Чи цей світ лагідний?..

128

Низка окремих рефлексій з приводу
книжки прози Юрія Коваля „Цей лагідний,
лагідний світ”, Львів, „Апріорі”, 2011р.

 

 1. Прожите та пережите

По суті, ця книжка є художнім і моральним ретроспективним
авторським висновкуванням щодо усього масиву прожитого та пережитого; і,
припускаю, поборюванням набутого літературного досвіду заради прийдешніх, таких
звабливих, новотворчих сягнень. Насправді, повірте, це – вартісний замір для
професійного гравця, що вірить у „гру в бісер”. Знається на житті, на
літературі, на собі. Тобто, він певен своєї місії „сказати”. Не аж так очікуючи
протяжних суспільних відлунь визнання і ваговитих матеріальних винагород. І це,
як на мене, залишає добротну літературну перспективу навіть у авторських сімдесят.

 

2. Подобатися всім?..

Цей прозаїк одверто й ніколи не відчував підступної зваби
подобатися всім. Він, так бачиться мені, завше був надто профі, аби навіть
припустити щось подібне.

…Тяжів до якихось проривних естетик. І це була його
дорога до себе (і в цьому – найсенсовніший сенс творення цих текстів).

Ніколи особливо не переймався славосяйними можливостями
літератури (від часів триєдиної „Зеленої України” до роману „І ріки впадуть у
море”), бо це, мабуть, – самодостатній шлях художника. Художника.

…Навіть у найважчі часи він не запобігав перед вождями
від ідеології. Просто зненацька замовчав, тихо вдосконалюючи свою естетику.
Можливо, в цьому й була його приваблива несовковість. Несовковість.

 

3. Велика перерва

Декілька десятиліть Юрко Коваль не писав. І нині не
прихильний до розмов на цю тему. Одного разу з цього приводу, по дотичній,
сказав щось на зразок: „…У душі я – вразлива людина, яка може своєрідно
реагувати на неприємні подразники, зокрема, і творчим мовчанням”. Отож, таки
мовчання, – як спроба протесту?.. Аби вишукати можливість злагоди з собою через
християнську упокореність?.. Аж до „завмирання душі”?.. Не квацяючи все чорним…
Без злостивого завантаження самопожираючих „програм” помсти; власне, без
„льодовикового періоду”; бо ж завше була жвава, з добротно спорядженим словом,
публіцистика, талановита есеїстка у періодиці, цікава редакторська робота…
Хоча: чи замінило по-справжньому художню творчість?..

…І знову, ніби спонтанне, хоч і довгоочікуване, нинішнє
повернення до художньої прози, людинолюбної та шляхетно доброзичливої. Як
колись! Тож ніби й закінчилась ота „велика перерва”?.. Перерва.

 

4. Самовиникаюче

…Юрій Коваль, насамперед, послуговується творчою
інтуїцією. А, радше, – невіддільний від неї. Він не горланить. Не закликає. Не
заклинає. Прислухається до себе справжнього; намагається людяно зарадити
вихолодженій природі всесвіту, спрагло припадає до першоджерел: віднайти саме
ту місцину, звідки й слід розігнатися, спробувати створити щось своє, таки
неповторне, в стані незмінного літературного драйву. І неодмінно
експериментуючи (книжка оповідань „Гармонія”)… Пошуковуючи творця. Творця.
Подеколи, майже навпомацки просуваючись до своїх золотих образів – олюднених
землі, неба, степу; зовсім не обов’язково припасовуючи їх до якихось конкретних
подій чи буденних оціночних суджень; зрештою, не конче приміряти їх і до себе,
з авторською кайфовою безпристрасністю: коли прагнеш домогтися більшого, ніж
інші. Таке, можливо, – деміургічне! Самовиникаюче. Спонтанне. Безконечне.
Візуалізувати. Озвучити. Виповнити змістом. Містом. І благодатною святою
українськістю. Збагнути, що воно сьогодні діється із Зеленою Україною, з
жовто-синьою, – аж до блакитного, до вишуканого, до шляхетного. Чи знову –
режимні чужинецькі обумовленості?.. І як з цим впоратися? Чи допоможуть тут
лише професійна заангажованість й еволюція пошуків форми? Допоможуть! Разом з
іншими суспільними чинниками.

І в цьому Ю. Коваль себеназдоганяючий. Колишній та
нинішній. Непогамовний. Жертовний.

 

5. Наслухбтись тиші

Отже, „цей лагідний, лагідний світ” Юрія Коваля –
насамперед простір його відкритої і лагідної душі, що самоорганізовується,  реагуючи на добро щодня, щогодини, щомиті…
І це настільки природно для автора, як дихати свіжим повітрям. Він творить свою
прозу, тримаючись ритму серця, не форсуючи голосу; не спинаючись навшпиньки,
аби здатися вищим;  не сіпаючись нервово
урізнобіч, не створюючи якихось герметичних семантичних самопасток. Його світ –
серед інших щедрих світів. І йому так добре! Як, втім, і героям його знакових
новел  „Гармонія”, „Ігор”, „Плитка
шоколаду”, „Мамо, налийте мені молока”, „Степко-розбишака”. Ніби звичайні
невибагливі люди, що впокорено несуть свій хрест, не нарікаючи і не шукаючи
легшого. Тільки – у своїх світах: і вирозумілий батько-щофер, і мати в сонячному
ореолі доброти, і простодушний задерикуватий Степко, і навіть Дмитро, який у
стані самогонного запоморочення „байдуже наслухав тишу, яка повзла до нього з
усіх кутків”. Ю. Коваль не відсторонено розповідає про них: він – з ними у
їхніх світах; він діалогізує, зазвичай, – не буквально, а на рівні душі. Йому
доводиться дбати про всіх них. І спроможний талановито з цим впоратись.
Впоратись.

Зумисне не цитую; знаю, що в такий спосіб утрати не
компенсувати навіть обсяжними наполегливими коментарями. Лише закликаю читати.
Читати.

…Зрештою, притягальність його прози саме в тому, аби
читачеві прийти до неї самостійно. Спробуйте. Притягальність.

 

6. „Як много важить слово…”

…Ще в ті, так звані радянські часи, коли мав опінію
явного молодого неспокійного „експериментатора-формаліс­та”, та ще й
згадуваного у „західних” літературно-публіцис­тичних виданнях, що, як мінімум,
не заохочувалось офіційними ідеологами від літератури, відчував майже
органічно, як слово набуває справжності в умовах тиску. Як много важить кожен
прорив до правдивості у власній образно-чуттєвій системі цінностей. Цінностей.
І вже далеко згодом, – як слово порожніє, як проникаюче поранення в нього
потрапляє легковажність – лжа себелюбові – і в ньому вигасає енергія сонця;
відбувається неконтрольований процес простого говоріння та наговорювання.
Здається мені, саме тоді, і саме тому, аби не впасти в сказ дурнописання, він
взявся за публіцистику й, мало не в кожному числі „Дзвона”, викладався на всі
сто у рубриці, що її разом з колегами започаткував, – „Пробоєм”, знаково; ці
тексти витворювали не лише атмосферу безкомпромісності та стильного карбованого
авторського письма, а й спонукали до творчої приязні й спільних духовних
пошукувань українства. Ніщо насправді значне не може визріти отак-от, саме в
собі, без спільного могутнього річища волі (огрому народної спільноти). Ставити
перед собою не одноденні цілі; не потурати стадності; піднестися над
тимчасовістю, собою… Це та інше було в його „текстах”. „Пробоєм”. І пробивав.
Така публіцистика нічого не спрощувала в сенсі Слова. (Без розважальщини і
розпринадних обгорток).

 

7. Дещо про Самість стилю

…Щодо письмацької майстерності Юрія Коваля, то це   визначати вивіреному окові та живому
неквапливому сприйняттю зацікавленого, уважного, сказати б кваліфікованого
читальника і, зрозуміло, фахівця від літератури, доскіпливого, як і
об’єктивного. І в першого, і в другого благодатно присутня жага художньої
досконалості. А її не влаштуєш ні захвацьким сюжетом, ні актуальною тематикою;
ані вміло замаскованою блудоманією, ані сивухою буцімто модних, медитативних
проникнень у позапростори…

…Письменник, самодостатньо налаштований лише на свої
творчі можливості та активні читацькі естетичні запити, майже завше, інтуїтивно
відчуває напрямки пошуків відповідного формозмісту. І, як наслідок, частує нас
не так коньячним марочним п’янким трунком, як вивіреною нашою традиційною
абсентною настоянкою та ще й з додатками лише йому відомих інгредієнтів
неповторності. Скажімо, так, як в „Одвічній клятві”. І не лише в „прозопоемі”
тут справа! А – в схильності до природного експериментаторства автора; від
витоків і до сьогодення. Це вже назавше, як ознака стилю. Як самість.

Гадається, на цей раз творча „пауза” таки вичерпалась?!.
Бо світ цей насправді може бути і „лагідним, лагідним”. Але не без нашого
втручання. Зокрема, не без творчої заангажованості Юрія Коваля.

 

8. Інше

Скажу й таке. Книга явно не виграє від дещо інфантильного
розділу „На творчих гонах”, що в ньому ретельно та послідовно приведено, з
найрізноманітніших видань та інших джерел, тексти-витяги стосовно Ю. Коваля,
його творчості, літературного процесу… Це зводить її до видання, у якійсь
мірі, альбомного типу та ще й додає, частково, нівелюючої родинно-побутової
злокалізованості змісту. Напевне, маючи напрацьоване літературне ім’я та,
врешті, вдавшись до такого обсяжного ваговитого видання, авторові слід було б
відмовитись від будь-яких чужорідних текстів. Навіть – передмови. У такий
спосіб ще більш виособлюючи твори, зібрані під добротною твердою палітуркою та
не розсіюючи цілющу енергетику власної творчості.

Втім, я можу й помилятися…

 

9. Насамкінець

…А ще в книжці Ю. Коваля, як мало в кого іншого, бачу
квінтесенцію концепту засад національного життя й творчості; точніше, її
художнє відображення. Тому сприймаю „Цей лагідний, лагідний світ” як справжній
дарунок для всіх тих, хто прагне бути в злагоді з власним сумлінням, хто
почувається  в повній відповідальності за
долю українства в нинішньому жорстокому світі, хто – в беззастережних пошуках
художньої неперервності національних традицій, що  – понад усім і понад усе. Понад усе.

Тож „лагідний” чи „жорстокий?.. Відповідь шукати усім нам
разом, бо це Наш Світ. Україна.

Читаючи. Думаючи. Відчуваючи. „Цей лагідний, лагідний
світ”.

м.Львів

 

Прокоментуєте?