Чи пісня завжди буде поміж нас?

285

Львівська обласна рада оголосила 2015-й роком двох видатних постатей, поміж якими майже півтораста весен. Михайло Вербицький – автор музики Державного гімну України. У березні видатному композиторові сповнилося 200! А в тому ж таки бруньковому місяці Ігореві Білозіру виповнилося 60!
Федір Стригун, Богдан Стельмах, Оксана Білозір, Мар’ян Шуневич, Ігор Богдан, Володимир Прасоленко, Володимир Питель, ВІА «ВАТРА» 80-х років, гурт «19-й клас»… Це далеко не всі, хто зібрався біля пісенної ватри у Львівській філармонії, щоби вітати з 60-річчям «пісенного львівського дуче»… Його чомусь не було на сцені… Та ні. Він був! Бо ж хто би інакше зібрав усіх у це неповторно-незбагненне «Пісенне перевесло»?
Як би не банально звучало, та такою була пам’ятна академія пошанівку видатного Українця, народного артиста України, до скону днів своїх вірного сина України…
Він так любив весну! А вона?.. За два місяці мине п’ятнадцята весна без нього. Банально-офіційно, народного артиста України Ігоря Білозіра. Композитора, керівника славного гурту «Ватра», в репертуарі котрого не було жодної (!) неукраїнської пісні. Його по-звірячому вбили у травні 2000-го. В самісінькому центрі галицької столиці. Під будівлею обласної прокуратури. Про це свідчить і табличка на місці трагедії, на котрій зазначено, що вбили видатного українського композитора «російські шовіністи». Три роки тому вони мали би вийти з в’язниці…
Серед споминів потрапив мені на очі й оцей, який писався наприкінці червня 2000-го. Гадаю, він має стати темою спільної нашої розмови щодо долі української культури в сучасних умовах. Зрештою, частково відповісти на запитання, винесене в заголовок. Бо п’ятнадцять літ тому, вірилося, що «Пісня завжди буде поміж нас»…
«6 липня о 18.00 на стадіоні «Україна» розпочнеться концерт пам’яті народного артиста України Ігоря Білозіра. Навмисне оминаю слово «реквієм», яке задеклароване в цьому проекті. Про таку поважну акцію Ігор мріяв. Даруйте, не про поминальну, а про масову зустріч поціновувачів української пісні. Ще минулоріч акурат у червні його «Ватрі» виповнилося двадцять літ. Був задум втішити шанувальників правдивої української музики ювілейними концертами. З тою ідеєю Маестро носився розмаїтими бізнесовими та владними кабінетами, приймальнями, офісами. Чогось забракло. Навіть він, за натурою глибокий лірик, але ж за характером непересічний лідер, не пробився крізь той мур чиновницько-захланних інтересів. Чи може то направду наше національне «обіцянка-цяцянка»?..
Зрештою, махнув на те все рукою. Подався зі своїми побратимами Славком Ковальчуком (теж уже народний артист України «відспівав» своє на цім світі. – Авт.) і Мар’яном Шуневичем за океан.
Перечекати? Перетерпіти? Радше зануритися в ностальгійні джерела співвітчизників. Ті бо наші родимці легко відсіюють зерно від полови. Але рвався до Львова. Поспішав. Не зміг довго блукати. Нехай благодатними, але манівцями-зарінками чужими. Квапився. Мусів бути тут. Шукати натхнення у вікопомних кам’яницях, «водити козу» історичними бруківками. То було його життя. А найбільше з’їдала гризота від чужинського засилля низькопробної попси.
А як то було важно після всіляких мордувань завершити вечір у «Корові» на Коперніка. Славний наш товариш кельнер пан Юрко, як ніхто, відчував настрій Маестро. Лишень переступали поріг каварні, як звідтам лунало безсмертне (!!!) «Нам не зашкодить чарочка вина…».
Такою була позиція Ігоря й стосовно інших закладів. Де крутили чужу музику, нога його не ступала…
Пригадалася прес-конференція напередодні концертів Ігоря Богдана (у пошуках кращої долі заслужений артист України подався згодом до Канади – Авт.) в театрі імені Марії Заньковецької. Це було 5 травня. Напередодні трагедії.
Серед інших до заслуженого артиста Ігоря Богдана, котрого саме Білозір вивів у люди, прозвучало й запитання стосовно інтервенції чужої музики.
Співак відповів запитанням на запитання: «А журналісти як порадять з цим боротися?».
Я натякнув, що, можливо, варто за прикладом Ігоря Білозіра носити з собою власну касету, і доки не поставлять її прослуховувати, не пригублювати навіть кавусі…
Того трагічного дня мене не було поруч. Не знаю, чи мав він ту касету з власними піснями. Та переконаний, що пісня жила в ньому. Він був справжнім у всьому. Найбільше ненавидів фальш. Навіть закликаючи любити й любити, радив, «якщо сваритися, то з повагою…». Майстер світового рівня тому й бідкався, що засмічується голова прийдешнього покоління порожніми одноденками-метеликами. І мовою Шевченка сплюндрованою також…
…Це буде сороковий день по тім, як обірвалася пісня Ігоря. Ба ні! Життя триває, «куртка на ваті». Твоя пісня завжди буде поміж нас!..»
P.S. Увечері після пам’ятної урочистої академії в філармонії спробував, даруйте, «помоніторити» телеканали. Ану ж, котрийсь подасть цікаву інформацію про поважну подію. Телеканал «Інтер» демонструє стрічку «Орлова і Александров»… Ще не встиг уникнути в суть сюжету, як повністю протверезив наступний телесеріал. «Син батька народів». Там ідеться про долю сина Сталіна – Василя… Не второпав, як мовив би Ігорко, це до чого? Вони нас убивають, а ми маємо перейматися їхніми проблемами? Це не просто зухвалість! Це знущання над Україною!
Нам знову це болить. Про нинішній стан української культури поговоримо окремо. Нині не аналізуватиму, що змінилося за п’ятнадцять літ у культурній сфері. Лише зацитую кілька заголовків із матеріалів, які стосувалися трагедії Ігоря Білозіра. «За наше жито нас ще й бито», «Вбивають за нашу пісню», «Кава для «п’ятої» колони», «Студенти Львова оголосили акцію «Молодь проти москалізації», «Убили пісню», «Народе, стань з колін!», «Годі спати…»
Цим гаслам, нагадаю, вже п’ятнадцять років!..

  1. P. S. Пригадалось. Кілька років тому в Ірпінському Будинку творчості зустрівся з одним відомим письменником. У тамтешньому кафе святкували весілля. Подивувало, як акапельно звідти полилася знайома мені до болю мелодія «Весільного маршу». Її Білозір написав на слова побратима Богдана Стельмаха. На оті слова «Нам не зашкодить чарочка вина, будьмо здорові, пиймо до дна…» підступилися ми з паном Михайлом до гостей, які затягнули пісню. На запитання, чи знають вони, хто автор, ті лише плечами зітнули: «Так це ж народна пісня, навєрно…».

Ми прошкували алейкою мовчки й задоволено. Уночі пройшов рясний дощ. Обабіч алеї повиповзали слимаки, що грілися на сонці. А над нами сосни колисали вічність…
 
 Червень 2000-го – березень 2015-го
 
На світлині Володимира Дубаса: травень 1986-го (уродини автора цих рядків святкують Ігор Білозір, тридцятилітній соленізант, майбутні декан факультету журналістики Михайло Присяжний і викладач журфаку Максим Міщенко, світлої пам’яті професор медінституту Ярослав Базилевич).

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!