте. Що то за поезії? В «Бородинской годовщине» Пушкін «народным витиям», тобто французьким демократам, які вимагали від свого уряду підтримати поляків, нагадує про перемогу над Наполеоном: «Уж Польша вас не поведет. Через ее шагнете кости!..» Не менше категоричний поет і у вірші «Клеветникам России», бо для нього упокорення повсталого народу Польщі – це «сімейна справа», інші держави не повинні втручатися. Митець самовпевнений у судженнях, бо вірить, що Кутузов (вірш «Перед гробницею святой») швидко покінчив би з повстанцями.. Першого червня у листі до П. В’яземського поет писав: «Их надо задушить, наша медлительность мучительная..». В’яземський був нажаханий позицією друга: «І що за блюзнірство змішувати Бородіно з Варшавою. Росія волає про це беззаконня…»
До числа «народних витиев» Пушкін, очевидно, відносив у першу чергу французького поета Казамира Делавіня, який під час повстання написав знамениту «Варшав’янку». Вірш став піснею і закликом до боротьби. Делавінь, який сповідував ідеї Французької революції, нагадав і полякам, і народам Європи про героя минулого повстання (1784 року) Тадеуша Костюшка, котрий досвіду боротьби за свободу набув на посаді ад’ютанта Вашингтона. Пам’ятали про подвиг Костюшка і в Англії:
КОСТЮШКО
Об сотні душ відлунням вдаривсь крик:
«О горе нам!…» Мечем змахнув наємник –
Костюшко впав. І затремтів тюремник,
почувши козаків дикунський рик.
Немов гієна, засміявсь єхида –
в ту мить в журбі шаленій більш зросла
надії убієнній панахида!..
Сама Свобода муками стекла,
клубок ковтнула з словом отченашу –
сам Дух їй трунок цей гіркий підніс!
Схилилась до труни, узявши чашу,
по вінця повну віковічних сліз
з очей героїв. Випила до дна –
і захворіла відчаєм вона!..
Щоправда, поет Семюел Тейлор Кольридж, не знаючи, що пораненого Костюшка кілька років утримували в казематах Петропавлівської фортеці, описує смерть героя від меча ката. Чого, як свідчать документи, не було.
Друга замітка на полях для допитливих: Семюель Тейлор Кольридж (1772 –1834) – поет самобутнього таланту, що приніс йому всесвітню популярність. Як і Вордсворт, Кольридж був основоположником нового літературного напрямку і романтичної критики в Англії. Йому належать лекції про творчість Шекспіра, Мільтона та інших видатних поетів. Багато його сонетів присвячено передовим людям епохи.
Минуло трішки більше 30 років – і на новому витку життя знову повстання поляків. Досвід втихомирювати вже був, але протистояння повстанців і царських військ затягнулося. І так тривало доти, доки Олександр ІІ не доручив цю справу генералу Муравйову. Слід зауважити, що, як писав у своєму критичному оповіданні «Поет і кат» Корній Чуковський (отой, що подарував нашій малечі «Лікаря Ойболить»), польське повстання вкотре викликало в російському суспільстві великий приплив національних почуттів. Письменник на повному серйозі розкриває причину: «Розвитку і зміцненню цих почуттів немало сприяло втручання європейських держав, які виступили на захист поляків…». Сьогодні на захист України стали країни ЄС – і знову агресори звинувачують їх за втручання в «сімейні справи народів-братів».
До кінця 1863 року Муравйов став кумиром партії московсько-слов’янофільського «розливу». Вона бачила в ньому витязя, російського богатиря, борця за єдинодержавну Русь, геніального поборника російської національної ідеї, спасителя російської держави від підступних дій лукавої Європи. І парадокс життя: сучасні історики бачать в цьому «богатиреві» (багатопудова туша, поєднання бегемота і бульдога) ще й трудоголіка: «Трудився по 16 годин на добу, керував шістьма губерніями…». Забувають сказати, скільки повстанців було повішено за його наказом. Сучасники Вішателя називають 950, але ця цифра далеко не точна. Та не тільки названа партія, а вся Росія, за винятком нечисельних інтелігентів, вітала Муравйова як свого ангела-охоронця. Тільки-но Муравйов виступив на боротьбу з поляками, як йому вслід посипалася така кількість депеш, вітальних адрес, депутацій, вітальних листів, ікон, що невдовзі він відчув себе улюбленцем Росії. Дійшло до того, що Герцен у своєму «Колоколе» пропонував йому сісти на всеросійський престол, «похеривши Александра Второго…»
Своїх шанувальників Муравйов відрізняв від недругів трьома словами: «Истинно русский человек». Про тих, кого хотів вилаяти, говорив: «Космополит! Приверженец европейских идей!..». На запитання, які поляки найменше небезпечні, відповів, як на сповіді: «Ті, які повішені!..».
І все-таки Муравйов мав недруга. Ним був… Петербург. Зокрема цар та його оточення відчували фізичну гидливість до цього вгодованого кабана. Коли князю Суворову, онукові лихозвісного генералісимуса, запропонували підписатися під вітальним листом, Суворов відповів:
– Я людожерів не вшановую!..
Ця фраза облетіла всю столицю, взяла за живе прибічників Вішателя. Поет Тютчев відразу ж написав Суворову послання, в якому висловив упевненість, що дідусь князя, коли б дожив до цих подій, обов’язково підписався б під вітальним листом. У це охоче віриться: переможець Пугачова і не таке вчинив би!..
А тепер уявімо таку картину: 16 квітня 1866 року в Англійському Клубі в оточенні можновладців сидить, палячи люльку, Муравйов. І тут до цього вибраного кола членів клубу підходить, низько кланяючись, поет Микола Некрасов, редактор славнозвісного журналу «Современник», і просить в Муравйова дозволу почитати заримоване вітання. Досі подібного світ не бачив! Революційний поет вихваляв кривавого приборкувача Польщі і закликав не щадити винних.
Викликав кару на тих, кого породив, образно кажучи, його журнал. Вчинок поета засудили навіть жандарми, які знали, скільки люду сидить в казематах через його вірші. Прокляли революціонери, бо, на їхню думку, Некрасов менше зробив би зла, коли б за власні кошти звів для них шибениці. К. Чуковський у згаданому оповіданні прагне захистити поета від сучасників. Мовляв, Некрасов прагнув врятувати журнал від закриття, бо ще до диктатури Муравйова редактор «Современника» відчував над своєю головою грозу:
Потому что Валуев сердит,
Потому что закон о печати
Запрещеньем журналу грозит,
Если слово обронишь некстати…
Але приниження перед Вішателем не принесло бажаного: Муравйов журнал закрив. Валуєвський закон про пресу українській літературі був ножем у спину. І все-таки, чому саме Некрасов пішов на приниження? До самої смерті він не визнаватиме суду суспільства, а говоритиме своїм звинувачам: ви ж такі негідники, як і я! («Я від кісток твоїх і плоті, розлючена юрба!..»). Неодноразово згаданий Чуковський, захищаючи поета, розповідає про роздвоєність душі поета: з різночинцями він плебей, з генералами – пан (барин!). Навіть обіди для гостей він готував залежно від соціального становища.
Якщо він був «плоть від плоті натовпу», який ми чомусь звемо народом, то чи варто говорити про мораль? Поведінку російської юрби можна спостерігати на подальшій долі Муравйова: коли його відправлять на пенсію з почестями, схожими на панахиду, кумира невдовзі забудуть. Та після замаху на імператора зоря Муравйова знову на небосхилі. Спочатку столиця, а згодом і вся Росія шаленіли від радощів, що вінценосець не постраждав.
– Він не росіянин! – кричали в натовпі про стрільця.
– Він не може бути росіянином. Росіяни обожнюють царя!..
Коли сьогодні 80 відсотків росіян підтримують дії Путіна щодо України, дивуватись не треба: рабство залишилося в крові нащадків тих, хто в ті далекі дні змагалися між собою у вираженні патріотичних почуттів. Вірмени і євреї, московські греки і старовіри, базаряни і артисти, татари і жителі Києва, Одеси, Варшави та інших забутих Богом міст засипали Зимовий палац телеграмами. Навіть робітники і студенти поспішали висловити свою радість. Тисяча сестрорецьких робітників влаштувала маніфестацію. П’ятсот робітників з фабрики Шилова прислали царю телеграму, висловлюючи Всевишньому подяку за порятунок вінценосця. Навіть арештанти в багатьох тюрмах збирали гроші, голодуючи, щоб купити ікону Олександра Невського і прикрасити нею тюремну церкву на честь чудотворного спасіння монарха.
Радощі, здається були щирими, але дивувало, що кожний дбав про те, щоб його радість помітили. Кожний боявся, що хтось зможе звинуватити у відсутності любові до царя-батюшки. З одного боку – підозра до дій ближнього, з іншого – демонстративність патріотизму й почуттів. Тих, хто не зняв вчасно шапку, нещадно били. Рабське суспільство вміло радіти тільки по-рабськи. Щось подібне спостерігається в Росії й сьогодні: демонстрації, мітинги, на яких з радісними обличчями закликають йти танками на Київ і далі. Артисти, на зло проклятим украм, їдуть на Донбас. Дехто навіть фотографується зі зброєю в руках. І що дивно. Коли Міністерство культури України опублікувало список противників війни, російські добродії почали сміятися з того «білого списку». Чому? Зі страху, що в Росії їх запишуть до «чорного». Страх предків ще не вивітрився з генів…
Росіяни раділи, що Всевишній зберіг царя, а водночас ждали кари небесної і царської помсти. Це багатоденне чекання декого доводило до божевілля. Особливо тоді, коли цар, ошалівши від радості, що живий, вручив караючий меч у руки Муравйова. Суспільство вирішило, що коли на чолі слідчої комісії Вішатель, то пощади не буде. К. Чуковський писав: «Коли б Муравйов поставив на Марсовому полі плаху і став рубати голови перехожим, то це здавалося б нормальним явищем..». Тож не треба дивуватись, що в ХХ столітті репресії проходили під всенародний «одобрямс». Росія мислити по-іншому не здатна. «Патріотичний сифіліс», за висловом Герцена, поступово всотався в душу російського суспільства, став на довгі і довгі роки невиліковною хворобою, роблячи з людей покручів, витравлюючи залишки совісті й моральних засад. Звичайно, знаходилися бунтарі. Але їм дуже швидко закривали рот, як це було з моїм улюбленим українським російськомовним поетом з Харкова Борисом Чичибабиним, сонетом якого можна завершити лекцію перед уявними слухачами.
Третя замітка на полях для допитливих: Борис Чичибабин (1923 – 1994) – російськомовний український поет, лауреат Державної премії СРСР (1990). За паспортом – Полушин, для літератури взяв прізвище матері. Учасник Другої світової війни. Під час навчання в інституті (1946) був заарештований за «антирадянську пропаганду» (вірш «Мать моя посадница»). Відбув п’ять років таборів. До Харкова повернувся в 1951 році. Не маючи змоги друкуватися, працював на різних роботах, зокрема бухгалтером в трамвайному депо.
В нас гріх страшний російського розвалу,
де клик безглуздий – владар всіх часів.
Нема для них небесних терезів,
а сіль землі обох добром назвала.
Безбожна буря хлюпнула із валу:
світ починався голим – від азів.
Страшний Суд був, на нім – батьків відсів:
духовність мерла, ницість виживала.
Ми в світ прийшли, не знаючи про хамство:
в ганебний вік – ганебне громадянство,
серцям живим – сорочки гамівні.
Крихкий наш Рай нам зводили яризи:
став духом страх, лжа замінила кисень…
І в цім столітті стрілась ти мені.
Називається сонет «Коханій». І це не дивно, бо, крім коханої дружини, важко було поетові знайти однодумців. Хоча після його смерті такі знайшлися…
м. Кривий Ріг
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал