До 155-річчя від дня народження академіка Володимира Різниченка,
в ознакування 100-літнього ювілею державного заповідання
території навколо Могили Тараса Шевченка в Каневі
2025 рік ознаменований двома вагомими ювілеями в історії української науки та культури: 100-річчям із часу створення державного заповідника «Могила Тараса Шевченка» в Каневі (1925) та 155-річчям від дня народження одного із фундаторів заповідної справи в Україні – академіка Володимира Васильовича Різниченка (1870–1932).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Події тісно пов’язані між собою, адже саме В. Різниченко був одним із найактивніших ініціаторів заповідання території навколо могили Тараса Шевченка, що стало важливим кроком у збереженні національної Святині та її довкілля: «…всі природні і культурні та культурно-історичні умовини околиць великої могили немовби навмисне збіглися тут для того, щоб рельєфно висунути думку про заснування в її районі відповідного культурно-просвітнього та наукового осередку державної ваги, який міг би спричинитися до гідного вшанування пам’яті нашого генія».
Канівська земля мала для Різниченка особливе значення через те, що омріяна була Кобзарем, якого він вважав національним дороговказом. Активна громадянська позиція і духовна близькість до Шевченкової спадщини стануть основою для подальшої ролі науковця у збереженні могили поета, захисті її неповторних культурно-історичних та природних ландшафтів і – як наслідок, заповіданні цих територій: саме він науково обґрунтує необхідність створення Канівського заповідника задля збереження національної Святині.
Чи варто зазначати, що своє, майже десятирічне (з перервами), перебування на Канівщині В Різниченко розпочне саме із відвідин Шевченкової могили? «Перші дні великодніх свят я поклав присвятити дослідам в районі Тарасової гори, тому вранці 1-го травня, … ми вирушили з Каніва і знайшли собі притулок в Шевченковій хаті на самій Горі, звідки протягом 4-х день і робили екскурсії в ріжні боки в околицях Могили».
Окрім геологічних вишуковувань, В. Різниченка переймали ще й екологічні аспекти досліджуваних територій: вже під час першої експедиції науковець був ошелешений масштабами вирубки лісу в околицях Тарасової Гори. За якийсь час, коли він знову відвідав Канівські гори, його вразили руйнівні наслідки – стрімка ерозія ґрунту та активне утворення ярів. «Якщо нищення лісів піде тут і далі такими ж темпами, то прийдеться сподіватися грізного поновлення активності яру, яку важко буде спинити, і яка може статися певною загрозою і для Тарасової Гори».
Високий професіоналізм та громадянська небайдужість стали основою для потужної кампанії із порятунку національної Святині, яку зрушить Володимир Різниченко написаною ним «Ініціативною запискою до секції охорони природи Сільськогосподарського наукового комітету України від 27 липня 1923 року», в якій він висловив концепцію створення Шевченковогірського державно-національного заповідного парку у районі могили Т. Г. Шевченка задля збереження цього місця як об’єкта, що має виняткове значення для української культури, історії, природної спадщини та науки.
Вчений наголошував на винятковому значенні могили Тараса Шевченка для світового українства, оскільки щорічно її відвідують десятки тисяч селян, робітників, шкільної молоді та інтелігенції. Він підкреслював необхідність збереження як самої могили, так і впорядкування навколишньої території, щоб вона могла гідно виконувати високу місію національної Святині.
Пам’ятник-хрест (встановлений на могилі Т. Шевченка1884 року, ск. В. Сичугов), повалений більшовиками 1 травня 1923 року.
На основі власних досліджень і досвіду, Володимир Різниченко запропонував концепцію створення Шевченковогірського державно-національного заповідного парку «на площі близько 10 квадратних верст на зразок відомих національних парків Західної Європи та Північної Америки». Для забезпечення захисту, збереження та комплексного дослідження заповіданих об’єктів і територій передбачалося створення природничого та культурно-історичного музеїв, наукової станції з відповідними відділами і лабораторіями, метеорологічної обсерваторії та меліораційно-дослідної станції.
У тому ж році було проведено кілька нарад, де різнобічно обговорювалось це питання, навіть створено Тимчасову комісію із організації державного заповідника у районі могили Т. Г. Шевченка, на засіданнях якої планувалось визначитись із територією під Заповідник, вкотре обговорити стан могили і території навколо неї та визначити, врешті, заходи щодо її упорядкування.
В результаті огляду могили було встановлено зростаючу загрозу від двох небезпечно активних ярів – Меланчиного потоку та Комашиного яру, які знаходяться у безпосередній близькості від неї. Їх розширення, спровоковане неконтрольованим знищення лісу по периферії яру, безліч протоптаних стежок та масове випасання худоби спричиняло значне осипання підґрунтя, зсуви ґрунтів, загрожуючи «розривом гори, на якій знаходиться сама могила».
Комісія ухвалила межі заповідної зони: «10 кв. верстов (1000 дес.) відвести в таких напрямках: північ – землі м. Канева по лінії польової дороги з передмістя Бесарабки до дороги Канів – Яблонове, далі до вершини Комашиного яру», звідти на захід до межі села Хмільна. Південний захід – уздовж межі Канівської лісової дачі до перетину з дорогою Канів – Пекарі, далі до Княжої гори, яка включена в заповідник. Схід та північний схід – вздовж верхньої течії Дніпра до височини могили Шевченка, далі до передмістя Канева, включаючи частину Бесарабки».
Через три дні, 30 липня 1923 року, було прийнято Постанову Колегії Наркомзему УРСР про заповідання території неподалік Могили Т. Шевченка, площею 1000 десятин, з метою «захисту Тарасової (Чернечої) гори від ерозійної руйнації шляхом вилучення із господарської діяльності навколишніх земель». Означену дату прийнято вважати датою заснування Канівського природного заповідника.
Здавалося б, питання щодо захисту Могили Кобзаря та її впорядкування вирішилось позитивно на державному рівні. Насправді, державі не вигідно було плекати місце пам’яті українського генія, де оживали його пророчі слова, щоб будити національну свідомість. Видимість діяльності, що проявилась, хіба заміною величного хреста, скинутого вандалами з могили, на мистецьки убогий пам’ятник, який переважна більшість шанувальників Т. Шевченка вважали не гідним його пам’яті.
У цьому часі впорядкування «Великої Могили» стало для В. Різниченка справою його життя. Разом із О. Вітровим знову обстежили могилу із найближче прилеглою територію та підготовлено звіт (докладну записку) у якому вкотре вчені зафіксували її ганебний стан: «Давній її пам’ятник – художній чавунний хрест, що здалеку приковував увагу до Великої Могили, стягнуто і він лежить на дні яру, побитий на шматки з вилитим на ньому незабутнім ім’ям… Річ видима, що такий стан річей на Могилі Т .Г. Шевченка в дальшому не може бути допущений. Треба негайно приступити до її впорядкування. Потрібно включити в державний бюджет постійні кошти для охорони і хоча б мінімального впорядкування Могили…
Велика Могила, яка тепер повинна бути на очах … робочого люду всього світу, вимагає до себе обережного і поважного відношення».
До звіту Володимир Різниченко додав п’ять акварельних малюнків стану Шевченкової могили (місцезнаходження не виявлено).
Учасники засідання спеціальної комісії із організації державного заповідника у районі могили Т. Г. Шевченка, що відбулося 25 листопада 1923 року, заслухавши інформацію «про ганебний стан могили та навколишньої території» прийняли ухвалу, де замість негайного вжиття жорстких заходів щодо упорядкування могили «висловили побажання прохати владу про допомогу у вирішенні означених питань», а також створити ще поважнішу, вже постійну, Комісію при СГНКУ для створення Державного заповідника ім. Т. Шевченка, почесним головою якої вирішено було обрати голову Київського Губвиконкому Г. Гринька.
Виробляючи «дорожну карту» для створення майбутньої пам’яткоохоронної та природоохоронної установи, Комісією з організації заповідника було прийнято актуальне до сьогодні рішення, яке визначало, що для ефективного збереження Могили важливо забезпечити саме комплексне заповідання навколишніх територій, сконцентрувавши на них «заклади всіх галузей науки, що торкатимуться природи України та особливостей даного району». Було прийняте рішення створити десять окремих підрозділів Заповідника: лісового, меліоративного, геологічного та гідрогеологічного, археологічного, соціально-економічного, охорони природи, ботанічного, метеорологічного, астрономічного та, звичайно ж, закладу із впорядкування та охорони Могили Шевченка. Тобто, створити у районі могили Шевченка не вузькопрофільний Лісовий заповідник, як передбачалося спочатку, а Державний заповідник імені Т. Г. Шевченка, значно ширшого і за завданнями, і за характером науково-дослідної роботи, і, відповідно, за територією: замість 10 кв. верств, що складало 1042 десятин – 2000 десятин.
Втім, ні створення нових комісій, ні прийняті ними ухвали із «побажаннями прохати владу» не покращували стану «багатостраждальної могили»… Тому 16 липня 1924 року до Комісії з організації Шевченківського заповідника знову надійшла заява від наполегливого геолога В. Різниченка, який, вкотре, емоційно й обурено засвідчив гнітючий стан Тарасової Гори:
«…У такому страшному стані мені ще не доводилося її бачити… “Шануйте Велику могилу…” так значиться на дощечках, що позалишалися поприбивані по-декуди на деревах на вершку Гори. І сей надпис уже звучить не пересторогою, а глузуванням при тому стані Могили, у якому вона спостерігається зараз».
Через місяць, на засіданні бюро Шевченківського окрпарткому від 28 серпня 1924 року, під час розгляду питання про стан могили Тараса Шевченка вкотре зафіксували вкрай незадовільний стан пам’ятного місця; проговорили питання кадрів та фінансування, визнали, що «політичне обслуговування надзвичайно слабке, так як Канівська організація з ним упоратися не може» і вирішили «…просить Губком вжити рішучих заходів до негайного відмежування заповідника й проведення меліоративних робіт на могилі».
Це рішення, де йшлося, швидше, про ідеологічне врегулювання, а не про впорядкування, кардинально змінило детально розроблений науковцями проєкт створення комплексного природничо-наукового центру: перший варіант Декрету про створення Державного Лісостепового заповідника імені Т. Г. Шевченка був відхилений Раднаркомом.
17 лютого 1924 року відбувся Пленум зборів Комісії, на якому, нарешті, було вироблено остаточні принципи організації заповідника та визначена бажана його територія.
До цього часу стан самої могили, як і стан навколишньої території, погіршився настільки, що став викликати гнів і обурення людей, які приходили на Тарасову Гору, щоб пошанувати пам’ять Т. Шевченка.
Пам’ятник-погруддя, встановлений на могилі Тараса Шевченка у 1923 році (ск. К. Терещенко).
Радянська влада, маскуючи свій страх перед національним пророком за бутафорними пам’ятниками і пропагандистськими ярликами поета-революціонера, називаючи нову окупацію братанням народів, – свідомо стирала коди національної пам’яті, знецінюючи їх невіглаством, байдужістю, зневагою, занедбаністю та запустінням. Втім, коли занепокоєння громадськості щодо недопустимого стану Шевченкової могили почало ставати небезпечно резонансним, владі довелося активізувати діяльність уже створених державних комітетів та комісій.
30 червня 1925 року Київський губерніальний виконавчий комітет Рад порушив клопотання перед Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом про прискорення процесу створення Заповідника біля могили Т. Г. Шевченка та передачу його у відання Народного комісаріату освіти із державним утриманням, оскільки «це справа всеукраїнського значення».
Незважаючи на те, що більшість науковців, у тім числі і В. Різниченко, виступали за комплексне заповідання територій (визначена територія з могилою Т. Шевченка входила б до складу Державного лісостепового заповідника імені Т. Г. Шевченка), ця пропозиція не була врахована.
А в липні 1925-го року було запропоновано вже новий, кардинально спрощений варіант постанови, який передбачав значне, практично вдвічі, скорочення заповідної території та обмеження його діяльності лише доглядом за могилою Т. Шевченка та проведенням політично-просвітницької роботи.
20 серпня 1925 року Рада Народних Комісарів України видала Постанову про оголошення території могили Т. Г. Шевченка площею 4 десятини Державним історико-культурним заповідником «Могила Т. Г. Шевченка», керівництво яким покладалося на Народний Комісаріат Освіти:
«Беручи на увагу велике значення могили Т. Г. Шевченка для української культури, Рада Народних Комісарів УСРР постановила:
- Оголосити територію могили Т Г. Шевченка коло міста Канева, загальною площею в 4 десятини, за державний заповідник.
- Могилу передати у відання Народного комісаріату освіти і на нього покласти і її охорону.
- Запропонувати Народному комісаріатові освіти передбачити в своєму кошторисі на 1925-26 бюджетний рік потрібні витрати на організацію заповідника і охорону могили. / Харків, дня 20 серпня 1925 р.».
Тож після такого «функціонального поділу» на Канівщині з’явилося дві заповідних установи, підпорядковані різним державним інституціям: історико-культурний заповідник «Могила Т. Г. Шевченка» (НКО) і Лісостеповий заповідник ім. Т. Г. Шевченка (Наркозем.).
На той час справа впорядкування могили та облаштування новоствореного заповідника продовжувала набувати значного розголосу і Наркомос був змушений ініціювати додаткові кроки. На позачерговому засіданні Колегія Наркомосу УСРР прийняла рішення звернутися до Раднаркому з доповідною запискою про його впорядкування, де було окреслено Програму щодо забезпечення ефективного функціонування новоствореного Шевченківського заповідника, у якій ішлося про призначення досвідченого працівника для керівництва його роботою, побудову нового пам’ятника на могилі поета, музею, спеціального будинку для екскурсантів (готелю), кінотеатру, бібліотеки, книжкового кіоска тощо.
Книга для запису відвідувачів могили Т. Шевченка за 1924-1926 років (заголовний аркуш).
Завдяки активній позиції В. Різниченка та підтримки громадськості вдалося законодавчо убезпечити Тарасову Гору та її довкілля. Наступним кроком було здійснення визначених охоронних заходів у практичну площину. Всеукраїнський Шевченківський Комітет запросив ученого до складу створеної ним Технічної комісії для виконання масштабних дослідних і проєктувальних завдань. Комісія, очолювана професором І. Даховим, мала здійснити комплексне геологічне, геодезичне та топографічне обстеження території біля Шевченкової могили для визначення загрозливих впливів. Як один із провідних фахівців, В. Різниченко брав безпосередню участь у складанні нівелірного плану місцевості та проведенні аерофотозйомки. Саме ці матеріали стали основою для подальшої реалізації ідеї створення культурно-освітнього осередку на Тарасовій горі.
На засіданні Пленуму Шевченківського комітету було прийнято низку стратегічних рішень щодо комплексного розвитку Шевченківського заповідника. Зокрема, заплановано здійснення меліорації ярів для запобігання ерозійним процесам поблизу могили Тараса Шевченка, звільнення заповідної території від приватних житлових будівель, облаштування пристані для пароплавів, яка також виконуватиме функцію тимчасового притулку для екскурсантів. Крім того, передбачено створення бібліотеки з хатою-читальнею для місцевих мешканців, а також організацію освітніх ініціатив – лікнепу і недільної школи для малописьменного населення.
У 1929 році Комітет державного заповідника було реорганізовано у Всеукраїнський Шевченківський Комітет «з метою координації заходів щодо увічнення пам’яті Тараса Шевченка». Комітет здійснював опіку над могилою поета, організовував меморіальні заходи, контролював встановлення пам’ятників, займався видавничою діяльністю, збирав та зберігав шевченківські реліквії. Особливу увагу було приділено меліорації території навколо могили через ерозійні процеси. Комітет функціонував як центр консолідації громадськості задля збереження національної пам’яті.
На початку 1930-х років, коли постало питання про будівництво сучасного музею та пам’ятника на могилі Т. Г. Шевченка, основною вимогою до проекту було збереження історично-природного образу місцевості, характеру гори та рослинності на ній. Зокрема в одному із протоколів засідання комісії прозвучала засторога, суголосна із концепцією В. Різниченка, який тонко відчував баланс між діяльністю людини і природою: «…на горі потрібно побудувати лише пам’ятник та музей, а решту інших будинків, як то кіно-майдан, різні господарчі спорудження – містити на території біля готелю, аби не перетворити могилу на місце розваг…».
Усі наступні роки свого життя В. Різниченко не залишав поза увагою ні омріяні Т. Шевченком Канівські гори, ні місце його останнього спочину, але так і не дочекався належного впорядкування Шевченкової Могили – пішов із життя 1 квітня 1932 року у віці 62 років…
Відзначаючи столітній ювілей Заповідника, ми із вдячністю вшановуємо пам’ять визначного українського науковця – геолога, палеонтолога, географа світового рівня, академіка Української академії наук (ВУАН), члена Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка (НТШ) Володимира Васильовича Різниченка.
Доля подарувала йому можливість жити і творити у час національного відродження, становлення і утвердження української науки та культури, що дозволило зробити значний внесок у їх розвиток.
Він зумів поєднати наукову кар’єру із активною громадянською позицією та різносторонніми творчими талантами; залишив помітний слід у шевченкознавстві як митець і літератор; стояв на сторожі національних інтересів, як фундатор заповідної та пам’яткоохоронної справи в Україні та був вірним охоронцем Тарасової Гори і її довкілля, не зважаючи на складні історичні обставини. Зусиллями таких сподвижників, як Володимир Різниченко, формувалася традиція вшанування Тараса Шевченка як духовного провідника українського народу і збереження його Могили на Тарасовій Горі у Каневі як місця національної історичної пам’яті.
Віта Дзима, Юлія Задорожна, Лариса Миколенко,
відділ охорони пам’яток історії, культури та природи,
Шевченківський національний заповідник
(Канів, Україна)