Нещодавно в Києві вийшла друком книга
Володимира Мельниченка «Тарас Шевченко в Москві». Автор висвітлює
малодосліджену сторінку Шевченкової біографії – поетове перебування в Москві у
1844, 1845, 1858 і 1859 роках. В.Мельниченко розповідає про вплив української
культури на Москву, змальовує життя міста в середині Х1Х століття, подає
портрети «освічених москвичів» –
знайомих Шевченка та життєписи його друзів Осипа Бодянського й Михайла Щепкіна.
Видання
щедро ілюстроване Шевченковими графічними і живописними творами, архівними
світлинами, багато з яких публікуються вперше.
Володимир
Мельниченко робить висновок: «Шевченко став уособленням українського духу,
цілої України саме тому, що він не влився, як Гоголь, у стихію російської
літератури, не став опрацьовувати в Росії, як Бодянський і Максимович, українську історію, міфи,
перекази, казки, легенди, таким чином пробуджуючи інтерес до України, Шевченко
не прийняв світоглядного «дуалізму», не допустив роздвоєння на «імперську» і «малоросійську» форми творчого
самовираження. Він не сумнівався, подібно до Гоголя, яка в нього душа –
хохлацька чи російська. Шевченко став невмирущим прикладом протистояння
національному знеособленню, до якого штовхала імперська мовно-культурна
атмосфера. Поет не сумнівався щодо того, якою мовою і для якого народу він має
творити».
Дослідник
стверджує: «В атмосфері бундючного першопрестольного міста поет особливо гостро
відчув, що саме Москва (в тандемі з Варшавою) є провинницею бездержавності
України, насаджування в українцях історичного безпам’ятства, яке паралізує
волю до боротьби за незалежність».
Володимир
Мельниченко звертає увагу, що в сучасному москвознавстві Тарас Шевченко майже
цілком відсутній. Всі московські путівники мовчать навіть про те, що в церкві
святого Тихона на Старому Арбаті в квітні 1861 року відбулася панахида над
поетовим прахом. Москвознавець Володимир Безсонов у книзі «Московские задворки»
повчально зауважує, що називати слід усіх цікавих людей, причетних до Москви,
бо з пісні, мовляв, слова не викинеш, і справді він наводить десятки відомих і
маловідомих прізвищ. Проте – жодного слова про Тараса Шевченка.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
В.Мельниченко
пише: «В процесі написання цієї книги та багаторічної духовної роботи в столиці
Росії на чолі Культурного центру України в Москві виникли ідеї та пропозиції
щодо відзначення в російській столиці 200-річного Шевченкового ювілею.
Передусім
такі, які можна втілити лише на міждержавному рівні.
По-перше,
прийшов час встановити в Москві пам’ятник Тарасу Шевченку й Михайлу Щепкіну. Де
саме? На розі Воротниківського й Старопименівського провулків біля сучасного
будинку № 12/6, який стоїть на місці колишнього володіння Щепотьєвої. Здається,
сам Господь залишив перед цим будинком затишний зелений шматочок землі, що не
виходить за червону лінію провулків. Якщо не тут, то у дворі за будинком місця
для пам’ятника більше ніж достатньо…
Насамперед
доцільно провести відповідний конкурс між українськими і російськими митцями на
проект пам’ятника…
По-друге,
необхідно довести до кінця роботу зі встановлення першої в російській столиці
меморіальної дошки, присвяченої Тарасу Шевченку, на будинку Російської академії
малярства, скульптури і архітектури на вулиці М’ясницькій,21, в якому поет двічі
бував у березні 1858 року у свого знайомого Аполлона Мокрицького. Тим паче, що
Шевченко був академіком Петербурзької академії мистецтв. Все необхідне
забезпечення цієї роботи містить дана книга.
По-третє,
Україна могла б порушити питання про встановлення в Москві пам’ятного знаку на
честь знесеного храму Святого Тихона Амафунтського на Арбатській площі, котрий
у квітні 1861 року дав останнє пристановище праху великого українця, за умови,
що на знакові буде розміщена інформація про Тараса Шевченка.
Ще
одне. Висвітлення в цій книзі всіх московських маршрутів Шевченка і створення
карти його перебування в місті сформували передумови для організації постійних
пішохідних і автобусних екскурсій по Шевченківських місцях Москви. Цю роботу
бере на себе Культурний центр України в
Москві.
Нарешті
вже тепер варто подумати про те, щоб до концепції відзначення 200-річчя з дня
народження Тараса Шевченка долучити всенародний похід останнім шляхом Кобзаря з
Петербурга в Україну, яким пройшла домовина з прахом Шевченка навесні 1861
року. Мабуть, найкраще це було б зробити у 2011 році, до 150-річчя
перепоховання Тараса Шевченка. В цьому контексті Москва має посісти ключове
місце на російському відрізкові походу, а в ній головні події мають відбутися в
культурному центрі України в Москві та недалеко від нього – на тому місці, де
стояла церква Тихона Амафунтського.
Тепер
– пропозиції, що не потребують значної державної підтримки й опіки.
Не
зволікаючи, слід визначитися, хто з українських шевченкознавців, які володіють
письменницьким даром, міг би підготувати книгу «Шевченко» в
серії «Жизнь замечательних людей» для московського видавництва «Молодая
гвардия». Це дасть можливість розповісти багатьом новим читачам у Росії та за
її межами про життя і творчість Великого Кобзаря. Доцільно видати в Україні
окремі книги про дружбу поета з Михайлом Максимовичем, Варварою Рєпніною. Добре
було б також зняти документальний фільм «Шевченко в Москві», який допоможе
багатьом уявити поета в місті 40-50-х років Х1Х століття та побачити сучасний
вигляд будинків і вулиць, де він побував.
Усю
цю важливу й благородну роботу слід завершити дор 200-річчя з дня народження
Тараса Шевченка (2014)».
Слід
мати на увазі, що в Росії проживає багато українців. Всі вищеперераховані заходи сприятимуть пробудженню їхньої
національної свідомості.
Книга
Володимира Мельниченка «Тарас Шевченко в Москві» адресована широкому читацькому
загалові.