Дещо про авторство

Спершу про справу надделікатну – теперішні стосунки літературних поколінь. Їхня толерантність не йде, мені здається, далі менш чи більш вихованого самозасліплення.
Зрозуміло, що це хвороба і хвороба важка. За нею стирчить обсмоктаний до культі перст, спрямований виключно на себе. Згоден, не в усіх, але я щось не пам’ятаю бодай одного-єдиного слова, приміром,  Ліни Костенко про наймолодших своїх колег. Старших вона, мені здається, просто зневажає, а діти – це ж наша всіх надія. От тільки на що? За свідомою до них байдужістю може чаїтися й заздрість. Або страх, що вони історію літератури перепишуть. І тоді від обжитих ніш понадхмарно талановитих метрів залишаться хіба ластів’ячі гнізда, з яких час од часу лунатиме цвірінькання, завбільшки з один-єдиний вірш чи щемно гарну назву «Звук павутинки». Подаровану українській прозі В.Близнецем. Письменником, безумовно, плодючим і моцним, але вписаним у роки і літературні вимоги проминущих цнот і ґатунків.
Свідомий двооберненості подібних зауваг, піду все ж далі. І згадаю тих, за ким слідкую з не меншою тривогою і співчуттям, ніж за авторами, колись не те що любленими, а батьківськи і материнськи потрібними. Що ми і хто ми без Стельмаха, Гончара, Андріяшика, Тютюнника, Вінграновського, тої ж Ліни Костенко? Якщо кожна з цих творчих особистостей була покликана на землю для якоїсь конче потрібної роботи і цю роботу виконала чи виконує, то це й наш успіх. Інакше питомо наш стиль, наш художній  світогляд  були  б  впряженими  н е   в   н а ш і, а чужі сани. А так – ставай виключно собою, будь собою і собою щовірша чи щороману творчо конай. Проте, дивлячись на трибунні і фуршетні всілякі з’яви і заяви Д.Лазуткіна, С.Пантюка, Н.Сняданко, С.Поволяєвої, вдихаючи фіміамний довкіл них сопух, доводиться думати, що молодь підстаркувата і молодь косметологічна  у переважній своїй більшості така ж гомоцентрична, як їхні брати по розуму (улюблений вираз В.Герасим’юка) з доби неоліту. Про них ніхто зі старших ні слова, і вони – ні слова. А що, як до трибун і секретарських посад  стануть продиратися виключно Жадани, Дереші, Бринихи? Небезталанні але й літературно оскоплені тим, що стали носіями психологічної і художньої безплідності. Бо зневажати усіх і вся – практично те саме, що прирікати себе виключно на себе. Теоретично це виглядає лише припущенням, а на практиці…  Може, хтось назове мені творчого брата чи побратима М.Семенка? Або носія творчого генома Андруховича, який не шукав і  за жодних змін політичної і художньої погоди  не потребував рідноземних джерел (про Котляревського забудьмо – ним бавився Неборак, але як «науково» надуманим виучнем Вергілія) творчого розкорінення й моці. І що на сьогодні маємо? Білялітературне базікало, яке на давно зужитих матрицях постмодерну спорожнює преміальні фонди європейського поцінувального шулерства. Єдиноосібної ані геніальності, ані посередності не існує. Хіба їхні більше помітні і малопомітні крикуни, що однаково хижо рвуться до головного літературного призу – прижиттєвого звання «класик». При тому дарованого ще за життя. Але дарованого не за сценаріями теперішніми, коли тебе можуть роками замовчувати, покусувати, навіть лаяти. Ні – тільки поклоніння, тільки дифірамби, тільки багатотомники з передмовами академіків за посадами і державною вислугою.
Позірно скромніші і, воднораз, далекоглядніші літератори-максималісти шукають визнання хоч і непремінно тепер, але не вдома. Хтось, пам’ятаючи про Буніна, Бродського, Мілоша,  домагається якомога швидшої книжкової присутності в англомовних світах і пресі, хтось їде розбудовувати українську культуру в Америці, час од часу розповідаючи землякам про увагу до нього  таких самих  гастролерів з країн Азії, Західної Європи, Австралії, Близького і Далекого Сходу. Без біографії політичного вигнанця це обіцяє не так вже й багато, але ставить  н а д  тубільними побратимами по перу, яких неохоче друкують Малкович, Винничук, що орієнтовані теж на долар. Пардон – твердовалютний постмодерн. Хоч і з ним, як у випадку з найбільш активним претендентом на нобелівську відзнаку І. Павлюком, трапляються трагікомічні казуси: Америка цього піїта в себе не помітила, а розворохоблена його ініціативами малолітературна Росія  взяла і збандитіла.  Треба повертатися до тусовок польських, потім французьких   і аж потім… Знову до Львова, чия панель поки що працює безвідмовно. І безрезультатно, але то так, до слова.
Єдино вартісним, як на мене, «товаром» у літературних торгах з часом є  новаторськи озмістовлене авторство. Сізіфові приклади тираноборчих, націєзбудних і націєвизвольних тематичних посувань до «творчих вершин» як були так і залишаться надбанням історії: камінь страждань чи героїки рано чи пізно повернеться, де був – у болото політики і нею запаскудженого життя. А суто художня втеча від літературної вчорашності чи то самосвідомим сонетом, чи оповідкою з героєм чи героїнею з іменем, вдачею і характером не риторичним, а, як у новелах Бокаччо, капосно живим, раптом обертається всекультурним і всесоціальним вибухом. Після якого не Рим чи Генуя, а вся Європа опиняється: літературно – в добі Ренесансу , а житейськи – в  індивідуаційно  означуваному всесвіті буржуа.
Як продукт не викорчуваного з наших душ феодалізму, ми досі чекаємо на гетьманів-визволителів, будителів, доморощених месій, тоді як європейський Захід давно прийшов до духовного, інтелектуального і станового антропоцентризму, що у письменському фахові означає вилом з  колективістських поетик, усталених характерологічних стратегій, орієнтацію на художні світи, маркировані передовсім окремо взятим, неповторним ба й ґеніальним талантом. Його проявником є здебільшого стиль художнього викладу, хоч жанрове, формотворче і змістотворче мислення з часів романтизму теж прагне ставати і залишатися підкреслено авторським. А не як у наших постмодерністів, цитатним. З Павича, Куєльйо, Умберто Еко…
Заради порозуміння передовсім із самим собою перед написанням цих нотаток я перечитав «Музей покинутих секретів» О.Збужко, віддавна знаючи, що художній її світогляд   належить, по-перше, не їй, і що все, про що вона думає і, головне,  я к  думає, взято з модних загальномистецьких бутіків і навіть секонд-хендів.  Теперішня тиша довкіл її імені, крім того, означає, що вона як автор домоглася найголовнішого – вписаності в загальноєвропейський мистецький контекст, себто закріпила за всім, що пов’язано з її іменем, авторитетність не домашнього, а закордонного процесуального виміру. Проте це так і не так. Або й зовсім не так. Виступи в якихось французських, кандських чи польських бібліотеках, одержання загумінкових премій, присутність в розмаїтих письменницьких обоймах – то всього лиш нормальний продукт ненормального чіпляння за поведінкові і творчі стандарти успіху. Не завше комерційного, не обов’язково високохудожнього, але безпремінно публічного. Або, вдаючись до еквіваленту  з царини моди, глянцевого.  Розрахунок на  смаки таких самих, як вона, жриць і жреців моди, яким виглядати кимось незмірно важливіше від потреби  б у т  и   ж и в о ю   к р а п е л и н о ю   ж и в о ї  л і т е р а т у р и, привів літературний виклад Забужко до втрати ним художньої вітальності. Чи не кожна сторінка перечитаного мною роману за змістом двоїста – прямим текстом працює на сюжет, а сумою зримих і не дуже зримих асоціативних посилів – на  речі суто іміджеві, серед яких стильова приналежність до найбільш  модерних прозотехнік є ключовою.  З одним і то дуже суттєвим але: сенс зображуваного, переказуваного і просто нотованого при цьому перебуває аж ніяк не в сучасних чи надсучасних художніх структурах, а у відсебно авторській балаканині на кшталт: «…І ми переродились, переплавились у горнилі боїв, вигартувавшись у дулевину, відсіявши з-поміж себе на вітрах перехресних фронтів нетривку породу, намиту війною,  – випадкових месників, примусово змобілізованих, усіх, хто стомився й був охотніший до оранки, ніж до зброї, й для кого життя важило більше, ніж воля,  –  з нас зостались самі добровольці смерти, коханці смерти – чистий, як дзвін, шляхетний метал. І коли совєти по приході взялись були вішати нас на майданах привселюдно (але швидко й перестали те робити, побачивши, з ким мають до діла), то кожна така страта додавала нам сили, – наші хлопці ступали на ешафот із гордо піднесеними головами, гукаючи до натовпу в останню свою хвилину: «Слава Україні!», –  і людське море глухо рокотало, набухаючи гнівом вимушенї німоти, а вночі десятки нових добровольців утікали до лісу, щоб здобути й собі таку смерть – смерть вільних людей» (489). Для письменниці, яка страх як хоче зродити в читацьких на її письмо реакціях згадки про Золя, Голсуорсі, Генріха Мана, Сартра, Джойса, Камю, Вірджінію Вулф, і, на всяк випадок, ще й Гоголя та Шевченка, подібні текстові котурни протипоказані.
Газетна стаття – не монографія, де кожна критична заувага збирає довкіл себе достатню кількість авторитетних цитат, претендує на гіпернауковість. Хоч говорить про те саме, що й наразі аз грішний – повну відсутність у письмі Забужко самосущої сенсової надбудови, яка хіба наговорюється. Але не є результатом повносилого життя наскрізної ідеї чи ідей. Автор про них час од часу просто повідомляє. А хто ж буде  ці  ідеї        в и р а ж а т и? Мав би теж автор. Притому не з-поза плеч Адріяна чи переродженця Стодолі, присутніх в оповіді всього лиш як привід до тих чи тих внутрішніх монологів. Те, як думали і про що конкретно думали в криївках, при облавах і під час боїв хлопці й мужі повстанських поколінь краще не імітувати. Навіть з долученням ужитково призабутих слів, говірок, тьми-тьмущої побутових, одяганкових деталей. Не кажу вже про лабораторно неправдиву, «кульгаву», пересипану раритетним всіляким словосміттям авторську мову, яка не може бути за різних сюжетних обставин різною. Василь Герасим’юк в «Дітях смереки» біль сина переповнених могилами гір видихнув словопотоком, як і води Черемоша,  не дистильованим. Але й не підфарбованим.
Сучасна літературна мова що в Україні, що в Америці часів написання  роману «Прощавай, зброє» бреше тільки з принуки завченої, сиріч позиченої майстровитості. Переходи письменницької уяви з доби у добу, з одної людської долі в іншу, з одного художнього макрокосму в макрокосм, м’ягко кажучи, не антропоморфний, унеможливлюють  просту пересортицю стилістик давнини і сучасності. Усе це вмотивовує, спричинює і контролює, а з тим і підводить до спільного художнього знаменника автор нової епічної формації, а не ряджений в постмодерніста публіцист, який все ним намислене проголошує, ідеологічно поляризує,  оздоблює де треба й не треба інтелектуальним всіляким ширвжитком. Мовляв, ось які ми освічені, знаючі, висококультурні. Але – бездарні. Зрозуміло – професійно; талановита проза веде свій родовід від Слова живого. Манера художнього вислову, безумовно,  важить багато, але важить не все. Надто з огляду на багатолітнє а то й тисячолітнє мовчання смислів, воскреслих в «Сторонньому», «Війні і мирі», чеховському «Степу», «Дружині французського лейтената» Скоулза, Шевченкових «Неофітах». Справжній митець вербалізує лише вкрай необхідне з того, що промовляє в людині людиною, а не її ворухкими й балакучими двійниками, яких в кожному з нас щоситуаційна тьма. «Вадим неквапно дожовує, знов промокає губи серветкою й, акуратно згорнувши, кладе її обіч тарілки. Відтак зводить очі на мене – втомлений зір державного мужа, суміш знуджености, поблажливости, іронії й жалю;
– Ти  що  ж,  гадаєш,  Буш  ночей  не  спить і думає, як спасти світ? Або Шрьодер, який Німеччину на російську газову голку посадив? Або Ширак? Чи Берлусконі?..
– Та при чому тут газ? Якщо вони всі потвори, це ж не значить…
– Ну ти даєш! – розсердившись,  перебиває  Вадим. –  Як  то  при чому газ? Влада – це енергоносії, голубко! Саме вони – ключ до світового панування, були є і будуть!
– Десь я вже це чула – про світове панування…
Вадим знов глипає на  мене  пристрільним  прижмуром  уважної,  цілий час внутрішньо зосередженої людини. (Де я бачила цей погляд? Ніч, тьма, червонясті відсвіти вогню на лицях…)
– Якщо ти натякаєш на Гітлера, то от він якраз  найкращий  доказ,  що серйозному політикові наявність ідей тільки на шкоду. І навіть протипоказана. В бідного Адіка ідеї якраз були – і, що найгірше, він у них вірив.
На мить мене огорнув розпач – ніби ми з Вадимо говоримо різними мовами…» (587).
Не такими вже й різними, бо однаково непотрібним є в них все: смисл, форма, характерологічна пісність. І, само собою,  художня мертвотність; автор-ляльковод, що робить «правдоподібним» цей міні-театрик для споживача літературної жуйки, може про себе думати, що йому заманеться. Навіть бачити себе майстром. Тоді майстром чого? Роману-спогаду? Чи роману-перестороги, з чим цілковито погоджуюсь, будучи віддавна переконаним, що  оповідь без сполучного з читачем духовного астралу є  всього лиш каміняччям, яке розкидати і збирати – дурна трата сил. А читати зі сподіванням, що долучаєшся до чогось вкрай потрібного і високого – то гра у схованки зі здоровим глуздом, який у літератури завжди є, був і буде. Незалежно від авторських вояжів за океан, в Париж, на львівські торжища. Без таланту від Бога вони не обіцяють нічого. Хоч дещо дають. Сажімо, визнання преси.  Яке, втім, швидко пліснявіє.
Далі буде.
Долучайтеся до УЛГ у соцмережах: Facebook і Vkontakte

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал