Присвячую Дмитрові Королевському:
до війни – електрику, під час війни – Бійцеві, після війни – Янголу
Спалах розсипався скалками… Разом з ним уламками розліталися спогади й мрії, які за мить до того були ще суцільним світловим потоком.
За дев’ять років до вибуху Дмитро поширював мирське світло: проводив його іншим людям, дарував тепло в оселях. Він вгамовував напругу і керував струмом. Та все ж напруга його колихнула і струмом його калатнуло. І це була не просто якась зоряна іскра – це була взаємна світла яскравалюбов. Його Квіточка (як він її ароматно величав) потяглася до нього, як до сонця, ласкаво обмінюючись із ним дружніми променями тепла…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Але менш ніж через пів року Оселя була знеструмлена, глибоко поранена зі Сходу. Її двері вибили, вікна потрощили – і в Дім замість світла ввірвалася темрява, нависши смолистими градами над життям.
Звісно, Дмитро відразу приєднався до воїнів світла – тих, які приборкують морок, пантрують день. Добровольче формування «Січ» стало одним із осередків бійців, які жертовно служили світлу, правді, любові. Згодом оборонці утворили нову бригаду і продовжили праведну справу в її лавах. Борець разом зі своїми побратимами й посестрами став стіною, непрохідною стіною, крізь яку не могла прорватися ворожа вогняна вирва. Вони спиняли її на льоту, приймаючи, що той чорторий у будь-який момент може обірвати їх власний політ. Так, безумовно, могли впасти зовнішні стіни – як ті, на яких тримався Донецький аеропорт. Під запеклими обстрілами січневого 2015-го обвалилася стіна тіла летовища – одначестіна мужності, міцності, духу продовжила стояти.Аеропорт, із якого в небо вже здіймалися не літаки, а тільки душі його захисників, залишився нездоланним.
Зазвичай, у таких образах Квіточка пояснювала своєму синові про батька. Правдиво і зрозуміло.
Роботу електрика вважають особливо небезпечною. А обрати шлях Українського воїна – надзвичайно небезпечна справа. Водночас бути українцем – це само собою небезпечно, поки існує росія.
І в перших числах нової осені світлець разом із побратимами вирушив на свою останню місію в великому харківському наступі – складової важкої, але стовідсоткової всеукраїнської перемоги. Звитяжець добре знав, що вогонь буває різним: вогнем світла і вогнем темряви. Ворожий вогонь мороку. Правдивий вогонь посвіту. Дмитро, мов Прометей, разом із побратимами і посестрами, ніс світло, розсуваючи межі темряви. У нашій історії було багато людей-смолоскипів. Людей, які віддано струменіли вірою і надією в майбутнє.
Ні жар смолоскипу, ні пломінь свічки, ні вогник лампочки – не зникає, а стає довколишнім світлом, завдяки якому розвиднюється простір. Дмитро вже воскресав. Під кулями снайперів він на собі з-під обстрілів виніс із поля бою раненого побратима. Проте навіжені кулі пробили спасителю долоню, стопу, і не тільки… Багато його знайомих уже попрощалися з ним. Однак ті, хто по-справжньому вірили у світло воїна, – дочекалися повернення миротворця. Була реабілітація і шлях у праведний стрій.
Оскільки війна не вщухала, то електрик вирішив перетворити себе в бійця спецпризначення. Однак він не полишав свою кохану Квіточку, подарував їй і собі пелюстка. При кожній нагоді повертався у свій особистий маленький сад, щоби дарувати радість своїй дружині, плекати їхнього первістка. Аби завжди залишатися поруч, Дмитро подарував своєму хлопчику шеврон-світлячок.
У самого захисника на особистому рахунку було вдосталь почесних нагород: від майстра бойового спорту – до героя України. Але найбільшими нагородами вважав життя свого народу, зокрема дружини й сина.
Коли у Велику Оселю з усіх боків увірвався скажений буревій, захисник змушений був спрямувати всі сили на вгамування осатанілих російських виродків.
Братерська когорта спецпризначенців вирушила на цілком таємне завдання, про яке, крім них, знало тільки вище командування. У природному заповіднику рашистські дикуни розташували пункт запуску крилатих ракет. Ці стріли смерті були націлені на місто посеред війни. Лігво терористичних шовіністів разом із ними було успішно ліквідовано нашими силами. Спецпризначенці рушили далі, углиб великої війни.
І от на чотириколісному другові уздовж колишнього кукурудзяного поля прямували нескорені будителі. Наелектризоване повітря ніби прагло не пускати їх далі – туди, де невідомість.
Дмитро розумів, що шлях до перемоги буде тривалим, однак він буде незворотнім. Харківська перемога яскраво засвідчила, що і загальноукраїнська перемога буде достеменно. Мир не настане без перемоги. З ним чи без нього. Але наразі попереду ще чатує підступна пітьма. І з неї визирнула закривавлена паща чужого сусіда, що запустив отруйні пазурі в тіло українського народу. А Дмитро, не відступаючи ні на крок, у той момент уявляв навічний Дніпро, своїх рідних і любих…
Уламки скларозлетілися – і всіяли землю гострими прозорими зернами… Змусивши кохану здригнутись.
Син поглянув угору – і помітив згаслий ліхтар біля багатоповерхової будівлі над тихою вулицею міста, розташованого посеред війни.
– Якби тато був тут, він би полагодив лампочку, – роздивляючись уламки, сказав допитливець. – Бо ж наш тато – еклер…тик, правильно? – засумнівався той у грамотності сказаного.
– Електрик, – засміялася мама.
– А, точно: елект-рик! Бо він робить так, щоб скляні вогники завжди горіли, – у розмові з сином Дмитро часто величав звичайні лампочки казковими скляними вогниками. Мама почала обережно збирати їх уламки, на які вітер пронизливо дмухнув вигорілим обшарпаним листям.
– Мамусю, ти хочеш сама склеїти цю лампочку? – серйозно запитав хлопчик.
– На жаль, Ярославчику, – посміхнулася мама. – Відновити мені не під силу. Ця лампочка вже не буде світити. Вона згоріла.Але зберу її осколки, щоб інші люди не порізалися.
– А, тоді я тобі допоможу! – заходився малий напарник.
– Обережно!
Хотіла його зупинити – і ненароком сама проколола собі палець. На обручку цвіркнула багряна сльоза.
Попри це удвох дозбирали прозорі зерна – і віднесли їх до боксу біля лавки.
– Мамусю, у тебе кров! – скрикнув син, розгледівши під світлом тутешнього ліхтаря цятку намаминій руці. – Присядь-но хутчіш!
І Ярослав допоміг опуститися на лавку кольору електри́к, під якою суцільною стрічкою примостилося листя кукурудзяного кольору. А поруч розгорнулося розфарбоване в мілітарі.
Ліхтар теплим світлом огорнув своїх друзів, розливаючись літеплом на ще зелену травицю і барвисті квіточки.
Поодаль у пухнастому листячку бавилися котики, немовбито маскуючись в осінні камуфляжі. Над грайливцями виспівували пір’їсті літуни. Тихою алеєю крокувала літня пара. Бабуся натхненно несла велику сяйливу квітку. Дідусь підтримував рідну за плече і посміхався.І квіткова сім’яповолі розчинялася в сутінках дерев…
А попереду Ярослав побачив, як у будинках спалахують теплі вогники, малюючи довкола спокій і затишок. Хлопчик уявляв, як скоро прийдуть до своєї оселі, увімкнуть світло і тихим вечором зі свого вікна дивитимуться на яскраве різнокольорове місто. А над ним майорітиме великий прапор найвільнішої держави в світі. А з вікон навколишніх осель будуть визирати інші хлопчики й дівчатка, хоч і ще не знайомі між собою, але які теж мріють про мир, перемогу над злом і єдиний спільний простір, у якому всі можуть весело гратися і робити корисні справи задля України.
Ярославчик поправив на лівій кишені курточки подарований батьком шеврон, який ще дужче заблищав у темряві: «світлячок» у формі тризуба.
– Я дуже сумую за татком, – зізнався хлопчик, дивлячись на нашивку.
– Я теж, синочку. Але ти ж розумієш: якщо він пішов – значить, він жертвує собою заради нас.
– Значить, він – наш янгол-охоронець!
– Так, і всієї України.
– Мамусю, поглянь: листок схожий на наш тризуб! – вигукнув допитливець. – І як я раніше цього не помічав?!
– Видно, треба було пригледітися уважніше, – зраділа мама такому відкриттю сина.
Хлопчик нагнувся – і почав збирати аквамаринове, гірчичне та інше кленове листя:
– Чотири, п’ять… Нуль.
Вітер зненацька здійняв угору кленові тризуби.
З іншого боку вулиці на лавку засмучено позирали рештки великої ошатної будівлі – іще кілька сигналів повітряної тривоги тому – дитячого садочка. Зенітне сонце ласкаво поклало на нього свої теплі промені, віддано лікуючи.
– Гарний сьогодні день, – потягнувся на лавці Ярослав. – Уже кілька годин без повітряних тривог.
Мама обійняла пальцями обручку й поглянула на схід – куди тяглися стріли світла.
– Як добре тут, у цьому місті! Невже рашисти його також поруйнують? – стривожився парубійко.
– Ні, синочку, упевнена: твій тато цього не допустить!
Хлопчик поглянув на живу стіну, з якої визирали барельєфи змій, що розтулили свої пащі і вже пожирали очима пташок. На мить Ярославчику стало лячно, і він уже хотів відвести свій погляд від моторошного видива. Однак помітив, що поряд розпростерли крила могутні горді птахи, проганяючи ворожих зайд з рідної оселі.
«Усе буде добре», – заспокоював себе.
– Синку, повір, так не триватиме вічно. Як би не було боляче тепер, колись рани загояться. Однак ми маємо пам’ятати те, як з нами вчиняли російські нелюди.
– Так, я виросту, але ніколи не дружитиму з поганцями…
– Ти мій хороший, – лагідно притулила до себе мама і почала гладити рідного по голівці.
– Мамусю, дорогенька, а як твій пальчик?
– У порядку. Його врятував подарований татом перстень. Житимемо!
– Так, тато нас завжди рятує.
– Він повсякчас зігріватиме цей світ своєю променистою енергією.
– Мамусю, а пам’ятаєш, як на твій День народження тато прикрасив різнокольоровими вогниками весь будинок?
– Еге ж, твій тато завжди був з вогником! – засміялася Квіточка. – Знаєш, а коли ти народився, тато приніс мені отакенний букет зі скляними вогниками! – показала руками розміри подарункового сюрпризу.
– Ага, я бачив на світлинах, – засміявся Ярославчик, пригадуючи.
Небосхилом насувався чорний дим, огортаючи простір загарбницьким маревом.
– Мамо, я хочу тобі зізнатись…
– У чому?
– Чесно кажучи, – зітхнув хлопчик, – я так досі й не зрозумів: чому вони хочуть нас убити?
Здавалося б, скільки пережито. А як пояснити це дитині?..
– Зокрема, тому, що ми любимо світло. А вони – тільки себе.
– Зрозумів. А ми точно переможемо тих темних потвор? –засумнівався хлопчик.
– Авжеж. Світло завжди розсуває темряву. От побачиш: скоро (може, вже завтра), коли ми знову гулятимемо цією вулицею, той згаслий ліхтар буде світити. Ця сутемрява тимчасова.
Хижу куряву на видноколі поступово розвіювали електровогні, запалені жителями.
– Бачиш: уже стемніло – час повертатися додому.
– Так-так, звісно. Але ще трішки побудьмо, щоб зажило, – попросив Ярослав.
Мама слухняно погодилася.
– Ти ж пам’ятаєш, що всередині лампочки жевріє життя? – поглянув угору, злегка примружившись. – А її серцевина теж схожа на тризуб!
– Це тато розказував?
– Ага. Мамусю, а я знаю, хто розбив цю лампочку! – серйозно заявив парубійко. – Це рашисти!!
– Чому ти так вирішив? – посміхнулася мама.
– Ну а хто ще може таке погане робити? – переконливо заявив хлопчина.
– На щастя, тут рашистів нема, – заспокоїла мама.
– Завдяки татові?
– Так, синку. Тато та багато таких, як тато, проганяють їх із нашої землі. Цього разу – назавжди.
– Круто! А коли ми вже будемо гуляти з татом – ну, як раніше: утрьох?
– А ти уяви, що тато поряд уже зараз!
– Але ж він зараз далеко.
– Так. Проте світло здатне долати найдовші відстані.
І Ярослав поглянув удалечінь, плавно опускаючи погляд, – й помітив камінчик, який виблискував сонячним сяйвом.
– Мамусю, диви, який гарний! Можна я візьму його з собою? – посвітлів хлопчик.
– Так, – задумливо мовила, дивлячись на відсвіт крові.
Камінчик немовби підморгував ліхтареві, а той, неначе учасник космічної естафети, підтримував світло до повернення головного небесного світила. Хлопчик підібрав знахідку, що дійсно янтарно світилася, мовби розмовляючи переливами. А в руці Ярослава заграв, як справжній електор, від чого на душі стало ще тепліше.
– А знаєш, коли розбилася лампочка… мені здалося, що я бачив блискавку, далеко…
– Може бути. У будь-якому разі, будемо повертатися додому.
– Але я вже не боюся ні блискавки, ні грому – нічого! – продовжив парубійко. – Знаєш, чому?
– Бо ти стаєш таким сміливим, як тато?
«З ним ставало ясніше в будь-яку негоду», – подумалось про коханого.
– А тому, що тато мені розказував, що лампочки світяться, бо в кожній усередині живе янгол! Янголи там поселяються, щоб освітлювати нам шлях. А коли лампочка розбивається – то її янгол підноситься на небо.
Мама ще раз поглянула убезмежжя. Світло ліхтаря закрило собою далекі хмари.
– Тато мені це пояснював ще коли я був геть маленьким, – продовжив кількарічний Ярослав і махнув рукою. – А тепер я підріс – і розумію, що коли лампочка розбивається, то її янгол підноситься не на небо – бо воно дуже високо. Швидше за все, янгол з цього скляного вогника оселяється поруч із тими, біля кого світилася ця лампочка.
«Певно ж, янголи живуть і в ліхтариках, і в свічках, і в лампадках… – замислився Ярослав. – А можливо, і в променях сонця. А коли дими війни затуляють собою ці лінії світла, то сонячні янголи переселяються до людей. Бо ж темрява може поглинати світло тільки на певний час – але вбити день повністю не здатна. І янголи все одно продовжуватимуть з’являтися, спускатися до нас з небес – і їх ставатиме все більше. Сонце знову сяятиме!» – міркував хлопчик.
– Жаль, що ми не бачимо янголів, – зітхнув Ярослав.
– Інколи ми дивимося на речі, на людей – і не помічаємо їх, не цінуємо як слід і світло, яке залишають по собі.
Обручка ожила й запроменіла привітними вогниками.
– Мамусю, а я вірю в те, що ми навчимося помічати і людей, і янголів, навіть коли вони стають невидимими.
Світлячок-шеврон запалахкотів іще дужче.
«Звичайно, хай би краще жив цей янгол в лампочці, і надалі освітлював багатьом шлях… Але що ж, якщо лампочку розбито, то хоча б душа цього вогника буде з найближчими людьми», – подумалося Ярославові.
– Мабуть, янгол з розбитого скляного вогника оселиться в одній із цих квартир, – показав на оселі багатоповерхівок. – Адже для когось із них він світив.
– Ліхтар світив для всіх жителів, – поправила мама.
– Значить, і для нас, – замислився хлопець. – А отже, він може вибрати і нас! І відтоді з нами постійно будеЯнгол-Охоронець! І я хочу, щоб цей янгол був схожим на нашого тата!
– Обов’язково, – обійняла мама.
І вони втрьох поволі рушили додому, випромінюючи увсебіч янгольське світло.
Василь Левицький
—
Довідково про Дмитра Королевського (зі слів дружини Юлії Королевської).
Народився 12 березня 1995 року в Києві. Був кандидатом у майстри спорту з бойових мистецтв. Навчався на електрика. У 2014 році, коли почалася війна,став шукати можливість потрапити до добровольчого батальйону. Вирішив вступити до “Карпатської Січі”. Обороняв у січні 2015 року селище Піски та Донецький аеропорт, де ледь не загинув від обвалу стіни, в яку влучив ворожий снаряд. Згодом чоловік легалізувався у 93 бригаду, обороняв Донеччину та Луганщину. 5 березня 2018 року був поранений у районі Волновахи, рятуючи побратима від снайпера, –ворог влучив у долоню та стопу Дмитра. Після реабілітації продовжив службу в підрозділі 93 бригади “Холодний Яр”. Улітку 2019 року народився син Ярослав. Потім Дмитро вирішив вступити до сил спеціальних операцій. Наприкінці літа 2021 року став спецпризначенцем. Після повномасштабного вторгнення звільняв Київську область, згодом – Харківщину. По завершенні для спецпризначенців курсів із відзнакою відразу вирушив на завдання, де 7 вересня 2022 року загинув разом з побратимами від прямого влучання снаряду в машину.
