Декілька слів про Богдана Бойчука, людину-легенду

351

 
 

10 лютого у віці 89-років помер поет, один із засновників та активних учасників Нью-Йоркської групи Богдан Бойчук. Восени 2016 року Бойчук приїздив до Львова, читав свої вірші в театрі Леся Курбаса.

Богдан Бойчук – поет-модерніст, прозаїк, перекладач та літературний критик, член Нью-Йоркської групи, один з її засновників. Член ОУП «Слово» та НСПУ, лауреат Міжнародної літературної премії ім. Гоголя (1998).

Богдан Бойчук народився 11 жовтня 1927 року в Тернопільській області. У 1944 році його забрали до Німеччини на примусові роботи. Після війни він перебував у таборі переміщених осіб в місті Ашаффенбурґ, де й закінчив середню освіту. У 1949 році переїхав до США і оселився в Нью-Йорку. У1957 закінчив студії з електроніки в Міському коледжі Нью-Йорка. Відтак працював інженером у цій ділянці до 1992 року.

Від початку 1950-их років Бойчук активно включився в українське літературне життя. Його літературна діяльність не обмежувалась тільки поетичною творчістю. Він також писав і видавав драматичні твори, прозу, переклади з англійської, іспанської й російсrої мов на українську, і з української – на англійську.

 
Займався літературознавчої критики, опублікувавши широку низку статей, рецензій, передмов.
Бойчук – один із співзасновників Нью-Йоркської Групи, був співредактором річника цієї ж групи «Нові Поезії» (1959–1971), ініціатором і головним редактором нью-йорксько-київського літературно-мистецького квартальника «Світо-Вид» (1990–1999). Працював літературним редактором при місячнику «Сучасність» (Мюнхен), а саме від 1961-го року до 1973-го.
Найближчим часом у львівському видавництві «Піраміда» побачить світ книжка вибраних статей Богдана Бойчука «Навіщо про це говорю» (Театр. Балет. Література). Нижче вміщено передмову до цієї книжки.
 
Василь ҐАБОР
 
Відомий поет Нью-Йоркської групи Богдан Бойчук беззаперечно є леґендарною особистістю і мотором літературного угруповання, яке витворило наприкінці 50-х – на початку 60-х років ХХ ст. поза межами материкової України новий напрямок розвитку української літератури, суголосний світовому модерну. А для мене Богдан Бойчук леґенда ще й тому, що в свої сімдесят він кардинально змінив власне життя – повернувся з Америки на батьківщину, переселившись з Нью-Йорка до Києва, і з новою силою поринув у творчість. Він зумів реалізувати себе на рідній землі як редактор часопису Світовид, як поет, романіст і драматург. І йдеться тут передовсім не про десяток книг, які вийшли з-під його пера за роки незалежності України, а про освоєння в романах нових тем, київського простору і витворення ґалереї образів українських феміністок. Та Богдан Бойчук не був би Богданом Бойчуком, якби в його творах не домінували пристрасті кохання. Він вважає, що людині не варто жити, якщо вона не кохає, а тим більше писати, тож пише так, як живе. Одним із кращих його романів київської тематики є, на мою думку, «Розанна з Нивок». Однак у нашому передньому слові йтиметься не про художню прозу, а про есеїстичний доробок письменника і стан його душі після повернення на рідну землю. А стан цей був болісним, бо хоча поет і став у 1990 році членом Спілки письменників України, все ж почував себе творчо і світоглядно чужим серед українських письменників. Його відштовхувала, зокрема, практика взаємохвальби і нетерпимості до всього, що «не своє». Тривалий період, живучи в Києві, він болісно відчував себе неначе зайвим в українській літературі. І хоча з появою його книг не з’являлися рецензії, а коли хтось і відгукувався, то це радше нагадувало пасквілі, все ж Богдан Бойчук почав активно виступати на сторінках Світовиду, Кур’єра Кривбасу, Критики та інших видань з гострими критичними статтями та цікавими рецензіями на літературні новинки, чим постійно нагадував про себе як письменника. І саме так зумів активно ввійти у дискурс сучасної української літератури. Водночас багато писав про театральні вистави, бо вирізнявся серед інших українських письменників пристрастю до театру та балету. Упродовж усього свого життя він не лише уважно слідкував за новими тенденціями в розвитку світового театру, а й оприлюднював свої цікаві рефлексії про нові театральні вистави. Подібний потяг до театру серед поетів Нью-Йоркської групи має ще Юрій Тарнавський. Додамо, що вплив світового театрального мистецтва на творчість цих митців дуже помітний, і це була б вдячна тема для окремого наукового дослідження. Письмо Бойчука-критика дуже емоційне, але він ніколи не нав’язує читачеві свого погляду, а відображає виключно власні почуття та рефлексії. А за вдачею він неперевершений оптиміст, тому в його літературно-критичних статтях так багато світла й тепла. І хоча ориґінальні судження письменника видаються іноді шокуючими, але, як не дивно, вони допомагають швидше сформувати власні міркування про певні події та явища. У статтях Богдана Бойчука відчувається серце небайдужої людини, яка не на словах любить свою рідну землю. І ось тепер український читач має змогу побачити під однією обкладинкою найцікавіші статті Богдана Бойчука про театральне й літературне життя в Україні та світі. Ці статті є своєрідним духовним документом доби, що яскраво передає її мистецьку атмосферу. Поза рамками нашого видання залишилося чимало полемічних статей Богдана Бойчука, в яких він дискутував з Іваном Кошелівцем з приводу статті Ю. Тарнавського про Лукашеві переклади поезії Федеріко Ґарсії Лорки (Сучасність. – 1969. – Ч. 7), Вірою Вовк з приводу її туристичних нотаток «Україно, моя любове» (Сучасність. – 1970. – Ч. 5), Юрієм Тарнавським з приводу його критичної оцінки книжки Соломії Павличко «Дискурс модернізму в українській літературі» (Критика. – 2000. – Ч. 10), з Григорієм Грабовичем (Шлях перемоги. – 1997. – Ч. 35. – 28 серп.), Віталієм Коротичем (Літературна Україна. – 1994. – 4 черв.), про літературну ситуацію в радянській Україні (Сучасність. – 1975. – Ч. 2) та багато інших.

 №3 (191) 10 лютого 2017

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!