Цим віршем закінчується «Кобзар», сучасний «Кобзар», бо вперше він був опублікований у журналі «Основа» (1861. – №5 – С. 3– 5), згодом поданий у виданні Володимира Доманицького (СПб., 1910), а у «Кобзарі», що вийшов коштом Д. Е. Кожанчикова, надрукований з певними пропусками. Останній поетичний твір привернув увагу багатьох дослідників, починаючи з Ф. Колесси, потім до нього зверталися Л. Білецький, С. Ненадкевич, Ю. Івакін, Ю Барабаш, інтерпретуючи його в різних контекстах, у зв`язку з темами і мотивами інших поезій. Нарешті, підсумкова стаття (автор Ніна Чамата) у новому виданні Шевченківської енциклопедії подає всі відомі дані і версії, щодо її змісту, місця і часу створення.
Надія Наумова
Скажи мені, Господи, про кінець мій та про число днів
моїх, яке воно, нехай знаю, коли я помру.
Відміряв ти мої дні Твоєю рукою,
і моє життя перед тобою. ( Пс. 38, ст .5)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Можна собі уявити цей похмурий день 14 лютого 1861 року, жити залишилось зовсім мало (всього 10 днів). Нікому, як сказано у Псалтирі, не дано знати часу свого кінця, але є певні винятки, коли людина відчуває, що земний шлях завершується. І ось на звороті аркуша з надрукованим на ньому автопортретом у кожусі і шапці (офорт) Тарас почав викладати те, що мав у душі: це, у якійсь мірі, розмова і з самим собою і своєрідна сповідь. «Чи не покинуть нам, небого…», – так звертається Шевченко до Музи (хоча були й інші версії, про які ми скажемо), закінчує запис словами: «Благослови мене, друже, славою святою». Наступного дня Шевченко дописав кінець уже на лицьовому боці, трохи змінивши тон з надією «одурити Харона і Парку пряху». Він вдається до хрестоматійної грецької міфології, що трактує перехід-перевіз на той світ, з тонким делікатним гумором. Деякі дослідники ділили вірш на два, аргументуючи це двома датами: 14 і 15 лютого. Але це не так. Наступного дня уранці поет відчув себе, мабуть, трохи краще. А може, і справді, приходив лікар і подав якусь надію? А втім, чи скаже тобі і лікар всю правду: тобі залишилось десять днів… Отож «До Ескулапа на ралець». Але в Ескулапа поет не дуже-то вірить, бо продовжує «Ходімо лучче до Харона – // Через лету бездонную // та каламутную // Перепливем, перенесем// і славу святую».
Нам нині відомо шість відбитків даного офорта з автопортретом; у кожного своє побутування, свій шлях. Естамп з автографом рукопису залишився у майстерні художника в Академії мистецтв і був придбаний з аукціону Михайлом Лазаревським 14 травня 1861 року, потім перейшов до спадкоємців Лазаревських, від них до інших людей, сліди його на деякий час згубились, і лише в 1947 році був виявлений уже в дуже пошкодженому стані і переданий до Літературно-меморіального Будиночку-музею Тараса Шевченка у Києві.
Чи пробували ви коли-небудь читати Шевченка з рукопису? Його щоденник, листи? Це щось зовсім інше, ніж читати його в надрукованому виданні. Хоча саме цей автограф уже ледь прочитується, але в рукопису завжди можна відчути характер, певні порухи настрою, емоційний стан автора тоді, 155 років тому, коли він записував рядки, що складалися ним як своєрідний підсумок пройденого шляху.
Прочитаємо його ще раз… Поезія Тараса часто починається з запитання, запитання звернене до самого себе і не потребує відповіді. Про те, хто ж адресат послання, були різні думки: одна з них, нещодавно, в ювілейному році опублікована в одному з періодичних видань, могла б стати сенсацією ще й завдяки заголовку. Автор статті «Анна з Луги – таємна і остання наречена Тараса Шевченка, або як поет був заручений за десять днів до своєї смерті» оповіла гіпотетичну історію заручин Тараса Шевченка. Сама ця історія потребує перевірки, якогось серйозного дослідження, бо ж не маємо жодних підтверджень, хоча їх можна притягнути, додумати. Але, коли поет звертається до «сусідоньки убогої» як реальної нареченої, то чи ж хоче він забрати її з собою «на той світ, друже мій, до Бога…»? Більшість трактовок тексту поезії, коментар до нього у Академічному виданні і енциклопедична стаття говорять про образ Музи, і цілком логічно вказують на тематичну і емоційну близькість останньої поезії до вірша «Муза», записаного 9 лютого 1857 року до щоденника, який, до речі, теж написаний майже напередодні дня народження (часто людина саме тоді думає про своє життя). Обидві поезії поєднані елегійною, щемкою тональністю, з якою поет звертається до тієї порадниці-супутниці, що завжди учила «неложними устами казати правду». І ось тепер знову прийшов час підвести підсумки: «Втомилися і підтоптались, // і розуму таки набрались, // то й буде з нас!». У цій поезії поет промовляє у першій особі множини: «ми», а до музи звертається на «ти». Уже ж не Анну Шарікову поет назвав «О, мій супутниче святий!». Це ніяк не може бути конкретна особа. У тих жінках, яких він зустрічав в житті, Тарас хотів бачити її, музу, ідеальну супутницю життя митця, Але якось не вийшло…
У поезії «Чи не покинуть нам, небого …» Юрій Барабаш виділив три моменти: віра, муза, безсмертя.
Так, тим, хто кричав про те, що поет був невіруючим, не сповідався перед смертю, можна відповісти: оце і був його щирий, спонтанний рух до сповіді перед самим собою і перед Богом: «Та нескверними устами помолимось Богу, та й рушимо тихесенько в далеку дорогу – Над Летою бездонною та каламутною, благослови мене, друже, славою святою!». Ця Лета повторюється у останньому вірші два рази, і у поета не чутно пригніченого настрою, не видно марнославства, жодних нарікань на долю, лиш дрібка гіркоти звучить у словах, перейнятих легкою самоіронією. Це, взагалі, був властивий поетові спосіб говорити про себе, поєднуючи гумор, інтелект, емоційний стан. Він любить цей земний світ, але розуміє, що, врешті, надходить час його покидати, швидше відчуває серцем, що місія в житті скінчена. А що там, за межею? Не лише Тарас Шевченко думав про це. Він же цитує на засланні у щоденнику суголосний вірш свого улюбленого поета Михайла Лєрмонтова «Выхожу один я на дорогу…», рядки якого, як записано у щоденнику, він прочитав декілька разів як найкращу молитву, і врешті подякував всемогутньому Творцеві, що дав йому сили пройти нелегкий тернистий шлях, не принизивши своєї людської гідності. Тут хочеться згадати поезію ще одного великого російського автора, що жив уже пізніше, після Шевченка, і дуже шанував і любив українського поета і його творчість, Івана Буніна:
И цветы, и шмели, и трава, и колосья,
И лазурь, и полуденный зной…
День придет, Бог-отец сына блудного спросит:
Был ли счастлив ты в жизни земной?
И забуду я все, вспомню только вот эти
Полевые пути меж колосьев и трав…
Що людина забере з собою з того, що придбала тут, на землі? Цей поетичний сплеск, без страху смерті, говорить про готовність людини ввійти у вічність, бо вона прожила життя чесно. Заповіт, сповідь, останній вірш закінчується словами про Україну, роздумом про те, що буде там. Кожна нормальна, мисляча людина думає про ці трансцедентні речі. Можна сказати, що кожен свій вірш Шевченко писав, як «Заповіт», ніби востаннє. Залишитись людиною, зберегти віру у те, що все мудро влаштовано у світі, що вічність існує…
Туди, у життя будучого віку, не візьмеш з собою статків, грошей, земель і будинків, позірного благополуччя. Для Шевченка те, що він хотів би взяти з собою – це той «садок вишневий коло хати» на рідній Україні, все що любив, що було в душі за життя. Це буде з ним і там
…над Сткісом , у раю,
Неначе над Дніпром широким,
В гаю, предвічному гаю,
Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатина насаджу,
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю посаджу.
Дніпро, Україну згадаєм,
Веселі селища в гаях,
Могили-гори на степах
І веселенько заспіваєм…
Один з відтисків цього офорта зберігається в нашому, тобто Київському музеї Т.Шевченка. Колись, до Дм. Стуса, він висів у експозиції. На його звороті написаний Шевченковою рукою отой самий вірш «Чи не покинуть нам, небого…»