…Де до душі душа притислася або Лиш могила іде від могили до Бога…

210

(Л.Талалай про М. Вінграновського та дещо про Л.Талалая)
 

Закінчення. Початок у ч.19.

«На Миколу Вінграновського, – доводив Леонід Талалай, –
вплинув не лише  О.Довжен¬ко. Перегук з
попередниками і сучасниками природний і неминучий для справжнього поета. Без
уважного читання і вивчення чужого досвіду далеко не підеш і тим більше не
злетиш. Неможливо створити нову поезію поза культурною традицією, обриваючи
зв’язки з попередниками. Певен, що мали б ми трішки іншого Вінграновського,
коли б він ще в юності розминувся з 
лірикою Максима Рильського чи з лірикою чудового, сьогодні, на жаль,
призабутого поета Костя Герасименка, в якого, зокрема, було:

А потім, думаю, що стануть молотарки:

Закінчили. Спинили. Обмолот.

Оте вставне “думаю”, що підсилює безпосередність і
розмовність вірша, оті крапки після кожного слова у другому рядку, що роблять
слово експресивнішим і повнішим, будуть характерними і для поетики
Вінграновського. Але надто різні ці два поети і за своїм темпераментом, і за
світосприйманням. К. Герасименко мрійник меланхолійного пасивного характеру,
Вінграновський – весь вогонь, пристрасть, дія, для нього “невозможное возможно”
навіть якщо це міраж, ілюзія, він може “жити – назад”, “у синьому небі висівати
ліс”. Його слово багатше відтінками. Ось як він розпорядився цим прийомом:

Наздогнало. Обхопило. Глянуло.

Прокляло. Простило. Обняло.

Засмутилося. Задумалось. Поганило.

Випросталося. Звело. І – повело!

У цій строфі – ціла історія покоління, історія не мертвих
фактів та ілюстрацій. Це живий рух самої плоті історії та її духу. Слово поета
набуває глибокого об’ємного поетичного змісту і, незважаючи на перевантаженість
художньою інформацією, воно легке, рухливе. Вінграновський володіє даром такого
органічного відчуття слова, як ніхто з сучасників, він уміє розрізняти найтонші
його модуляції, так висловити, що звукова енергія слова розгортається і
заворожуюче звучить в душі читача навіть тоді, коли звук не завжди
урівноважується смислом» .

Оскільки говоримо про Талалаєве тлумачення художнього світу
М. Вінграновського, то за аналогією цікаво побачити, як проникає у Талалаєву
лабораторію інший поет, скажімо, Василь Герасим’юк, який написав передмову до
його книжки «Безпритульна течія», метафоризовані оцінки його поезії, його
ліричного «я» він висловив у вірші, присвяченому Л. Талалаєві:

 

Старовинні світанки осінні

вспадковуєш ти

на землі цій, де честь

успадковується, як безчестя,

де удосвіта чути, як риють

цю землю кроти,

й теплу глину кидають на тебе.

І не відшкребешся.

 

А чому вона тепла на змерзлому

схилі гори?

І чому це кроти увихаються,

як серед літа?

Може, в снах твоїх предків палають

купальські ватри,

і купальським вогнем листопадова

глина зігріта.

 

Він прорвався з їх вічного сну

й підхопив з темноти –

у стрибку –

їх волосся і плечі в небесній пороші…

Ти стрибаєш за ними дізнатися,

де ти – це ти:

в цім краю,

в глині цій

чи у вогнищі жертвоприношень.

 

Але снігом запахло… І – сіном, опеньком, конем!

Знову – сіном, опеньком, конем.

Значить, гори – під снігом.

Значить, хлопці, бігом!

часу мало.

Рятуйтеся бігом.

Замете в гори стежку –

прищемлений зорями нерв.

 

Глина стежить за вами –

податлива, тепла, важка –

із землі, підігрітої пеклом

в купальськім натхненні,

з темних оргій кротів, що ввихаються,

як навіжені.

Не було ще такого – не оргія, а толока!

 

Але вам – на вершину.

Невже на єдину – для всіх?

Там ніхто не питає: ви діти калини? трепети?

Буде сніг верховий.

І цю планку ви, хлопці, зіб’єте.

…Пахне снігом, опеньком, конем,

доки видихну: сніг.

 

Це «портрет» Талалаєвого єства, сказати б, рентгенівська
світлина поетової душі із генетичним корінням далеких предків на тлі його
суперечливого часу. Найкращі порівняння у своєму сенсі, знаємо, лише приблизні.
І все ж, Герасим’юк і Талалай як критики у своїх герменевтичних аналізах дуже
близькі. Їхні індивідуальні відчуття максимально адекватні тому, що вирує в
асоціативному світі аналізованих творів.

Із поетичного діалогу між Герасим’юком і Талалаєм випливає
(Талалай теж присвятив вірша Герасим’юкові), що першим розмову розпочав
Герасим’юк, але це принципового значення не має. Принциповим є те, що вони
обидва великі симпатики творчості Вінграновського. Вибачте, сказати симпатики
навіть замало, бо правдивіше їх назвати об’єктивними і толерантними
поціновувачами, а можна назвати й учнями, котрі навчались у Вінграновського
ставати яскравими індивідуальностями, поетами виразно автономними і водночас
солідарними у тому найголовнішому, що робить людину – людиною, громадянина –
громадянином, патріота – патріотом, а митця – митцем. Відома поетична фраза «Я
тим уже боржник, що українець зроду» для кожного із них не порожні звуки. Це
засвідчує Герасим’юк, малюючи «портрет» Талалая, і це засвідчував Талалай у
ліричному посланні Герасим’юкові:

Оглянешся раптом –

впізнаєш ловця,

відчуєш: гонитві не буде кінця,

і – рано чи пізно –

впадеш, знемагаючи,

тобі не втекти,

як Григорію Савичу.

 

За спиною в тебе вже триста,

як скло,

всі триста, як скло,

товариства лягло,

як в землю осінню,

вмерзаючи в пам’ять,

і чорною тінню

у ній не відтануть.

 

А круки ті самі кружляють

над мурами,

і хмара багряна

пливе, як з Батурина.

 

Побачиш, оглянувшись, –

до Колими

гонитва біліє людськими кістьми,

загонці кричать,

відпускаючи псоту,

а псоту зробили з колючого дроту.

 

Пронизує вітер і, сіючи страх,

розсіює нас по чужинських світах,

де в хлібі насущнім полин-гіркота,

і мертвою плоттю

п’ята зароста…

 

Триває гонитва…

Хоч інші часи,

загонці ті самі, –

і котяться пси,

і нас не врятують осінні ліси

від світу-ловця

у повстанському схроні.

Ліси оголились

і – як на долоні…

 

По-моєму, у наведених присвятах легко спостерегти
портретописну поетику зі «школи» М. Вінграновського. Він теж полюбляв цей
«адресний» жанр, в якому була сповідь душі без сентиментальної патетики і
низьких поклонів. Не було в них біографічних деталізувань, а домінувало те
характерне, що уособлювало адресата, або навіть панувала образна
загерметизованість, «ключі» до якої, наче приховані. Пригадаймо:

 

Прилетіли коні – ударили в скроні.

Прилетіли в серпні – ударили в серце.

Ударили в долю, захмеліли з болю,

Захмеліли з болю, наїржались вволю.

Отакі-то коні – сльози на долоні.

 

Це присвята Павлові Загребельному, якому, як і читачеві –
знавцеві літпроцесу 60-тих років, символіку образів неважко було розкодувати.
Подібна герметичність приховується і в образній системі ліричних портретів
Талалая і Герасим’юка, які вони адресували один одному. Тут теж одне пояснює
інше: знаєш тематику віршів Герасим’юка, то й збагнеш унікальну виписаність
його творчого портрета з-під пера Леоніда Талалая. Це саме стосується і Талалаєвого
портрета з-під пера Василя Герасим’юка.

У період творення збірки «Атомні прелюди» та й трохи після
її виходу у поезії Вінграновського бачимо декларативні вірші, яких тоді
вимагали партійні ідеологи та заангажовані критики, але це майже несподівано стало
поета не влаштовувати, і він так звані громадянські поезії перестав писати. За
це його шантажували і батожили, навіть близькі йому. «Ще вчора, – висловлювався
Л. Талалай, – він проголошував: “Людина я – і день такий новий, // Обов’язок  святий мій наближати – // Усе для нього! Все
йому віддати – // Від всіх тривог до шелесту трави. //  Не буде щастя ні мені, ні люду, //  Поки на світі нещаслива буде // Хоча б одна
людина роботяща”. І от після таких декларацій, роздумуючи про те, як жити, як
бути йому як поетові, пише: “Мене окликнув хтось!.. Був голос // Жіночий –
вогкий і тремкий. // Я оглянувсь – ніде нікого: // Ні губ, ні крику, ні руки.
// Але душа моя затерпла – // Відкрилась голосом отим // Дорога біла
середстепна, // Де йшлось великим і малим, // А множество вже стало станом //
Позаду мене в небесах… // І я заплакав над лиманом, // Де голубий сміявся
птах!”

Не голос серафима, а жіночий голос окликнув поета, певно,
голос роботящої і нещасливої жінки-селянки, і його душа затерпла від болю. Що
їй сказати? Яким словом перекласти її горе 
і її муки на свої плечі? І чи існує таке слово? А вона ж не одна, їх
множество, що станом стало позаду, бо йшло ж ніби за ним. “І я заплакав над
лиманом”. А та голуба ілюзія, що ніби надавала йому сили вести за собою, лише
потішається над ним зловісним сміхом. Ніхто так не говорив про трагічну роль
поезії, про ілюзію за всіх сказати і за всіх переболіти. Це лише здається
закоханому в життя поетові, що він зливається зі світом і, розчиняючись в
ньому, стає ним».

Усе, що сказав Л. Талалай про вірші М. Вінграновського чи
визрівання цих віршів у поетовій душі, мовлено на високій ноті пієтету до
автора і його творів. Але у цих словах не знайдете надлишку похвал та завищених
оцінок. Річ у тому, що це говорив Талалай-критик і Талалай-поет в одній особі,
сповненій витонченого розуміння краси та ціни художнього слова. Пригадаймо
добірку невідомої лірики (або, точніше, відомої небагатьом) раннього
Вінграновського, опубліковану в «Березолі» (№ 11-12, 2006 р.), яку підготував
до друку Л. Талалай, щоб відзначити поетове 70-ліття, до якого, на жаль, він не
дожив. Це добірка-раритет нагадує провесінь шістдесятницької пори, з якої віє
вітром духовних оновлень. Опубліковані вірші двадцятилітнього Вінграновського
сказали, мабуть, більше, ніж розмаїті дискусії про шістдесятників. Гляньмо,
наприклад, як солідаризується тематика самітності, окраденої  жіночої долі у віршах Симоненка і його
віршах.

 

Бився вітер об кленову осінь,

Листом під шибками пролітав,

Як під чорним полум’ям волосся

Пролетіли Настині літа.

 

В тім степу, де спеки бились крила,

Де зозуля зроду не кувала,

Не одна зоря їм постелила,

Не одна зоря їх піднімала.

 

І коли під ярими дощами

Вколосилось поле і думки,

І літа весінні за плечима

Вколосились в Настині роки.

 

Це вже не ілюзія «за всіх переболіти», не псевдоромантика
закоханості в життя і не художня «гра», а для Вінграновського, акцентує
Талалай, правда дійсності, в якій «поет зливається зі світом і, розчиняючись у
ньому, стає ним».

Якщо Талалай шукає творчих «перекликів» М. Вінграновського з
іншим поетом, то «б’є у десятку». Йому вдається побачити ту глибинну
спорідненість в образах, поетичному синтаксисі чи ще у чомусь, що інший не
завжди може помітити. Скажімо, вірш «Ще під інеєм човен лежав без весла» веде його
до поетичної практики Максима Рильського. «Трагічне усвідомлення своєї
минущості, відчуття самотності, – пише він, – переплітаються з благоговінням
перед світом і його красою. Своєю системою антитез і контрастів цей вірш, як і
чимало інших творів Вінграновського, близький до відомого вірша “Туга за
молодістю” М. Рильського. І хоч які “сумніви-гризоти, як татари!”, хоч “час
холодну ніженьку кує”, все одно “весна молода, молодесенький Канів”. У
Вінграновського все молоде: і зима, і душа, і любов, і навіть “молоденькі
кайдани”. Це один з улюблених його епітетів. Адже свій поетичний світ, в який
радісно входити і в якому легко дихати, він творить для ідеального щастя. Це
добрий і гуманний світ, в якому рівноправні люди й коні, лелеки й зайці, вовки
й лисиці, в цьому світі навіть старе горе

Молотком дорогу мостить,

Возить щебінь із кар’єру,

Дітям ґудзик пришиває..,

а Сіра відьма “своє коханнячко плете” і в неї носик
“свобідно впрів”, і чорти не є символом темної ворожої сили, принаймні в них
можна виграти, непомітно перехрестивши під столом карту, як це робив один із
гоголівських персонажів. Цей світ вибудований з реального, в ньому запах живого
життя, багато дорогих і малих побутових дрібниць, він предметний, зримий.
Звичайно ж, і в цьому світі не лише злагода і гармонія. Вирують пристрасті,
“сивіють солов’ї”. Постійні зіткнення в душі поета ідеального й реального, неба
й землі, породжують спалахи прозріння, чуттєву енергію його слова» .

Цей міфолого-фантас¬тичний світ поезії М. Вінграновського (а
ще більше його прози), де «вирують пристрасті», на думку Л. Талалая – простір,
в якому спостерігаємо зовні приховану трансформацію з ірреального в реальне та
навпаки. Таке «переродження» – не химерна забава автора, а природня специфіка
художнього мислення, що просякнуте голосом української демонології, її
національною генетикою. Поетика міфо-містичності, що в системі художньої
палітри Вінграновського аж майже «натуральна», для Л. Талалая – поета і критика
– була органічним світовідчуттям як філософії душі українського «я», що має
свою часову тяглість і несе в собі інтелектуальний досвід народу, сповнений
красою ліризму та національною самобутністю. Якщо заглиблюватись у художню
концепцію міфологічно-містичної символіки, то мимоволі відчуваємо, що у цій
символіці часто криються пророчі думки, скажімо, передбачення відходу із життя,
невідступне бажання розмови про смерть.

Правда, трансцендентні мотиви у ліриці Вінграновського не
такі поширені, як у Талалая. Вони  швидше
трапляються у його пейзажах, де бачимо згасання природи, її вмирання, а точніше
– перехід з одного стану в інший. У нього є всі пори року, багато літа, що
наближається до осені і, мабуть, ще більше осені. Усе це людина уявно
кореспондує на себе, усвідомлюючи і свою межу земного буття. Це драматична
екзистенція ліричного суб’єкта, але не трагічна. Трагічне там, де є передчасне
вимушене згасання. Ліричні настрої Талалаєвих віршів з елементами у них
драматичних суперечностей були промовистим втіленням екзистенційних станів
життя, наповнених парадоксальністю соціуму та авторською глумливою іронічністю,
проти них спрямованою. Така художня поведінка побратима по перу, звичайно,
Вінграновському імпонувала та споріднювала їхні світогляди. Образ тиші і в
Талалая, і у Вінграновського доволі поширений. Тишу треба чути. Це
екзистенціальний вибір ліричного суб’єкта, що може репрезентувати вибір
самотності, усвідомлення, що із життям ти наодинці – сам на сам, але це не
означає втечі від нього. Звичайно, тиша може мати ще ряд інших художніх
конотацій, наприклад, таку:

 

І над водою й очеретом тиша

виводить в небо зорі молоді.

Там час себе по ниточці тороче,

А тут, а тут, де все тривога й щем,

Де до душі душа притислася і хоче

Іще, іще!.. але куди ж іще?..

 

Треба самозаглибитись у себе, щоб відчути, як «час себе по
ниточці тороче» і коли нитка твого часу уривається. Олександра
Білинкевич-Вінграновська згадувала, що Вінграновський, вмираючи, хотів
попрощатись із Талалаєм. На жаль, не вийшло – Талалая поблизу не було і 26
травня 2004 р. Вінграновський покинув земне буття. Вісім літ Талалай тужитиме
за великим своїм Побратимом, а 19 червня 2012 р. теж відійде. Обидва прийшли у
світ осінньої (листопадової) пори, а травнево-червневого часу покинули його.
Цих вісім, «безпритульної течії», літ поет, судячи з його віршів, наче б
готувався до свого відходу: оглядав у спогадах прожиті роки, сумував, кепкував
над «справедливістю у цьому світі», щось пророчив, щось для рятунку душі
щемливе згадував:

 

Остання зграя журавлина

У простір врізалася клином –

І зараз обрій розчахнеться,

В пітьмі багаття спалахне,

Освітить друзів і мене,

Над плином вудлище нагнеться

По ньому скотиться роса,

І Вінграновський усміхнеться

В грузинськім кепі і трусах

З високим келихом вина

Біля носатого човна.

 

При цьому цитування, в якому бачимо «портрет»
Вінграновського, напрошується на озвучення ще один Талалаїв живописний етюд, де
Вінграновського змальовано «владикою степу». Про цей вірш Володимир
Базилевський писав, що «його пластиці міг би позаздрити навіть
художник-профе¬сіо¬нал» .

Осіннє марева тремтіння,

і Вінграновський, як видіння,

над бур’янами виника

і перед себе на руках

несе врочисто жовті дині,

весь в реп’яхах, в росі, в гудінні

сліпучих ос, які над ним

рояться німбом золотим.

Владика степу. Навпростець

простує зібраним баштаном,

і, наближаючись, росте

плечима, усмішкою, станом,

і розсіває навкруги

очей петрові батоги…

 

До речі, В. Базилевський відчуває Талалая у глибині його
поетичної філософії та історіософії, акцентуючи на «відчутті часових змін
навіть у самому собі», на болісному реагуванні «на коливання температури часу,
у якому йому (Талалаєві – Т.С.!) випало жити», 
у часі, в якому день від дня «примножується прозрінь й примножується
гіркоти». А буквально за Талалаєм, то це звучить: «Прийде вік золотий… //
прийдуть інші піїти, // та поетом ніхто /// не насмілиться жити // в цьому
світі жорстокім, // де за вірність перу, // народившись в сорочці, // без
сорочки помру». Обминаю суворий реалізм, що стосується життя Леоніда Талалая.
Про це краще напишуть ті, що знали його у побуті зблизька. Сьогочасна атмосфера
суспільної дійсності, на жаль, більше сприяє песимістичним настроям, ніж
порятунку від них. Звідси, думаю, прямий шлях до втечі від невиносної
повсякденності, до містицизму як до свого захисту, до спасіння душі. Пригадаймо
Плужникове:

– Серце днями собі намуляв, –

Спочинь!

«Поезія (коли вона справжня), – писав Є. Маланюк, – завжди
дотикає границі ясновидіння–прозріння–пророцтва». Думаю, що це неабияк
стосується вірша Леоніда Талалая, що виявивсь, мов віко домовини, що ось-ось її
накриє:

 

Уночі зібрався я в дорогу

і почув у тиші голос з неба:

– Ти куди так рано і до кого,

– Я до Тебе, Отче мій, до Тебе…

 

– Зірку я твою не погасив,

і до мене інша є дорога…

 

– Отче мій, підкошуються ноги,

Отче мій, живу з останніх сил,

що не крок – провалююсь в біду

і, боюсь, до Тебе не дійду…

 

– Не чекай поради і підмоги,

Йди! І дійдеш, –

Це твоя дорога…

 

І дійшов… Дійшов, бо йшов своєю дорогою у житті, як ішов
своєю дорогою до Вінграновського, мабуть, інтуїтивно відчуваючи, що він йде
йому на стрічу. Вони і досі йдуть один до одного… Йдуть як два різні і два
дуже близькі… Йдуть і хай у нас увіходять.

 

м. Львів

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!