Cпинити слово на найвищому леті…

178

 
Богдан СМОЛЯК
 

Бог дав нам пам’ять, щоб у нас завжди були троянди в грудні (Д. Баррі).

Інтерпретація – це помста інтелекту

мистецтвові (С. Зонтаг).

Де бракує слова, там немає речі

(М.Гайдеґґер).

Дивитися – значить розчленовувати  

(Г. Ґ. Ґадамер).

          

1
Про цю новелку найкраще просто думати. Навіть не міркувати, очевидно зважуючи. І тим паче – не передавати словом, ще й писемним. Сповнена внутрішніх рухів та відрухів словодумки, музично-колірних тонів та півтонів, фізично-метафізичних алюзій, окрушин найпотаємніших чуттів, часово-просторових коливань і багато чого іншого, вона не піддається бодай частинному переповіданню. Неодмінна інтимність її сприйняття – тут забороло й табу.
Тому знову якоюсь прадумкою торкаюся цієї речі, аж такої живої й особисто-авторської, що поволі стає моєю…
Не підібраний зумисне сюжет схожий на гостру лінію стежини у снігу межи схилом і муром (ближче до другого, але ні ліворуч ні праворуч – тільки вперед), на якій автор знаходить жіночу шкіряну рукавичку. Тепло руки поволі покидає її, через що вона видається йому змерзлим звірятком.
Разюче чорне звіря на ідеально білому снігу під голубезним небом! Звідки воно, навіщо? Яку вістку несе перехожому? Чоловікові. Перестрівши його, мусить прикинутися рукавичкою з вузенької долоні, щоб не розчарувати й натяком на пробудження інстинкту гонитви. Та марно – мисливець за втеклою радістю вже прокинувся в нім.
…А хто, хто в рукавичці не живе?!.
 
Рукавичка – велика незвичайність, адже здатна стати казковою хатинкою. Вона мовби відразу за яйцем: так само обмежуючи, рятує від розсіяння творяще тепло. Щоб мати мешканців, рукавичок мусить бути двійко; коли ж одна – скніти їй незаселеною. Проте загублена – невинна. І кожна рукавичка знає, нащо її знімають із руки, переважно правої: задля звичайного вітання, задля примирення, задля виклику. Знята рукавичка жіноча не раз означає усе це разом. Бо, можливо, не загубилася – її загубили. За-гу-би-ла! Отак розімкнула пальчики правиці й, зачаровано глянувши на той же, кимось надпитий, червоний келих присніженого горобинового грона, легенько випустила у свій мелодійно-рипливий слід. А за мить до того стягнула-таки для привітання, позаяк на вузюнькій однослідній стежині у снігу неминуче зустрінеш близьку людину… Якщо зустрінеш.
…А хто, хто не підняв рукавичку?..
Ось він – йде ніби підбігаючи. Ніби хоче щось сказати. Та без отої рукавички нічого не станеться. Навіть уп’явшись поглядом у її напарницю в лівій руці (щойно зняла) – не наважиться заговорити. Делікатний, мов горобина під снігом. Чи навпаки. Чи цілком-цілком по-іншому… Така тимчасова єдність.Така невипадкова тимчасовість. Це все, що може бути взимі. Замість усього. Направду все…
Хай весни й не стараються – зігрітий надією сніг ніколи не розтане. Розтане сніг, посолений неуважністю. Задовго до тепла.
…А хто, хто ходить по морозі без рукавичок?..
Це подвійний виклик життю в парі.
І тому про щемливу новелету «Рукавичка», яка стала візиткою Андрія Содомори-прозаїка, найкраще тільки довго думати.
2
Удруге пишу про те, що не піддається звичному оцінюванню, вимірюванню, аналізуванню, препаруванню тощо. Хіба своєрідному творчому перейманню, але цього ж недостатньо, щоб осягнути чужу художню річ. Прикладом докрайньої делікатності й незахищеності є ця «Рукавичка» (загублена рукавичка, яку й досі ніхто не підібрав; новелета, до якої й досі ніхто не підібрав ключика).
Видається, що будь-яке зацікавлення нею, окрім просто читацького, загрожує їй руйнуванням, аж до знищення.
У чому ж річ?
Прошу застановитися над змістоформою цього запитання. Все у світі породжене словом, мовою, а в запитаному – так раптово й буквально, що не встигаєш промовити, як уже матеріалізується… То річ у речі-слові й у речі-речі?! Друга мовби підсумкова, важливіша. Але не тому, гадаю, бере її до серця автор: він опинився без вибору, адже першу відпустив у суто літературну стихію. І не жалкує, пам’ятаючи про ідеал присутньої неприсутності художнього слова…
За такої ситуації річ – обронена жінкою на снігову білінь разюче чорна шкіряна рукавичка – заживає своїм осібним життям. Щоправда, спершу пробує позбутися деяких залежностей. Її оживлення, можливо, нагадує вихід травмованої людини зі стану знетямлення, проте з урахуванням лише теперішності. Мечем Дамокловим нависає над нею однозначна метонімічність – перейменування часткового заради відтворення повного. А варіантів подальшого розвитку подій принаймні кілька: «одна рукавичка зникла за рогом», «хтось перестрів загуби-рукавичку», «загублена рукавичка кличе вернутися»… Однак вона випала з пари, щоб осягнути й мовно-уявну, й реальну повноту. Щоб розірвати коло звичайної ужитковості, практичності, утилітарності. Щоби з речі для когось перекинутися в річ для себе. Річ у собі!
Чи не завеликі то схотінки? Часто й людина живе без чогось такого. Просто живе собі і просто вмирає. Як виправлена Господом помилка (можливо, Він тому й безпомильний, що завше виправляє свої помилки). А тут щось пошите зі шкіри, під якою – порожнеча… Але рукавичка знає: відокремившись, вона посяде значно більше, ніж у парі. Хоча поєднання з іншою рукавичкою гарантує довголіття, загублена готова задовольнитися тільки одним коротким зимовим днем.
Скоро подаленіють кроки її неуважної власниці, як вона відчує усім своїм єством оте оживлення-олюднення. Світ сконцентрує на ній свої погляди, помисли, наміри. Вона стане тією точкою опори, завдяки якій можна перевернути, ні, не світ – глобально-розхоже уявлення про мертвотність речей, надто ж забутих чи загублених.
І це не перебільшення, позаяк, підібрана над часовою пам’яттю книжки, знову й знову ставитиме читача перед неминучістю пошуку відповіді на ґранд-запитання: «У чому все-таки річ?»
3
Й утретє писаним словом беруся зупиняти перебіжну художньо-словесну мить цієї новелки – «Рукавичка». Звісно, пам’ятаючи, що навіть зупинена мить стоїть лише якусь мить… Час запитати себе навіщо, адже суб’єктивність миті здатна вмент знівелювати пізнання «задля». Однак до цього схиляє і шагреневий розмір твору, і сам його автор:
…Таки не ввійти нам удруге в цю ж річку. Тож і ловлю себе на думці, що й стежкою іду вже, власне, не тією. Не та небесна синява струмує у ній. Не той сніг порипує під ногою. Не те проміння виграє на ньому, бо й сонце, хоч одне й те ж саме, а щомиті – інше. Не ті китиці горобини червоніють над сірим муром провулка й не той сік іскрить у них на морозі. Вже не та пташина вістує одвічними ритмами про неминуче наближення іншої, нової, весни… Навіть шкільний годинник, що без стрілок, – у часовій течії. Та й сам я – уже не той, що колись. І тільки пам’ять серця, тендітна нитка, що в’яже нас із вічністю, намагається повернути безповоротне – перелітну мить з її настроєм, барвами, звуками. Пам’ять, що за якимись незбагненними законами часто відкидає за свої межі, у небуття, щось важливе, а натомість так ревно береже цілком незначне, випадкове.
Так, не ввійти…
А якщо вдруге, як уперше? Якщо на пам’ять покладатися лише принагідно. Відганяти її на «безпечну» відстань, щойно починає нюшити свої колишні сліди… Це чудова нагода відчути правдивий смак людського життя, яке, хоча й цілком укладається в теперішність, але постійно поривається «забити баки» трапунками з минулого.
Може, пам’ять, попри увесь її маєстат, – тільки доглядачка скарбниці. А що ж тоді скарби? О, їх не злічити! І є серед них найбільш догідне охочим бодай призупинити стрімку мить – це свіжість відчуття. Насамперед його варто зберігати, дбаючи про розпросторення свого земного часу, зіставлення його з вічністю. То й пам’ять має що припильновувати, і ти сліпої залежності від неї позбуваєшся…
Відчуття красивого і доброго потребує свіжості, як тіло – води. З усіх поглядів. Тієї води, яка, щось і відносячи безповоротно в небуття, передовсім очищує, випрозорює, наснажує. І біда тому, хто утратив цю свою свіжість на життєвих перевалах: власне він найчастіше живе болісним спогадуванням. Не відпускає минуле в минуле. Вступає у швидку течію безліч разів, аж поки не стає посеред неї чимось на кшталт валуна… Але справжньому письменникові це не загрожує – він сам витворює текучу реальність, що в неї, текстову, входить, ще й не раз, справжній читач. Так само, як і в реальність за вікном. І щоразу, переживаючи слово, спиняє його на найвищому леті, наче жайворонка, який при тому не паде вділ грудкою…
Ото і є виокремлена окрилена мить, про яку так багато говоримо. В інших, некрасивих та недобрих відмінах вона просто не існує.
Нею, зупинно-незупинною, й оновлюю своє відчуття дарованої Богом реальності.
Я вдячний тій жінці, що загубила рукавичку, і письменникові, що написав про цю річ, і читачеві написаного, що виявився… мною.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!