«Дбати про все добре для України» (Наука: у небі – зорі, під ногами – терни. Особистості та силуети)

418

З ювілеєм!

Він тримає на своїх раменах пам’ять про ціле – і то яке! – сторіччя. Люди, події, символи, відповіді, питання: те, що для нас буде просто сторінками історичних монографій, для нього і по досі – пекуча актуальність. Бо Іванові Шпиталеві випало побачити час у його, сказати б, сферичності, у дивовижній завершеності сюжетів, візій, послань. Він застав добу сухорукого кремлівського Вія та вирлооких його піддячих, священні монстри шістдесятництва посиденькували з ним за чаєм і не тільки за ним. На його очах пропливали у безвість примарні тіні генсеків і виринала із потопельних вод небуття неубієнна Україна. Тому Іван Шпиталь – унікальний свідок. І співучасник також унікальний: ще в епоху, карбовану “спасской башней”, він був серед дуже нечисленного гурту тих, хто в “саду земних насолод імені КПСС” докладали відчайдушних зусиль для того, щоб сказати щось живе, непідцензурне, людське.

Його друкували в “Перці” і в “Літературній Україні”,  у легендарному “Вечірньому Києві” доби глухої “щербиччини” він завідував відділом фейлетонів – і став пострахом для “дрібномаєтної” партноменклатури, яка по людських головах дерлася нагору, у щорічнику “Наука і культура” він давав високої проби культурологічну публіцистику, яку тепер назвали б націєтворчою.

А потім прийшла Незалежність, яку він наближав кожним своїм рядком, і Іван Шпиталь заговорив на повен голос – так говорить людина, якій раптом із грудей зняли цілу гору важезного каміння. Починаючи з початку 90-х і практично до сьогодні Іван Шпиталь – на шпальтах найвідоміших українських   культурно-політичних   часописів:   “Народної газети”   і    “Час-Time”, “Українського слова”  і  “Дзеркала тижня”, “Української літературної газети” і “Самостійної України”, “Слова Просвіти” і “Освіти України”. І всюди – засяг ґрунтовної студії, аналітична аргументація, пекуча емоційна доказовість у випалюванні публіцистичним напалмом ядучих зерен української біди, які сіяла, сіє і допоки її не доб’ють сіятиме на наших обширах змієголова Москва.

Іван Шпиталь пише багато, адже він, у суті речі, лишився чи не єдиним творчо дієвим газетярем-шістдесятником. І читають його також багато, бо його тексти упродовж багатьох десятиріч правлять за високий еталон вільної і відповідальної української журналістики.

Бо 23-й день серпня, коли він почне відраховувати повні свої дев’ять десятиріч – то справдешня осінь патріарха.

Іван Шпиталь – то достеменний патріарх осени.

З роси та з води Вам, Іване Григоровичу!

Олександр Хоменко

 

 

Іван ШПИТАЛЬ

Отже, дбати про все добре для України. Як просто сказано. І водночас, по-державному мудро, національно й патріотично, гідно та толерантно перед цілим світом. Повніше основоположні завдання щойно створеної (1918р.) Української Академії  Наук (УАН) формулювалися так: «Українська Академія Наук має підносити українську культуру й виучувати Україну, збагачувати виробливість України, дбати про все добре для України». («Звідомлення про діяльність Української Академії Наук у Київі до 1 січня 1920 року»).

Яким високим був порив! І яка жорстока випала дійсність! Стражденний тернистий шлях пройшла українська наука в епоху Сталіна – цього найефективнішого в усіх часах менеджера народовбивства!..

Та ось що характерно. У численних публікаціях учених і про вчених  часів тоталітарних ніде й натяку не було ні на вкорочені життя, ні на фізичні й моральні страждання людей, які в очах «вождя» були лише «гвинтиками». За тими публікаціями, вчені жили у повній злагоді із владним режимом. Ніяких конфліктних ситуацій. Лояльність і цілковите взаєморозуміння. Стабільне професійне зростання. Регулярні відзнаки науковими званнями, урядовими нагородами, преміями. Та й самі науковці воліли краще мовчати…

Та ось у моїх руках невеличка книжечка. Наталія Кавецька-Мазепа: «Про мого батька Р. Є. Кавецького і близьких йому людей» (рос.мовою). Авторка – доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України розповідає про видатного українського патофізіолога-онколога – засновника Інституту експериментальної патології, онкології і радіобіології НАН України . Нині він носить ім’я Р. Є.Кавецького.

І як прикро, як болісно, що ця книжечка потрапила до моїх рук так пізно (видана в 2006 році). Нині, коли вже немає й Наталії Ростиславівни, я не можу донести до неї свого захоплення її високим благородством, її глибоким інтересом до роду свого, а значить і до народу, до рідної України! Авторка захоплено й тонко розповідає про маловідомі факти й події з життя Ростислава Євгеновича Кавецького, про особливу атмосферу в родині, у якій він народився й виріс, яка виховала і зробила його таким, яким він став, про людей і зустрічі, які відіграли в його житті знакову роль.

«Я гортаю книжку про батька,― пише Наталя. ― Яке благополучне та успішне життя! Мало не щороку нагороди, нові праці, нові звання, поїздки за кордон, і все це правда! Тільки не вся».

Високе ж наше захоплення та подивування талантом Наталії Кавецької-Мазепи як мемуаристки, найсумліннішого біографа свого батька, який постав перед Читачем на повен зріст зі своїм інтелектом, своєю благородною роботою, творчими помислами й суто людськими почуваннями. Образ видатного вченого відтворено, так би мовити, зсередини. Донька так тонко передає і радощі, й душевні страждання всієї своєї родини у її зв’язках із навколишнім світом. А світ той був багатоликий: він складався і з геніальних особистостей, і з людей-тіней, силуетів. Світ більшовизму був особливо брутальний і жорстокий – для нього не існувало ні визнаних світом авторитетів, ні самим Богом посланих талантів.

Середовище Кавецьких в описах Наталії Ростиславівни – це середовище, позначене значною мірою  впливом добросусідства та приятельства Кавецьких з родинами багатьох високодостойних киян, зокрема з родиною Михайла Васильовича Птухи, у моральному кодексі якого людина визначалася, як «безкінечна цінність». А ще: Михайло Васильович повністю віддавався «святій і чистій науковій роботі» ― і цим також усе сказано. Найвищим критерієм моральності для Ростислава Євгеновича Кавецького був його Учитель ― Олександр Олександрович Богомолець, з яким світ більшовизму також розправився безцеремонно.

Авторка Книги про батька правдиво відтворює ситуації, у яких людина була змушена або поборотися сама за себе, або підняти руки вгору. Ростислав Євгенович приймав виклики з гідністю. Знаючи, чим може закінчитися його перемога, він все одно викладався повністю – і перемагала Гідність.

Дні і ночі гнітючих тривог довелося прожити впродовж місяця тоді, коли за Ростислава Євгеновича вчепилися було «дядькові хлопці» (кадебісти). Під вечір по телефону той самий голос викликав його на побачення у призначене місце й щоразу задавав те саме запитання: «Коли, де і за яких обставин ви зустрічалися в США з Клюєвою  і Роскіним?» Справа в тому, що одночасно з ним у США були два онкологи, також експериментатори. Вони винайшли препарат, який начебто виліковував будь-які форми і стадії раку. Кавецький з ними взагалі ніколи не зустрічався. З поверненням до Москви їх заарештували і звинувачували в тому, що ті продали препарат американцям. Звичайно ж, нікому вони його не продавали.

Останній раз, коли Ростислав Євгенович був у них (він називав їх тільки «они» ― «вони»), він сказав: «Ви можете мене заарештувати, можете розстріляти, але добровільно я більше до вас не прийду». І телефон вечорами на побачення більше не запрошував.

«Коли ця людина, мій батько,―пише Наталя,―був у стані кого-небудь ненавидіти, то це були «они» ― «вони». Із власного досвіду Ростислав Євгенович дав дочці й зятю слушну пораду: «Якщо вас викличуть в НКВС, треба пам’ятати дві речі: ніколи нічого не підписувати і показувати, що тобі зовсім не страшно». І така порада: «У вас, звичайно, «самвидаву» повна квартира, але не розповідайте багато своїм друзям. Не тому, що ви їм не довіряєте, а тому, що легко можете їх підвести. Всі вони, звичайно, порядні люди, але не всі поділяють ваші переконання». ― «Які переконання?» ― «Радикальні». Як же добре він бачив і доньку й зятя! Батькові поради та застереження зовсім незабаром стали в пригоді… До речі, як і батьки, високоморальною опорою Наталії  Кавецької на ниві духовного відродження України був її чоловік – красен мудрістю доктор філософських наук, професор Володимир Іванович Мазепа, який працював в Інституті філософії НАН України.

Іншим разом Ростислав Євгенович дав повчальний урок комчванству (комуністичному чванству). Його викликав у ЦК партії солідний чин. І коли вчений зайшов до нього в кабінет, то чинуша навіть голови не підвів – щось вичитував у паперах. Довго вистоявши біля порогу, Кавецький повернувся і вийшов з кабінету. Спантеличеній секретарці сказав: «Більше у вашого шефа моя нога не буде».

А події, які ой як не сприяли «святій і чистій науковій роботі», сипались на голову й сипалися. Все частіше звучало ім’я «Лисенко». Все частіше згущувалися хмари то над одним інститутом, та над іншим, над цілими напрямами, над областями наук! На біду, Олександра Олександровича Богомольця вже не було, і залишалося відчуття незахищеності… Тим часом услід за Лисенком з’явилася так звана Павловська рада на чолі з академіком Биковим. Вона була створена для придушення та знищення тих шкіл і напрямів у науці, які не сповідували в усій чистоті вчення Павлова. Павловська рада була вищим арбітражем і судом. І ось вона нагрянула в Київ.

Після смерті О. О. Богомольця Р. Є. Кавецький був директором Інституту клінічної фізіології АН УРСР в системі Інституту О. О. Богомольця. Два ці інститути немовби доповнювали один одного. Звичайно ж, співпрацювали та дружили.

І ось тепер Павловська рада націлилася на Київ. Кияни повинні були звітувати й зректися учення О. О. Богомольця. Справедливо ж було б зберегти обидва інститути й не зганьбити ім’я Учителя. Звітувати випадало передусім

Р. Є. Кавецькому. І до його дому зачастила секретар парторганізації інституту, жадаючи, щоб директор виголосив свою покаянну промову за повною програмою. Кавецький був непоступливий: він відстоюватиме обидва інститути, не зречеться Учителя, збереже гідність.

Тоді партдама вчепилася до Наталії: ти комсомолка – переконай батька. «Я не комсомолка!» ― ошелешила Наталя непрохану візитерку і, зачиняючи за нею двері, попросила більше не з’являтися.

У день спільного засідання Павловської ради й Президії Академії наук Ростислав Євгенович зберіг Гідність. Наталя переживала години тяжкого душевного потрясіння. Але батько після засідання сказав: «Зі мною нічого не трапиться». Так він сказав після того, як Ф. Д. Овчаренко, парторг Академії наук, та С. В. Червоненко поклали йому на плечі руки, а потім мовчки так стиснули й так розуміюче глянули в очі, наче запевнили: все позаду, ми не дамо вам пропасти.

Інститути об’єднали. Р. Є. Кавецькому залишили там відділ…

Показовим випробуванням на звичайну людську порядність було ставлення вченого до втручання СРСР у внутрішні справи інших держав (Чехія, Афганістан). Академік Р. Є. Кавецький сприймав це тяжко й болісно. На пораду дружини подивитися телевізор (програму «Время» з Чехії) відповів: «А що дивитися? Як там наші танки стоять? Якими ж наївними можуть бути люди ― обіймали нас чехи (в Москві на зустрічі лікарів), передбачали і нам «оксамитову» (безкровну) революцію, відродження. А ми їх танками!»,  «Тільки двічі за все життя я бачила на його обличчі таке вираження гніву», ― спостерегла Наталя.

Це було ще тоді, коли розпинали В.  Сосюру за вірш «Любіть Україну». 1951-1952 роки були якимись особливо тяжкими для родини Кавецьких. Померла бабуся – мамина мама, відбулася Павловська рада, закрили інститут, де батько був директором…

Ростислав Євгенович читав газети, які рясніли всілякими погромами, потім зайшов до Наталії.

― У тебе є вірші Сосюри ?

―Є, звичайно, а що сталося?

Він мовчки простягнув газету «Правда Украины», й дочка побачила на його обличчі спалахи люті.

Любіть Україну

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води…

В годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди.

 

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов’їну.

 

Між братніх народів, мов садом рясним,

сіяє вона над віками…

Любіть Україну всім серцем своїм

і всіми своїми ділами.

 

Для нас вона в світі єдина, одна

в просторів солодкому чарі…

Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі,

 

у квітці, в пташині, в електровогнях,

у пісні у кожній, у думі,

в дитячій усмішці, в дівочих очах

і в стягів багряному шумі…

 

Як та купина, що горить — не згора,

живе у стежках, у дібровах,

у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

і в хмарах отих пурпурових,

 

в грому канонад, що розвіяли в прах

чужинців в зелених мундирах,

в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях

до весен і світлих, і щирих.

 

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

і сльози, і все до загину…

Не можна любити народів других,

коли ти не любиш Вкраїну!..

 

Дівчино! Як небо її голубе,

люби її кожну хвилину.

Коханий любить не захоче тебе,

коли ти не любиш Вкраїну…

 

Любіть у труді, у коханні, у бою,

як пісню, що лине зорею…

Всім серцем любіть Україну свою —

і вічні ми будемо з нею!

Володимир Сосюра

 

Дочитавши з трепетом вірша, Наталя зайшла до батька в кабінет. Він ходив по кабінету, і пальці його стиснутих рук побілили. Реакція на ту підлу наклепницьку критику була такою бурхливою ще й тому, що сам він був під домокловим мечем розгрому вчення і школи О. О. Богомольця. А ще тому, що з В. Сосюрою він був знайомий особисто: той бував у будинку Богомольців, коли там траплялися великі прийоми, разом зі своєю зовсім молоденькою, веселою синьоокою дружиною, яку всі називали по-домашньому  ― Мурою. Вона, Марія Гаврилівна, ось уже три літа, як була заарештована й заслана кудись на лісоповал. Про що Ростислав Євгенович, звичайно ж, знав.

― Це погані вірші? ―спитав батько.

―Це чудові вірші!―відповіла дочка.

―Виходить так, якщо російська людина любить Росію, що цілком природньо, то вона патріот і її любов до Росії заслуговує всілякої поваги. Але якщо українець любить свою Україну, що так точно також природньо, то він націоналіст і злочинець!..

Ростислав Євгенович любив бувати у Франції, а по прибутті додому висловлювався: «Французи – найбільші в Європі націоналісти. Тому й живуть так добре, і культура їхня чудова завжди»…

Отже, слово «націоналіст» у його розумінні негативного значення не мало. Антисемітизм ненавидів, підтримував юнаків із єврейського середовища, здібних до науки.

Тим часом московослухняна українська  влада і в український мові вбачала націоналізм. Як згадує Наталія Кавецька-Мазепа, коли президент Академії наук академік О. О. Богомолець запропонував в усіх академічних інститутах організувати добровільні курси для вивчення української мови (сам він її знав чудово), то на ці курси записалося багато вчених і їхні дружини. Та пропрацювали курси лише півроку – велено було закрити… З настанням Незалежності Наталія Ростиславівна згадала ініціативу О. О. Богомольця й  намірилася було такі курси відродити. Проте в тогочасній «Просвіті» сказали: «Не на часі».

Книжка Наталії Кавецькой-Мазепи – це не тільки про батька та його роботу. Це також про неї. На повен зріст постає вона перед Україною, як її полум’яна патріотка. Сильні й щирі її переживання і за українську науку,  і за екологічне благополуччя рідного краю, й за духовне здоров’я нації. Як раділа вся родина, коли батько, щасливий, вигукнув: «А наша Президія – молодець!» Це було тоді, коли Президія одноголосно, на чолі з Президентом Академії наук О. В. Палладіним, проголосувала за заборону будівництва на Дніпрі гребель та широкорозлитих стоячих «морів»!  Як науково глибоко  та аргументовано було обгрунтовано ту заборону! Та незабаром знайшлися «експерти», нікому не відомі «вчені», які підсунули Раді Міністрів «докази» нешкідливості для довкілля будівництва гідроелектростацій!!!

І Наталя з болем та гіркотою пише: «Моторошно було дивитися, як ішли під воду ліси та розкішні заплавні луки довкола Старосілля. І, нарешті, й саме Старосілля, мальовниче, багате. Тільки там батько показував мені, як ходять по лузі голубі чаплі серед наших традиційних знайомих лелек. Гнізда вони мостили на велетенських осокорах, які росли на лузі далеченько один від одного»…

А як тонко спостережлива та не безстороння авторка повісті про батька в описах унікальності української природи в порівнянні з разючими кліматичними відмінностями, скажімо, Поволжя! Ось як подає Наталя ці відмінності за ознаками часу й місцевості.

ЇЇ дідусь, Євген Леопольдович (за національністю поляк) був одружений з українкою, що походила зі шляхетного роду Корсунів. Здобувши медичну освіту в Одесі, жив у Полтаві, був лікарем «універсальним». Мав будинок, роботу. І син зовсім маленький. Та задумав Євген Леопольдович практично удосконалюватися як епідеміолог. Тому покинув благополучну Полтавщину і виїхав у невідому Самару, де так спекотно й посушливо влітку й так холодно взимку.

«У нього була мета, ― пояснив Наталії батько. ― В Україні у нього не було практики». І якось так несподівано та захоплено почав Ростислав Євгенович розповідати про Україну в позаминулому столітті: «Чисте повітря, води, розкішна природа. І не було епідемій. А у волзьких степах постійно спалахували холера, тиф, лютував туберкульоз. Він навіть Колю, сина, коли той був студентом, брав із собою «на холеру»…»

Отож честолюбство честолюбством, а поняття про те, що робота – це служіння, було закладено в родині Кавецьких від самого початку. Загалом же ставлення цієї родини до Царства Природи, до всього живого й неживого є мірилом людяності, інтелектуальної  вихованості .

Твір Наталії Кавецької-Мазепи має й педагогічні достоїнства, що аж ніяк не зайві для нас, сучасників. Насамперед – педагогічний такт. «А з якого віку треба поважати дитину?» ― спитала дочка. ― «Від дня народження», ― відповів батько. Його звичайною і неодмінною нормою була повага і до дітей, і до дорослих. Усіх своїх колег і товаришів він називав тільки на «Ви». Виняток – академік Василь Павлович Комісаренко. З ним був на «ти».

Ростислав Євгенович цінував працю кожного свого співробітника. Не терпів зарозумілості. Дома з приємністю розповідав, що під час перерви «пили каву втрьох з Вадиком і Толею» ― його заступниками – Вадимом Григоровичем Пінчуком та Анатолієм Йосиповичем Бикорізом. «І так чудово поговорили».

Глибока повага до цих двох одержимих в науці людей від Ростислава Євгеновича дорогоцінним спадком передалася й нинішньому директорові інституту – академіку Василю Федоровичу Чехуну.  І хай цей спадок пошанування людяності тільки примножується.

Останній розділок праці Наталії Кавецької-Мазепи смислово й почуттєво особливо багатий і глибокий, можна сказати, символічний. Він називається: «Любіть Україну…».  Слова взяті в лапки: це як заповіт одного з багатьох родичів Кавецьких – двоюрідного брата Ростислава Євгеновича ― Андрія Івановича Корсуна. З ним Наталя познайомилась в 16 літ, потім листувалася усе життя.

Ленінградець. Досить замкнутий. Ненав’язливий. Людина мудра й добра.

Якось, прогулюючись по зледенілій невській набережній, він, прибравши артистичну позу, читав племінниці вірші М. Гумільова та О. Мандельштама. І раптом…

                                    Сміються, плачуть солов’ї

                                     І бють піснями в груди:

                                   «Цілуй її, цілуй її,

                                    Знов молодість не буде».

Над засніженою невською набережною немовби гарячий вітер подув.

― Що це? ― спитала вражена Наталя.

― Це великий український лірик Олександр Олесь,―відповів дядечко.

З такої відповіді Наталя зробила висновок : «Я вже тоді розуміла, що ленінградський наш родич більше від нас, киян, цікавиться усім справжнім українським, що він знає дуже багато. Але попереду було головне відкриття».

На відміну від батька, Андрій Іванович часто й охоче ходив із племінницею по київських «смітниках»: заходив у парадні, які здавалися цікавими. Вже по дорозі додому Наталя завела його в одне таке парадне на Святославській вулиці, де на куполоподібній стелі були намальовані 4 портрети,  потускнілі, але такі, що ще цілком розпізнавалися: це були Шевченко, Франко, Куліш… «Четвертий портрет мені був незнайомий. Я показувала його багатьом, але ця людина не була знайома нікому».

Андрій Іванович глянув на стелю і раптом розсміявся: «Які ж вони ідіоти! Які захоплюючі, дивні, повні ідіоти! Скільки ж тут їх пройшло – «бдітєльних», пильних! І ніхто не впізнав! Це Петлюра, Симон Петлюра. Ти знаєш, хто він?»

Вона ж знала про Петлюру тільки те, що «проходили» в школі. Як багато може сказати один лише вірш (Олександра Олеся), або один лише епізод упізнавання «націоналіста» Симона Петлюри!

Наша повага до культурного ленінградця, та ще й українофіла, побільшає багатократно, якщо Андрій Іванович у правовому полі, науково достовірно та об’єктивно визначиться із історичною приналежністю матеріальної і духовної спадщини Києворуської  Держави. І він визначився саме так: у правовому полі, науково доказово, династично й генетично: ця спадщина належить українцям!

Докладніше. Кілька днів підряд вони гуляли на подвір’ї Святої Софії. Точніше, не гуляли, а працювали, так би мовити, інтелектуально. Розкурюючи люльку, Андрій Іванович читав племінниці лекцію з далекого минулого України. Читав захоплено, романтично, але з переконливими ознаками історичної достовірності. Вечорами ж вони з батьком довго про щось розмовляли. І Наталя одержала урок, силу правди якого не дано похитнути нікому ні в наші дні, ні в часи прийдешні. Ленінградець сказав:

―Це ми, ми, а зовсім не москвичі, не росіяни, нащадки усієї цієї культури – культури Київської Русі!

―А як же Лихачов, його теорія?

―А як же італійці? Спробуй сказати якому-небудь мешканцеві Риму, що це не він – нащадок античної, римської культури. Всі повинні знати історію свого роду, ― продовжував він,  ― і ми з тобою. І кожний киянин, і колгоспник у найвіддаленішому селі. Без цього не відродиться Україна. Як і кожна країна.

―А ти розкажи про все це тату й мамі.

―А вони самі про все це знають.

«Я думаю, ― пише Наталя, ― що вони знали. І підтвердження цьому сталося через багато-багато літ. Був 91-й рік. Ми всі напружено чекали, що ж дасть референдум про незалежність України?»

І тут Наталя не без захоплення своєю мамою пригадує, як вона, така далека від політики і вже в літах, переконувала по телефону свою сестру Ксенію Олексіївну, чому треба проголосувати за незалежність України.

Вона наводила і географічні, й історичні, й економічні доводи. І, народжена в Самарі, проживши велике життя в Ленінграді та Барнаулі, її сестра стала українською патріоткою!

Повість Наталії Кавецької-Мазепи про батька – це скарбничка дорогоцінної непроминущої пам’яті. Це як гілочка білого – невідцвітного й вічноцвітного – бузку, що його так любили в родині Кавецьких.    Авторка не проминула висловити глибоку щиру подяку тим, без кого ця книга не відбулася б: Василю Федоровичу Чехуну, Даніілу Фішелевичу Глузману та Поліні Михайлівні Шкатулі за ідею, дружню підтримку та порозуміння.

 

  1. P. S. Автор цих рядків розуміє посилений інтерес широких кіл громадськості до проблем, які вирішує Інститут. У чиїх він руках? Чи надійних? Так, є вагомі підстави визнавати, що високі рівні здобутків, досягнутих колективом під керівництвом академіка Р. Є. Кавецького, нині помножуються зусиллями сучасної наукової школи – під керівництвом академіка Василя Федоровича Чехуна.

Завдяки своїм інтелектуальним здібностям та працездатності В. Ф. Чехуну   вдалося зібрати та об’єднати колектив однодумців навколо однієї з найскладніших медико-біологічних проблем – онкології. Багатовекторність його професійних інтересів та творчий потенціал дозволили згуртувати учнів та започаткувати сучасну наукову школу в галузі експериментальної онкології «Молекулярні основи та медико-біологічні проблеми фармакорезистентності». Вчений визначив та з’ясував механізми формування лікарської резистентності. Саме йому належить вагомий внесок в обгрунтування та розроблення методів підвищення вибірковості дії протипухлинних засобів, що може сприяти ефективному лікуванню онкологічних хворих з урахуванням можливостей захисних систем організму.

В. Ф. Чехун є фундатором наукових розробок, спрямованих на вивчення молекулярних механізмів взаємодії, транспорту і трансформації  наночастинок в біологічних системах, як основи стратегії спрямованого транспорту цитотоксичних нанокомпозитів до пухлинного вогнища. Вивчення механізмів їх дії дозволили розкрити новий клас знань, які дають надію на подолання резистентності до лікарських засобів.

Все це дає підстави стверджувати, що завдяки дослідженням академіка

В. Ф. Чехуна зроблено вагомий внесок у формування основ персоніфікованої медицини та дизайну індивідуалізованого лікування.

За 20 років під його керівництвом Інститут посів провідне місце як у нашій країні, так і в світі за таких актуальних напрямів досліджень, як створення та застосування моноклональних антитіл, розроблення нових підходів до таргетної терапії, розроблення та впровадження протиракової вакцини, що є яскравим прикладом поєднання фундаментальних знань з потребами медичної практики. Вже майже чверть століття академік В. Ф. Чехун активно презентує єдиний в Україні Інститут експериментальної патології, онкології і радіобіології імені Р. Є. Кавецького НАН України у європейському співтоваристві протиракових центрів. (див. кн.: «Василь Чехун. Пізнати світ у його проявах. Роздуми і сподівання»).

Отже, академік В. Ф. Чехун  гідно продовжує високу творчу працю свого славного попередника – академіка Р. Є. Кавецького. Наука: Світло Вічне.  Світло Надії.

 

“Українська літературна газета”, ч. 17 (309), 27.08.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?