Любов Пономаренко. Синє яблуко для Ілонки: Новели та повість
– Львів: ЛА «Піраміда». – 2012. – 196 с.
ЇЇ голосу пасували б інші часи з іншою просторовою акустикою
– часи настояні й чисті, коли слово вбиралося у строї непоквапної мудрості і жив ще по закутках людських осель щем,
виповнюючи серце затаєною тривогою, а очі – сльозою, за яку, як сказано в назві
однєї з новел цієї книги, півцарства даватимуть. То мала б бути особлива
акустика з тональністю водночас стишеною до шепоту і напродиво лункою, бо лише
у її регістрах вільно почути голосіння на вітрі сонних яблунь з тонкими руками
(«Дві в колодязі») або сторожко-обережний «Плач неперелітної птахи»… І
водночас, прилігши на траву і приклавши вухо туди, до неісходимої тверді, з
якої усі ми вийшли і в яку усі повернемося, слухати разом із
восьмидесятисемирічним дідом з монструозно-глибинного «Фікуса», як, тріпочучи й
гухкаючи у циклах космічних ритмів, б’ється хворе «серце Землі». На жаль, нині
таке вузькофахове вміння мало хто здатен адекватно поцінувати: як значить Любов
Пономаренко у «Ночі в кав’ярні самотніх душ», «отруєне політикою» товариство
давно збайдужіло до того, «як гречно цокає годинник», і ще багато чого воно
встигло збайдужіти…
Інколи – особливо, прочитавши тексти на кшталт новели «Дві в колодязі» з її погуком зіщуленого
потойбіччя та напливами сюрреалістичних видив – майже навіч починає видаватися,
що варто було б «висмикнути» такі оповіді із трясовинного борсання нашого
межичасся, перенісши з усіма топосами й
метафоричними рядами назад. Десь так на добрих років п’ятдесят з гаком…Та хоча
б у добу пізнього Гемінгвея і ранніх бітників, коли література, уже ставши у
повноті поліфонічно-модерною, ще продовжувала лишалася людською, не
форматуючись у візуальні прес-форми «суспільства видовища». Не випадково ж Микола
Сулима днями зауважив (див. його «Хист, як і дім людський, не на землі, а в
душі»: Слово Просвіти, ч.5 за 2013 р.),
що, обробляючи ниву поетичної прози, Любов Пономаренко «часто спирається на
чепіги плуга гемінгвеєвської конструкції». Власне, наразі має ходити не скільки
за конкретні особливості вочевидь добре
знаної їй стилістики сивобородого гуру усіх шістдесятників (хтось згодом ще
здобудеться «кандидатського» хліба, обробивши, наприклад, тему «Принцип «айсберга»
у наративних структурах Любові Пономаренко»),
скільки за речі ширші й поважніші. Зрештою, за той-таки світовий контекст
сучасної української літератури (говорячи за нього, зазвичай згадують усталений
перелік літераторів, впереваж з околиць славного колись міста Станіслава – а
дарма: інерційне продовження великих дискурсів має стосунок до ремесла, не до творчості) і проявлення в його
регістрах дивовижної суголосності духових практик бітниківських скрипторів
«Великої мандрівки» та екзистенційного нурту української новелістки з теренів
чернігово-полтавського Лівобережжя, у метаоповіді якої, змішуючи топоси і
зміщуючи хронологію, блукають загубленими у Всесвіті українськими путівцями
персонажі, сповиті апокаліптичними вітрами чи то старожитніх псальм, чи
поетичних прозрінь віддаленого від них віками й континентами Алена Гінсберга
(«Не кидай мене самого в полі» – досі у нашому письменстві ще ніхто з такою
силою метафізичної символізації, як у цьому короткому тексті, не насвітлював
безмежно-самотинний «етос» мандрівки Остапа Вересая; а зовсім поряд, на
відстані кількох семантичних кроків – «Домаха і камінь», новела із всуціль
психоделічним підложжям і достоту кастанедівською розкутістю образу). Або
ще: «І тому ні в кого було спитати, чи
буде кінець світу за два роки. Чи стануть у зріст річки, чи піднімуться з
корінням ліси, несучи за собою гнізда, нори і гаддя»,- це фрагмент із
Гінзбергової «Соняшникової сутри» 1955-го? Ні, то рядки із «Фікуса» – новели
Любові Пономаренко, видрукуваної в Україні
Р.Б. 2012-м.
…Львівська «Піраміда» благословила у світ «Синє яблуко для
Ілонки» – найновішу книгу її вибраних новел та повістей – у серії «Приватна
колекція»: знати, що для такого кшталту прози кращого рубрикаційного титла
шукати було б годі. Бо уреальнений наразі тип письма – у доглибному своєму
єстві «приватний», одначе сенс тієї приватності особливий, далекий від
узвичаєних конотацій: ходить не за піднесення імпозантної «окремішності», яка,
попри свій бунтарський «маскхалат», завжди має за мету збільшення вартості
персонального бренду на медійно-книжковому ринку, а за плекання, часом навіть
загострено-драматичне плекання, власної самототожності з притаманним їй і лише
їй мелосом, який жодним робом не анексується
пізньокапіталістичними «машинами бажання». Бодай тому, що з ними він
просто не сумісний, як вітер і дощ не сумісні зі спа-салоном. Новітній варіант
«схимництва» у традиціях Якова Щоголева, Василя Стефаника чи Костя Москальця?
Чому б і ні, особливо, якщо зважити, що Любов Пономаренко свідомо вподобала
місце у нечисленному гурті «екзотичних птахів та рослин» нашого письменства, що
вони, на противагу усім законам мартетингу, яких наказано дотримуватися
неухильніше за колишній «Кодекс будівника комунізму», ніколи не завихрюють
довкола себе медійних «потоків». Тобто – не продукують «шкандалів», що без них,
як усім відомо, сучасний «інженер людських душ» просто не знав би, куди себе,
горопашного, притулити, та й критики, позбувшись роботи, пішли б з горя
лопатами сніг відкидати. До речі, «шкандаль» – ще й пречудовий тест на
автентику самотини: якщо письменник його потребує, то уся його «вежа зі
слонової кістки» – просто споряджена для чергового відеокліпу купа сценічних
декорацій. Любові Пономаренко, ще раз зауважу, на тому ніяк не залежить, як не
зважає вона також на «провідні тенденції», літературні угруповання, запити
вишколених «літературою середньої полиці» читачів, які, бідкаючись «засиллям»у
рідній словесності народництва й дидактизму, шукають у прозі белетризованої
розваги, а не спонуки до духового зростання. Залежить їй як автору насамперед
на стилі – своєму, «приватному», для когось занадто мелодраматичному, проте
викшталтуваному роками роботи негомінкої й трудної (з якогось дива на це містке
українське слово наліплено позначку «русизм», хоча ще в славнозвісній збірці
зібраних Іваном Рудченком казок вільно було прочитати: «Пані, серце, се мої
трудні гроші»). І в подивугідний спосіб така приватність виводить читача на
рівень найактуальніших суспільних обертонів, підносячи художні екзерсиси Любові
Пономаренко на рівень достоту політичних маніфестів – звичайно, ходить не за
той гендлярський «формат» політики, що його повсякчас практикують на вул.
Грушевського.
Власне, оглянувши «з висоти пташиного лету» українську прозу
останніх півтора-двох десятиліть, вільно ствердити, що в усьому багатоманітті
її псевдосоціальних інспірацій і потуг тільки Любов Пономаренко та Євгенія
Кононенко наважились зазирнути в серце темряви, у товщу рукотворного «інферно»,
що в нього занурили Україну нашвидкоруч перефарбовані парткомівці, меткі
колишні комсомольчата та їхні дітки, які тепер з трибун научають усіх
«національній ідеї». Але якщо авторка «Імітації» насвітлювала і студіювала це
«інферно» в спосіб, сказати б, міметичний, то закроєні на геометричній
досконалості «конструкти» новел Любові Пономаренко (майже завжди в них
дотримано вимог естетики мінімалізму: один або кілька персонажів, ощадлива
дещиця діалогічного «матеріалу» та стиснений до атомістичної структури нурт
психологічної напруги) проектуються на тло заледве чи не босхівських полотен,
знакуючи оповідний простір то божевільними снігами, які засипають містечко («На
схід сонця в тютюновім магазинчику»), то ящірками, що з ветхозавітною затятістю
мстяться людям за смерть власних дітей («Земляне серце»), то дітьми
провінційних бандитів, які караються за криваві шаленства батьків («Почують
тебе сніги») або велетенськими фікусами, які зростом своїм ламають землю
(«Фікус»). А ще – начальниками, істотами з потойбічного бестіарію сучасної
України, бо, за Любов’ю Пономаренко, туди, на третій поверх, де владичить Сам
(«Земляне серце») потрапляють лише ті, хто спромігся елімінувати в собі усе
людське, хто більше не чутиме благальний крик загубленного коненяти, мріючи
натомість про єдине – піднятися на макабричній Сові до Самого, аби він побачив,
«як я злетів на крилах долі, як зайшов через балкон. І коли я відчиню двері і
запіняться наді мною фіранки, він зрозуміє, що час поступатися кріслом…».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Одначе модус тексту у «Синьому яблуку для Ілонки» самими
Совами й божевільними снігами не вивершується (під цим оглядом відмінність творчої
манери Любові Пономаренко від художніх практик Олеся Уляненка – засаднича): над
драглистою пінявою розірваного буття, над гаддям земним та духами злоби
піднебесними у неї горує любов. Занадто серйозно ставиться Любов Пономаренко до
віри і до життя, занадто релігійна вона письменниця – не в святенницькому, а в
онтологічно-мутнісному сенсі цього поняття – аби про любов забувати. Тут про
неї не виголошують патетичних монологів, не розбавляють її опобутовленими
іпостасями псевдофілософські дискусії, не зводять до рівня модних гендерних
профанацій… За неї взагалі майже не говориться вголос, але й на самісінькому
краю прірви не полишає вона героїв її новел, являючись у дивних і апофатично
«зашифрованих» єпіфаніях – нагадуванням, як у «Портреті жінки у профіль з
рушницею», що навіть коли «до кінця життя залишився хоча б один день, то не
пізно почати його спочатку…».