12
грудня 2013 року класику світової літератури, видатному киргизькому
письменнику, громадському діячеві й дипломату, гуманісту-культурологу, славному представнику генерації
„шістдесятників” Чингізу Айтматову
виповнилось би 85 років від дня народження.
Ще за радянських часів Чингіз
Айтматов заговорив про потребу збереження культурних цінностей, відродження
рідної мови та рідної культури. У творчості Айтматова порушувалися найгостріші
філософські, етичні та соціальні проблеми сучасного світу. Його унікальна
прозова спадщина сполучає мудру філософію людського існування та глибокий
психологічний аналіз з мотивами фольклору, яскравими міфологічними образами. У
багатьох прозових творах на вищому художньому рівні відтворюються гуманістичні
ідеї загальнолюдських та культурних цінностей рідного народу. Відчуттям
планетарної катастрофи перейняті останні айтматовські книги. Серед таких книг
чільне місце належить романові „Плаха”, в якому письменник, відчувши
втрату моральних й етичних цінностей, що
донедавна стримували руйнівну енергію людства, розповідає про смертоносний
занепад суспільства, пов’язаний із наркоманією, деградацією людини, із
жорстоким ставленням сучасників до природи, до свого оточення, із відсутністю
віри у майбутнє, із несамовитим страхом перед терором. Як великий пророк нації,
Айтматов передчував і передбачав глибиною свого прозріння подальший розвиток не
лише рідного народу, а й всесвітній розвиток людства.
Письменник усе життя трепетно оберігав традиції та
духовні цінності предків, дбав про збереження рідної землі в усій її
унікальності. Мабуть, завдяки філософсько-письменницькій спадщині письменника
чимало людей з нинішнього покоління
землян інакше дивляться на світ. Айтматов зробив надбанням усього людства у ХХ
– ХХІ століттях номадичний світогляд з його пантеїзмом, поклонінням пам’яті та
мудрості предків. А головне, письменник став одним з популяризаторів гуманістичних
ідей всесвітньої культурної інтеграції. Видатний киргизький письменник вважав,
що багатство та діалог різних культур на планеті є перепоною на шляху
тероризму, конфлікту цивілізацій та конфесій. Різниця національних культур – це
не безодня, що розділяє людей, а щедре поле взаємодії та єднання різних
народів. Яскравим прикладом такого єднання була і залишається багатолітня
дружба між українськими та киргизькими письменниками, чільне місце у зміцненні
якої належить видатному сину киргизького народу Чингізу Айтматову. Айтматов
любив українську землю, часто гостював в Україні, неодноразово зустрічався з
українськими читачами, українськими колегами-письменниками, мав дружні стосунки
з Борисом Олійником, Миколою Вінграновським, Іваном Драчем, Миколою Сингаївським,
Бориславом Степанюком. Окремо можна розповідати про багаторічну дружбу Чингіза
Айтматова з Олесем Гончаром, з яким вони побували майже в усіх куточках
України.
Чингіз Айтматов
народився 12 грудня 1928 року в аїлі Шекер Кара-Бурінського району, нині
Таласької області в Киргизії. Його батько Торекул Айтматов спочатку був
сільським активістом, одним з перших киргизів-комуністів, а згодом видатним
державним діячем Киргизької РСР, але у 1937 році він був заарештований як
„ворог народу”, а в 1938-му розстріляний.
У дитинстві
майбутній письменник виховувався у бабусі, тому його перші життєві враження
були пов’язані із національними киргизькими традиціями. В родині Айтматова
розмовляли і киргизькою, і російською мовами, що визначило двомовний характер
творчості майбутнього письменника. У 1952 році студентом почав публікувати у
періодичній пресі свої перші оповідання киргизькою мовою. Тоді ж дебютував у
пресі з оповіданням російською мовою „Газетяр Дзюйдо”. У 1956 році Айтматов вступив на Вищі літературні
курси в Москві, які закінчив 1958 року. Згодом працював журналістом в столиці
Киргизії, п’ять років власним кореспондентом газети „Правда” у Киргизії,
редактором журналу „Літературний Киргизстан”. 1958 року у журналі „Октябрь” в
Москві російською мовою було опубліковано перше оповідання „Обличчям до
обличчя”. Того ж року побачили світ оповідання Айтматова в журналі „Новий мир”,
а також вийшла друком повість „Джаміля”, яка принесла Айтматову широку
популярність і світове визнання. Французький письменник Луї Арагон свого часу
писав: „Джаміля” – найкрасивіша історія кохання на землі”. Чингіз Айтматов
потім не раз згадував, що саме Арагон, переклавши його повість на французьку
мову, відкрив йому шлях в літературу. Повість „Джаміля” згодом була перекладена
на багато мов. Вона отримала великий резонанс у Європі й Азії. Після „Джамілі”
були опубліковані повісті „Верблюже око”(1960), „Топольок мій у червоній
хустці”(1961), „Перший учитель”(1961), „Материнське поле”(1963) та прозова
збірка „Повісті гір і степів”(1963), за яку письменник одержав найвищу
літературну нагороду колишнього СРСР – Ленінську премію. Усі перелічені твори
одночасно виходили киргизькою та російською мовами. Проте до 1965 року Айтматов
писав виключно киргизькою мовою. Перша повість письменника, написана у 1965
році російською мовою, мала назву „Прощавай, Гюльсари!” У наступній повісті
„Білий пароплав”(1970) письменник створив своєрідний „авторський епос”,
стилізований під епос народний. Міфологічні та епічні мотиви стали основою
повісті Айтматова „Строкатий пес, що біжить край моря”(1977). Події у цій
повісті відбуваються на берегах Охотського моря за часів Великої Риби-жінки,
прародительки людського роду. До речі, в одному зі своїх останніх інтерв’ю
Чингіз Торекулович назвав цю повість однією з найбільш улюблених у своїй творчості.
Варто зазначити, що майже уся творчість Чингіза Айтматова перейнята
міфологічними, епічними мотивами, в його творах поряд з реаліями нашого життя
вдало переплітаються легенди та притчі. Приміром, загальновідома його „Легенда
про птаха Доненбай” з першого роману „І довше століття триває день”(1980)
вносить специфічне для Айтматова фантастичне забарвлення. До того ж роману
належить і оригінальна сюжетна лінія, пов’язана зі встановленням контактів з
позаземною цивілізацією. Перу Чингіза Айтматова належить і дуже цікавий, цілком
науково-фантастичний роман „Тавро Кассандри”, в якому йдеться мова про проблеми
у створенні штучної людини. І це не дивно, що наукові аспекти притаманні прозі
Чингіза Айтматова, адже він був академіком НАН Киргизької Республіки, академіком
Академії російської словесності, дійсним членом Європейської академії наук,
мистецтв і літератури, дійсним членом Всесвітньої академії наук і мистецтв.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У 1988-1990 рр.
Чингіз Айтматов працював головним редактором журналу „Іноземна література”.
Твори Чингіза
Айтматова перекладені понад ста мовами світу, чимало творів письменника були
екранізовані, за їхніми мотивами були поставлені драматичні вистави та балети.
У 1965 році
повість Чингіза Айтматова „Перший учитель” була вдало екранізована Андрієм
Кончаловським на „Мосфільмі”. Згодом були екранізовані такі твори Чингіза
Айтматова, як „Верблюже око”, „Білий пароплав”, „Ранні журавлі”… Загалом за
свої твори Айтматов був тричі удостоєний Державної премії СРСР (1968, 1980,
1983). Повість „Білий пароплав” (1970) була опублікована російською мовою і на
довгі роки стала одним з найбільш визнаних творів Чингіза Айтматова в усьому
світі. Екранізація цього твору мала неабиякий успіх на міжнародних
кінофестивалях у Берліні та Венеції. У 1973 році Айтматов у співавторстві з
казахським драматургом К.Мухамеджановим написав п’єсу „Сходження на Фудзіяму”,
яка і досі має великий успіх на театральних сценах Казахстану та в московському
театрі „Сучасник”. У центрі уваги п’єси – проблема людської провини, пов’язаної
із мовчанням у боротьбі проти життєвої несправедливості. У 1977 році за повість
„Ранні журавлі” Чингіз Айтматов отримав киргизьку премію імені Токтогула.
Яку б книгу письменника сьогодні не взяли, у центрі його
творчої уваги головною проблемою завжди була і є проблема людини і суспільства.
В усіх книгах герої Чингіза Айтматова виступають напрочуд духовними, сильними,
людяними, активними звитяжцями своєї епохи. Прозу Айтматова неможливо
порівнювати конкретно з будь-якими видатними класиками світової літератури,
оскільки вона має глибокі індивідуальні національні корені й високий
новаторський, інтелектуальний потенціал, потенціал майстра глибокого
психологічного портрета. У системі світової культурної спадщини творчість
Чингіза Айтматова підняла до світових висот авторитет сучасного тюркомовного
світу.
Помер Чингіз Айтматов 10 червня 2008 року на
вісімдесятому році життя в Німеччині, в лікарні міста Нюрнберга, де перебував
на терміновому лікуванні. На честь видатного письменника на його батьківщині
засновано свято – День національної літератури Киргизстану, що
відзначається кожного року 12 грудня.
Похований письменник в історико-меморіальному комплексі Ата-Беіт у передмісті
Бішкека, поруч з могилою свого батька Торекула Айтматова, разом із десятками
інших киргизів, розстріляних у роки сталінських репресій. На честь Чингіза
Айтматова заснована Золота медаль і створено Міжнародний Фонд імені Чингіза
Айтматова. У 1993 році в Бішкеку заснована Міжнародна громадська Айтматівська
Академія. В Туреччині у місті Ель-Азик міський парк був названий ім’ям Чингіза
Айтматова. У 2011 році у центрі Бішкеку на площі Ала-Тоо встановлено пам’ятник
Чингізу Айтматову.
Вже у
пострадянський час побачили світ за кордоном такі книжки Айтматова: „Біла хмара
Чингізхана” (1992), „Тавро Кассандри” (1994), „Казки” (1997), „Дитинство в
Киргизії” (1998), „Коли падають гори” (2006), німецький переклад якої побачив
світ у 2007 році під назвою „Сніжний барс”. Це був останній твір видатного
киргизького письменника.
Лише в останній
рік життя письменника виникло питання про присудження йому Нобелівської премії.
Цікаво, що ініціаторами висунення Чингіза Айтматова на Нобелівську премію з
літератури у 2008 році виступив турецький уряд, оскільки киргизький письменник,
на думку турецьких урядовців, був найвидатнішим тюркомовним письменником
сучасності.
В одному з
останніх інтерв’ю Чингіз Айтматов, ніби передбачаючи свій близький неземний
шлях, наголосив, що мріє осісти на рідній землі і багато працювати, оскільки
чимало письменницьких задумів вимагають поступової копіткої праці, втілення
замисленого у реальність вимагає колосальної розумової праці. „Адже література,
– як наголосив письменник, – каторжна праця і це не спроба підвищити словесами
свій статус, і тим більше, не скарга. Стати відомим – легко, але витримати
випробування часом – важче над усе. Але й цікавіше, якщо, звичайно, поставлена
мета залишитися на віки… Я не кажу про мету письменника залишитися на віки. Я
кажу про окреме життя самих книг, яким вони житимуть вже після авторів.
Колись фундатор театру парадоксу Самюель Беккет сказав, що „справжній художник так і не напише за життя
свій найкращий твір”. Я згодний з ним на всі сто відсотків, адже крім написаних
творів, письменник виступає носієм і генератором десятків, сотень, а то й тисяч
мікро- та макроідей. Кожний письменник приречений на те, аби щось не
завершити…”