«Чи впадає Ташань у Сену»?

203

«І поле не житами – тишею заслане. Половіло збіжжя і над усією землею стояв невидний, зелений передзвін польових пахощів од яких солодко озивалася кров і в тілі починається передчуття невизначеного свята, а жити стає трудніше. Зненацька полилися на тебе відчуття широчіні поля і не знати чого хочеться, щоб із насиджених місць зривалися дороги й завзято мчали і мчали, бозна куди летіли, щоб жита й дерева втрачали обриси і весело текли обабіч зеленою повінню, то раптом перехочеться того, отак просто б стати й помовчати, пестячи в долоні кожну стеблинку. Тоді кущик мишію, який не раз рвав у мішок на підживу корівчині, став схожим на давнього майже доісторичного воїна з пукастим, обсипаним темною сонячною позолотою бунчуком, і руки від нього пахнуть не бур’яном, а земною кров’ю… Здається тоді, що цей густий польовий дух почався лише сьогодні вранці, що досі його зовсім не було, і що народився він тільки для тебе, щоб тільки ти відчував його, горював і радів ним, тільки ти і більше ніхто на цілому світі..». (Діжа. К. «ЩЕК». 2019).
І з такою любов’ю дивиться на рідний степ восьмирічний хлопчик із оповідання «Весела хата». Цією непроминущою любов’ю сповнена вся творчість Володимира Затуливітра. Від любові й біль за кривдне життя в теперішньому часі, бо «не час – паралітично-децебральні зими», і в них «своє прокляте історичне коліща жени-покручуй в інвалідовій колясці» («Першоставень». Чаша жертовна. Ненаписані пейзажі. К. Бучак-Ирій. 2009. с. 397). Однак і цей час сповнений вольового руху людини в часі, як і сам час у безперервному плині. «Пружавий гаде, зміїще пливкий, що в’юниться, сузір’я мітить жалом» (Четвертий із триптиха. К. «Бучак-Ирій». 2009. С. 60). Вірш цей завершується рядком: «На скорий, здобиче, поквапсь грабіж. З майбутнього пророк Ісайя пише».. А епіграфом до вірша зацитований Ісайя: «…зостанеться з них пень по зрубі, насіння-бо святості – пень їхній!». (Книга Ісайї. 6: 13). Складається враження нині загрози справдження біблійного пророцтва… Затуливітер дивився далі – у часи проростання того насіння… Мав таку силу, бо йому у київській, сирецькій його квартирі, де пережито 20 плідних натхненних осеней, щоночі «небесні нори ліпляться до стелі». Це «насіння» – культура, яка поету найдорожча за все на світі і яку він вважав «кровообігом століть». Тотальна тема творчості і турботи про облаштування світу людей, основою якого є розвиток культури. Він і творив цей світ, виходячи за рамки щоденних клопотів, пробуджуючи сучасність поглядом з майбутнього, турбуючись про майбутнє, конструюючи його з усієї своєї потужної творчої сили. Безпаровозні збірники його поезії (за життя видано 9, із них 2 – перекладних, а загалом: 14 збірок поезії та 2 книжки прози) характеризують автора як людину вільну, свободу якої обмежують «Срібні копальні» (Чаша жертовна. К. «Бучак-Ирій». 2009. С. 113): «Цвинтарі ненаписаних віршів», вільну і відповідальну. Відповідальну, перш за все, за збереження «кровобігу століть» і подальший його розвиток, відповідальну за віднайдення правильного, істинного смислу людського життя. Саме за знаходження, а не придумування. А «Смисл потрібно шукати за допомогою совісті… Цей людський феномен – совість – може визначатися як інтуїтивна здібність людини знаходити смисл ситуації. Оскільки смисл – це щось унікальне, він не підпадає під загальний закон, і така інтуїтивна здібність як совість, є єдиним засобом схвачувати смислові гештальти, суб’єктивні психічні структури. Крім того, що совість інтуїтивна, вона іще є творчою здібністю… Жива, ясна і точна совість – єдине, що дає людині можливість протистояти конформізму й тоталітаризму» (Віктор Франкл. «Людина в пошуках смислу» М. «Прогрес». 1990. Переклад Л. С.). Так віденський теоретик психології особистості пояснює Затуливітрове «У мистецтві, як це не дивно, більшу питому вагу має совість, а не талант» (Битіє від Серафима. К. «ЩЕК». 2018). Силою своєї довірливої щирості й стурбованості вражає і другий епіграф до цієї книжки: «Самотній і слабкий, не спиш, мучишся, силкуєшся осягнути цей світ, втиснути його в себе, зігріти, перелікувати, поліпшити. Щоб люди стали рівні, щасливі й вільні, щоб зникли війни, расизм, злидні. Немає в тебе сил переліпити світ. Але у тебе слово є, а світ почався зі слова». Про слово Володимира Затуливітра говорено й писано немало видатними теоретиками української літератури: Іваном Дзюбою, Миколою Ільницьким, Леонідом Новиченком, Анатолієм Мойсієнком, Михайлом Слабошпицьким, та ін., але іще більше потрібно і сказати, й написати, щоб донести його правду, його смисли, цінності й красу, його філософію життя – філософію його поезії.
Поет переконаний «Єдина міра світу – люди». Людська особистість – особистість творча, активно зростаюча і в розвитку своєму переростаюча власні можливості, переборююча всі незгоди й труднощі зростання. Як, приміром, Уласик (Улас, Влас, Волос, Велес – бог чередників та музик в українській мітології) у «Діжі», якого так манили червоні яблучка у степовім саду, що, підбивши й товариша, пішли голодні п’ятилітні хлопчики через кропив’яний рів, височезні брили сухої ріллі, на два дні пропавши з дому. Або й зовсім тяжко й складно психологічно, як у «Пісному борщі» «Битія…», відновлювати власне Я. «Я ще не знав: коли щось доплакує в душі – це ще не зовсім страшно. Страшніше – коли берешся за відновлення в собі імені, яким ти відорався, просіяв, перебалакався, замирився з тим, що ти – це не ти, а він, інший». Іще складніше – «Я-не я» – драма пристосуванства змарнованого, скаліченого Я. Стратою завершується життя хазяйновитого Прядки, котрий марокував собі: „Прикинеш мізками – еге, непорядок виходить. І він міркував, якби якось так сталось, щоб Прядка силу мав. Багато чого й він перекроїв би тоді по-своєму.” («Чорні води»). Досліджував цих героїв мудрий зрілий письменник Володимир Затуливітер. Та молодий Поет теж зосереджений на особистості, яку уже не вдовольняє вміла праця, якому кортить «перевершити себе» («Гончар». Тернова гора. К. Укр. пис. 2012 р. с. 86). Дядько Йван, вернувшись з війни без ніг, шиє чоботи односельцям: «як притягне пришви – тим чоботам зносу не буде. Лиш одне за роботу просить: – відходіть і за мене, люди!». До яскравих особистостей належать і такі прості працьовиті люди, як агроном Іван Білошапка, тракторист Микола Кучмань («Теперішній час» (К. «Молодь». 1977), тітка Мотря, яка піснею оживляє зимову ніч охтирського автовокзалу і весь світ вміщає у сльозі (»Новела під гармонію». Тектонічна зона. К. «Молодь». 1982), дід Кузьма із козаків, який «не вмів сусідську брати ногу» і вивіз велику сім’ю в «Ельдорадо» Донбасу, щоб уникнути околгоспнення – це вже автобіографічне…*
Малюючи особистість, поет зосереджував увагу на кризових ситуаціях у житті людини, протиріччях «між плоттю й душею, собою і світом, словом і жестом» вольові й сердечні порухи людини в боротьбі з недолею, розкриваючи таким чином українську ментальність, увиразнюючи українські екзистенціали. Особливо автора цікавили творчі індивідууми, бо в основному через творчість людина, за виразом Миколи Бердяєва, філософа Київської школи, «розкриє в собі божественну силу і славу». Особистість протистоїть світові, що і викликає напругу таку ж як між реальністю й ідеалом, буттям і смислом. Особистість неповторна у своїй творчій праці й для неї надзвичайно важлива реалізація творчих цінностей. Людина вільна знайти й реалізувати смисл життя навіть за несприятливих обставин. Саме у виборі й проявляється свобода особистості. На вибір в основному впливає духовність людини, який би не був її фізичний стан та побутове середовище. Як саме особистість вибирає своюбоду й відповідальність, приваблювана смислами й цінностями, добре зображено в образах агронома й пасічника у «Битії від Серафима». В тому й є феномен людини, що вона відповідальна перед своєю совістю. Обов’язок! Коли поетові на душі каменем лежить «тиша слів, що не дались мені». Свобода і духовність – основа всього людського. Людина відповідальна за здійснення смислу свого життя. Відповідальна перед Богом, присутність якого завжди відчуває її мудре серце, а особливо серце поета-лірика.
ВІСК ДЛЯ СВІЧІ
Здалось-здалось: в русявій свічці спить,
не іменній, але й не поминальній,
таємний, інший, не очимий спит,
не розповідний іспит мій останній,
коли перебісилось царство бджіл,
зібрало меду й натопило воску,
коли вже обрії, мов рубежі,
засвічують свічу тонкоголосу.
І той вогонь, що в свіччинім огні,
незапаленний, сам собі тріпоче,
все вище й ширше постає мені
перед земні і боговидні очі.
Росте й росте – і дивно так росте:
його все менше, а мене все більше,
і перецарствуваний бджільми степ
хитливі тіні на лиці Христа колише.
Із зб.«Четвертий із триптиха».
Людська особистість у творах письменника не абстрактна одиниця. Вона розглядається у сув’язі зі світом, з яким вона об’єднана Словом. Людина мусить кожну дрібницю світу, що її оточує, осмислити й назвати, тоді й світ озивається до неї, бо і він наділений живою душею, як оці ось сирецькі дуби, що з них «нори неба із розхристих крон/ висмоктують з легень осінній кисень/… Глухим підземним пеклищем пашать/ щербаті злами стовбурів дідастих./ Немов олія в лієчку душа/ крізь них звивається вужем безластим,/ підземні чорні повнить казани/ собі задля останньої купелі./ А ввечері, мов білі кажани /небесні нори ліпляться до стелі». Вони кронами розкриті небу, а корінням заглиблені у землю. Душа дуба із «нір неба» звивається по гілках і стовбуру аж у глибоке коріння, зв’язуючи небо й землю, (пригадуються українські старовинні вірування й колядки та сакральне дерево дуб). Подібно і поет зв’язує небо і землю, сидячи за робочим столом, бо душа його вихована на народній культурі, слухає Бога, отже теж зв’язує Небо і Землю, (пригадуються гімни «Рігведи», у яких ріші, поети, посилають задуми людей до Бога і заручаються його підтримкою). Як бачимо, сутність дерева збігається із сутністю людини, яка творить сув’язь світу, в котрому живе, із Божим велінням або Законом Всесвіту. Одне лише порушує гармонію буття і є попередженням катастрофи – «Сирі дуби мруть ничма на Сирці».! («Четвертий із триптиха». С. 50). А поети гинуть, не доживши до мудрих старців, як Володимир Затуливітер у «страшнім бучацькім раї» різдвяної ночі 2003 р. Примітно, що найпершим кроком будівництва Канівської ГАЕС було винищення майже всіх дубів навіть поза зоною будівництва… Вони беззахисні перед технізацією, як і вся жива природа, як оцей «нічний цвіркунчик, що зопалу, з парубочого свого немудрого досвіду втрапив йому у напіввідкриту зоряному небу зіницю й ніяк не міг вибратись із цього бездонного, як прірва, солоного людського раю, лиш тремтів обважнілими від засохлої солі крильми й до крові, до сонячної досвітньої крові ранив душу, і кров та, як сльоза, була солона, але не червона, а така ж, як сльоза, прозора. І він прокинувся від того відчуття прозорості крові, раптом, підспудно, зненацька збагнувши, яка безмежна земля і життя на ній, і як мало вже зосталось на ній бути йому, з прозорою кров’ю». Людина така ж незахищена, як цвіркунчик, однак мусить любити свою землю. «Він став навколішки, обережно, але не з тією зовнішньою обережністю, коли боїшся вимазатись у болото, з обережністю внутрішньою, коли вагою своїх колін, де болить і тягар твого кістяка, й невисловлений тягар душі, боїшся зробити боляче землі. Вона, жорстока, тільки вимагає любові до себе, але й за це, за цей страшний всесвітній егоїзм, вона, земля, гідна найтяжчої й найгріховнішої, вищої любові… Зрозумів він і те, що який би він не був благородний, високий,.. добрий, співчутливий, лагідний, люблячий, незаздрісний, яким би він золотим не був, землі він буде байдужий, земля, яка його породила й засмутила, ніколи не любитиме його, це він, так, це він, усім собою, всім потрохом своїм мусить її любити, ось так, як зараз, роздобрілу й податливу після дощу, любити й губами, й неголеними щоками, і всіма словами, які є в земному словнику, і які будуть, навіть тими словами, яких, може, так і не вигадає людина, він муситиме любити страшну цю землю, не питаючи за віщо і нітрохи, найпотаємнішим, зрізаним малим в дитинстві нігтиком, не сподіваючись на взаємність… Земля має на людську душу таке право, а душа на землю – ні, і ніхто, жоден зорепроходець, ніколи не зможе розтлумачити, чому воно є саме ось так, як є, а не інакше, і чому мусить бути не інакше». («Битіє від Серафима». К. «ЩЕК». 2018).
З віком людина все більше відчуває плин часу. Поет відчуває його завжди, особливо такий поет «стоокої душі» як Володимир Затуливітер. Для нього час – жива істота, тому й відношення до нього різне: «Наша єдина любове, взаємність, – взаємність із часом…».; «…час цокотить по-осінньому, тихіше й тихіше все від мене, від мене…»; «Тонкі обрії моїх зіниць зливаються з часовими вінцями Києва: Княжою горою, Софією, Бабиним яром».; «Джазова швидкість часу»; «Споришем обмів час із черевиків»; «на мить затихає час»; «…колись я, звісшо, розсиплюсь, всотаюсь у сліпучі дюни часу»; «тлумачний словник вітчизни читає нашими вустами час». (Цитати із зб. «Пам’ять глини». 1984). Час – найважливіша характеристика людського буття, де людина постає як неповторна особистість з її переживаннями, змінами її свідомості, особистість, яка поєднує в собі одухотвореність плоті, сповненої смислу. Саме усвідомлення межі свого існування у людини викликає стурбованість щодо втілення смислу свого життя: «Часу лишилось тільки для роботи» – знамените Затуливітрове бучацького періоду.. Стурбованість світовими проблемами: «переліпити світ», «зігріти, перелікувати, поліпшити». Отже робота на майбутнє, турбота про майбутнє – ось головне завдання Поета і це сьогодні найважливіше для нього. Час людського існування або часовість спонукає особистість переростати межі свого я для усвідомленого здійснення смислу свого життя. Людина живе майбутнім, працює на майбутнє, творить його – це і є дійсність: «Dasein»**, як сказав Мартін Гайдегер. Відчуваючи можливість смерті (а це відчуття у Поета з’явилось в ранній молодості***), у творчості своїй майбутнє робить сьогоденною реальністю. І таким чином пробуджує сучасне та здійснює творчу свободу духовної особистості. А це цілковита відповідальність за сучасне життя світу й людини в ньому: «Дарма, епоха лагідна чи грішна, на душу всі її гріхи візьму…» («Четвертий із триптиха». К. Бучак-Ирій 2008. С. 61). Не чекати третього пришестя. Працювати.
А Бог – він, душе, нізвідкуди,
ні з гір, ні з долів не гряде.
Розскринь свої підналі груди –
і випусти його з грудей.
Четвертий із триптиха. «Шукаєм Бога як не в горах». С. 19.
Особливим чином поєднані свобода і час у вірші «Тишина твого сну – як вітчизна пшенишна, як вітчизняна вільність віків степова». (там же, С. 146). Йдеться про древні віки і вільне зростання і поширення центрально-європейського етносу, автохтонних землеробів і скотарів задовго до Трипілля. (Див. О. Губко «Психологія українського народу» К. «Задруга». 2003). У вірші не відбувається ніякої дії. Поет лежить і дивиться як спить кохана. Пшеничне її волосся нагадує йому пшеничний лан, її затишний сон – вільну степову волю. І мимовільно «набігають, як сльози, на душу слова./ Несолоні слова. Не страшні. Без оскоми./ Безголосі. Невмілі. Як щастя прості./ Наче їх із роси вранці викував коник –/ сам зелений, підкрильця ж йому – золоті». Душа поета врівноважена і вільна, бо поруч – вона, «як криниця у груди зіницями дише,/ як вітчизняна вільність віків степова». Тут явлена нам справжня любов, яка приходить раз і назавжди, коли людина обіймає «духовне ядро» іншої людини і виникає сталий духовний зв’язок, вищий емоцій, сильніший смерті, бо сутність коханої людини живе поза часом і після його відходу. А час тут волею поета із далекого минулого направлений у майбутнє, туди, де живе безсмертна любов. (Пригадується і: «витікає в майбутнє минуле…»). І як наказ для неї продовження у вірші «Пасись, мій більцю, доки дійдеш краю,/ не трав’яної, звісно, вічної межі». Свої труди заради майбутнього поет поширює на всесвіт, бо Слово дане нам Богом, а мова – поняття космічне..
…я все зорю, аби лиш ви змогли
мій перти плуг, спіткаючись об груди,
щоб сонце вічне око підвело
і нам позаздрило: а є ще люди,
непозмаганні із крутим волом.
А я вкручу в завивисту зіницю
воловий місячок – золоторіг:
у що я впрігся? У яку плужницю?
Який горну я світом переліг?
Із зб.«Четвертий із триптиха». С. 127.
Володимир Затуливітер вірив у людину і покладав велику надію на послідовників, які зрозуміють його труди й продовжать розвивати й очищувати «кровообіг століть». Він вважав, що версифікації, як і кожному ремеслу, потрібно ретельно вчитись. Не визнавав дилетантизму. Не лише ратував за необхідність модернізації української літератури, а й доводив це власними творами. Одні вітали митця-новатора, інші лаяли за поетичні експерименти, за модерністичні прориви. А для Поета, обізнаного літературознавця маяком були ось ці міркування: «На мою думку, то в нас тільки тепер дехто починає вчитися версифікації, а більшість то й досі не признає її, а йде за правилами: «Не налагай оков на вдохновенье!» та «Аби душа щира!». Я знаю одного поета, що склав собі афоризм: «Гарна рифма – погибель для ідеї!», … Що ж до мене, то я тільки генієві можу простить кепсько збудований вірш, та й то не завжди. Українським же поетам слід би на який час заборонити писати національно-патріотичні вірші, то, може б, вони скоріше версифікації вивчались, примушені до того лірикою та перекладами, а то тепер вони найбільше надіються на патріотизм своїх читців, а не на власну рифму та розмір». (Із листа до М. П. Драгоманова. 3 (15) березня 1892 р. Колодяжне – його потаємної літературної любові Лариси Петрівни Косач). На людях Володимир Іванович залюбки читав Павла Тичину, якого багато знав напам’ять, тому вважається, що він його улюблений поет. А взагалі чудова пам’ять його утримувала багато різної поезії і він прекрасно орієнтувався в течіях і напрямках світової літератури. Пам’ятаю його двосерійний виступ на радіо у програмі Василя Герасим’юка (запис стерто) у 1994 р., де він порівнював український літпроцес з західноєвропейським. І свідчення Віктора Баранова: «Володимир Затуливітер був не тільки творцем літпроцесу. Він формував його. Головне – він був його каталізатором, саме молодіжного крила. Присутність Володимира Затуливітра на письменницьких нарадах завжди була бажаною, пожвавлювала зібрання, робила їх цікавішими і результативнішими. Він був активним прискорювачем. Тодішня плеяда молодих була багата талантами. Критиків було багато. Найавторитетнішим серед них був Михайло Слабошпицький. Усіх знав, прочитував і відгукувався. А серед поетів найавторитетнішим був Володимир Затуливітер. Присутність їх обох у літературі була камертоном, на них рівнялися». («Моїм словам ще так багато справ». До Дня пам’яті Володимира Затуливітра. ЛУ. 12 січня 2012). Ось як говорять друзі й колеги по літературній роботі (до речі, усі вони лавреати Державної Літературної премії ім. Т. Г. Шевченка) у статті Ігоря Римарука «Зберегти неповторність душі» (ЛУ від 03. 03. 1994): «Надто непередбачуваним виявився творчий розвиток цього поета:.. мотив постійного пошуку, вічного учнівства митця,.. це й інтонації та дивовижні образні комбінації верлібрів Затуливітра, без кращих із них я не уявляю собі сьогочасного українського вільного вірша». Автор наводить також захоплені відгуки Василя Герасим’юка, Івана Малковича та Володимира Моренця, зокрема професорове: «Так і кортить перейменувати жартома цього поета на Відкрийпростір або Переймичас… Знак і жест справжнього образу – це завжди знак і жест простору і волі..». Уже зверстана книжка «…тільки простір і воля» так і не була надрукована, а згодом розсипана, як і інші чотири книжки поезії 90-х років. Ми зібрали їх рештки до «Чаші жертовної» аж через 6 років після відходу Поета.
Ці думки підтримують і збагачують і інші видатні побратими по перу у спогадах радіокниги про Володимира Затуливітра редактора радіо «Культура» Світлани Свиридко-Сєрової.
Відважний слобожанський козак Володимир Затуливітер, ідучи «степовим ходимцем», камінне мовчання «слів, які в мені сявчали і тих, що не давалися мені», як Голіаф завдав на плечі, намагаючись розговорити-збагатити рідну мову, вирізьбити із «тиші слів» і оживити, як Пігмаліон, красу правди; і споглядав він свою діяльність уже в «підзірному черепищі систем» («Золотий корінь». Четвертий із триптиха. С. 79.), усвідомлюючи слідом за Біблією повторену Гадамером і Гайдегером думку: «Творіння мови – це найпервніше поетичне творення буття». І проза, і поезія Володимира Затуливітра переповнені темою творення мови і життя Слова. Ця творча діяльність розширює можливості особистості. У постійному зростанні людина уподібнюється Богові, наближується до Нього.
Розглянувши декотрі сторони філософії творчості Володимира Затуливітра, бачимо, що вона перекликається з феноменологією Гусерля, екзистенціалізмом Сартра і Гайдегера. І разом з тим це типово українська філософія людини, яку можна прослідкувати в українській літературі від de libertate Григорія Сковороди, статтей Пантелеймона Куліша,.. до творчості братів Тютюнників і далі… Тому на провокативне насмішкувате своє ж питання «Чи впадає Ташань у Сену» Володимир Затуливітер у творі «Апологія Сизіфа» цілком серйозно відповідає: «Ні, Ташань не впадає в Сену. Вони течуть паралельно одним материком, Європою, і добігають до єдиного моря, безбережного моря європейської літератури».
*…Знаєте, Таню, чому ця робота (Видавництво Соломії Павличко «Основи». Книга Гіроані Куромія «Свобода і терор у Донбасі».) так мене пройняла? Бо це все – моє і моє. Надто ж там, де цей Америко-японець пише про масову втечу селян від колективізації. Аж на Донбас. Надто ж гостро, як нині кажуть, ця проблема постала в нашому селі. Величезному, на тисячу дворів. І – козацькому: аніякі царські-перецарські закріпачення, розкріпачення, столипінські реформи його якщо й зачепили якимось крильцем, то не жандармською шаблюкою. Аніякого кацапського «земства» чи чогось подібного, що так обстоює «месія» О.Солженіцин, ніколи в нас не було. Були: «громада» (загальна) і «рада», в якій мудрували обрані «громадою». Отже, всі були рівні і в землі, і в достатку – звісно, хто був ревніший у роботі, в того і великодній стіл був ширший. Пам’ятаю, прадід мій Микола розказував: коли заходилися створювати комнезами, виявилося, що в нас немає з кого той КНЗ створювати. Аніодного «незаможника». Тоді з Харкова (а ми були тоді ще й у “столичній” Харківській області, надіслали нам три з верхом каліки – двоє із сусідніх кріпацьких сіл, а верх – крамаренко О. О. М’язь, татусь якого на Коцарській у Харкові мав крамницю «самих изысканных тканей». З пролетарів, як бачите. Перший наїзд «комнезаму» кілками-кулаками відбили. А вже як з Харкова постала «столиця» – стало непереливки. Однорогі (в придуманих божевільним уже Васнєцовим для царської армії наголовниках, пізніше – іронія історії! – названих будьонівками) стріляки і той самий, але вже в комісарській «шкурі» крамаренко з Коцарської. На це вже не було ради. Вигрібали все: «Масква галадуєть!»
Дехто з наших піддався: жижки затремтіли. Стали «наводчиками». Зима тоді була завальна: замети – по самі стріхи. Отож ізгори прикотили до діда мого Кузьми. Прикотила безбожна візниця: одчиняй комору! Дід мій глянув – при «ґуґлястих» кумцьо його, сусіда рідний. Кинув ключі: довбай печеру, я через ці замети вже два тижні не доберусь.
Видовбали, вибрали – до останнього мішечка, повантажили на якісь не нашого копила розвальні. Жінота ридала (це баба моя Євпраксія): ой, діткам хоч на маторжаники оставте! Їх же у нас – семірка. Дарма. Рипнув сніг, завовтузилися…
Володимир Затуливітер (Із листа до Тетяни Соломахи, головного редактора видавництва «Основи», під час роботи над редагуванням книги Гіроані Куромія «Свобода і терор у Донбасі» восени 2002 р. в селі Бучак).
** Прекрасно володіючи німецькою мовою, Володимир Затуливітер захоплювався перекладами з Мартіна Гайдегера А. В. Михайлова, особливо його статтею «Про значення і переклад слова «Dasein».
*** «…стільки роботи я бачу – а так мало, чорт візьми, живеш». (Із листа до вчителя П. Т. Гаврилова, кандидата філол. наук; викладача історії літератури та методики Сумського педінституту ім. Макаренка. Травня 12, 1967. Далекий Схід. Строкова служба в армії.) І у віршах ця ж турбота: «А що залишиш по собі?», бо «…вмирущі наші імена і ми…» («Теперішній час». 1977). Та при всьому при тому, все ж таки:
***
Сідає день. Темніють зеленá.
Багаття ближче припада на груди.
Минає навіть те, що не мина:
і боготворчі глини, й чорні руди.
Минає світ. Поосторонь
мина мене, горбатого, в нічній покуті.
Полин в огні тріщить – мов імена
повторює мені перезабуті.
Сиджу і думаю, що чорні ці степи
такі забиті пам’яттю насіння –
хоч тричі вмри, хоч сто віків проспи –
ніде не дітися од воскресіння!
Із зб. «Чаша жертовна». 2009.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!