Далекосхідна трудова епопея українців

Маловідомі  сторінки  з  нашої  української  минувшини

 
Олексій МИКИТЕНКО,
письменник і журналіст
 
Серед цілої низки публіцистичних родоводів, що з’явилися останнім часом окремими виданнями, мою увагу привернула насамперед книга Сергія Крекотня “Переселення на Амур”. І в першу чергу тому, що дана розповідь торкається не його безпосереднього роду, а багатющої на події, в тому числі й трагічні, історії родини вихідця з Чернігівщини, рідного брата прадіда автора Петра Микитовича Крекотня, котрий у другій половині ХІХ століття волею долі опинився серед перших переселенців з України на Далекий Схід, а точніше в Приморський край, де його родина з 9 осіб внаслідок неймовірної трудової звитяги не лише надійно прижилася на нових, ніким не освоєних цілинних землях, а й стала основою потужної династії, яка з роками чисельністю набагато перевершила три сотні.
Варто зазначити, що ідея даного переселення виникла неспроста. Адже вона полягала насамперед у належному освоєнні досить важливого стратегічного регіону імперської Росії, який би надійно забезпечив вихід до Японського моря, а через нього і в Тихий океан, особливо ж зважаючи на те, що на ці землі небезпідставно зазіхали як Японія, так і Китай. Підтвердженням цього служить бодай той факт, що 1860 року в бухті “Золотий ріг” закладається військовий пост Владивосток, який лише через два роки стає портом, а ще через два десятиліття отримує статус міста. З 1888 року – це вже центр Приморського краю, який до того називався Уссурійським. Проте нова адміністративно-територіальна одиниця так і залишилася малонаселеною. А це неабияк сприяло китайському проникненню вже через кордони тодішньої Росії. Тож цар Олександр ІІ без довгих роздумів і вагань одним махом вирішив розрулити дане питання за допомогою заохочувального добровільного переселення на необжиті землі Примор’я та інших прилеглих обширних далекосхідних територій.
Першим переселенцям відповідно були обіцяні щедрі пільги. Ще у виданих 26 березня 1861 року “Правилах для поселення росіян та іноземців в Амурській і Приморській областях Східного Сибіру”, затверджених Указом сенату від 27 квітня того ж року, зазначалося, як стверджує Сергій Крекотень, що “переселенцям нарізалися земельні наділи по 100 десятин (109 га) на сім’ю. При цьому їм надавалась повна свобода вибору найбільш придатної для землеробства ділянки землі. Дані землі на 20 років звільнялися від платежів оброчної податі, а переселенці від подушного податку назавжди і від призову на військову службу впродовж 10 років”. Надавалися й релігійні послаблення. А проте, попри матеріальну вигоду та релігійну свободу і терпимість місцевої адміністрації, переселення у перші десятиліття після приєднання краю до Росії не мало значних розмірів через його віддаленість та комунікаційні складнощі.
Можливо, ще б довго вовтузилися з вирішенням питання далекосхідного переселення. Проте царські чиновники нарешті звернули належну увагу на успіх сільськогосподарської колонізації  в 1860 – 1870 роках малозаселених південно-східних територій Російської імперії саме українцями. Це ж у свою чергу підштовхнуло їх до відповідного висновку, що ефективність подібної селянської колонізації залежить не лише від рівня культури переселенців, а й від їхніх агрономічних знань та готовності й уміння переносити труднощі при освоєнні цілинних земель і неосвоєних територій. Тому на українських селянах-переселенцях, із котрих кожен дорослий чоловік зазвичай володів декількома професіями, було зроблено особливий акцент. Суттєвим чинником на користь переселення українців було й те, що в Україні, на відміну від центральних губерній Росії, домінувало подвірне землеробство, що дозволяло селянину перед переселенням продати свою ділянку землі. Це в свою чергу було неабияк вигідно також і державі. Бо чим заможнішим був переселенець, тим менше коштів необхідно було виділяти для кредитування переселення. Та й чиновникам, до речі, щось від того перепадало.
1червня 1882 року були опубліковані спеціальні правила про казенно-коштне переселення до Південно-Уссурійського краю, згідно яких з європейської Росії мали щорічно переселятися 250 родин. Вчасним виявилося також рішення про реалізацію в подальшому даної акції з залученням пароплавів Добровільного флоту і Чорноморського товариства пароплавства та торгівлі, а також французьких суден. Тож без перебільшення можна стверджувати, що серйозне масове заселення далекосхідних земель Росії розпочалося в 1883 році з відкриттям морського маршруту переселення  “Одеса – Владивосток”: Одеса – Константинополь – Порт-Саїд – Суецький канал – Червоне море – Аден – Коломбо – Сінгапур – Шанхай – Нагасакі – Владивосток, який, принагідно зазначу, пролягав через моря трьох океанів – Атлантичного, Індійського і Тихого.
На початку 1884 року у Чернігівській губернії формується одна з перших партій переселенців з України. До її складу входило 126 родин, що загалом нараховували 794 особи. Це були жителі Сосницького, Суражського та Чернігівського повітів. Збірним пунктом перед відправленням людей до Одеського морського порту призначили повітове місто Ніжин – значний вузловий залізничний центр, що зв’язував Чернігівщину з півднем України та чорноморськими портами. Позаяк склад від’їжджаючих був посімейний, то глава родини в такому випадку без будь-яких заперечень ставав старшим з усіх питань переселення. На нього, як на керівника сімейного осередку, були виписані відповідні документи. Він завжди давав раду в усіх сімейних справах, а також був відповідальним за дотриманням членами родини встановленого порядку як у дорозі, так і в усьому переселенському житті. Це було цілком виправдано. Адже подвірно здійснювався перепис населення, виділялась земля, вівся облік обов’язкового щорічного сповідування всіх жителів у приходській церкві. А ще така подвірна відповідальність віддавна постійно прищеплювалася українському селянству з боку державної та релігійної влади. Тому авторитет глави сімейства в українських родинах споконвіку вважався значним і непохитним. До того ж при  переселенні він багатократно був примножений численними казенними приписами, якими чиновники завбачливо прагли пом’якшити всі можливі ризики такої надзвичайно складної та відповідальної подорожі.
Тож 52-річний Петро Микитович Крекотень із вісьмома членами своєї родини ніби мало чим вирізнявся з-поміж всього загалу переселенців. А проте його життя також було означене певними особливостями та мотивами від’їзду. Насамперед неабияк важило те, що він народився ще за кріпосного права. Більше того, із-за непокори та впертості його, незлобливого й розважливого характером, батька Микиту Івановича з сім’єю в 1845 році власник села Ріпки поміщик Бакуринський обміняв на мисливського хорта в олександрівського поміщика Лисенка. Ще й з умовою, щоб всі вони неодмінно жили в селі Верхолісся Олександрівської волості Сосницького повіту. А потім згодом й Петрові Микитовичу ще за кріпосного права ледве не попало на горіхи вже від нового їхнього власника, котрий намірився загнати парубка і найкращого батькового помічника в армію на цілих 25 років. Можливо, тієї рекрутської служби йому б і не судилося минути, та батько врешті-решт поступився характером і таки вмолив пана не чинити зумисно їм подібне зло. Зате натомість у рекрути все одно таки віддали наймолодшого з його братів. На даний момент уже не було живих на цьому світі ні батька Микити, ні матері Марії, ні дружини Параски. Тож тепер він сам особисто мав вирішувати долю своєї родини. Тому й зважився на добровільне вербування в пошуках кращої долі вже аж на Далекому Сході.
 
Відбуття з Ніжина поїздом та з Одеси пароплавом запам’яталися для всіх насамперед багатолюдними проводами та щирістю почуттів. Було таке враження, що переселенці назавжди прощаються з Україною, а люди з ними. Адже добровільно завербовані сільські жителі перебиралися на постійне місце проживання в незвідану далечінь. Забігаючи наперед, варто зазначити, що з  багаточисельного роду Крекотнів ніхто більше ніколи в Україну так і не повернувся, хоча по Сибіру й Далекому Сходу їх у подальшому, особливо за радянського періоду буття, неодноразово кидало з одного кінця в інший. Але то буде потім. А зараз, після відправлення 1 березня 1884 року з “Південної Пальміри” пасажирського пароплава “Царица”, на цих незвичних пасажирів чекала півторамісячна морська подорож із безліччю неочікуваних вражень. Без несподіванок для родини Крекотнів теж не обійшлося. Середній син Петра Микитовича Ісак, досить ініціативний та легкий у зав’язуванні людських стосунків 20-літній парубок, що до того ж був майстром на всі руки і неабияк вдатним до будь-якої роботи, за час подорожі раптом щиро закохався в доньку переселенця з сусідньої Олександрівки Авксентія Лободи Ганну. І хоча батьків з обох родин неабияк щиро тішила така взаємна симпатія молодят, але вже невдовзі це складе ще й значну проблему.
Певна увага на деяких подробицях державних проблем тогочасної царської Росії та соціального й побутового життя її громадян як автором документально-публіцистичної повісті “Подорож на Амур” Сергієм Крекотнем, так і автором цієї дещо нестандартної на неї рецензії, зроблено теж неспроста. Бо нинішній читач має зрозуміти, що люди, котрі зважилися на пошук своєрідного “золотого руна” на березі далекого Тихого океану, мусили покладатися в першу чергу лише на самих себе і лише потім на фортуну та прихильність Бога до них. Адже розраховувати на чиюсь допомогу надто не доводилося. Тим паче, що російські чиновники, як уже зазначалося вище, навіть за такої невизначеності в подальшій стратегічній розбудові держави не втрачали нагоди, як і завжди до цього, не лише неабияк зекономити на переселенні, а й собі нагріти руки за рахунок того ж таки надто довірливого українського дядька.
А проте все склалося навіть краще, ніж гадалося та буває в таких випадках. Адже на сорок п’яту добу морської подорожі, як попередньо й передбачалося, пароплав “Царица” спочатку наблизився до затоки Петра Великого, потім Амурської затоки та бухти “Золотий Ріг” і нарешті пришвартувався до пірсу Владивостоцького порту. Радості українців не було меж. Між іншим, вартість даного переїзду для родини Петра Крекотня склала рівно 472 рублі.
З перших днів перебування у Владивостоці біля двоповерхової будівлі Управління з питань переселення, що знаходилося поряд із портом, постійно було не менш гамірно, ніж у селищі для карантину. Саме тут новоприбулі отримували призначення в пункти “водворення”. В Управлінні ж вирішувалися й питання отримання ними державних пільг для облаштування господарств на нових місцях поселення, що тепер мали більш конкретне та предметне значення. Кожній сім’ї зокрема надавалася значна позичка терміном на 28 років. При цьому її сплату можна було розпочати аж через 5 років. За отримані гроші на складах у карантинному селищі люди купували  необхідний робочий інструмент, плуги, борони та інший сільськогосподарський реманент. Переселенців звільняли від подушної податі, а у визначених місцях “водворення” їм відводилося в безкоштовне користування, як попередньо й обіцяли, 100 десятин ( 109 га ) землі на сім’ю. Бажаючі могли ще й прикупити землі ціною 3 рублі за десятину. А проте господарі не відразу всю землю отримували в користування, а щороку лише окремими ділянками по 10 десятин. Наступні 10 десятин можна було отримати тільки після повного освоєння попереднього наділу. І такий завбачливий захід, як виявиться потім, був досить корисним  ще й з чисто практичних житейських міркувань. Але про це дещо згодом. А зараз варто додати, що у вибраних під заселення пунктах – майбутніх селах, селищах, містах – на кожну сім’ю було також заготовлено по 92 колоди будівельного лісу, пару волів, одній корові, певній кількості насіння та по одному – два комплекти сільськогосподарського начиння (упряж, серпи, пили, сокири, лопати, вила, ціпи і т.п.). А ще кожному переселенцю чоловічої статі від 18 до 60 років видавалася рушниця з 50 набоями для полювання на дичину. Забезпечили прибулих і теоретичною підготовкою. Необхідно також зазначити, що перевезення переселенців до місць “водворення” переважно здійснювалося водним транспортом по швидкоплинних річках, протоках та озерах, позаяк іншої можливості, через бездоріжжя, просто не було.
Петра Крекотня разом із декількома родинами інших його земляків направили на поселення в село Борисівку Суйфунівської волості, засновниками якої вони насправді й стали. І робота закипіла з першого дня. Адже треба було спішити до зими обжитися на новому місці. Труднощі зі зведенням житла та облаштуванням сільського побуту, звісно, були й чималі, навіть незважаючи на те, що більшість дорослих чоловіків виявилися вправними спеціалістами з усіх сільськогосподарських робіт, у тому числі й будівельних. Проте виручали непідробний трудовий ентузіазм і змагальність та ще давній український звичай у найвідповідальніші моменти непереборні труднощі долати толокою, тобто спільно. Неабияк сприяла організації життя та побуту й річка Борисівка, на березі якої розкинулося нове поселення. А ще в силу обставин та розподілу професій із часом у селі з’явилися неабиякі майстри з окремих видів робіт, зокрема: лісоруби, теслі, столяри, прялі, ткалі, смолярі, дьогтярі, цеглярі. Одночасно доводилося освоювати також нові професії.
На умови проживання, як бачимо, жалітися не доводилося. Жаль, рук не на все вистачало. Тож не завжди вони до всього й доходили. Особливо гостро цю потребу відчував Петро Микитович, в родині котрого кожна пара рук була на вагу золота. Ще й Ісак несподівано підкинув йому сюрприз із одруженням. Хоч батько так розраховував на синову затятість у роботі. А все пояснювалося досить просто. Ісакові вже давно не подобалася беззаперечна покора старшим, яка традиційно була прийнята і панувала в родині Крекотнів. Особливо його взаємовідносини загострилися з братом Євстахієм, котрий на 4,5 роки був старшим за Ісака. Ще й батько постійно його підтримував, жартома пояснюючи це тим, що Євстахій – кріпак, оскільки народився за два роки до скасування кріпосного права. Постійні взаємини з Ганною Лободою неабияк наблизили до розв’язання даного сімейного конфлікту. Після прибуття у Владивосток Ісаку таки було дано згоду на одруження, але без весілля і зі скромними подарунками. До того ж тепер він мав приєднатися до родини тестя, з якою молодята й перебралися в Барабаш-Леваду, куди за приписом Управління з переселення було направлено сімейство Авксентія Лободи.
Зазначений населений пункт знаходився в передгір’ї за 30 км від кордону з Китаєм й відповідно до задуму царського уряду мусив відігравати роль людської загати, яка б надійно перешкоджала проникненню малоземельного китайського населення на територію Приморського краю. Тому чиновники з Управління й прагли якнайшвидше заткнути цю “дірку”. Але Ісакові дана місцевість  аж ніяк не припала до душі. Тож він шукав можливості, щоб поміняти її на більш привабливішу. І тут неабияк згодилося його особисте знайомство з одним із чиновників вже згадуваного відомства, земляком із міста Мени в Чернігівській губернії, котрий і підказав, що для отримання дозволу на поселення в іншій місцевості необхідно скласти “грамотне” клопотання з неодмінною апеляцією на ту обставину, що так званий прохач попередньо не направлявся в Барабаш-Леваду. Необхідно також, щоб дане клопотання було підписано не одним, а декількома господарями. А ще добрий землячок не поледачів пояснити, як при отриманні дозволу на нове місце поселення зберегти пільги, передбачені для учасників організованого переселення. До всього сказаного земляк  акцентував увагу також на тому, що молодята, одружені в період між відправленням з Одеси і прибуттям на місце постійного поселення, при наявності документа про шлюб мають право на всі вище зазначені пільги як окрема сім’я. Таким чином ще на шляху до Барабаш-Левади Ісак з дружиною добре знали, що вони, якщо докласти певних зусиль, можуть розпочати вільне життя самостійною родиною. Ну як було не скористатися таким неймовірним подарунком долі?! Їй-богу, даремно на неї нарікають, що вона надто примхлива.
Отримавши згоду від тестя та винайнявши човен у корейців, Ісак разом зі своїм 22-річним шурином Пилипом Авксентійовичем по річках Комісарівка і Спасівка та озері Ханка пропливли в запропоноване місце поселення на перетині річки Спасівки з поштовим трактом Хабаровськ – Нікольськ – Владивосток. Три доби вони обходили й на власні очі оглядали нову місцевість. Подібної природної краси, нічийного багатства, таких безкрайніх просторів молодим людям, котрі до цього зростали в суцільних нестатках, раніше бачити ніколи не доводилося. Красива рівнинна річка просто кишіла рибою, в заплавах – хмари диких птахів, береги вкриті сосною, модриною, дубом, липою, березою, корковим  деревом, грецьким горіхом, кедром, грабом, вільхою,  кленом, в’язом, ясенем, горобиною, піхтою, тисом, ялиною. Лісові масиви виявилися багатими ягодами, грибами, горіхами. Заплавні луки всуціль були вкриті високим травостоєм. Великі масиви рівнинних площ, розкорчованих попередніми корейськими поселенцями, що намагалися освоїти ці землі до їх передачі в 1859 – 1861 роках Росії, виявилися придатними для землеробства та вирощування зернових культур. Тому вибір був однозначним на користь даної місцевості. Тож, створивши після поїздки нову групу з шести родин, переселенці невдовзі сюди й перебралися на постійне місце проживання. Тепер уже Ісаком Крекотнем із земляками було засноване селище Спасське, яке вже в 1926 році перетворилося на значне місто Спасськ-Дальній. Інші переселенці також надійно вкоренилися на далекосхідних землях. Вони зводили оселі, церкви, розбудовували села, селища, міста. Більше того, освоєння цілинних земель першими поселенцями було настільки потужним, що невдовзі вироблену сільськогосподарську продукцію не було куди збувати. Тому завбачливе обмеження в щорічному освоєнні цілини, як бачимо, виявилося досить доречним. Самі ж родини з кожним роком ставали все заможнішими, а тому невпинно  росли й множилися.
 
А проте число переселенців з європейської частини Росії на Далекий Схід постійно поповнювалося. Особливо воно багатократно зросло завдяки будівництву та поетапному введенню в експлуатацію Транссибірської залізничної магістралі, що в свою чергу спонукало до скорочення їх поповнення морським шляхом, яке в 1900 році за маршрутом “Одеса-Владивосток” зовсім зійшло нанівець. Зокрема, число переселенців за 1900 – 1903 роки сягнуло майже 40 тисяч, тобто більше, ніж за 10 попередніх років. З 1909 року Транссибірська магістраль стала двоколійною, а після закінчення в 1916 році будівництва її Амурської дільниці нарешті було відкрите наскрізне залізничне сполучення від Челябінська до Владивостока. Все це зумовлювало невпинний, до того ж навдивовижу разючий, приріст місцевого населення. Тільки впродовж 1906 – 1912 років до Сибіру та на Далекий Схід переселилося понад 7 мільйонів селян, третину яких склали вихідці з Чернігівської та Полтавської губерній, де на душу населення припадало найменше землі. Неодмінно варто зазначити, що такій надзвичайно бурхливій хвилі переселення неабияк сприяло проведення у вище зазначений період Столипінської аграрної реформи, суть якої полягала в тому, що селянин мав право вийти з общини, отримати свою частку землі окремою ділянкою (відруби, хутори), продати її і, немов вільний вітер, податися світ за очі в пошуках кращої долі. Охочих до таких мандрів виявилося аж занадто багато. Ще й загальна бідність неабияк схиляла до них.
Для повальної більшості переселенців та їхніх родин спочатку доля дійсно виявилася набагато кращою, ніж була до того. Але рай, як відомо, теж не буває вічним. І край йому поклав більшовицький переворот 1917 року в Петербурзі, який все в тодішній імперській Росії поставив на голову сторчма. Бо вічний, як той перпетуум-мобіле, справжній сільський трудівник і господарник в одну мить неочікувано раптом став несусвітнім багатьком і куркулем. А найгірше те, що він зробив його ворогом всьому білому світу. І пішов син на батька і брат на брата війною. І не просто війною, а громадянською. Бо всі в тій країні несподівано чомусь стали один одному ворогами. І потерпала від того кожна родина. А потім те протистояння взаємної неприязні й нетерпимості продовжувалося ще десятиліттями. До числа мимовільних потерпілих безумовно попала й родина Крекотнів.
Щоб уповні збагнути всю абсурдність і безум тієї людської веремії та вакханалії на всіх рівнях і в державних масштабах, принагідно варто вдатися бодай до окремих прикладів з життя вже згадуваних героїв даної повісті. До колективізації син Петра Крекотня Євстахій Петрович непогано хазяйнував і вважався середняком. Адже мав 20 десятин землі, 2 плуги, 15 коней, 10 волів, 7 корів, 7 свиней, а ще на паях зі сватами Комісаренками тримав млин та олійницю. В 1931 році його спільно з сином Варфоломієм розкуркулили з конфіскацією майна та виселенням їх в інші місця проживання. Євстахій Петрович із дружиною Єфросинією Григорівною так і загинули безслідно десь на рудниках у Красноярському краї. Розкуркулили й свата Григорія Комісаренка, котрого з родиною вислали на поселення в Зейські копальні. Донька Євстахія Петровича Марія, котра працювала вчителькою, тільки тому уникла їхньої участі, що на той час перебувала уже в розлученні з сином старшого Комісаренка, теж Григорієм. Але зовсім на короткий час та біда від неї відступилася. Невдовзі були заарештовані й трибунально засуджені  Марія Євстахіївна та її сестри Ірина і Фекла. Усі три сестри в 1932 році отримали по три роки виправно-трудових таборів (ВТТ) із конфіскацією майна й неодмінним виселенням в інші місця поселення. Марії випало відбувати покарання на артемівських шахтах. Племінник Василь Варфоломійович за подібні ж “зв’язки з білою бандою” вже аж у 1937 році був засуджений на 8 років ВТТ із виселенням у місто Норільськ, в якому два десятиліття відпрацював слюсарем-механіком на шахті. Тож до 1940 року в селі Борисівка не залишилося жодної особи з роду Крекотнів. Тоді з відчаю декому навіть здавалося, що життєве коло цієї родини уже повністю вичерпало свій ресурс і замкнулося назавжди…
Підозрюю, що багато хто з читачів  давно торопіє від подивування, що така незлічима кількість українців у тій далекій стороні – більше половини населення взагалі і 70 – 80 відсотків в окремих населених пунктах – мала б гуртуватися  ще й довкола різноманітних громадських об’єднань за проблемами та інтересами, а не лише родинно. Хай не довкола “Українського світу” на зразок нині всім гірко відомого проблематичного “Русского мира”, а бодай при створенні українських шкіл та клубів із вивчення культури й фольклору свого рідного краю для збереження і примноження українських народних традицій у повсякденному побуті. Тоді й різні негаразди їх не так би напосідали. Адже переселення українців на Далекий схід радянська влада продовжувала здійснювати періодичними “компаніями” навіть у повоєнний період.  Зрозуміло, що автор документально-публіцистичної повісті “Переселення на Амур” Сергій Крекотень дану проблему теж не мав права обійти стороною. З його досліджень випливає, що до 1917 року громадське життя українців мало виключно культурно-просвітницьке спрямування. В перші роки радянської влади воно неабияк пожвавилося. В цей час відбулося чотири Далекосхідні з’їзди українців, згідно постанов яких була навіть створена Далекосхідна Українська Крайова Рада та 10 Українських Окружних Рад. У цей час діяла широка мережа громадських та кооперативних організацій, а у Владивостоці зовсім недовго існував ще й військовий український курінь. Та після звільнення міста від японських окупаційних військ у 1922 році радянська влада повністю ліквідувала всі громадські організації українців, а їх керівників було заарештовано й засуджено як націоналістів і посібників японських шпигунів. Потім, під час проведення “компанії” так званої “українізації” в 1930 – 1932 роках, знову відбулося деяке пожвавлення в роботі громадських організацій. Проте ненадовго. Подібний сплеск боротьби українців Далекого Сходу за національну приналежність та самодостатність припаде ще на 1990 – 1992 роки. Але він уже буде пов’язаний виключно з українською піснею та українським сценічним словом. На превеликий  жаль, із болем у душі автор мусив констатувати, що,  незважаючи на компактність заселення цих територій жителями з України – чернігівчанами, полтавчанами, киянами, харків’янами й ін., жодної української школи на Зеленому Клину, як звали на початку ХХ століття території Приморського й Хабаровського краю та Амурської області, не було ні за царських, ні за радянських часів, а в наш – і поготів. Хоча спроби їх організації були та й то ще в 20-х роках минулого століття. Проте й дивуватися надмір тут нічому. Адже в жодному з архівних документів – церковних книгах, виписках паспортних столів, Книгах пам’яті, інтернетній Вікіпедії та інших джерелах – навіть натяку немає, що наші переселенці української національності. Вони всюди росіяни. Єдиною формою і засобом етнічного та національного самовиявлення українців Далекого Сходу залишаються незнищенні українські пісні. Проте й цей вогник із часом згасає, все більше поступаючись грому рок-музики та беззмістовному попсовому співу.
Коли читав книгу, мене не покидало відчуття, що її автор Сергій Крекотень не лише об’їздив та обходив чимало місць на Далекому Сході, а й особисто був свідком багатьох подій у житті явлених ним героїв. Насправді ж він ніколи не бував у тих краях. З героями, тим паче родичами, особисто теж не мав можливості познайомитися. Потрібні ж для своєї історичної розвідки матеріали добував насамперед шляхом активного листування з ними, завдяки письмовим зверненням до архівів та інтернетівським зв’язкам з добровільними далекосхідними кореспондентами, які йому постійно забезпечували рідні син Юрій і донька Олександра. Взявшись розповісти про одну з гілок власного родоводу, Сергій Якович несподівано навіть для самого себе явив нам, щедро проілюструвавши історичними документами та фотографіями з сімейних альбомів, чергову трагічну сторінку нашої української минувшини, коли наші єдинокровні брати й сестри в пошуках кращої долі мусили свідомо назавжди позбавити себе Батьківщини. В спадок же їм та їхнім нащадкам залишилася хіба що пам’ять про оспівану в піснях Україну.

№6 (194) 24 березня 2017