День «перемоги»

9 травня ми святкували перемогу у Великій «Вітчизняній»
війні. Тож чи не варто трохи замислитися бодай над двома запитаннями: що то
була за війна і хто ж усе-таки в ній переміг?

Закінчення. Початок у ч.9.

Що ж тоді казати про бійців, які воювали проти німців, але
водночас і проти “совєтів”. Їх просто оголосили німецькими попихачами, лютими
ворогами народів (українського — у випадку бійців УПА, литовського,
латвійського, естонського чи польського — коли йшлося про тамтешніх
партизанів). І досі затруєні вульгарною і примітивною більшовицькою брехнею‚
люди‚ переважно у Східній Україні, сприймають слово “бандерівець” як синонім
слова “бандит”, що є кричущою історичною несправедливістю, більше того — тяжким
і непрощенним гріхом проти істини, оскільки йдеться про людей, які справді
воювали за волю свого народу, а не сприяли тріумфові одного зі своїх катів над
другим.

Але мені треба було прожити багато років, перш ніж я зміг
осмислити війну в усіх її непростих аспектах. А тоді все було значно простіше й
наглядніше: веселі вояки в розхристаних зелених мундирах із реготом ганяються
за курми й молодицями, наш постоялець Пауль сидить на ґанку, читає газету,
лунко випускає гази, не звертаючи найменшої уваги на присутніх при цьому
абориґенів‚ і частує мене шоколадом, потім невідь-звідки на наше подвір’я
в’їжджає солдатська польова кухня‚ і вже інший солдат, у мундирі зовсім іншого
крою та кольору, якого звуть Володя, наливає мені тарілку запашного супу і дає
шматок сала, а моя бабуся Пріська все жде і жде свого улюбленого єдиного сина
Гришу, який пропав безвісти через два місяці після початку війни. І щодня розповідає,
як він її любив і як любила його вона, як нишком від діда (бо дід був
скупенький) давала йому гроші на цигарки, а він при цьому нібито завжди казав:
“Я тобі, мамо, колись за все віддячу!” і, замучена безпросвітним життям, тяжко
гаруючи на колгоспній панщині та у своєму вбогому господарстві, бабуся жила
однією надією, що її коханий Гриша ось-ось повернеться і за все їй віддячить, і
визволить із тяжкого рабства, і щодня годуватиме її білим хлібом. А всюди на
стінах висіли фотографії того мого дядька Грицька, якого мені не довелося
бачити, бо його взяли до війська десь у ті дні, коли я тільки народився,—
вродливий чорнявий красень, іноді голий до пояса, іноді з цигаркою в зубах.
Йому пішов лише двадцять перший рік, коли він поклав голову на олтар тієї
страхітливої війни і навіки згинув — невідомо де, невідомо як. “Хай буде
проклята ця війна, яка забрала в мене мого єдиного сина”,— часто повторювала
бабуся, хоча надії не втрачала до самої смерті, а померла вона аж через сорок
років по закінченні війни, коли їй було майже дев’яносто, незадовго перед тим
поховавши свою останню дитину — мою тітку Марію.

Та бабусине горе було не єдиним трагічним для нас наслідком
великої війни. Війна розділила нашу родину, й мій батько опинився за сто
кілометрів від нас, під Харковом. Він наважився подолати цю відстань пішки, щоб
побачитися з дружиною й сином. Прийшов у наше село десь надвечір, ліг у садку
під вишнею й за кілька годин тихо помер. Він мав хворе серце, й, мабуть, воно
не витримало далекої дороги, а може, й ще якихось дорожніх пригод, адже йти
йому довелося через територію, по якій щойно прокотилася війна.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Звичайно ж, на мою дитячу пам’ять тепер накладається багато
й іншої інформації: з розповідей дорослих, зі згодом почутого або прочитаного.
І тепер мені нелегко з’ясувати: що саме прийшло до мене з моїх власних
спогадів‚ а що  — через інші канали
сприйняття. Ось, скажімо, така картина, яка часто виникає перед очима моєї
пам’яті: сільські жінки перуть у річці білизну (“у березі” — так у нас казали,
“піду в берег прати”), а з вершини прибережного пагорба з веселим реготом
біжить гурт голих німців. Вони біжать купатися і чи то умисне хизуються перед
абориґенками своїми арійськими принадами, чи просто не зважають на них, як ото
не зважають на худобу. Одна бабуся кладе на себе знак хреста й бурмоче: “Ох і
лобуряки ж‚ не мають ані стиду, ані совісті”.

А взагалі, німці, які ставали на постій у нашому селі,
поводилися терпимо і якщо й укоротили комусь віку, то це були або кури, або, в
гіршому випадку, свині. Саме тут започатковується одна з найперших колізій моєї
свідомості, майже на півсотні років приреченої плавати в неозорому океані майже
абсолютного абсурду. Йдеться про один із найосновоположніших міфів радянського
режиму — міф “Великої Вітчизняної війни” проти німецько-фашистських
загарбників. У кожному міфі, як відомо, сили добра і зла чітко розділені. Немає
переходу — з одного боку висока шляхетність і самопожертва в ім’я життя, з
другого ница підлість і невблаганна смерть. Міф ВВВ (Великої Вітчизняної війни)
почали втовкмачувати мені в голову, як тільки я переступив поріг нашої
сільської семирічки. Ним були просякнуті всі книжки, що писалися нашими
славними письменниками-патріотами ще по гарячих слідах подій і заповнювали
полиці як шкільних, так і клубних бібліотек, і вся повоєнна кінопродукція.
Кадри тих кінофільмів досі зберігаються в пам’яті. Німці там узагалі несхожі на
людей, то якісь страховища в зелених мундирах зі звірячим виразом облич.
Радянські воїни — то втілення всіх мислимих і немислимих чеснот. Типова картина
бою, яких я тоді надивився вдосталь,— і всі вони здавалися однаковісінькими,
хоч подавалися в двох варіантах, залежно від того, хто йшов у атаку, а хто
держав оборону‚ — була такою. Ось наступають німці. Вони чомусь ідуть на повен
зріст і не дуже поспішаючи (певно, щоб їх зручніше було косити з кулемета),
часто із закасаними рукавами, з обличчями, як завжди, мало схожими на людські.
Радянські солдати не стріляють до останньої миті (нерви у них сталеві) —
либонь, бережуть набої, аби кожна куля потім знайшла свого “фріца” — і
підпускають ворога дуже близько, після чого з насолодою розстрілюють ворожі
лави майже впритул. Більшість ворогів лягають трупом, а жалюгідні рештки
кидаються навтьоки. Атака на німецькі позиції має, звичайно, зовсім інший
вигляд. Червоні лави накочуються грізним валом під могутній одноголосий крик
“За Родину! За Сталина!”, перелякані на смерть “ганси” зі спотвореними від жаху
пиками не встигають навіть дати бодай одну чергу з кулемета, кидають зброю,
вискакують із траншей і беруть ноги на плечі, рясно встилаючи землю трупами.

Не треба було навіть згадувати зовсім несхожих німців, які
квартирували в нашому селі, щоб відчути цілковиту абсурдність цього кіна. Адже
виходило, що кожен радянський солдат знищував сотні німців — як же в такому
разі вони змогли дійти аж до нашого села? А наше село від Німеччини було
далеченько, тисячі півтори кілометрів, якщо не більше, це я вже тоді знав від
свого дідуся, якому довелося побувати в полоні в тій далекій країні ще в Першу
світову. Досить було початкової арифметики, аби підрахувати, що вже на першій
сотні кілометрів усе німецьке населення мало б лягти трупом у такій війні,
навіть якби походом на нас ішли не тільки дорослі дядьки-фріци, а й усі німкені
з німкенятами.

Не міг я збагнути й іншого. Чи не дві третини чоловіків, що
пішли на фронт, додому не повернулися. Знову ж таки, досить було знати правила
елементарного множення, щоб прикинути, а скільки ж не вернулося солдатів у всі
українські села й міста, а в Росію? Яким дивом безмозкі тупі створіння в
зеленій уніформі, що так полюбляли перти просто на кулемети, могли знищити
стільки люду? Це просто не вкладалося в голові.

Дивним непоясненним фактом здавалося мені й те, що під
владою страшних окупантів ніхто в нашому селі не помер з голоду. Звичайно ж,
німці не були янголами, звичайно ж, вони виганяли людей на роботу і забирали
врожай, іноді конфісковували худобу, стріляли курей, але вони ніколи не
забирали все до останньої зернини, як це вміли робити більшовики, і, повторюю,
за німців у нас ніхто не помер з голоду. І не те, що не вмирали, а й навіть не
пухли. Вираз “пухнути з голоду”, мабуть, народився уже в часи радянської влади,
яка принесла нам щасливе життя. Війна, звичайно, була страшним лихом, але я не
чув у дитинстві, щоб наші люди проклинали німців (крім шкільних учителів, які
мали це за обов’язок). Воєнне лихоліття тьмяніло і меркло на тлі ще недавнього
лиха, яке здавалося набагато страшнішим — голоду 1933 року. І хоч війна була
ближче, в нашій родині набагато частіше говорили про голод. Тим більше, що
прийшли “визволителі” з червоними зорями на пілотках, а українські селяни вже
добре знали, що за цими невинними хлопцями прийдуть комісари, які мають звичай
вимітати все, що можна вимести. І справді, новий голод не забарився…

Мало хто з моїх однолітків мав батька — більшість не
повернулися з війни. З тих, які повернулися, чимало було покалічених — той без
пальців, той без руки, той без ноги. Можна собі уявити, як то живеться
дядькові, змушеному виконувати всю селянську роботу, якщо він безрукий або
безногий. Але нужда примушувала, і вони й дрова рубали, і сіно косили‚ і копиці
складали, і не було такого діла, за яке не бралися б ці живі обрубки страшної
війни.

А комуністична «батьківщина» в подяку за те, що вони її
врятували, лупила з них немислимі податки…

 

Отже, гадаю, навіть із цих дитячих спогадів відповідь на
поставлені на початку запитання стає очевидною: 
війна була страшним лихом і аж ніяк для нас не «вітчизняною». Вітчизна,
яку боронили, утопивши ворога у своїй крові та закидавши його своїми трупами,
наші батьки й діди, була вітчизною великого людолюба Сталіна, який спочатку
ощасливив наш народ голодомором 1933 року, а потім і геноцидом 1941-1945 років.

Німців не любили, та й не було за що їх любити. Проте вся
Україна з моторошним страхом чекала приходу «визволителів», бо знала, що вони
принесуть їй голод і смерть. Так і сталося.

Ці сталінські лицарі не лише більш як наполовину фізично
винищили наш народ, а й завдали  йому
тяжких психічних ран, примусили його наплодити виродків, які досі намагаються
переконати нас у тому, що варвари, які прийшли зі Сходу з червоними прапорами,
принесли нам не смерть і руїну, а щастя та процвітання. Ці виродки
парадоксально досі перебувають при владі, вони паскудять брехнею шкільні
підручники й вивішують червоні прапори смерті на вулицях наших міст. Ось як
написав про це мій друг, талановитий перекладач з іспанської мови і великий
знавець світової літератури Сергій Борщевський:

 

ДЕЖАВЮ

І знову прапори червоні,

І знову ми в облозі мли,

Немов тікали від погоні

І не втекли.

 

Немов огидний і зловонний,

Старий комуністичний час

Позадкував, як рак червоний,

Й вернувсь до нас.

 

А з ним несамовиті юрми

Чудовиськ, упирів, потвор,

Лісоповали, страти, тюрми,

Голодомор.

 

Життя — страшний містифікатор,

Не знають його примхи меж…

І у фашистів був свій прапор,

Червоний теж.

 

м. Київ