(Л.Талалай про М. Вінграновського та дещо про Л.Талалая)
У бібліографічних покажчиках дослідників творчості Миколи
Вінграновського ім’я Леоніда Талалая – одне із тих, що зустрічаємо найчастіше.
Він вирізняється витонченістю майстра-естета, що не тільки вміє проникливо
заглиблюватись у матерію вірша, а й знає літпроцес як його очевидець і
безпосередній учасник. Щира багатолітня між поетами дружба сприяла пізнанню
один одного і, зрозуміло, пізнанню їхніх творчих лабораторій. Очевидно, М.
Вінграновський розповідав Талалаєві про різні редакції деяких своїх творів,
наприклад, про варіанти вірша «Не маю зла до жодного народу», який, за
свідченням Л. Талалая, «мав такий початок:
Чи, може, я не маю ні народу,
Ні мови, ні свободи, ні життя,
І, як собака за чужинським возом,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Плетусь собі вдоволений шматком,
Що кинуть з воза?…
Мені Вінграновський зізнавався (згадував Талалай після
смерті поета), що в нього майже немає віршів, які б написалися в один присіст,
деякі «дозрівали в шухляді» роками. 1986 року в Донецьку він прочитав мені
експромтом написану строфу:
На осінь вуса опустив
Над Кальміусом Льонька,
І Льоньку хоче оплести
Тоненька павутонька.
І додав: «Продовження буде..». Лише через років два запросив
послухати продовження:
Тоненький серп душі зійшов,
Де шахти, де не шахти.
Без шапки Сейм, без шапки Снов,
І в нас серця без шапки…
Була ще одна строфа, яку я забракував. На той час наші
стосунки були вже на такому рівні, що я міг собі таке дозволити. Микола зі мною
погодився. А ще через кілька років я прочитав йому свій вірш про наше
перебування на Дону. І він пригадав свій недописаний про Льоньку над
Кальміусом, почав декламувати, зупинився на рядку “Тоненький серп душі зійшов”,
кілька разів його повторив і поглянув на мене: “Льоньку, гад, чого мовчиш,
скажи хоч слово саме про цей рядок, ти ж відчуваєш, який він…”. І я відповів,
імітуючи його: “Вєліколєпно!”. Микола сумно всміхнувся. “А знаєш, Льоньку, я
вже так не напишу, не зможу… немає тієї гостроти відчуття, що була тоді…
Мабуть, тому і вірш дописати не можу… Може, ти його допишеш?..”
Незакінченим залишився і вірш про одну з наших поїздок до
Ніжина.
Зимою в Ніжин на Андрія
Через Вертіївку вшістьох
По Гліболії – Гоголії
Вшістьох у Ніжин тільки тьох!
Той Ніжин – нижін – нежонатько
В своїх полковничих снігах
Уже не парубок й не батько…
Подаю ще дві строфи, які Вінграновський неодноразово мені
читав, запевняючи, що буде продовження:
– Це, Льоньку, мав бути могутній вірш, я це відчуваю, не
сьогодні-завтра я його допишу…
Не дописав…
«Ненадійне ніщо, ні в дощах, ні в снігах.
Ненадійна весна, ненадійна дорога,
Серед степу в степу, серед степу в степах
Лиш могила іде від могили до Бога.
Подивися – поглянь – подивись – подиви,
Озирнись, ворухнись,
закляклій у знемозі.
То стоять мої очі, як зимові дими,
То, як дим, мій народ
домерза
на морозі».
Спостереження Талалая ненав’яз¬ливі. Він хоч що б говорив
про постать Вінграновського, говорить мовби лише від себе. І в цій «від себе»
оповіді, як в інших буває навпаки, відсутня гордовита поза, мовляв: «це я вам
кажу як його друг». Мовлене ним викликає незаперечну довіру, розбудовує
внутрішній діалог із читачем. Тому Талалай справедливо обурювався. «Деяким
мемуаристам, – писав він, – часом не вистачає почуття міри і скромності.
Насамперед я маю на увазі “мемуаристів”, що значно молодші за нього. Їм замало
того, що Вінграновський їх помітив і благословив, вони із хлєстаковською
безпосередністю розповідають по нього, ледь не поплескуючи по плечу: “Мій друг
Вінгран”. Як відомо, у Вінграновського були дружні стосунки з А. Малишком, вони
не один вечір просиділи за картами й випили не по одній чарці, але
Вінграновський навіть обмовитися б не міг: “Мій друг Малишко…”. У розмовах зі
мною другом він називав Григора Тютюнника, але жодного разу не насмілився так
назвати трішки старшого за нього І. Дзюбу, якого ледь не обожнював і вважав
духовним авторитетом. Одного разу, коли я сказав: “Колю, я чув, що Іван
Дзюба…”, він мене перебив: “Льоньку! Не Іван Дзюба… Іван Михайлович
Дзюба… Запам’ятай!..”» .
Співзвучно до Талалая з жіночою делікатністю з цього приводу
висловилась Олександра Білинкевич-Вінграновська – дружина поета, яка не без
болю згадувала: «Уже на сороковий день по відході Миколи, 6 липня 2004 року,
повернувшись із цвинтаря, від могили додому, я отримала від одного поета і
літературознавця ксерокопії листів Миколи. То були листи до його однокласниці,
датовані 1955-1956 рр. Але ще до вручення ксерокопій мені зателефонувала інша
людина і повідомила, що такі листи існують. Незрозуміла поквапливість – бо
зразу після похорону. Як може сприйняти таку “новину” неблизьке оточення
Миколи? Очевидно, з цікавістю. Для мене ж у тій поквапливості з “доставкою”
листів додому було щось нездорове, дрібне й провінційне, а головне – “не на
часі”. Тепер я думаю, що адресатка листів могла
пожалкувати, що довірила дорогі для неї речі такому скорому на
“відкриття” шанувальникові Вінграновського (підтвердження моєї оцінки тієї
людини є і в публікації його спогадів про Миколу). Я ж побачила в тих листах,
що кращого підтвердження чистоти поета, чистоти людини годі шукати. Усвідомлення
незрадливости, чи не найголовнішої вартости людини, було потрібне насамперед
самому Миколі. А що знати це випало якраз мені, то вже не моя заслуга і не в
мені причина. Бо настав такий час, у тому часі опинилась я, і я зуміла це
бачити» .
На жаль, уже немає вірної подруги і дружини Вінграновського,
а гіркий докір її залишився. Бо, справді, навіщо було поспішати? Щоправда, ті
листи із віршами під назвою «Колискова для Світлани» були опубліковані у
часописі «Київ», 2008, № 5-6. Колись, мабуть, через роки, якщо
впорядковуватимуть повне академічне видання творів Вінграновського, то ця
публікація свою вартість, безперечно, матиме. Сьогодні про таке видання хіба що
наївні мріють.
У середині дев’яностих років, коли вже були ґрунтовні
дослідження поезії Вінграновського, скажімо, есеї Івана Дзюби, Талалай знаходив
такі аксіомні твердження, котрі по-своєму якщо не відкривали, то «узаконювали»
творчу унікальність поета. Цитую статтю 1996 р.: «Мабуть, ніхто з наших
шістдесятників не входив у літературу так стрімко і так тріумфально, як Микола
Вінграновський. Вже перші його публікації викликали захват і здивування,
особливо серед молоді. Іван Драч розділив читачів своєї поезії на прихильників
і байдужих, а то й таких, що взагалі заперечували його творчість. У М. Вінграновського
останніх майже не було. Серед мого покоління його одразу ж визнали Метром,
поетом з великої літери.
Його вплив на поезію 60-70 років був колосальним. Він
вплинув на формування як своїх ровесників, так і на молодші покоління. Я вже не
кажу про незліченних епігонів. Сам же поет одним із своїх учителів найчастіше
називає Олександра Довженка. І не лише тому, що був безпосередньо його учнем як
режисер та актор, знав як людину. Бути учнем такої особистості, як Олександр
Петрович, – і велике щастя, і велика відповідальність. Для цього треба мати
неабиякий талант і близьку духовну спорідненість з учителем».
У цих твердженнях, скажете, «америки не відкрито». І справді
про це писано ще до Талалая. Писано, то й писано… Але ж яка у його словах
інтонація мовленого, ну й авторитет поета-практика, який сам відчував на собі
вплив Вінграновського… «Вінграновський і Талалай, – якось висловився Роман
Кудлик, – аж до споріднення близькі між собою поети, незвичайно схожі у
відчуттєвості світу, але дуже різні у стилістиці. Кожен із них по-своєму
великий».
Письменницька критика, себто критика авторства професійних
письменників і авторства професійних критиків, хочеш не хочеш, а між собою
різняться. Як правило, письменник чутливіший і тонше відчуває матерію твору.
Те, на що звертають увагу критики-письменники, професійні критики найчастіше
опускають. У Талалаєвій критичній практиці це очевидне: «Улюблені художні
прийоми Вінграновського, – писав він, – це повтори, починаючи з анафори. В
багатьох випадках вони стають головними елементами в композиційній побудові
його вірша або задають тон у подальшому розгортанні думки.
Так треба. Повернень – доволі!
Не треба. Даремно.
Недолі потреба,
Напевно, недолі…
Недолі, напевне, потреба? Недолі?
Даремно!
Не треба! Доволі
Повернень! Так треба.
Напружений синтаксис, переблиски повторюваного слова різними
семантичними гранями і його повнозвучність сприяють у досягненні оптимального
ступеня смислового та емоційного потенціалу. Часом слово поета видихається з
такою силою, що його доводиться зупиняти крапкою, аби не набігло, не накотилося
на слово наступне:
Не – відбулось. Не – тремтіло.
Не – золотіло. Не – текло.
Не – полотніло. Не – біліло.
Не… – Господи!.. – не – не було!..
У даному випадку, як бачимо, не вистачає навіть крапки, тож
поетові доводиться вдаватися і до тире, і трьох крапок. Інколи між словами
автора – навпаки – багато простору, повітря, що дозволяє почути читачеві не
лише звук самого слова, а й відлуння цього звуку: “довго-довго давнє літо
давніло”» . А коли йдеться про повтори у вірші «Сестри білять яблуні в саду»,
зокрема про кількаразове вживання виразу «мати білять», то воно, це повторення,
каже критик Талалай, «створює ілюзію неквапливого руху щітки, і хата перед нами
на очах стає все білішою й білішою».
Талалай знаходить такі ключі для розкодування образу,
метафори, за допомогою яких увіходиш у художню
реальність світу, власне світу того, що ці образи та метафори творять,
світу, в якому незриме стає видимим, де озивається те, що у своєму природному
бутті голосу не має. Розпізнання художнього єства, проникання у глибінь навіть
ірреального – не що інше, як максимальне наближення критика до автентичного
світу твору. Він не вифантазовує асоціацій, вони іманентні, зронені віршем,
його художньою полісемією.
м. Львів
Закінчення в наступному числі.