Чи є управа на жерців права?

167

Я як письменник був ошуканий приватним видавцем, з яким було укладено офіційну угоду про видання власним коштом моєї чергової сатиричної книжки.

Обумовлену цим документом грошову суму за видавничі послуги (без редакторської й коректорської роботи, яку я мав виконувати сам) він отримав від мене відразу ж під час підписання угоди, в якій це зазначено, але в подальшому жодного договірного пункту не виконав, що підтверджується документально, і грошей мені не повернув ні повністю, ані частково, що було передбачено угодою, чим, природно, наніс мені як пенсіонерові відчутні матеріальні і як письменнику й редакторові значні моральні збитки.

Обумовлену цим документом грошову суму за видавничі послуги (без редакторської й коректорської роботи, яку я мав виконувати сам) він отримав від мене відразу ж під час підписання угоди, в якій це зазначено, але в подальшому жодного договірного пункту не виконав, що підтверджується документально, і грошей мені не повернув ні повністю, ані частково, що було передбачено угодою, чим, природно, наніс мені як пенсіонерові відчутні матеріальні і як письменнику й редакторові значні моральні збитки.

Уладнати конфлікт полюбовно
мій партнер категорично відмовився: мовляв, спробуй відшкодувати ті збитки через
суд. Тож я й звернувся до Святошинського суду за місцем свого проживання, але там,
відкривши справу № 2-2058, ухвалою “іменем України” суддя Н. М. Троян відхилила
її розгляд по суті на тій підставі, що відповідач проживає в іншому районі.

Тоді я подав цей же позов
до Оболонського суду, де й завели справу за №2-5369/2009, і суддя Л. П. Сушко розлогою
ухвалою від 7 вересня 2009 р., яка “оскарженню не підлягає”, на десять діб залишила
її “без руху”, звинувативши мене в порушенні чи недотриманні цілої низки статей
Цивільного кодексу, постанов Верховного суду, декретів Кабінету Міністрів “з послідуючими
змінами й доповненнями” за номерами такими-то й датованими тоді-то…

Цей істотний недолік своєї
правової освіти я мав терміново усунути. А крім того, мені як позивачеві належало,
виявляється, попередньо сплатити і державне мито, й судові витрати в сумі 120 (сто
двадцять) гривень “на інформаційно-технічне забезпечення розгляду цивільних справ”
(чомусь мені цього не нагадали під час прийому позовних документів, не чекаючи спеціальної
“ухвали” – це тим більше дивно, що, либонь же, не тільки я не знаю про необхідність
такої перед­оплати).

Державне мито й майбутні
судові витрати я негайно сплатив і в означений термін ретельно вивчив усі рекомендовані
“ухвалою” статті, параграфи, пункти й підпункти вітчизняного законодавства разом
з указаними змінами й доповненнями до них, проте в тексті свого позову не виявив
жодного їх порушення – і вже разом з квитанціями про оплату майбутнього розгляду
справи по суті (загальна сума
включно з банківським збором –
179 грн. 60 коп.) знову подав документи до суду, але не тут-то було – та ж сама
пані суддя, посилаючись і цього разу на ті ж самі пункти й параграфи, ухвалює:
“Позовну заяву /…/ визнати неподаною та повернути позивачу”…

Довідатись у самої судді,
що їй не зрозуміло в моєму позові або чого я не дотумкав з обох її “ухвал”, не пощастило
(суддя, мовляв, консультацій не дає!), але в канцелярії мені неохоче, а таки пояснили,
що для написання того чи іншого звернення до суду слід користуватися послугами адвоката
(не безоплатно, ясна річ!), мовляв, тільки він знає, як треба писати, щоб дотриматись
букви закону, а письменник цього не може знати: приміром, ось я написав “Позов”,
а належало писати “Позовна заява” (мені й справді тут нелегко вловити суттєву різницю,
бо саме слово позов означає не що інше, як “звернення до суду з вимогою захисту
цивільних прав” – див. 11-томний “Словник української мови”, в-во “Наукова думка”,
К., 1985 р., т. VІ, с. 825); я “не надав копій документів, які долучені до матеріалів
справи у відповідності до кількості сторін” (а сторона-то там одна, до того ж, я
сплатив “витрати на технічне забезпечення”, а хіба копіювання сюди не входить?);
не назвав статей, за якими слід притягати до відповідальності позивача і взагалі
“не визначився з його правовим статусом”, тобто ім’ярек фізична чи юридична особа,
хоч питається, яка мені, потерпілому від шахрая, різниця, називається він фізичною
чи юридичною особою – хай навіть хімічною, коли він щось там нахімічив! Якщо для
суду це має значення, то нехай він визначає й підставляє під відповідні статті й
параграфи – тому майбутніх жерців Феміди на юридичних факультетах навчали. А мене
на факультеті журналістики, між іншим, учили фейлетони писати – і про шахраїв та
здирників, і про крючко­творців, а може й про те, як спритно останні прикривають
перших…

І все ж я як законослухняний
громадянин врахував, здається, всі крючкотворні застереження другої судової ухвали
(суд же покликаний не лише карати злочинців, а й виховувати таких, як я, невігласів),
власноручно виправив у третьому поданні до того ж суду “позов” на “позовну заяву”,
попідкреслював, де треба, нібито відсутні, за визначенням обох ухвал, докази й обґрунтування
своїх вимог, аби звернути на них увагу, а деякі навіть продублював на початку документа
з огляду на те, що, можливо, в силу своєї крайньої зайнятості хитромудрими ухвалами
суддя не дочитає його до кінця…

Щоправда, таки не продублював
номера поштового відділення відповідача, оскільки і його повна адреса, і телефони
(домашній і службовий) фігурують як у преамбулі до позову, так і в одному з продубльованих
додатків, чого така прискіплива до букви закону суддя чомусь не помітила. (До речі,
може, мені треба було його спіймати, арештувати й у наручниках до суду привести?..).
Але, не вклавшись у надто стислий термін, милостиво наданий мені “для усунення вказаних
недоліків”, скористався правом повторного звернення – уже, здається, з усуненими
„недоліками”.

Відтак було заведено нову
справу № 2-6472, і 20 жовтня 2009 року інший суддя (А. В. Шевчук) виносить нову
трафаретну ухвалу, як дві краплі води схожу на дві попередні ухвали судді Л. П.
Сушко: не звинувачується (або виправдовується за недостатністю чи непереконливістю
доказів, як це заведено в юриспруденції) відповідач, а вся вина перекладається на
позивача – і знову ж таки в міфічному порушенні тих же статей, параграфів та пунктів
з категоричною вимогою термінового “усунення недоліків, викладених у цій ухвалі”
та погрозою (в котрий раз!) вважати подану заяву неподаною.

Щоправда, дозволяється
апелювати у вищестоячі судові інстанції, тобто судитися вже не з відповідачем, а
з суддею. Хитро, чи не так? Бо відомо, що за своє рішення, навіть явно неправильне
й несправедливе, жоден суддя практично ніякої відповідальності не несе. Як гласить
приказка, ворон ворону ока не виклює. Так що, певна річ, воювати з суддями шляхом
апеляцій – все одно, що по-дон­кіхотськи кидатися з дерев’яними списами на вітряки.
Не кажучи вже про додаткові витрати.

Здається, саме на це й
спрямовані оті трафаретні “ухвальні” відписки набридливим позивачам: аби фактично
прикрити й “відмазати” од відповідальності їхніх кривдників, судді, прикриваючись
іменем України та залякуючи клієнтів переліком кодексних статей, різних законодавчих
актів та інструкцій, старанно імітують бурхливу правничу діяльність і беруть, так
би мовити, вогонь на себе. Це видно неозброєним оком за формальними викрутасами
такої “діяльності”.

Я вже чимало прожив, багато
чого бачив, знайомий з драконівськими методами “найгуманнішого в світі правосуддя”,
але з таким послідовним і одностайним потуранням шахраям і здирникам зіткнувся вперше.
Чи то, часом, не відголоски або й укорінення розрекламованої в засобах масової інформації
“правничої” Зваричевої практики “засівання” для відмежування спритних засівальників
од судової розправи та заохочення до «засівання» недолугих позивачів?

Не хотілось би в це вірити.
Тому я написав розлогу скаргу на ім’я голови Оболонського райсуду О. І. Гриненка,
скориставшись тією обставиною, що в останній “ухвальній” відписці (певно, з недогляду
судді) відсутня сакраментальна фраза “оскарженню не підлягає”, а, як відомо з правової
теорії, що не заборонено – те дозволено. Тож я й дозволив собі запитати в нього,
хто дає відповідну установку суддям та хто контролює їхні рішення. І ще. Коли судді
ухвалюють “поданий позов вважати неподаним” і на цій підставі повернути заяву заявникові,
то як же бути з передоплатою – чому ж вони, за логікою, не ухвалюють наперед оплачені
і не здійснені послуги свого відомства вважати неоплаченими і, відповідно, гроші
повернути платникові? Чи це не узаконене здирництво?

Виникає багато суміжних
питань, що зводяться до єдиного: а як же із захистом прав громадян? І ось що отримую
у відповідь:

“…Повідомляю, що Ваша скарга,
яка надійшла 30 жовтня 2009 року, розглянута.

…При цьому роз’яснюю, що
питання, пов’язані з розглядом цивільних справ, вирішуються виключно в порядку,
визначеному та передбаченому цивільно-процесуальним законодавством України.

…Крім того, відповідно
до ст. 24 Закону України “Про судоустрій України”, голова місцевого загального суду
/…/ в межах своєї компетенції не наділений правом втручатися в діяльність суддів,
що пов’язана з розглядом справ усіх категорій.

Голова Оболонського районного
суду м. Києва (підпис) О. І. Гриненко”.

Гай-гай, думаю собі, шановний
Олександре Івановичу! Виявляється, і Ваша честь таки безпорадна в оточенні своїх
підлеглих і надсидячих колег… То, може, замість подібних вищенаведених ухильно-пустих
відписок не Вами шанованим скаржникам краще б порадили всім ошуканим шукачам справедливості
самотужки розправлятися з кривдниками і взагалі не звертатися по допомогу до органів
так званого правосуддя, на яке в нашій нібито правовій державі насправді ніякої
управи нема?..

Тоді я в пошуках справедливості
звернувся по допомогу до “четвертої влади”, аби надати гласності цьому зачарованому
колу. Але в редакціях газет “Голос України” та “Слово Просвіти” мій матеріал був
рішуче відхилений цензурою юридичних відділів; ”Дзеркало тижня” спочатку обнадійливо
поставилось до його публікації, а десь через півроку мовчанки з редакційної приймальні
мені усно відповіли, що „такої статті ми вам не замовляли”. Головний редактор „Літературної
України” категорично відмовився публікувати з боязні самому ув’язнути в „українське
правосуддя”, а “Урядовий кур’єр” направив мою статтю на розгляд Мін’юсту як звернення
постраждалого громадянина.

І ось на бланку Миністерства
юстиції України /571929/ від 15.03.2010 за №2083-0-33-10-22 надходить відповідь:

“У Міністерстві юстиції
розглянуто Ваше звернення, яке надійшло від редакції газети “Урядовий кур’єр”, і
повідомляється таке.

Відповідно до положень
статей 6, 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади
здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно
до законів України. /…/

Щодо дій суддів зазначаємо,
що згідно з частиною першою статті 3 Закону України “Про статус суддів” судді у
своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежними, підкоряються тільки законові
і нікому не підзвітні. А відповідно до частини першої статті 12 цього Закону будь-яке
не передбачене законом втручання у діяльність судді щодо здійснення правосуддя заборонено.

Отже, згідно з вимогами
Конституції та законів України, вирішення порушених у Вашому зверненні питань, зокрема
щодо надання правової оцінки судовим рішенням, не належить до повноважень органів
виконавчої влади, в тому числі Міністерства юстиції України.

Законність і обґрунтованість
судових рішень можуть бути перевірені лише в порядку, встановленому процесуальним
законодавством.

Окремо зазначаємо, що відповідно
до частини другої статті 59 Конституції України для надання правової допомоги при
вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Заступник Міністра (підпис)
Л. В. Єфіменко”.

Що називається – приїхали!

 

м. Київ

Від редакції.

Як бачимо, поставлене в заголовку
питання виявилося риторичним. Позбутися судового здирництва і заохочення хабарництва
та спрямувати діяльність суддів на реальний і відповідальний захист прав кожного
громадянина можна тільки зі зміною чинного законодавства.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!