Денис Назарець. «Гоголь: між опортунізмом та патріотизмом»

Розпад комуно-більшовицького режиму або ж кінець «тюрми народів», що, за влучним висловом президента США Рональда Рейгана, була «імперією зла», поклав початок поділу спадщини між «визволеними». Відсутність заповіту, викликана несприйняттям неминучого до останку, сприяла розкраданню майна, культурних цінностей, навіть особистостей та певних прав міжнародного значення, тобто привласненню чужого або того, що було спільним. Росія загарбала ж собі непристойно багато. До цього переліку входить: постійне членство в Раді безпеки ООН, ядерні ракетні носії (за умовами Будапештського меморандуму), численні історичні пам’ятки, серед яких, до речі, козацькі клейноди. Щодо визначних постатей – росіяни безапеляційно вважають Миколу Гоголя представником свого народу, а творчий та науковий доробок сина України – складовою російської культури.  Цим самим виключають можливість приналежности цієї  особистості до Українського народу, а його титанічних праць –  до нашої культури. У моєму міні-дослідженні я спробую стати до лав поціновувачів історії літератури та вступити в дискусію із літературознавцями північного сусіда.

Микола Васильович народився навесні 1809 року в мальовничому селі Сорочинці на Полтавщині. Згодом, через понад чверть століття від уродин, молодий письменник напише чудову повість – «Сорочинський ярмарок», присвячену народним традиціям та своїй Батьківщині.

Від самого початку життєвого шляху нащадка правобережного гетьмана Остапа Гоголя переслідуватимуть містичні події,  які тривали з перших хвилин його буття. Коли почалися пологи у Марії Іванівни, люблячий чоловік та майбутній батько – Василь Опанасович – створив необхідні умови: щедро наклав сіна на воза, запряженого волами, де зручно розташувалася дружина, після чого повіз її народжувати до лікаря на транспортному засобі початку ХІХ століття. Під час дороги воли, символ тихої, врівноваженої їзди, неначе збожеволіли: зійшли із шляху та зірвалися до річки, зайшовши у воду. Саме за таких обставин уродився грядущий прозаїк та один із флагманів романтизму.

Малий Миколка ріс у дворянській родині, що була не повністю зросійщеною: його дідові було даровано статус російського дворянина. Раніше предки творця користувалися привілеями польських шляхтичів, тобто були певним чином ополяченими, проте сім’я зберігала свою автохтонність. Власність родини становили помістя та близько 400 кріпаків. Саме в цей час із Санкт-Петербургу повернувся на Миргородщину родич Гоголів, який раніше займав пост міністра юстиції Російської імперії, і хлопчик починає виховуватися з позиції пристосуванства, а не боротьби. Таким чином, в юнака формується модель кар’єриста, він переконаний, що повинен зійти на чиновницький Олімп та зробити щось Велике. Про це свідчать різні науковці: серед українських – Ірина Фаріон, представниця такої думки в російських історичних колах – Тамара Ейдельман, яка визнана кремлівським режимом іноземною агенткою і включена у відповідний реєстр іноагентів Мін’юстом РФ.

У дитинстві Микола був дуже хворобливою дитиною. Зазвичай, перебував у родовому маєтку в селянсько-панському оточенні, але із вкрапленнями міщанського. Любов до рідного слова з малку привила бабуся Тетяна Семенівна, яка була дочкою козацького полковника й викохала онука в народних піснях. Звідси й походить думка Класика, що «історія народу відкриється в ясній величі» завдяки пісні, а не «холодним літописам», адже не виключає можливості їх переписування на вигоду правлячої сторони. Тут уперше й прослідковується роздвоєність душі Гоголя: між опортунізмом та патріотизмом. Уже в Санкт-Петербурзі письменник пише численні листи матері із проханнями розповісти про побут українців, вбрання, традиції, тамуючи голод потреби в народних звичаях та збираючи матеріал для своєї фундаментальної праці.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Нащадок гетьманського роду здобував освіту в Полтавському повітовому училищі, яке закінчив із досить негативними позначками за успішність та поведінку. Продовжив навчання в Ніжинській гімназії вищих наук, де зарекомендував себе як театрально здібний юнак, якому найкраще вдавалися комічні ролі. Однокласники та викладачі пророкували Миколі артистичне майбутнє і, варто зазначити, він спробує себе в цій галузі в більш зрілому віці, але ці поривання зазнають краху. Щодо науки: мав найвищу оцінку із Закону Божого – чотири, двійки – з російської, німецької мов, латині, арифметики, історії, географії, одиниці – з французької мови та малювання. Низькі бали пояснюються скоріше самою системою освіти, що базувалася лише на зазубрюванні та відкидала розвиток аналітичного, критичного мислення, пізнання через аналіз. У подальшому Гоголь виступатиме новатором у даній царині: запропонує нові методи вивчення географії, бажатиме створити фундаментальний підручник з історії козацтва, викладатиме історію в університеті, хоча й не досить вдало, але з деяких лекцій студенти залишали аудиторії натхненними та з палаючими від жаги до знань очима. Ґрунтовне знання Біблії пояснюється ортодоксальною релігійністю матері. Хлопчик назавжди запам’ятав розповідь неньки про Страшний суд Божий, якого боявся протягом всього буття. Православна заангажованість здійснить свій вклад у життя прозаїка: під впливом священнослужителя Макарія Микола Васильович знищить другий том «Мертвих душ», адже буде переконаний, що це не від Бога, а наприкінці 40-х  років ХІХ століття дійде висновку, що займатися художньою літературою – грішно.

У 16 років  Микола втратив батька. Юнак вирушає на Миргородщину, заспокоює матір та сестер, бере управління господарством у свої руки, водночас  розуміє, що йому потрібно торувати тернистий шлях до своєї мрії – Петербургу. Такої ж думки і рідні,  мати продовжує оплачувати навчання сина та допомагає з переїздом до столиці.

Статусу жителя російської столиці Гоголь набуває у 1828 році. Справжнє місто було інакшим від того, яким уявляв собі уродженець  Полтавської губернії. Розчарувало митця й місце проживання – скромна кімната. Відрізнялося від України й дощове узбережжя Фінської затоки, можливо, настрій підіймали йому «білі ночі» та інтелігентні кола продвинутої молоді. Аби подолати скруту – вступає на державну службу, певний час працює писарем. Що стало причиною цього вибору: бажання підкорити вершини чиновницького Олімпу чи безгрошів’я? Вважаю,
останнє витіснило здобуття щаблів кар’єрної драбини на задній план.

Через рік перебування на новому місці видає поему «Ганс Кюхенгальтер» під псевдонімом В. Алов, яка виявилася невдалим літературним проєктом. Твір зазнав безжальної критики, а сам автор викуповував усі можливі екземпляри та ліквідовував їх.

Саме в цей час популярності набирала українська культура і під впливом всезагального захоплення творець вирішує написати роботу, де якнайкраще зможе розкрити душу нашої Батьківщини й буде одним з першопрохідців у даній царині. Так створюються перші доробки: «Ніч напередодні Івана Купала», «Сорочинський ярмарок», «Травнева ніч». Згодом ці шедеври романтизму увійшли до збірки «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», яка доповнилася творами «Ніч перед Різдвом», «Страшна помста» та іншими. Тут криється одна з найбільших проблем: творіння, за допомогою яких світ все більше й більше пізнавав Україну, написані російською мовою, хоча й з використанням українізмів, яких дослідники нараховують понад 700. Це було викликано водночас дещо корисливими та прагматичними мотивами, адже в державі Миколи І хоч і не заборонялося друкувати книги українською, однак видання імперською мовою користувалися більшою популярністю й до таких публікацій було менше упереджень цензури завдяки протекціонізму з боку влади.

Сказати, що збірка сподобалася суспільству та набула широкої популярності – це те саме, що майже збрехати. Мовою сучасності її б іменували «бестселером». Хвиля народного захоплення та любові запанувала у повітрі, сміх полонив вулиці, усі були заінтриговані таким екзотичним та малознаним регіоном – Україною, іменованою тоді Малоросією через ідеологеми царизму.

У 1835 році дебютує історична повість «Тарас Бульба» – візитівка вітчизняного лицарського феномену – козацтва. Прототипом головного героя став предок автора – Остап, який був керманичем козаків при облозі Відня османсько-татарською ордою та в подальшому був частково ополячений.
В Остапа Гоголя двоє синів, один з них загинув під час оборони міста Могилева від війська Речі Посполитої, а інший через декілька років зрадив своє товариство й перейшов на сторону поляків, які вбили його брата. Саме ця родинна трагедія стала основою сюжету вищезгаданого твору.

Уже через сім років прозаїк удруге видає книгу, але вже з внесеними правками та змінами імперсько-пропагандистського забарвлення, де вже Україна підмінена популістським поняттям «південна первісна Росія», незалежні запорожці перетворилися на завзятих москвофілів, а отаман лицарського ордену Бульба, неначе вовкулака, став ревним ідеологом царя та православ’я. Існують переконання, що ця видозміна та викривлення початкової версії, виконані на замовлення династії Романових, тобто влади, з метою протиставлення національній Біблії українців – «Кобзарю».

Можемо провести паралель між гетьманом Остапом  та його нащадком Миколою, адже перший зрадив Батьківщину за шляхетські привілеї, а останній зрікається свого коріння або намагається утілити це задля місця в російському бомонді та відповідної позиції в суспільстві.

Проте не варто забувати про пануючу концепцію держави-ката – теорію народности Сергія Уварова: «самодержавство-православ’я-народність» як ключові постулати існування імперії. Спочатку ця ідея передбачалася як освітня реформа, але згодом застосована істеблішментом до всіх сфер суспільного буття. Цар хотів створити людину нового типу, людину-імперіаліста, яка не потребуватиме пояснень стосовно експансіоністських прагнень государя, а навпаки – тільки підтримуватиме їх, яку не турбуватиме суцільний контроль над особистим життям з боку влади, яка йтиме на вірну смерть зі словами на вустах: «За царя-батюшку».

Можливо, деякі літературні праці Гоголя наприкінці 30-40-х років ХІХ століття – це складова даного плану Миколи І, зокрема, до цього переліку можна включити другу редакцію історичної повісті.

Ще до видання-перевертня «Тараса Бульби» Микола Васильович пише одну з найвизначніших своїх робіт – «Ревізор». У цій драмі через сатиру, іронію та гротеск митець демонструє все закулісся Російської імперії, усю її суть без навмисно прикріплених Петром І європейських оздоб. Автор у сміховинний спосіб розгромлює владу на місцях, розкриває її вади та корисливість. Твір завоював всенародну читацьку любов, театри один за одним ставили комедію на сцені, сам государ був присутній на прем’єрі. Існує легенда, що рецензією царя був вислів: «Усім тут дісталося, а найбільше – мені». Але це малоймовірно і піддається сумнівам, адже незадовго після видання трактат фактично заборонили, а світ побачив нову п’єсу під назвою «Справжній ревізор», де фінальною сценою було покарання некомпетентних чиновників. Авторство цього «шедевру» і досі невідоме – приписують незнаному князю Цицианову, але відомо одне – це замовлення правлячого дому Романових задля виправдання репутації династії урядовців.

Стосовно розуміння самого змісту творчого доробку, то в літературознавчих колах сформувалося декілька позицій. Однією з яких є наступна: вирішивши писати російською, письменник бореться із колоніальними намірами царату, висміює бюрократичну машинерію – державний апарат. Дана теза притаманна здебільшого вітчизняним дослідникам і є дещо романтичною. але такі дії були притаманні й, певним чином, тотожні вчинкам національно свідомої молоді минулого сторіччя, представники якої вступали до комуністичної партії з метою її нищення із середини.

Деякі науковці пропагують думку, що драматург, вказуючи на прогалини імперського управління в цілому і, зокрема, на місцях, а також критикуючи нездатність запровадити дієві засоби менеджменту,  вкладав велику мораль й досить важливий сенс, націлений на вдосконалення держави, її постійний розвиток, суттєву перебудову, оновлення завдяки реанімаційному пакету реформ та суцільне покращення в усіх сферах суспільного життя.  Проте прем’єра п’єси продемонструвала, що абсолютна більшість глядачів бачать у «Ревізорі» лише комедію. У ті дні захоплення шанувальників було не менш запаморочливе, ніж настрій митця – похмурий. І, як наслідок, Гоголь вирушає в подорож до серця Апеннінського півострова та Італії – Риму. Варто відзначити ідеалістичність цієї теорії, що робить із творця поборника російської державності.

Постать Гоголя до кінця незбагненна і залишається однією з найзагадковіших протягом двохсот років, вирішення проблеми самоідентифікації неможливе через відсутність чіткої позиції при житті в самого прозаїка.

До письменника можна застосувати формулу «залізного» канцлера                     ІІ Рейху – Отто фон Бісмарка, який проголошував: «Передусім я – пруссак, а вже потім – німець», що є, на мою думку, проявом патріотизму: Пруссія стала центром об’єднання Німеччини, яка змогла згуртувати навколо різноманітні політичні утворення в одну країну. Перед нами постає система цінностей і пріоритетів людини: що для тебе є важливішим Батьківщина чи Держава? Рейхсканцлер власний вибір зробив, хоча єдина Німецька імперія – мета всього його життя.

У Миколи Васильовича становище дещо складніше, адже він торував шлях у реаліях, де Україна, репрезентована Військом Запорізьким, припинила своє існування в середині минулого сторіччя, а в ХІХ столітті Наддніпрянщина – колонія Російської імперії.

Висловлюючись щодо національної ідентичності, перш за все звертаємося не до етнічної приналежності, а до відчуття себе частинкою, первинним елементом та складовою певної нації. Де-факто творець –  українець, де-юре – російський підданий, який намагатиметься інкорпоруватися в титульну націю, але не довершить цю справу до кінця. Нам необхідно зрозуміти та пізнати, як ці дві категорії співвідносяться між собою у системі координат пріоритетів та ціннісних критеріїв: «Перш за все я – українець, а вже потім –  російський підданий» чи навпаки, що, на мій погляд, тотожне дефініції малоросійства та комплексу меншовартості.

Життєвий шлях Гоголя перекликається з особистістю Вальтера Скотта – письменника, який подарував світові історичний роман і неперевершені  перлини поезії та прози, присвячені своїй Вітчизні – Шотландії.

Тарас Шевченко – володар у царстві духа й велетень у царстві людської культури – оголосив суворий вердикт популяризатору України й «шотландському чарівнику»: «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово.  А чиє краще, нехай судять люди. Вони здаються на Гоголя, що він пише не по-своєму, а по-московському, або на Вальтер Скотта, що й той не по-своєму писав. Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії – і свого язика не знає; а В. С. в Единбурзі, а не в Шотландії – а може, і ще було що-небудь, що вони себе одцурались».

То хіба творці насправді «одцуралися» власних Батьківщин?                        Навіть якщо й так, то це не завадило Кобзарю бути поціновувачем та шанувальником мистецьких талантів Скотта й Гоголя.

Зокрема, у своїй останній повісті – «Прогулянка із задоволенням і не без моралі» –  Тарас Григорович, розповідаючи про намагання написати поему, порівнював себе із шотландським романістом: так само, спорядившись шкіряною торбиною з олівцями й папером та озброївшись подорожньою дубинкою, вирушив назустріч озеру й вітрякам.

Відбуваючи заслання в казахських степах, Шевченко висловлює другові Осипу Бодянському наступне прохання: «…помолись Богу на могилі Гоголя за його праведну душу»,  цим же вшановує пам’ять співвітчизника за декілька тисяч кілометрів від Петербургу.

Варто провести паралель між видатними шотландцем й українцем, аби з’ясувати: чи зреклися митці рідних країв?

Скотт народився у період, коли держава Роберта І Брюса, Марії Стюарт інкорпорована Англією до складу Сполученого Королівства й останні осередки опору – гірські клани – розгромлені.

Майбутній провідник української культури у світ також з’явився у доволі буремний час для нашої Вітчизни. 1809 – це 101 рік московитському геноциду українців у Батурині, це 45 років ліквідації козацької державності – Війська Запорозького, це 34 роки знищенню лицарського осередку козаків – Запорізької Січі, це  23 роки скасуванню полково-сотенного устрою України, це 21 рік закріпаченню та поневоленню наших селян.

Ще будучи студентом-правником, сер Вальтер почав титанічну працю зі збору фольклору: шотландських історичних пісень й балад, які оповідають про легендарних національних героїв гордого народу Британських островів.
На початку «довгого» ХІХ століття видає тритомну книгу «Пісні шотландського кордону». У кожному рядку прослідковується єдність подиху історії, народної творчості, плідної роботи автора, який вдосконалював тексти, додаючи нові строчки, замінюючи слова, створюючи рими. На сторінках збірки відразу вбачається поклик до минувшини: балади «Битва під Оттенбурном», «Замок Смалгольм», «Лорд Рональд».

Ця діяльність подібна любові Миколи Васильовича до української пісні – щирої душі українців, джерела наших звитяг та слави, переживань і болю, молитов і надій.

Гоголя по праву можна називати фольклористом. По завершенню здобуття освіти в Ніжинській гімназії вищих наук, разом зі своїм побратимом й однокашником Олександром Данилевським здійснюють етнографічну експедицію Полтавською губернією.

Його «Книзі всякої всячини, або підручній Енциклопедії» з алфавітним покажчиком притаманний академічний характер, оскільки особистий довідник містить ґрунтовні матеріали тієї доби з деяких галузей знань, зокрема запис: «Малоросія, окремі примітки», де описуються традиції народних свят, а також розміщено обрядові пісні: веснянки, купальські, обжинкові та весільні. Відомо про цінний подарунок Класика ректору Імператорського університету Святого Володимира Михайлу Максимовичу у вигляді 150 пісень, про які дослідник української старовини й автор збірки «Українські народні пісні» не відав.

У 1833 році Микола Гоголь публікує статтю «Про малоросійські пісні», де апелює до їхнього історизму, оскільки, на думку автора, вони нерозривні від дійсності й «завжди вірні тій хвилині й тому стану почуттів», що передають словами, а співець – звуками й голосом, вустами та очима,  сльозою й посмішкою, тілом і душею. Письменник пропонує наступну класифікацію пісень: історичні, усі, які віддзеркалюють народний дух, та обрядові, хоча в подальшому визнав такі критерії надто широкими.

Власною творчістю сер Вальтер Скотт відкриває Шотландію загалу й перш за все – англійцям. Його напрацювання пронизані «шотландизмами», хоча й написані англійською. А провідник української культури насичує твори автохтонністю, містицизмом, не шкодує поділитися народними звичаями й пише майже «суржиком», тобто зі значними запозиченнями з рідної мови, а також додає словник українських слів, що ними так багаті «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» і «Миргород».

Неможливо не побачити вплив хисту шотландського «чарівника» на  літературний талант Гоголя. Скотт, визнаний у царині історичного роману, більшість  своїх творів присвятив Батьківщині. Микола Васильович, працюючи над роботами, що відображають минувшину й покликані репрезентувати лицарський феномен – козацтво, який притаманний лише нашій Вітчизні, не міг не зважати на новації сера Вальтера, адже останній задав тон в історичній прозі.

Виникає логічне запитання: чому англійці йменують Скотта шотландсько-аглійським письменником  і не оскаржують його приналежність до народу Шотландії, однак для росіян Гоголь – рускій літератор, що походив з малоросійського дворянського роду, або, згідно з більшовицьким конструктом чи рудиментом радянщини, російський письменник українського походження? Відповідь на цю дилему зводиться до культури нації, цивілізації, можливо, навіть менталітету. Нахабне привласнення усього гідного північним сусідом України: від територій до культурних здобутків – призвело до такого безпідставного формулювання. Насправді ж налічується досить небагато етнічних рускіх, що змогли досягти мистецького генія уродженця Полтавської губернії.

Переконаний, кожен небайдужий громадянин самостійно повинен обрати і вирішити: ким для нього є Микола Васильович Гоголь? Вважаю, що попри всю роздвоєність душі митця, що спричинена багатьма комплексними факторами: зрадою Батьківщини предком – Остапом Гоголем, впливом родича-сановника у процесі виховання та, у цілому, станом геополітичної ситуації – реакція Миколи І, Класика не полишав український  дух, який пробивався через спеціально одягнені російські шати.

Щодо культурної спадщини генія. Безсумнівно, літературні та творчі доробки належать до культур обох держав: як України, так і росії, адже предмет його досліджень у працях – ці дві країни. Тобто є роботи, які становлять духовну та матеріальну цінність українського народу, а є інші твори, які важливі для росіян. Таким чином, можна зазначити, Гоголь – це українсько-російський письменник. Дана концепція характерна й Західній цивілізації, особливо ірландським літераторам, які писали англійською ірланоцентричні твори, що належать до ірландського культурного простору: Джонатану Свіфту, Оскару Уайльду, Бернарду Шоу та ін. Цей компроміс занадто складний для українців у такі тяжкі часи війни, проте він характеризується своєю об’єктивністю.

Нам та вітчизняному істеблішменту потрібно популяризувати українського Миколу Васильовича, проводити заходи, присвячені вшануванню пам’яті та духовного вкладу Класика на усіх рівнях: від місцевого до загальнодержавного. Одне із головних завдань  – видання повної збірки творів прозаїка державною мовою, що досі не було втілено в реальність.

Необхідно розвінчувати міфи, створені московською пропагандистською машиною  через масмедіа, адже вони  дотримуються комуно-більшовицької стратегії: «Кіно – головна зброя». Так, у 2009 році світ побачив кінострічку «Тарас Бульба», яка була ще більш зрусифікована, ніж друга редакція історичної повісті. У 2017-2018 роках з’явилося три фільми «Гоголь. Початок», «Гоголь. Вій» та «Гоголь. Страшна помста», що посилили вплив стереотипів, які приписують митцю.

Потребою також є вивчення надбання майстра слова в школах здобувачами освіти саме на уроках української літератури. Прогресивним кроком є включення «Тараса Бульби» в редакції 1835 року в програму дисципліни, наступним маневром повинна стати інкорпорація в навчальний план «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки». Прочитання комедії «Ревізор» доцільно залишити саме в контексті пізнання зарубіжної літератури. Ці кроки засвідчать  раціональне зерно щодо розуміння культурного вкладу творця.

«Український Сократ» Григорій Сковорода  репрезентував власне буття афоризмом, що в подальшому став його заповітом: «Світ ловив мене, та не спіймав», але як точно ця філософська заповідь підходить для опису життя й титанічної спадщини Миколи Васильовича Гоголя.

         Висловлюю щиру подяку за цінні поради й напутнє слово Флагману освіти і науки України Любові Карпенко.

 

Денис Назарець,

студент Київського національного університету імені Тараса Шевченка