"Демократія очільників Спілки закінчується там, де починаються розмови про майно"

81

З виступу голови Житомирської ОО НСПУ Михайла Пасічника на
6-му з’їзді НСПУ

Інколи в мою свідомість закрадається гіркий висновок, що
демократія  очільників Спілки закінчується
там, де починаються розмови про майно.

Хочу доповісти з’їздові про один документ, поданий у форматі
Звернення ради Житомирської організації до Ради НСПУ, але так і не розглянутий
по суті.

У тому Зверненні йшлося про ефективність використання спілчанського
майна у забезпеченні життєдіяльності Спілки. Оскільки це майно уже добряче
надкушене з різних боків і на нього продовжують гостритися не одні хижі зуби, в
результаті може й статися, що ми його втратимо назавжди й безповоротно.

Ми пропонували не просто продати наше спільне майно, – це
було б банально і нерозумно, – а максимально наблизити його до потреб усіх
членів Спілки, тобто, продавши найпроблемніші курорти, придбати приміщення під
Будинки письменників в обласних центрах. Тоді ми користувалися б цим майном не
раз на сім-десять років, а щодня, і це була б реальна власність двох третин
членів Спілки в областях, бо в столиці така власність вже є.

На тій раді Володимир Олександрович сказав: «Поки я голова,
майно Спілки продаватися не буде». Чому ж тоді не захищалося Спілкою те майно,
що перебувало у користуванні обласних письменницьких організацій до 1991 року і
яке згідно Закону України «Про професійних творчих працівників та творчі
спілки» від 7 жовтня 1997 року та постанови Кабінету Міністрів від 10 липня
1998 року мало бути передане у власність НСПУ і її підрозділів? Коли б в
областях було реалізовано ці правові норми, а тут мав докласти зусиль
насамперед голова Спілки з його повноваженнями депутата Верховної Ради, а
згодом і голови Комітету з питань культури і духовності ВР, проблема обласних
організацій відпала б сама собою.

Інколи кажуть, що постанова Кабінету Міністрів мала
рекомендаційний характер, тому рекомендації на місцях можуть не виконуватися, а
точніше – вони й не виконуються ніколи. Але як же тоді бути із Законом України,
який має не рекомендаційну, а пряму юридичну дію?

До речі, цей Закон ніхто не скасовував, і новобране
керівництво Спілки має повернутися до конструктивної роботи з ним.

Комусь це може дуже не сподобатися, але чітко виконав вимоги
цього Закону у 2002 році лише колишній губернатор Донецької області
В.Ф.Янукович, передавши у власність письменницької організації приміщення
площею близько 60 квадратних метрів.

  Шановні колеги!

Ви можете дорікнути мені за надмірне форсування цього
питання, мовляв, не власність головне у діяльності творчої спілки, а головно
творчість, книговидання, професійний рівень української літератури тощо.

Все це так, і мені було байдуже, що то за матеріальні
цінності є у Спілки і хто ними користується, аж поки я не став головою обласної
організації і не зіткнувся з проблемами облаштування діяльності цієї
організації як структури.

Останнім часом керівництво нашої Спілки особливо наполегливо
перекриває нам кисень, створює критичні ситуації з оплатою оренди і комунальних
послуг. Наш офіс, завужений з 60 до 16 квадратів на вимогу голови НСПУ, уже
тричі опечатували, в результаті неймовірних зусиль нам вдалося вийти на оплату
оренди символічною гривнею на рік, але й при цьому, закинувши два з половиною
мільйони гривень на депозит – на чорний день, як він сказав, – голова НСПУ не
погасив виставлених Спілці рахунків. На кожному засіданні ради НСПУ ми чуємо:
нам потрібні на посадах голів обласних організаторів не письменники, а
менеджери. Зазирніть, шановні, у словник і поцікавтеся хоча б значенням цього
слова. Менеджмент можна здійснювати лише оперуючи грішми чи іншими
матеріальними цінностями, а що є в обласних письменницьких організацій? Якщо
робити менеджмент з нулями, які в нас на рахунках, то і примножаться, як не
крути, нулі.

Отже, красиве й модне слово «менеджер» не що інше в нашому
розумінні і при такій ситуації як «жебрак».

Колись, ще задовго до постання України перед світом як
держави, обласні письменницькі організації мали 
свої бюджети, сформовані Києвом. Чому ж їх немає зараз? Оті два з
половиною мільйони, про які Василь Шкляр сказав у розмові зі мною по телефону
як про «зароблені нами» (не знаю, кого він мав на увазі), можна було б
розчленити на 25 частин – вийшло б по 100 тисяч на кожну область, цих коштів
вистачило б і на зарплату, і на оплату оренди й комуналки, і на видання
альманаху чи журналу.

Складається враження, що Яворівський як опозиційний політик
зацікавлений у конфліктах обласних письменницьких організацій з місцевими
владами. Інакше чого б йому, знімаючи частину коштів з депозиту на забезпечення
роботи з’їзду, не погасити борги згідно, до речі, тих угод, які він підписував
з тими ж таки областями і зобов’язувався виконувати їх?

Такими незрозумілими діями підриваються самі основи НСПУ,
адже як не крути, її складають обласні письменницькі організації, що об’єднують
дві третини всіх письменників України.

Я закликаю з’їзд зобов’язати новообране керівництво
розробити план ефективної взаємодії усіх підрозділів НСПУ, взяти на себе
безумовне фінансування обласних організацій, забезпечення їх хоча б
найнеобхіднішим, комп’ютерною, наприклад, а то і видавничою технікою. У зв’язку
з цим пригадую позаминуле вересневе засідання ради в Ірпені, по закінченні
якого шанована мною Леся Степовичка обтанцьовувала Анатолія Крима з благанням
виділити організації комп’ютер.

Шановні, годі нас принижувати аж до такого плінтуса, годі
сидіти, за влучною метафорою Лопе де Веги, собакою на сіні, переймаючись чим
завгодно, лише не інтересами структурних підрозділів Спілки.

Чому б, наприклад, самому Криму поміж своїх
далекозакордонних вояжів не використати спілчанську «Волгу» за прямим
призначенням і самому не побувати в Житомирі чи Рівному, не поцікавитися, чого
потребує організація, а, можливо, й самому привезти той комп’ютер у
Дніпропетровськ чи інше місто.

У звітній доповіді, яку ми заслухали, не окреслено вартості
– ні оціночної, ні ринкової – нашого злополучного майна, а маючи її перед
очима, кожен зміг би побачити й щорічні прибутки НСПУ від його оренди, і
проконтролювати витрати. Хотілося б, щоб у майбутньому була розроблена
комп’ютерна програма, завдяки якій кожен письменник в системі онлайн міг би
ознайомитися будь-якої миті про рух коштів на рахунках Спілки, і тоді відпали б
усі підозри стосовно махінацій з майном, а управління ним стало б прозорим і
відкритим.

 Хочу розвинуту іншу
тезу, задекларовану на початку виступу.

 Занехаявши Бюро
пропаганди художньої літератури, нас позбавили можливості хоч якимось чином
заробляти гроші на життя, а це особливо актуально зараз, коли письменника й за
людину не вважають новітні глитаї і шкуродери власного народу, втрачено також
майже 50 робочих місць, які могли зайняти письменники або члени їх родин.
«Ситий голодному не вірить» – так можна сказати і про сучасну Спілку письменників
України, де керівник мільйонер, а такий само лауреат Національної премії
України Леонід Талалай і досі ловить рибу, щоб забезпечити своє фізіологічне
існування. Та за такі вірші, які він пише і опублікував останнім часом, йому
варто платити золоті гонорари! А ми вже й про копійчані забули.

А що то за Літфонд у нас і кому він допомагає? Це що, теж
поза компетенцією ради, Президії і голови НСПУ?

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!