Не дуріте
дітей ваших…
Тарас Шевченко
Та помиляється й народ!..
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Володимир Сосюра
«До Тараса
Шевченка треба підходити, як до Везувію…»; «Дорости до Шевченка…»;
«Шевченко для нас – і Глагол, і Закон!»; «З чим же ми з’явилися перед очі
цивілізованого світу? З «Гайдамаками» Шевченка?..»
Наведені
слова варто, мабуть, виділити шрифтом, не називаючи авторів, адже багато моїх
земляків думає щось подібне. Справді, вулкан шевченківської поезії, на відміну
від Везувію, продовжує клекотати, викликаючи в багатьох із нас страх, бо
стільки вогню та болю, що де вже зрозуміти «все до титли». Ми не доросли до
Генія, а тому й не розуміємо його, але стаємо на котурни, щоб зрівнятися з ним,
і деремося на драбини, коли захочеться бути його милостивим суддею.
У своєму орієнтирі на Європу наше письменство не вперше
відмовляється (зрікається!) від Шевченка, не знаходячи в світовій літературі
величини, до якої можна було б прирівняти, як до еталона, українського Пророка.
Даремно, звичайно, ревізіоністи творчості Шевченка витрачають зусилля на ці
пошуки, бо більшого реаліста та демократа їм таки не знайти. Але слушно
бідкаються, що Шевченка цивілізована Європа може і не зрозуміти. Це ми світову
(європейську в тому числі) історію вивчаємо споконвіку, паралельно студіюючи
літературу та образотворче мистецтво, а вечорами ось уже скільки років по всіх
телеканалах дивимося кінофільми про життя «за бугром». Ми, як і американці,
знаємо закони і мораль ковбоїв Дикого Заходу, жорстокість мафіозі та
доброзичливість «нових центуріонів» з поліцейських дільниць. Нам навіть Тараса
Бульбу можуть показати в американському тлумаченні, а ми спокійно будемо
дивитися. «Може, так і треба?»
Ні, не знають європейці та іже з ними нашої історії
віковічного рабства, яке й виробило нашу своєрідну ментальність. І де вже їм
зрозуміти Шевченка, зокрема його поему «Гайдамаки», коли ми самі його не
розуміємо, хоча шевченкознавців у нас — хоч греблю гати!
Шкільний учитель словесності за десятки років роботи
готує до життя вагому частку читачів, яким випала честь бути українським
народом. Як навчить він читати й розуміти, так ті й дітям своїм перекажуть.
Повторить учитель істину з підручника, що, «переконаний у невинності своїх
дітей, Ґонта однак вбиває їх, «щоб не було зради, щоб не було поговору», щоб
ніхто не дорікав йому, що він відступив від присяги, — підуть у світ Божий
духовні покручі, родичі Павлика Морозова, який також дотримався піонерської
клятви.
З історії ми знаємо, що вбивства дітей не було. Але
Шевченко чомусь вводить цю сцену, хоча добре знав, що в літературі того часу
зображення гайдамацького повстання робилося «кривим дзеркалом»: народних
месників трактували як кровожерних розбійників, злодюг, «пятно в нашей
истории». На перший погляд, Т.Шевченко піддав до жару вогню, показуючи цю
сцену, від якої холоне кров у жилах. Ми починаємо поспішно шукати виправдання:
«Цю сцену Шевченко вводить в дусі народних уявлень про вірність присязі». Борис
Степанишин повторює думку, відому мені з шкільних років (хтось і колись,
мабуть, дав указівку так розуміти цю сцену). Його колега Олександра
Бандура відмовляється від такого
трактування, натомість пропонує учням оцінити вчинок Ґонти самостійно. А це,
виявляється, зробити нелегко. І не тільки дітям…
Кілька років
тому, підробляючи репетитором, я ділився думкою з учнями одинадцятих (не
дев’ятих!) класів: «Шевченко цією сценою пророче застерігає і тогочасних, і
майбутніх яничарів, показуючи, як важко буде завоювати довір’я народу,
заплямувавши себе і службою його ворогам, і тим, що дітей своїх віддали на
духовну поталу ворогові». Мовляв, чи треба дивуватися, що сьогодні ми не віримо
власть імущим, які ще вчора стояли під іншими прапорами. Та от, минулого року,
працюючи в трьох дев’ятих класах, я запропонував учням написати твір-роздум
«Чому Ґонта вбиває своїх дітей?». Доки кілька десятків моїх вихованців шукало
істину (за підручником, до речі, пішла меншість), я також почав «копати
глибше», відштовхнувшись від «народного уявлення про вірність присязі». Мене,
звичайно, більше цікавило народне
уявлення про добро та зло взагалі, якщо вже Шевченко в змалювання подій пішов
за народними джерелами, спогадами старих людей і зокрема свого діда Івана. Як
відомо, автор плідно використав і народну творчість Але в моїй пам’яті цвяшком
засіли слова із поеми «Мазепа» Володимира Сосюри: «Та помиляється й народ !..».
Чи не пішов і Тарас Шевченко за подібною помилкою? А якщо пішов, то чи
усвідомлював хибність судження?
Так сталося, що мені водночас довелося розробляти кілька
тем, зокрема велися спостереження, як в оповіданнях Володимира Винниченка
зображено інстинкти натовпу (отого народу, як нам іноді здається!). Особливої
уваги потребувала й думка, що в поемі «Гайдамаки» ми стали свідками зіткнення
двох світоглядів — козачого й селянського, які стали основою ментальності
українського народу. Що в характерах українців є козаче й селянське начало
(термінологія дещо умовна), можна переконатися на цілому ряді прикладів, якщо
бути уважним читачем. Селянське життя — це нудьга, пасивність і поступливість
(таким бачиться в першому розділі поеми Ярема). Є в селянському побуті,
звичайно, й просвітління — любов, сім’я, шлюб, господарювання на землі. А
козачий світогляд не тільки відкидає усе, що дороге селянину, а й додає звитягу,
дієвість, боротьбу за справедливість. А головне
чоловічу дружбу (серед козаків
розповсюджене поняття побратимства, що врешті підводить нас до розуміння
вірності присязі). Спробуймо глянути на Івана Ґонту саме через призму подібного
бачення. З ласки вельможних польських магнатів став козак паном. За його рабську покору заплачено велику ціну — двоє
сіл дарує йому граф Потоцький. А далі
можна написати, що любов до рідної землі перемагає, бо Іван не став катом
українського народу, приєднався до повстанців. Напишемо – і ніхто не
заперечить, бо так трактував свого героя й автор поеми. Та невже тільки любов до народу керувала вчинками
Ґонти ?
Якщо є питання, на нього треба відповідати, а не робити вигляд, що його не існує. Що Ґонта
– козак, ні в кого не виникає сумніву. Отже, йому і властиве все те, що оспіване в народній пісні
(«проміняв жінку на тютюн та люльку») або змальоване Миколою Гоголем у повісті
«Тарас Бульба» («Не слушай, сынку, матери! Она – баба!»). Істинно козача
байдужість до сім’ї бачиться мені в тому, що одружений Ґонта на католичці, яка
й дітей виховує католиками. Він, як сотник надвірного війська, багато мав, але
в гайдамацькому русі, очевидно, побачив можливість досягти ще більшого – стати полковником чи навіть
гетьманом. І він поставив на карту все…
І, якщо подумати, ризик Ґонти можна виправдати: лідерство
в цій людині закладено природою. У популярній літературі можна знайти думку
австрійського лікаря й психолога А.Адлера, який, посилаючись на спостереження
багатьох соціологів та етнографів, зробив висновок, що будь-якій суспільній
структурі властива форма піраміди, на вершині якої стоїть лідер. У різні епохи
його називали вождем чи царем, тепер — президентом. Але, хоч як його назви,
суть залишається незмінною: він буде належати до типу людей, умовно названому
«тип альфа». Люди цього типу народжені, щоб владарювати. І для цього вони
готові не тільки боротися, а й убивати й загинути самим. І все заради того, щоб
реалізувати закладений у них нахил.
Мову веду не до того, щоб «розвінчати» ореол навколо
імені Ґонти, «мученика праведного». Ця людина віддала життя за Україну. Схиляю
в пошані голову, але мовчати не можу, бо нерозуміння вчинку може призвести до
страшних наслідків. Із творів тільки своїх учнів я виписав 77 думок, які відбилися
болем у моїй душі. Оцінюючи твори, я, звичайно, не ставив низьку оцінку, коли
учень, на мою думку, не розумів ні Ґонти, ні Шевченка. Червоною пастою я писав
і писав зауваження (часом – логічні, а часом – болючі), щоб у своїх роздумах
діти вийшли на повторне коло, доторкаючись до Добра і Зла оголеним нервом.
Назву кілька прикладів, подаючи в дужках коментар «по гарячих слідах», бо в той
час я не мав розкоші на довге роздумування:
1. «Ми не засуджуємо Ґонту, хоча це ніби й не етичний
вчинок…» (У такій ситуації говорити про етику? Мені страшно за Вашу душу!..)
2. «Я навіть не вважаю його вчинок надто жорстоким, бо
Ґонта позбавив дітей зайвих страждань…» (Коли заболить зуб, попросіть батьків
відрубати Вам голову!..)
3. «Шевченко ввів цю сцену, щоб підняти люд на боротьбу
за велику ідею…» (Попитайте своїх батьків, чи заріжуть вони Вас заради
великої ідеї. Ідею придумайте самі).
4. «Ґонта був ватажком і мусив так зробити, бо
громадянський обов’язок має перемогти особисте…» (Ви хотіли б, щоб у нашому
суспільстві лідером була людина, схожа на Ґонту?..)
5. «Ґонта вбиває синів, щоб не вбили його, коли
виростуть…» (Тоді він — боягуз нещасний!..)
6. «Ґонта не знав, що його діти католики…» (А що він
знав як батько?)
7. «Ґонта просто хотів уберегтись від ганьби перед
гайдамаками…» (Занадто висока ціна!..)
8. «Якби Ґонта вчинив інакше, це було б не на користь
гайдамакам…» (Чому? Їм хотілося бути в очах людей жорстокими, такими, що не
знають милосердя?)
9. «Чом матері не вбили?..» (А хто дітям обрав матір?
Син, котрий убиває матір,— виродок! Чому Ґонта учить дітей своїх?…)
10. «Мати мала вбити дітей, доки вони нехрещені…» (Що
Ви пишете! Мені страшно за Вас. Яку релігію Ви оберете своїм дітям?..)
11. «У Ґонті переважає вірність народові, а не любов до
дітей…» («Якщо хтось каже, що любить Бога, а брата свого ненавидить, то це
брехня…» — Послання Іоанна).
12. «Ксьондз гадав, що діти Ґонти, коли виростуть, уб’ють
батька, бо той православної віри…» (Що це за віра в Бога, коли кличуть до
вбивства рідного батька?)
13. «Що думав Ґонта, коли дозволяв дружині католичці
виростити дітей католиками? Убивством Ґонта, можливо, хотів виправдати свою
помилку…» (Ох, можливо!)
14. «Сценою вбивства Шевченко засудив ворожнечу на
релігійному ґрунті…» (Ми з Вами –
однодумці…)
15. «На мою думку, краще самому померти, ніж вбивати своїх дітей…» (Устами дитяти
глаголить істина!..)
16. «Вину за вбивство Ґонта переклав на дружину та
клятву…» (Українська ментальність: якби знаття, що так вийде!)
17. «Цей епізод має дуже вагомий зміст: людина може вбити
своїх дітей, щоб інші люди жили і
гарно…» (Щастя людства не має права переважити сльозу дитини!)
18. «Ґонта не є звичайною людиною: він – автомат, в який
закладено програму на вбивство кожного католика…» (Без коментарів).
19. «Своїх синів Ґонта зробив зрадниками сам…» (Слушна
думка).
20. «Зрадити товаришів – більший гріх, ніж вбивство
дітей…» (Якими балами можна виміряти
гріх?)
21. «Щоб вбити своїх дітей, необхідна велика сила волі,
стійкий характер…» (Або бути божевільним!)
22. «Ґонта, ховаючи дітей, все-таки зраджує гайдамаків і
порушує своє слово…» (Без коментарів).
23. «Ґонта зробив правильно. Я б так не змогла…» (Не
прибідняйтеся! Схвалюючи вбивство, ми висловлюємо свою готовність вбивати).
24. «Ґонта вчинив так, щоб не зневажати самого себе…»
(Після вбивства загордився?)
25. «Ненависть засліплює Ґонту, пригнічує інші почуття:
самозбереження, любов до власних дітей…» (А може, щось інше засліплює?..)
26. «На прикладі Ґонти автор хоче показати нам
волелюбність, відданість і жорстокість наших предків…» (Так, жорстокість ми
сьогодні в сприймаємо інакше…)
27. «Мені здається, що Ґонта доводить свою святість не громаді,
а єзуїту…» (Дуже гарна думка: єзуїтська хитрість відома в усьому світі!..)
28. «Після вбивства дітей життя для Ґонти втратило
цінність…» (Запам’ятайте цей великий
Закон!)
29. «Я не хочу жити в суспільстві, в якому батьки та діти
вбивають одне одного. Прощаючи вбивцям, шукаючи їм виправдання, ми висловлюємо
свою готовність переступити через трупи до примарного щастя…» (Цими словами
вчитель закінчив свої коментарі та аналіз учнівських творів, розуміючи, що
крапку ставити ще рано, адже через два роки юні «адвокати» Ґонти будуть читати
оповідання Миколи Хвильового «Я (Романтика)» і в розпачі питатимуть учителя і
всіх людей: «Як же можна вбити свою матір?!»).
Як в краплі води можна визначити
хімічний склад розбурханого океану, так за судженнями дітей можна побачити
позицію їхніх батьків, врешті отієї маси населення, котру називають народом. Як
уже було сказано, Т.Шевченко в змалюванні сцени убивства Гонтою своїх дітей
пішов за народними уявленнями… Треба
визнати слушність цієї думки. Історія, літературні твори все більше й
більше свідчать, що людський натовп досить часто обожнює злих і жорстоких, охоче спостерігає бої гладіаторів, муки
перших; християн, кинутих у клітку до диких звірів, страту повсталих рабів,
розп’яття Ісуса Христа… Згадаймо, як майстерно передала поведінку натовпу під
час страти народної піснярки Марусі Чурай в однойменному романі Ліна Костенко.
Немовби зурочені, всі прагли попасти на видовище! Медики в таких випадках
кажуть, що під час масових страт психологічний механізм самозбереження спонукає
людину з натовпу асоціювати себе не зі страченим, а з тими, хто страчує. Навіть
у гітлерівських таборах смерті деякі в’язні знаходили своєрідну втіху в тому,
що в усьому наслідували есесівцям, прагнучи роздобути й носити знаки
розрізнення або деталі мундирів (детальніше про це можна прочитати в книзі
Олександра Горбовського та Юліана Семенова «Закрытые страницы истории» — М.,
«Мысль». 1988).
Первісні інстинкти агресії, що дрімали в людині,
прокидаються, коли вона бачить страту, невидимими нитками прив’язуючи людину з
натовпу до деспота й тирана. Підсвідомо ідентифікуючи себе зі своїм кривавим
владарем, вона сама на мить відчує причетність до насилля, жорстокості та
влади. Скажімо, у липні 1570 року в Москві цар Іван Грозний (Лютий) проводив
одну із своїх звичних масових страт. Протягом двох годин близько 200 людей було
живцем зварено, розпиляно навпіл, розрубано на шматки. Дітей і дружин страчених
цар наказав потопити. Івашко Лютий, який власноручно брав участь у страті, звернувся
до натовпу, що збуджено гув перед ним :
– Народе! Скажи, чи справедливий мій суд?
І народ дружними криками виразив свою підтримку:
– Дай Бог тобі довго жити, наш батеньку-царю! — кричали в
натовпі. Але не менше дивна поведінка й тих, кого карали. Боярин, посаджений
царем на палю, помираючи в нелюдських муках кричав:
— Боже, поможи цареві! Боже, даруй цареві щастя й
спасіння!..
Багато хто ламав голову над цією психологічною загадкою.
Ведучи мову про надзвичайну популярність у народу такого жорстокого правителя,
як Іван Грозний, сучасник Шевченка, польський письменник Адам Міцкевич сказав
якось, що простий народ взагалі відчуває прихильність до лютості як до прояву
сили та обожнює насилля. От тому, на думку поета, піддані Івана Грозного,
навіть сім’ї його жертв, котрим немає числа, горювали, коли цар врешті помер.
Іван Грозний—улюблений історичний діяч Йосифа Сталіна. У
березні 1953 року я був свідком, як за триста метрів від концтабору, де разом
зі злочинцями мучилися й «вороги народу», жіноцтво нашого села ридало біля
радіоприймача, до якого милостиво допустила дружина коменданта. Люди,
задихаючись від сталінських податків та безплатної роботи в колгоспах, прямо не
знали, як вони виживуть без вождя. Від тих днів минуло майже півстоліття, але
скільки серед нас таких, що мріють про повернення сталінської системи!..
А звідси – і висновки. Сценою
дітовбивства (якого насправді не було! – Ред.) Шевченко, йдучи за
народним уявленням про Добро і Зло, показав, крім усього, агресивну суть
натовпу, бо пролита кров безвинних жертв була цементуючою лапкою між лідером та
його прибічниками. Образ Івана Ґонти, одного з ватажків гайдамацького руху,
несе подвійне навантаження. Заплямувавши себе службою ворогові свого народу й
підсвідомо відчуваючи недовір’я нових побратимів, він стає рабом самолюбства і
готовий переступити через загальнолюдські моральні критерії, аби тільки
залишитися лідером. Хоч як це прикро, але цією людиною керувала, крім любові до
рідного краю, і жадоба владарства, прагнення бути героєм-паливодою, який заради
побратимів готовий на будь-який гріх. У тяжких муках зустрів Іван Ґонта свою
останню годину життя. Його немилосердя було лише кількома ланками в
безкінечному ланцюгові людської жорстокості, одним із тьми порушень Божих
заповідей.
м. Кривий Ріг