Чим запам’ятався 2013-й?

171

Василь ГОЛОБОРОДЬКО (м.Луганськ): Підсумовуючи рік, що минув,
зазираю у торбинку Святого Миколая: які він приготував мені подарунки-нагороди,
за моє життя у відповідності до людських (а відтак і Божих) вимог, але вони
недосяжні, десь аж на дні торбинки.
Тепер більш відомими стають ті подарунки, які
наготував на цей рік радянський Дід Мороз: той наперед, на увесь майбутній рік,
приготовляє всілякі неочікуваності, тому з кожним настанням нового року з
острахом думаєш: які іще несподіванки він мені приготував!
З кожним новим роком, усе менше розумієш, що вважати здобутками
(перемогами), а що втратами (поразками).
Минулого року були публікації добірок моїх
віршів у різних періодичних виданнях, найкращою для себе визначив добірку в
“Українській літературній газеті”.
Були якісь переклади на інші мови, англійською в
американському журналі було опубліковано два моїх вірша, але ця публікація для
мене вартісна завдяки позитивному сприйняттю її тими, хто наважився її
оприлюднювати в шановному журналі.
Вірші останніх років були надруковані у збірці
“Білі кімнатні рослини”, що її видало видавництво “Український
письменник”, за люб’язного сприяння шановної Любові Голоти та шановного
Юрія Буряка, з проникливою передмовою Павла Мовчана.
Шкода, що не з’явилося, завжди очікуваних
автором, відгуків на ті публікації, але я вже давно звик до замовчування за
минулі радянські мовчазні мої роки, але сподіваюся, що хтось те все-таки
прочитає та належно поцінує. Тішить позитивне пригадування мого (поетичного)
імені в мережі Інтернету – отже, хтось іще мене читає та належно поціновує.
Продовжував досліджувати наші казки, чим
займаюся ось уже сімнадцять останніх років, уже є й результати – кілька статей
було опубліковано в різних виданнях.
Коли говорити не про ідеальний (поетичний) світ,
а про реальний, земний, заземлений, то в ньому, як завжди, були і зради і
вірність, у природній диспропорції. Своєю вірністю не хизуюся, вірність інших,
близьких мені людей, тримає мене й досі на цьому світі, а стосовно зрад завжди
знаходжу для себе втіху: добре що Бог уберіг мене від такого вчинку!

 Богдан ЖОЛДАК (Київ): Ми цілу тисячу років цього чекали, і от нарешті
сталося – з 1-го квітня цього року небесні сфери стали на свої місця й почалася
ера Водограю. Чи Фонтану, чи Водолію – як не назви її, а
головне, що це суто творча ера, тобто ми, письменники маємо з цього радіти
найбільше. І от всі завмерли в очікуванні – що ж зміниться на краще? І от –
раз! і гаразд: відділ культури Київської міськради започаткував велетенський
проект аби видати новітніх українських авторів. Підручник про них для вузів вже
постав (зусиллями Луцького університету) а тут одразу й ціла серія «наочного
матеріалу». Наприклад, книга Василя Трубая з його влучними апокаліптичними
сюжетами, а найапокаліптичніший полягає на тому, що він сам видав безліч
молодих авторів обухівщини, а себе лишав поза грою на користь молодих
письменників, то, слава Богу, є в нас активні діячі, такі як Володимир
Даниленко, котрий зініціював таку серію, на разі тепер її презентація в НСПУ –
чи це не свято, чи це не велика подія? Це той щасливий випадок, коли Даниленко
й сам чудовий прозаїк, а ще кандидат наук з літературознавства, а же й
провайдер-менеджер українського краснописьменства. Тут треба й подякувати
видавництву «Преса України», котре без передоплати (!) ввімкнуло друкувальні
апарати. (Дехто з письменників серії наголошував про ще одне чудо: це перша
книжка в його житті, видана нарешті не власним коштом, а спонсорським). Кожен
автор найбільше переживає про розповсюдження своїх книжок, всі бо знають, як
тяжко вони  доходять до читача – а тут і
цю проблему зліквідовано – тиражі розійдуться по всіх бібліотеках нашої країни
– чи це не чудо? Еж йдеться аж про тридцятьох письменників, котрі побачили
світло в кінці тунелю.

            Цей
тунель в цьому році освітився ще й ізсередини – творча ера Водограю позначилася
ще й на творчості мас – Майдан Незалежності знову повстав проти мороку і
здійснив це також без «передоплати», тобто винятково за щирої ініціативи
народу. Отут слід сказати: народ вже не той, що був раніше – підросла наша
надія – нове покоління, незацьковане, незаангажоване, освічене, тобто
свободолюбне. Збільшення кількості таких людей в суспільстві рано чи пізно
зумовлює соціальний вибух, щоразу такий новий є результивніший, використовуючи
досвід попереднього (йдеться про попередній Помаранчовий), в такому горнилі
постають тисячі нових зламів людських доль, прецікавих сюжетів, які також є
підґрунтям для творення літератури.

            Не
проминула творча ера Водограю й навіть наших закоцюрблених державників –
протистояння між Європою та Московією вони використали ще активніше, додавши до
протиборчих сторін й Китай, потужніше зіткнули лобами протиборчі глобалістичні
вектори на користь неньки-України, знизивши ціну на газ, правда, невідомо, чи
не піднявши. Це радує в тому плані, що місцеві грошолюбні поривання вітчизняних
зашкарублих олігархів нарешті спонукали до збурення нашого тихого болота, в
каламутній воді якого осточортіло бовтатися вже й найзадичарілішому
бісоболотьку. Отак, потроху-помалу й випливаємо ми на чисту воду зрушень у
мистецтві слова та державотворенні.

            Слава
Водограю!

 

Олег ЖУПАНСЬКИЙ
(Київ):
Не буду оригінальним, якщо скажу, що найбільше враження 2013 року справив
на мене Євро-майдан, розпочатий свідомим українським студентством на підтримку
Асоціації з Європейським союзом.

Сталося так, що
21 листопада я в групі делегації представників громадських організацій України
вирушив до Вільнюса, де мали відбутися Дні української культури в рамках
підписання Угоди про Асоціацію. І яке було у всіх розчарування, коли вже,
проїжджаючи Польщу, ми почули, що цієї угоди не буде. Тим паче, що можновладці
один поперед одного про Асоціацію протуркали всі вуха. Як кажуть у народі:
«танцював, танцював, а вклонитися забув», а точніше – цинічно не захотів. Маючи
певний досвід співпраці з культурними установами Європи як перекладач і
видавець, можу з певністю сказати, що такого стилю перемовин на Заході не
розуміли, не розуміють і не захочуть зрозуміти. З огляду на всі події, які
відбулися в грудні, можна зробити висновок – вся вертикаль влади від Я… до А…,
на жаль, не лише корумпована, а й антинародна, і вже давно набула чітких
обрисів мафіозного клану.

Але попри
політичні збурення в нашому житті року 2013-му, були і приємні враження від
прочитаного. Як казали давні латиняни: ars longa, vita brevis est (життя коротке,
а мистецтво вічне). Насамперед із прочитаного найбільше вразила книжка
Станіслава Вишенського «Силует катастрофи» – наскрізь пронизана експериментом і
творчим пошуком. Власне, і раніше кожна його книжка для вдумливого читача
ставала подією. І ось на книжковому Форумі у Львові під час автограф-сесії до
автора підійшов цілий гурт його шанувальників, або по-сучасному «фанатів» (до
слова сказати, співробітники якогось наукового інституту), щоб отримати
автографи. Для принципово не публічного, герметичного письменника то був
своєрідний шок, як, власне, і для мене, видавця.

Тож і
подумалося, що на тлі агресивної попси й відвертої графоманії, які заполонили
серця, уми і книжкові ятки, все ж таки є той вдумливий глибокий
читач-характерник поряд з характерником-поетом.

 

 Дмитро КРЕМІНЬ (м.Миколаїв): У Києві – Майдан і Антимайдан, а в Карпатах –
буреломи і снігові обвали.”Чортова дюжина” ХХІ століття перекочується
планетою дев’ятим валом, а політичні флібустьєри – все на тому ж капітанському
містку хисткої трієри,і лише криваві мозолі веслярів-матросів утримують на
плаву флотилію літ.

 А за перевалом
– перевал,і нелегко подолати засніжені дороги:чи в столицю,чи в краще
майбутнє,яке нам обіцяють обледенілі на високій щоглі дозорці. Вдивляємось у
далеч моря,спогадуємо перейдене?

 Юність моя була
буремною,але й теперішнє життя – дев’ятибальне. На 60-ій широті віку, на 60-му
кілометрі Дороги Життя мусиш думати про минуле в образі майбутнього, хоча
прагнулося вже й тихої гавані. Та ні!

 2013 рік був
мені не просто ювілейним,а й сповненим дерзновенних планів і звершення їх. І,як
у житті ведеться, довершувалися  справи й плани минулорічні, а з цього
року на майбуть переходять інші. Велика радість під фінал 2013-го року – це
присудження мені всеукраїнської літературної премії імені Зореслава (Севастіана
Сабола), видатного українського поета і богослова з Закарпаття, який увійшов у
пантеон української культури прекрасною філософською лірикою і богословськими
трактатами, зокрема про церковний розкол 1054 року. Поважне журі в Ужгороді
присудило мені премію імені отця церкви і поета за мою книгу оригінальної
поезії “Замурована музика” та книгу перекладів словацького поета і
теософа Еміла Болеслава Лукача “Про любов нелюбу”, за поетичні
добірки в цьогорічних номерах журналів “Київ” і “Кур”єр
Кривбасу”. Щиро вдячний землякам! І долатиму перевали до Срібної Землі
якщо не навіч, то думками, всім серцем. Адже в Ужгороді задумане і готується до
видання найповніше видання моїх поезій, поетичних симфоній і поем
“Мовчання волхвів” – у видавництві Івана Ребрика “Гражда”. Також
у редагованому Олександром Деко журналі  “Соборність” (№№1-2  2013 р.) була
моя велика поетична добірка і велика есея про мене Івана Дзюби. В Миколаєві, у видавництві Анни Рум’янцевої “Іліон” – книга
“Медовий місяць у Карфагені”. Фінальна, фінішна стадія підготовки
текстів припала якраз на мої перед- і ювілейні календи, і я, після операції, у
палаті обласної лікарні, вичитував уночі верстки книг, аби своєчасно встигнути,
проте… Проте магічне слово “казначейство”, грубіше за червоний
олівець цензора (редактора Головліту!), перекреслило дві мої нові книги. Перейдемо:за
перевалом – перевал…

  Улітку я
пережив операцію, відновлювальний процес, і переконався в тому, що люди не
перестали бути людьми. Якби не їхня допомога – хтозна, чи виступав би я в
успішній ролі живого поета. В нас і класика – “ледве жива класика”, як
жартував один популярний у минулому столітті поет. Але перевали не тільки
попереду – є на що мені оглянутися, дякуючи дорогій моїй рідні, коханій
дружині, мудрому синові. Друзям, без яких не прожити.

 Не тому, що
ювіляр, а тому, що не змалів і не пропав інтелектом і душею – мав я що
друкувати,і  поетичні добірки в
“Українській літературній газеті”, в “Літературній
Україні”, в часописах “Київ” і “Кур”єр Кривбасу”
принесли мені велику читацьку пошту. Хоча нині частіше пишуть у
“Фейсбуці”, де я теж працюю “на вічність”.

І списи довкола мене
ламалися теж – у тій же “УЛГ” про мене написав блискучу есею Петро
Сорока, і він же розгромив у “Літературній Україні” книгу листів до
мене Віталія Коротича. Та вже краще бої літературні, аніж такі, які гриміли
недавно в Києві. За всяких оцінок це – велика біда, велика трагедія. У
незалежній від Українців Україні все до цього останніми роками і йшло. Але чи
треба нам імітувати Європу ХVІІІ століття та штурм Бастилії? Хіба Богдана Хмельницького не вітав Олівер
Кромвель? Але згадайте їхню посмертну долю…

 А якщо
звернутися до літератури, то в припонтійській Гілеї, у степовій Елладі (Є.Маланюк)
вона живе! Хоч і зі скрипом, але вийшов №4 журналу “Соборна вулиця”, де
я головним редактором. Уже рік активно діє  сайт Миколаївщина Літературна (litnik.org),
який веде мій заступник у Миколаївській організації НСПУ поет В’ячеслав
Качурін. У мене тут – українське красне письменство. Мій друг і прекрасний поет
Володимир Пучков заснував поетичний фест “Ватерлінія”. Цього року він
пройшов утретє! А відкрили ми нові імена в масштабах усієї України та СНД! У
цьому проекті я беру участь як член журі. Багатьом талановитим поетам і
прозаїкам допоміг видати свої перші-другі книги, що теж мені до снаги і до
душі. Ви спитаєте: що попереду?

 Попереду – все
життя: моє, моєї родини, всієї України. У мене вже статус дідуся – скоро
виповниться місяць онучці Мирославі, Миросі. Синові Тарасу належить захищати
докторську дисертацію. Нам усім шукати миру між собою – як не переживати за
майбутнє Мирослави і її покоління? Рідне слово нам допоможе, я вірю!

 

 Василь МАХНО (Нью-Йорк, США): На початку 2013 року я
написав вірш «На зимового Йвана», у якому є такий рядок  «і тринадцятий
рік, що не віриш йому»
.  Я, навіть, у своєрідний спосіб розгадував
його, але він так і залишався таємницею. Мабуть, розгадка  – це Євромайдан
і спротив громадян України. Принаймні для мене – це найважливіша подія року,
котрий минає. Гадаю, що не лише для мене. Українське суспільство знову
продемонструвало здорову енергію, і в першу чергу наша молодь. У Нью-Йорку,
коли ми демонстрували свою підтримку Євромайдану перед дипломатичними місіями
України, саме українська нью-йоркська молодь вийшла для того, щоби
солідаризуватися із ровесниками в Україні.  Ми єдині, не залежно від того,
хто де мешкає.

Якщо говорити про підсумки суто
особисті, то цього 2013 року вийшли дві поетичних книжки: одна в Україні, у
тернопільському видавництві «Крок» – «я хочу бути джазом і рок-н-ролом:
вибрані вірші про Тернопіль і Нью-Йорк»
; а друга перекладна – у
Сербії «Црна рупа поезиje”, було кілька поетичних
фестивалів, був Париж і Белград. Була поетична нагорода «Повеље Мораве».
Дописано нову книжку віршів, просунувся з книжкою есе «Кури не
літають»,
 – усе як належить. Кожен рік – це завжди якісь здобутки і
втрати, а також внутрішня віра, з котрою, відкриваючи новий комп’ютерний файл,
пишеш.

 

Юлія
НЕСТЕРОВА (Київ):
Я належу до тих людей, що легко забувають. Інколи мені це на
користь, інколи – ні. Намагаюся згадати, що зі мною робилося минулої весни – а
в голові щаслива порожнеча. При чому за порожністю вона цілком дорівнює,
наприклад, позавчорашньому ранку. Жодної різниці.

Мене рятують книги, світлини і вірші – це мої
маячки. З цього року я пам’ятаю багато гарних віршів. На Львівському форумі
пощастило потрапити на читання «Жіночого кола» – Галина Крук, дуже глибока і
правдива, мене вразила. Запам’ятався Іван Андрусяк, що із дорослими говорить,
як з малечею, і це йому страшенно пасує. Багатьом добрим людям я дуже вдячна –
Тарасові Федюку, Василю Герасим’юку, панові Михайлу. Цього року я вивела в світ
свої співання і почала власний бізнес – це тепер дві мої дуже рідні публічні
справи, що забирають увесь мій час і сили. Ще був несподівано свіжий роман
Пєлєвіна – «Чапаев и пустота». Дуже багато лісів, річок, протягів, пісків,
особистих перевертань через голову. Кілька днів дощу і оскаженілі річки під
Чернівцями. Щасливі збіги, кола любові, непомітне зростання сина. Що ще?

Мені неймовірно важко згадувати. Життя – як потік,
величезний і дуже плавний. Він мене огортає і несе з року в рік, і, звісно,
щось я можу втримати біля себе, але зовсім небагато – просто не стає рук. Все
інше забирає вода.

Може, це і є – «жити сьогоднішнім днем»? Ні,
швидше – «всіма днями усіх днів». Саме так!

 

 Галина ПАГУТЯК (м.Львів) РІВНИНА МЕГІДДО

Чорна земля, наче
велетенське згарище. Гарячий вітер, що несе з собою всіляке цивілізаційне
сміття. Довкола гори. Автозаправка, як у американських фільмах жахів. Низькі
покручені дерева, які ніколи не зможуть вирости високими на такому безжальному
вітрі. Під ногами скрипить жовтувате потрощене каміння, з якого збудовано весь
Ізраїль.10 хвилин – рівно стільки стоїть автобус, що прямує до священного міста
Цфата. Всі пасажири біжать до низької будівлі, але я намагаюся увібрати в себе
весь дух рівнини, де колись, можливо, невдовзі, відбудеться остання битва синів
світла із синами темряви. Перед цим порожнім місцем, яке туристичні автобуси
просто проминають, блякне вся велич Святого міста і весь блиск гори Кармель, і
всі принади ріки Йордан, і навіть вишукана синя барва Цфату з ротрісканими
плодами гранату, наче розкритими устами. І повернення  вже в темряві. Ще
десять хвилин в центрі рівнини на маленькому острівці штучного світла. Рівнина
більшає. Не знаю, скільки буде синів світла, але синів темряви з кожним роком
дедалі більше.

 

 Любов ПОНОМАРЕНКО
(м.Гребінка на Полтавщині)
: Минулий рік для мене висвітився
багатьма подіями. У 2013-му змогла глибше збагнути і відчути українців, які на Майдані
показали: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була…».

А ще минулого року я не стала
Шевченківським лауреатом. Від висунення і до фінального засідання Комітету
минуло півроку. Це були місяці чекань, дні й тижні хвилювань, здогадів, публікацій,
інтерв’ю, зустрічей. А ще відкриттів, знайомств, розчарувань, сподівань. Дякую
всім, хто вірив у мене й підтримував, і тим , хто телефонував, щоб сказати «ти
все одно не пройдеш, подивись, які там імена», тим, за високими дверима на
Банковій, хто зустрічав мене грізним окриком: «Що ви тут робите, а ви взагалі член
Спілки?» (Після чого задумалася: а й справді, що я там робила?) Дякую тим, які намагалися
зайти з « тилу», щоб дізнатися про настрій у юрті конкурента, тобто мій. Бо
одна справа, коли висувається іменитий «розкручений» автор, скеля, моноліт, а
зовсім інша, коли з’являється на обрії провінційний
прозаїк. Кількамісячний марафон приніс неоціненний скарб –
досвід. З роками простір людини поступово звужується: до околиць, до двору, до
кімнати, до ліжка. І скільки б не було навколо чужих облич, відчуваєш облогу
самотності. Тепер я напевне знаю: рай не можна знайти на землі, його можна
створити тільки в своїй душі.

Ще раз переконалася в тому, що
головна нагорода дається людині від народження – небо, сонце, земля, вода,
повітря, дерева, птахи, квіти і трави. Бог щедро винагородив мене не розкошами
світського життя , а дозволивши кохати і бути коханою, бути матір’ю, бабусею.

А якою нагородою було повернення
в рідний батьківським будинок на Чернігівщині! Коли лютує завірюха, на
підвіконні синичка співає про весну, а на горищі і на веранді вивершуються
бархани снігу. А стихне все, прибереш той сніг, розпалиш у грубці. Кладеш
золотисті дрова, які заготовляв ще покійний батько двадцять років тому. Якесь поліно
лише надпиляне. Може ножівка затупилася, може тато стомився чи мати покликала
снідати. Смужка так і залишилася. Дрова про своє гомонять – посвистують,
попискують, тріскають, ухають. Раптом погасне лампочка і на стінах висвітиться полум’я
від грубки. Ніби хата відкриває тобі свою душу. Як вона помирала, коли померли
господарі – мої батьки. Як тремтіла, коли якісь зайди придивлялися, аби купити
під розбір.

Ще однією нагородою минулого року
став фестиваль новелістів у Кіровограді, який зініціював, організував голова
Кіровоградської організації спілки письменників Василь Бондар. Протягом двох днів
відбулися зустрічі, виступи, екскурсії, корисні не тільки для учнівської,
студентської, викладацької аудиторії, а й для письменників. Ми змогли почути
себе і одне одного, побачити і відчути реакцію читачів на наші твори: їм цікаво,
що ми пишемо, вони нас чекають, бажають спілкуватися.

          Але
Кіровоград для мене не просто місто. Там десь живе Леонід, колишній льотчик,
моє несподіване велике кохання далекої юності. Я перегортала ті вулиці,
заглядала в очі великих будинків, переводила подих біля вітрин, кав’ярень так,
ніби Він міг проломити якісь двері, переступити через мох десятиліть,
простягнути руку і покликати. Так, ніби не було на асфальті авто, недолугих білбордів,
зашмульганих банкоматів,  незрозумілої
музики. Так, ніби ми, двоє, були родом з іншого тисячоліття. Ніби Він знову міг
дістати з-за лацкана піджака гілочку папороті, подати мені. І провести на
злітну смугу Всесвіту.

          Але
найвищою нагородою минулого року стало народження внука Назара. Тепер, коли я
приїду, він радісно скинеться в ліжечку мені назустріч, пролепече щось бентежне,
схоже на «бабуся», подасть дві пелюстинки – руки, щоб повчила його ходити.

 

 Василь РЯБИЙ (м.Коломия на
Івано-Франківщині):
2013 рік мені розгорнув збірки поезій Василя Старуна «Вікно крайсвіту»,
Ярослава Ясінського «Ордалія», Костянтина Мордатенка «Голодна кутя», Мирослава
Лазарука «Цісарська дорога», Марії Людкевич «Спитати в янгола», Василя Стефака
«Примха посеред літа», Івана Гавриловича «Час міражів», Олександра Гордона «Осінній
сум самотнього сонета», Сергія Пантюка «Соло для дримби», Ігоря Павлюка
«Камертон», Івана Війтенка «Світанкові гами», збірки прози Володимира Вознюка
«Між іконами й піраніями» та Анатолія Томківа «Хто пацив, той знає». З цікавістю прочитав книжку літературознавчих досліджень
«Еволюція жанрів української лірики рубежу ХХ-ХХІ століть» доцента кафедри
української літератури Дніпропетровського національного університету ім. О.
Гончара Ольги Шаф.

А ще журнал «Дзвін» опублікував мої есеї про деяких майстрів
красного слова. Міг би ще порадіти укладеній свого часу незабутнім Миколою
Мірошниченком з участю Івана Лучука «Антології української паліндромії»,
виданої тернопільським видавництвом «Богдан», де вміщена і моя добірка
віршів-раків, однак її авторам чомусь не передбачено по примірнику, треба
купувати твори (а моїх там більш, аніж на п’ятдесяти сторінках).Чудеса!..
Стався стрес, а потім додався ще один, найбільший, коли дізнався, що
письменникові не йде трудовий стаж. Виникла аритмія, ліг в лікарню під капельницю…

          Багато в чому розчарувався. Та скласти
руки? Вичитую рукописи, проби пера, допомагаю юним, як куратор молодіжної
літстудії ім. Т.Мельничука. Відрадно, що традиційно коломийським літераторам
йдуть назустріч місцеві бібліотеки. Зокрема у районній презентував свої збірку
«Як дим над рікою» місцевий поет лауреат премії ім. Тараса Мельничука, член
літературного товариства «Плин» Володимир Франкевич. Я був приємно вражений
тим, що завідувачка бібліотеки №3 для дітей Віра Тороватова уклала рекомендаційний
бібліографічний покажчик до сорокаріччя моєї творчої діяльності. На зустрічі з
читачами в музеї історії міста Коломиї я ознайомив їх з новими вінками сонетів
з підготовленої книги «СологолоС», яка жде друку в обласній програмі книговидання
до ювілейної дати.

          Отож бажаю, щоб в новому 2014 році отой
цинічний ринок не затруїв наші душі матеріалізмом, щоб хліб насущний не
витіснив духовний хліб, а статус письменника набув надійного, справжнього соціального
захисту.

 

Микола СЛАВИНСЬКИЙ (м.Київ) ПОВІТРЯНИЙ ЗМІЙ
У РАЮ

     Повітряний змій не хотів ширяти у прозорому
індійському піднебессі. Чи то сахався шуліки, який плавно кружляв над
кокосовими пальмами, чи то боявся висоти. 
Полишав на хвильку  теплі долоні
жовтого, аж ніби сонячного, піску й знову припадав до них. 

     Аравійське море – слухняне дитя
Індійського океану – дихало, мов немовля. Легко, шовковисто, карамельно.
Лагідні хвилі набігали на пологий берег, підкрадалися до змія, над яким ворожив
місцевий темношкірий хлопчик, й омивали ноженята тоненької, наче лозина,  дівчинки з ніжним шоколадним обличчям.  Вона заливчасто сміялася – до сонця, до моря
й до мене.

     Розсипала сміх, смикала змія за  хвоста (барвиста смужечка ледь-ледь
ворушилася), а хлопчик дедалі нижче схилявся над хитромудрою конструкцією. І
тоді прадавнє українське дитинство підказало мені: хвіст закороткий. За
мить  прошепотіло: нитка не так прив’язана.
І ось уже я мовчки доточую хвоста, прилаштовую цупку синтетичну нитку ближче до
центра навхрест прикріплених очеретинок. Дівчинка заворожено ловить кожен мій
порух, а хлопчик ще міцніше затискає котушку чіпкими пальцями.

     Нарешті білий бог (так вважають мої нові
знайомі),  полегшено зітхнувши, підкидає
над трьома головами  земне створіння.
Воно враз на якусь мить стає піднебесним – і падає. Шугає – й падає, падає…
«Біжімо!»– кричу, забувши, що ніхто в цьому казковому раю не збагне мого
халамидницького заклику. Ніхто, крім 
оцих безіменних (для мене) хлопчика й дівчинки, які двома несміливими
голосами повторюють загадкове: «Біжімо». Повторюють і… стоять.

     Дитинство ще раз підказує: бо ти стоїш. І
я кидаюся вперед. Ні, не туди! Назад! Убік! Та де ж він, той чортів  вітер – вітер ворожбитський, рятівний? Якщо
змій не полетить, то що вони, наївні дітлахи, подумають про всесильного «білого
бога»? Геть від пальм, від затишку, від шуліки! Ближче до моря, до білих
чапель,  альбатросів і чайок!

    Кидаються врозтіч меткі всевидячі
краби,  равлики здивовано похитують
ріжками, а наполоханий кулик біжить туди, куди й трійко володарів хвостатої
дивовижі: на косогір, де так багато теплого 
грудневого вітру, що його можна сміливо називати вітрищем-вітровищем.
Нарешті  невидиме індійське чудо-юдо стає
нашим спільником: підхоплює на  крила
переляканого змія й несе його у височінь.

    Летить земне створіння  у небесах, відганяє за обрій шуліку, приязно
похитує краями до євровідпочивальників, сріблиться ниткою до мене. Я передаю
котушку хлопчикові, а дівчинку запитую: «Як тебе звати?» Тоненька вродливиця в
шовковому пістрявому сарі  повторює таємничі   слова й, не розуміючи їх, сміється. І ось
уже хлопчик та дівчинка біжать земним раєм, а над ними ширяє індійський
повітряний змій.

     Усе це вже стало чарівним сном, хоча й
діялося недавно: у грудні 2013 року.

 

 Василь СТАРУН (с.Данилівка на
Луганщині):
2013-й — Рік Змії. Мій рік:
народився 13 жовтня 1953 року.

Для мене
число ”13” — щасливе. Не в особистому сенсі —суспільному.

Двадцять
років незалежності (а може й більше) Україна була вагітна істинним Українцем. І
не важливо, яка твоя мова душі і серця — українська, російська, польська,
іврит, кримсько-татарська, румунська, угорська, німецька, болгарська,
новогрецька чи якась інша: 1 грудня 2013 року твоя душа стала могутнішою за
будь-яку іншу зброю. Твоє “Я’’ самоорганізувалося на спротив і
розквіт саду у Майдан сьогоднішнього і майбутнього, а «ординсько- баскакська
влада» перетекла у брудну росу під непохитним сонцем братерства.

Народився
Українець, котрий прийшов у цей світ не вициганити «тридцять іудиних срібляків»,
а привести за собою українського Махатму Ганді чи Нельсона Манделу. Тим і
хороший цей рік з числом «13»!

Мені як
поету і читачу 2013-й рік запам’ятався відкриттям для себе поета з іншого (та ж
— нашого!) світу, іншого виміру, іншої (досконалішої) цивілізації першого порядку
— Оксани Тебешевської з села Голинь Калуського району, що на Івано-Франківшині
(книга віршів «Розлуння», видавництво «Тіповіт, 2013). Вона безсумнівно Поет;
доречно — як давніші мої знайомі Галина Тирелик
і Василь Рябий. Як і не є пророком у своїй луганській «отчизні»-батьківщині
Василь Голобородько.

Наступний
2014-й рік — Рік Тараса Шевченка. Дуже хотілося,
щоб державну премію імені його вручав не президент, дискредитований історією, а — моральний
авторитет України Ліна Костенко.

Цього
року завершив я роман – трилогію у віршах «Вершинами Срібними». Без
перебільшень скажу: його читатимуть завтра. Лише необхідно видати.

 

 Анатолій СТОЖУК
(Харків):
Перед
листопадовим зрушенням українців на Майдані, здавалося б, все змаліло і
здрібніло. Велич цієї події вирішальним чином вплинула на близькі і далекі
радощі, негаразди і клопоти. Дикунське знищення дошки Ю.Шевельову в Харкові
стало в один ряд із звірячим побиттям студентів. Це були вияви влади нічних
татів, яка однаково ненавидить і Україну, і українців. Звідси і певність: все
треба робити самим. Харківські письменники готуються до встановлення
меморіальної дошки Василю Мисику, також на Будинку письменників планується
встановити пам’ятну дошку письменникам-харків’янам, лауреатам Національної
премії імені Т.Шевченка, серед яких буде й ім’я Ю.Шевельова.

Чим запам’ятався рік, що минає?
Шевченківські дні в Харкові розбурхали звичну атмосферу провінційності і
створили відчуття свята, якого в області не було кілька років. Цьому також
сприяла книга творів на шевченківську тематику «Нам треба голосу Тараса».

А ще запам’яталось небажання
харківських письменників скніти у сірості і невиразності та їхнє небажання
летіти в чорноту зневіри й безнадії і дозволяти це робити ближньому. Духовні
виміри – це не тільки коли ти живеш високими помислами. Цього в нинішній
ситуації не досить. Головне – діяти!

          У році, що
минає, харківські письменники дали друге дихання літературно-мистецьким преміям
імені Петра Василенка і Михайла Чабанівського. Майже два десятиліття ми не мали
свого літературного журналу, і це певною мірою спричиняло обособленість
творчості, адже ніщо так не применшує літературне життя, як відсутність
близьких і доступних «живих сторінок» під рукою. З цим не хотілося миритися,
тож заснували свій альманах «Квартали». Видруковано два числа і є певність, що він невдовзі стане новим
літературним часописом харківських письменників.

Побачила світ антологія поезії “Перезва”, до якої увійшли твори
харківських і київських поетів.

          Та простий перелік подій, якими б
вражаючими вони не були, мало що скаже. Змінилася творча аура нашої
організації, поряд з творчим розмаїттям спостерігається прагнення до
суспільно-політичної єдності, розширився жанровий діапазон. Про це свідчать
підсумки обласного літературного конкурсу ім.О.Масельського.

          Та духовне
відродження не завжди відбувається як хотілося б, а в деяких аспектах ще й не
починалося. Прочитав Е. Левінаса: «Особиста відповідальність людини настільки
велика, що навіть Господь не може її скасувати». То хто ж тоді у багатьох відібрав
цю властивість? Питання зовсім не риторичне.

          З
прочитаного вразили оповідання Василя Портяка, що трапились в періодиці, із
задоволенням знайомився з творами Юрія Мушкетика, очікував на нові зустрічі з
творчістю Андрія Кондратюка, черговими числами «Всесвіту». Дратувало
самовипинання в піар-акціях декого з авторів, коли для цього відсутні вагомі
підстави.

          Запам’ятався
цей рік, як і попередні, суспільними очікуваннями змін на краще. Він був
складний у всьому: затхла політична атмосфера, економічна стагнація через
відверте розграбування держави, засилля в інформаційному просторі чужого і
дешевого «інформпродукту»,  отруйна
антиукраїнська пропаганда на більшості теле-радіоканалів, включаючи і державні.
Нещодавно ми на Майдані відступили од прірви орвелівського року “1984”, в який нас
затягували свої владці і північний сусід. Попереду боротьба за наші національні інтереси, за
перспективу розвитку і прогресу живодайних сил народу.

 

 

 Василь ТРУБАЙ
(с.Халеп’
я на Київщині): Якщо дуже напружити волю і не згадувати
цьогорічного Майдану, то крім нього у 2013-тому добре запам’яталося ще кілька
подій. Перша – це, звісно ж, видання моєї книги «Натюрморт з котами»  у серії Літературна агенція «Банкова,2», яку
започаткувала Київська міська письменницька організація. Для мене це подія року,
тому що за свій не такий уже й короткий письменницький вік і незважаючи на
чималий літературний доробок та переклади на десяток мов, український читач до
цього часу знав мене лише за публікаціями в періодиці. Тож є нагода подякувати
очільникам Київської міської організації СПУ і особисто Володі Даниленку, який
опікується цим потужним проектом, Останніми десятиліттями навіть думка про такий
проект вигляділа б просто фантастичною.

Ще залишиться в пам’яті  рік 2013-ий трьома (окрім інших) прочитаними
книгами, які в буквальному розумінні шокували мій не молодий уже розум. Це
роман «Піаністка» нобелівської лауреатки за 2004 рік Ельфріде Елінек, у якому
вона так дрібно пошаткувала жіночу душу і з таким величезним, тисячократним
збільшенням показала нам її під мікроскопом, що просто ловиш себе на думці,
який же ти невіглас у жіночій психології, хоч і прожив уже життя. Друга книга,
яка  привела мене в стан заціпеніння – це
зухвала, обурливо аргументована критика християнства «Ніч Сварога», написана
автором, чий псевдонім звучить SunСharion. Цю книгу тим, хто
свято й сліпо вірить у догми християнства, читати не рекомендую. І третя книга,
яка, мов граната розірвана у руках, зрешетила мене осколками відвертості й болю
– це поетична збірка «Онко» сучасного, молодого українського поета Оверкія
Бештифранта (сподіваюсь теж псевдонім). Це єдина книга в моєму житті, почавши
читати яку, я відчув, як стало тривожно-прискорено битися у грудях серце. Такої
сили і відвертості віршів, такої вбивчої образності не зустрічав у жодного поета.
Вірші цього автора можна хіба що порівняти з болем і відвертістю романів Олеся
Ульяненка. Це без сумніву подія в літературному житті України.

Дві перші книги можна придбати з Інтернету, а от книгу
«Онко» – лише на Петрівці. Усі вони не мають у собі відвертої брутальної
ненормативної лексики, однак читати їх неповнолітнім не варто.

Оце три книги, три твори, які зробили в моїй пам’яті
глибокі зарубки у 2013 році. І ще одна новела, видрукувана в «Українській
літературній газеті», яка зветься «Вибір Скорого». Василь Портяк укотре довів
своє неофіційне (поки що) звання найкращого новеліста сучасності. Але для того,
щоб сповна насолодитися віртуозно скупим і психологічно точним, як лазерний
ніж,  письмом прозаїка, необхідно
прочитати новелу двічі, а то й тричі. І вам тоді відкриється глибока краса
прози Василя Портяка.

А ще в минулому році спостерігав природне явище, яке
геть перевернуло в мені усю життєву філософію, змусило задуматися над
мізерністю людського інтелекту і неосяжністю розуму й відчуттів здавалось би
нерозумних істот.

У кінці мого обійстя в Халеп’ї біля річечки пробився
із землі зелений пагін хмелю.  Він обвив
собою  якусь суху патеричку, що стриміла
на пагорбі, піднявся метра на півтора вгору, досяг її вершини і далі став
крутити вусом, шукаючи якоїсь опори. З одного боку за два метри росла груша, а
з іншого, сантиметрів за вісімдесят, слива. Два дні я спостерігав за хмелем,
куди ж він потягнеться? І хміль, прокрутивши кілька разів вусом довкіл себе… потягнувся
до сливи. Як же він без очей,  помітив,
що до сливи ближче? Як без мізків зумів виміряти і оцінити відстань? Але ще
більші здивування чекали на мене попереду. За кілька днів той молодий зелений пагін
майже дотягнувся до сливи, але й вісімдесят сантиметрів для нього виявилася
великою відстанню, і під своєю вагою він поник до землі. Я думав поповзе тепер низом.
Аж ні! Хміль зупинив ріст цього пагона і швидко погнав другий. Обкрутив ним брата,
який лежав на землі, підняв його і вони удвох стали тягнутися до стовбура. Та
знову впали, тепер уже обоє. І тоді хміль пустив третій пагін! І вони уже
втрьох, скрутившись тугим прутнем, таки досягли сливи. Тож став я біля того
німого, сліпого, безчувственного хмелю та й задумався.

 

 Володимир
ЦИБУЛЬКО (Київ):
Таке враження, що Україну в
тринадцятому році заклинило на п’ятниці тринадцятого числа. Черговий виток, або
ж певна перманентність глобальної кризи змушувала українську владу чинити
найбільш нерозважливі кроки, які тільки можна робити в цій ситуації, а
нерозважливі кроки ще більш поглиблювали кризу. Петля самозатягувалася,  навіть без тиску вулиці, а вулиця вже,
здається, почала навіть погоджуватися з тим, що цій владі треба дати просто
відійти в призначений час, навіть не помишляючи про зміну державної системи.
Тільки влада увійшла в такий смак, що вже про інстинкт самозбереження навіть
думати ніхто не думає. Спроба розрахуватися за власні прорахунки коштом малого
і середнього бізнесу призвела до того, що 
все, що здатне рухатися, швидко згорнуло активність і відповзло в тінь.
Але внутрішні проблеми, кадрові диспропорції, позабюджетні фінанси,
держзакупівлі в ручному режимі і т.ін. могли б ще якось сприйматися
суспільством, коли б завершилася зовнішньополітична колотнеча, а суспільство
таки повірило владі у  чесність її
європейського вибору, але аварійне гальмування владного локомотива порвало не
тільки гальма в локомотиві, а й попсувало колію… Фактично ми маємо повну
зневіру суспільства в здатність влади без сторонньої допомоги вийти із кризи.
Зі всіх криз, в котрих опинилася країна, рукотворних в тім самім переліку.
Замість змусити служити країні і бізнесу формат транзиту  – і екеномічного, і політичного, все більше
вростаючи в світовий поділ праці і ринків, влада почала відігравати сценарій на
самозбереження через ізоляцію. Відкидаючи країну, слідом за Росією на
маргінес  цивілізаційних процесів…   Принаймні так може видаватися, коли б не
вважати проривними домовленості з Китаєм та Росією… Втім, китайські товариші
не підписують просто паперів, в той час як російську сторону, часто, підписане
перестає хвилювати буквально на другий день…

Різке гальмування української влади, можливо, й сприйнялося б
у західному суспільстві як пустощі молодої демократії, але, якби це гальмування
не супроводжувалося проявленням конфлікту у самій українській владі, Захід би
так  не зворохобився.Фактично маємо на
завершення року зростання  у рази  конфліктності 
в політичному класові, майже тотальну недовіру до суспільних інститутів,
сприйняття суспільством політичної боротьби як своєрідної боротьби „нанайських
хлопчиків” , коли у програші завжди залишається народ… Тринадцятий рік зробив
усі конфлікти і лінії розломів рельєфними і відчутними… Але не народив
цивілізованих інструментів розвязання цих конфліктів… Політичний клас
приходить до думки, що за всі попередні помилки зараз доведеться платити з
власної кишені… Але ж досі таланило платити з чужої? Навіть час, коли  можна знайти розв’язання конфліктів без сторонніх
рефері, вже незворотньо втрачений. Як і до критичного звузився коридор
можливостей самого Януковича… Імітаційний  спішний 
контракт з Росією (а віри у виконання РФ взятих на себе зобов’язань нині
ще менше, ніж після Харкова) робить його знову кандидатом Росії на виборах
2015, і часу для збалансування цього вектору критично не вистачає. Зважаючи на
глибинне несприйняття населення будь-яких кроків Росії в бік України,  Януковича фактично загнали у власне старе
електоральне гетто, що призведе до ситуації, коли новий президент може бути
обраний голосами менше ніж п’ятої частини виборців…

Тож тринадцятий рік залишається в пам’яті роком множення
проблем, але наближення виборів ще більш стимулює це множення, і вибори не
стануть гордієвим вузлом, швидше й вибори домножать цих вузлів, і штучні
законодавчі фільтри, що досі стримували українську політику від навали нових
популістів, можуть не вберегти старих популістів на своїх позиціях… Тож запит
на зовнішньополітичний вибір, на євроінтеграцію як на відновлення правової
культури, на відновлення дієвості законів тільки зростатиме, бо лише тоді у
нового  політикуму з’явиться шанс… А опір
нинішньої влади реформам дуже швидко перетворить цю зміну поколінь  на чергову битву світла і темряви,  розриваючи на клапті центристське
державницьке середовище, завдяки якому Україна досі не те що не розкололася, а
й знайшла сили для внутрішньої реінтеграції… Отака от п’ятниця
двадцять-тринадцяте… А завтра була субота…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!