Чумацький шлях Тараса

542

У повісті  “Наймичка”
Шевченко згадує, як у роки своєї юності чумакував з батьком: «Виїзжали ми із
Гуляйполя, я сидів на возі і дивився не на Новомиргород, що лежав у  долині 
над Тікичем, а на степ, лежавший за Тікичем… От ми взяли собі,
перейшли  вбрід Тікич, піднялися на
гору…»

 Століттю
з дня народження і світлій пам’яті матері
                                                                                                         ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

ЮНИЙ ТАРАС їхав протореним селянами Звенигородщини ще років
зі сто назад, а можливо,  і  більше, 
чумацьким  шляхом.  1759 р. 
сіль з  Криму і соляних озер
Кінбурнської коси везли  повз  фортецю Святої Єлисавети на Новомиргородський
шанець і потім через річку Вись в польську Україну, тобто в Звенигородку,
Смілу, Черкаси та інші міста. А це означає, шо 1752 року Новомиргородський
шанець, а 1754 року фортеця Святої Єлисавети були збудовані біля торгових
шляхiв, хоч цей фактор і був другорядним.        

Важливим у військовому відношенні було будівництво Новомиргородської
фортеці між розгалуженням Чорного шляху, яким татари від Чорного лісу приходили
на Україну. В даному разі слово «чорний» – синонім поганого і жахливого, як і
Чорне море, яке на картах XVI-XVII ст. називалось Морем Сліз, що їх проливали
бідні невільники, яких везли в рабство в чужі краї.

 Одна сакма шляху,
тобто його розгалуження, йшла на Торовицю, Умань і далі на Брацлавщину, а друга
сакма через Шполу і місця, де пізніше виникли села Моринці, Кирилівка та інші,
на Звенигородку, Буки, а потім на Поділля. Гіркі сльози, пролиті сотнями тисяч
невільників, прогнаних цим  шляхом у  рабство, через століття проявились у думах,
віршах і піснях геніального поета.

Побудова фортець між розгалуженням Чорного шляху і в його
тилу дала свої наслідки. В січні 1769 року (за старим стилем, у грудні 1768 р.,
на Різдво) татари вдерлись в заселені місця України вже з заходу. В районі
фортеці Орлик (м.Первомайськ) вони перейшли річку Буг, в зв’язку з чим командир
корпусу генерал-майор Ісаков повідомляв: “…неприятель при Орле впал в наши
границы. Предпринимаю уже военные действия, для того велел корпусу в Грузскую
собираться…“

З часу подорожі Тараса пройшло багато десятиліть, і декілька
разів змінилась не тільки   місцевість, а
й економічний уклад життя. Частина  території
від р.Висі аж до Чорного                                 моря в
20–х  роках XIX ст. була  відведена для 
воєнних поселень і розбита на військові округи, в яких перебували
поселенські ескадрони, кінні полки, дивізії і навіть корпуси. В економічному
плані це були “військові колгоспи”,  коли
“борони їхали на поле строєм”. У поселян були громадські поля, токи,
зерносховища. Хоч держава і не відбирала в них зерно, зате змушувала  їх “марширувати” і  працювати на будівництві різних споруд майже
безплатно, в тому числі і на своїх батьків-командирів, які також були
поміщиками і недалеко від поселень мали свої села з кріпаками. В селі
Петроострові військове начальство вкрало гроші, відпущені на будівництво нової
дерев’яної церкви замість старої, спорудженої ще 1775 року. Але ж церкву
потрібно було побудувати. Тоді жителів села змусили безплатно возити ліс, бити
вапняк у каменоломнях і випалювати вапно та цеглу. Це свавілля продовжувалось
майже 100 років, і нарешті 1859 р. будівництво камінної церкви, такої ж, як і в
селі Рівному, тільки без дзвіниці, було закінчено, а 1987 р. нащадки поселенців
успішно розбили її стіни.   

Але ж яке відношення мали військові поселення до чумаків?
Пряме. На всіх  в’їздах-виїздах  з поселень стояли шлагбауми. Досі місце, де
стояв шлагбаум, у Петроострові називається Брямою (Брамою), оскільки селяни не
могли запам’ятати і вимовляти чужоземні німецькі слова. А їх було немало. Склад
зброї і амуніції звався цейхгаузом, а 
дім для  військових вправ у
непогоду – екзерціцгаузом, головна варта – гауптвахта і т.п. Так що солдат,
який стояв на посту біля шлагбаума, валку чумаків без дозволу пропустити не
міг. У Новомиргороді шлагбаум з двома караульними стояв перед мостом, як їхати
на Златопіль.Тут же, неподалік, територія нинішньої школи була зайнята сквером,
а між ним і сучасною вул. Маяковского знаходився  штаб 2-ї уланської дивізії. Другий шлагбаум
стояв по дорозі на Єлисаветград за садом (в запущеному виді є і зараз).  Тому Тарас і 
не  дивився  на 
Новомиргород, а чумаки, мабуть, здорово лаялись, адже  раніше проїзд був вільний, і по  виїзді 
із Гуляйполя (Златополя)  зразу ж
брали на “соб”, тобто наліво. Поворот їхнього шляху добре видно на карті.

Чумацький шлях Тараса ми маємо змогу простежити на основі
воєнно-топографічних карт Росії середини і другої половини ХІХ ст. Фрагменти
карт приведені на малюнках. 
Воєнно-топографічні карти європейської частини Росії були складені і
надруковані через 20-25 років після подорожі Тараса, і пізніше стан місцевостей,
зображених на картах, практично не змінювався (насправді зміни були, але
постійні рекогносцировки і топографічні зйомки не встигали робити, а можливо,
пани-офіцери ще й лінувались їх проводити, і тільки з матеріалів
проектно-пошукових робіт на карти були нанесені залізниці). На межевих картах
30-х років дорога на брід відсутня. Тому валка чумаків у цьому місці їхала,
мабуть, по цілині.

НАЗВА МІСТЕЧКА ЗЛАТОПІЛЬ, що належало князю Потьомкіну,
зустрічається уже 1789 року, в  зв’язку з
втечею російських солдатів з Новомиргорода. Дезертирів хотіли забрати силою,
але поляки їх не віддали. Відбулася сутичка, і з російського боку капітан і
кілька солдатів були поранені. Кутузов, що тоді перебував у Єлисаветграді,
виправдовувався,  що військова частина,
яка взяла участь у сутичці, не була йому підпорядкована. З того часу пройшло
багато років, але селяни все одно називали містечко Гуляйполем. Потьомкінську
назву міста вони не прийняли, натомість зберегли свою. 1795 року частина
козаків із Гуляйполя златопільського переселились у запорізькі землі, де і
заснували однойменне місто –  Гуляйполе.
Польща 1793 р. як держава перестала існувати, і Златопіль відійшов до Росії.
Через століття козацькі гени переселенців проявились у Нестора Махна.

 Річка Вись за
літописними  джерелами відома ще з 1190
р., але Шевченко тричі назвав її Тікичем. І це не випадково. Помилки тут немає.
Звенигородщина, звідкіля родом Шевченко, заселялась ще з ХVI ст., а селяни
літописів не читали.  На відстані 10-15
км  вiд Кирилiвки протікає  р. Гнилий Тікич, яка впадає в Гірський Тікич,
а той в свою чергу, в річку Тікич, тобто в літописну Вись. Населення сіл
Скалевого і Кальниболота на початку ХІХ ст. річку  Вись, на відстані 10-15 км від гирла, де вона
впадає в Синюху, називали Кіпень. Вода, падаючи з висоти, а також на похилих
ділянках дна шуміла, бурлила і неначе кипіла, тому річка при гирлі й одержала
таку назву. Звідси стає зрозумілою і сама назва Висі. Слов’яни, що плавали в
ІХ-ХІІ ст. по р.Синюсі, її східну притоку, вода якої падала з висоти, прозвали
Висью. Таким чином, завдяки спогадам Тараса Шевченка, річка Вись, яка мала
гідронімічний синонім Кіпень, одержала ще й третій синонім  Тікич (слово в перекладі з грецького означає
«однойменний»).

 Можливо, читач знає й
інші народні назви річки Висі?

Половці, здійснюючи набіги на давньоруські міста  і землі по річці Рось, повертаючись у степ,
через два кінних переходи на річці Висі, давали коням перепочити. В літописі
написано «…ту перепочивше конем своим…», i цi слова навіть не потрібно перекладати
на українську мову. Тобто в XII ст. річка Вись була ближнім тилом у половців
при нападах на землі Київської Русі.

 

ПІСЛЯ ТОГО, як чумаки перебрели р.Вись і піднялись на гору,
Шевченко пише:

“Дивлюсь, знову степ, степ широкий, безкрайній, тільки чуть
мріє вліво що-то похоже на лісок.  Я
питаю у батька, що це видно?  –  «Дев’ята рота», – відповідає він мені. Але
для мене це не достатьньо.  Я думаю: “Що
це – дев’ята рота?”

Степ і все степ.

Нарешті ми зупиняємось ночувати в Дідовій балці. На другий
день той же степ і ті ж дитячі думи.

 –  А 
от  і  Єлисавет! – сказав батько.

 – Де ? –  спитав я.

 – Он на горі
циганські намети біліють. До половини дня ми приїхали в Грузовку, а на другий
день зранку в самий Єлисавет”.

 З яким же захопленням
юний Тарас говорить про новомиргородський степ. Адже, вирісши в лісостепу  Звенигородщини,  Тарас вперше в житті побачив безмежний степ.
Не знав він тоді, що примхлива доля розпорядиться так, що згодом він потрапить
у степи Оренбурга, а потім довгих 10 років буде тягнути солдатську лямку  в казахських, аральських, каспійських степах
і пустелях.                      

На Київщині можливі три варіанти шляху чумаків до Гуляйполя.
Основний шлях – з Кирилівки на Вільшану, Товсту, Топильну, Шполу, Кримки,
Межигірку, Листопадове. Другий – з Кирилівки на хутір в дубняку, що вже був
1825 року  (зараз с.Боровиково), на
Зелену  Діброву і на  Топильну, а далі маршрут по основному шляху.
Третій – проходив із  Моринців до
західної окраїни Кирилівки, потім на Козацьке і 
Топильну, а далі їхній маршрут йшов як і в основному варіанті.

Переїхавши в Листопадово греблю, валка піднялася на гору,
проїхала повз церкву, можливо, пiвнiчною стороною площi, i тодi Тарас проїхав у
кiлькох метрах вiд того мiсця, де вдячнi 
новомиргородцi 2010 р. поставили йому пам’ятник. Потiм повернула на шлях
із Турії в Новомиргород, а виїхавши за Гуляйполе (Златопіль), повернула ліворуч
на маргаричевський брід нижче Костянтинівки. Переправившись через Вись,
піднялася на гору і, повернувши праворуч уздовж Висі, з’їхала з гори на дорогу,
що колись йшла з Новомиргорода на форпости. Отут на горі Шевченко і побачив
смугу, що виднілась ліворуч вдалині. Потрібно відзначити зіркі очі Тараса,  який з маргаричевої гори, на віддалі майже 14
км, у районі  колишньої церкви села
Панчево, побачив смугу із хатків і садків Дев’ятої роти.

 Дорога на форпости в
с. Панчево переходила на правий берег р. Висі. На воєнно-топографічній
карті-трьохверстці село названо Панчев, а в дужках  стара назва – 9 рота. Потрібно відзначити, що
в козацькі часи це було не одне і те ж, оскільки до укріплення  і населеного пункту пред’являються прямо
протилежні вимоги. Укріплення повинно було будуватись у місцях важкодоступних,
з крутими природніми схилами, або біля водних перешкод, а для поселення навпаки
вибирались пологі схили, особливо біля водотоків, для водопою коней і худоби, а
також  зручні  подвір’я і т.ін. Тому укріплення, в якому
знаходилась рота, могло бути від села на відстані версти і більше. В
Петро-острові і зараз є топоніми: Село, Крепость, Рота.  Петроострівський шанець споруджено 1753 року,
і село спочатку було на половину версти від щанця, один з бастіонів якого
дійшов до нашого часу. (Шанець – це земляне фортифікаційне укріплення). Якщо
шанець мав артилерію, то він переходив у розряд фортець (“крепостей”).
Фортецями були тільки Петроострівський і Новомиргородский шанці.

1745 року, на захід від Цибулева до  р. Синюхи, було всього 3 населених пункти:
Архангельськ, Петровський острів, хутір Гонтарева (у перших двох, крім селян,
перебували ще й миргородські і смілянські козаки-втікачі та солдати; крім того,
сюди навідувались і запорожці) і 3 караули (вiйськовi застави): Вись, Болтишка
i Плоский; останнi два були розташованi бiля однойменних лiсiв. Більше населених
пунктів у цій місцевості не було. Хутір Гонтарева знаходився на лівому березі
Висі в районі Панчева, а караул Вись – на правому березі, між нинішніми селами
Панчево і Каніж. Через кiлька рокiв вiн був перетворений на форпост Вись i
перенесений у район нинішньої Великої Виски. Можливо, і зараз над Висью
височіють вали і насипи, на яких стояли дозорнi вишки і вишки із смолою. В
Петроострові, в північній частині Роти, такі насипи збереглись до нашого часу.
В ті часи на лівобережній від Дніпра території Полтавського полку, серед
населених пунктів, існувало і поселення Гонтарева. Можливо, хутір Гонтарева на
Правобережжі започаткували вихідці із Полтавщини? Потім, через кілька років,
прийшли миргородські козаки і заснували село під назвою Вільховатка, а серби
після 1753 року перейменували його в Панчево, взявши назву із свого краю. В
Сербії і понині існує місто Панчево. Через короткий час існування  назва Вільховатка забулась, а назва Панчево і
через 70 років після перейменування мало 
вживалась.

Після Маргаричева чумаки проїхали повз військові поселення
не заїжджаючи в них, оскільки без дозволу військового начальства їх туди не
могли допустити.

 Тому валка чумаків
їхала як польовими дорогами, так і нерозораним степом – цілиною.

 Переїхавши верхів’я
Висі, чумаки заночували в Дідовій балці. Як топонім Дідова балка відома з 1745
року, але на правобережжі р.Висі. Враховуючи, що заселення цієї місцевості
переважно йшло як зі сходу, від Дніпра, а так із півночі, з польської України,
то переселенці, переходячи жити на лівий берег р.Висі, перенесли туди ж і назву
балки.

На військово-топографічній карті значок у кільцях кружка з
нахиленим прапорцем позначав шинок з його назвою або прізвищем власника. Під
час подорожі Тараса в Дідовій балці шинку не було, але через кілька десятиліть
він з’явився. Його поставив якийсь Забара, а недалеко від  з`їзду з гори у Маргаричев появився шинок
Васильєвка.

Виїхавши на другий день з Дідової балки, батько показав
Тарасові Єлисаветград. Якщо це було біля могили з позначкою висоти в 219 м над
рівнем моря (на сучасних картах), між селами Олександрівка і Олексіївка, то до
Єлисаветграда було більше 20 км, навіть якщо циганські намети були розміщені на
пагорбах недалеко від міста. Відстань в 10-12 км до Грузького чумаки проїхали
за півдня і заночували недалеко від Єлисаветграда.

 В ті часи на
Правобережну Україну, Молдавію і Польщу сіль везли не тільки із Криму, а й з
прогнойних озер Кінбурнської коси, звідкіля вона доставлялась через
Дніпровський лиман на його побережжя, що було набагато ближче. Одне із значень
слова прогной, за словником Бориса Грінченка, – низьке місце, тривалий час
залите водою. Можливо, що подальший їхній шлях до Дніпровського лиману проходив
уздовж  правого берега річки Інгул, де херсонські
степи мали одноманітний і сумовитий вигляд, і Тарасові на цій ділянці шляху
нічого не запам’яталось? Тому валка чумаків проїхала міст через річку Інгул, що
знаходився навпроти фортеці Святої Єлисавети, повернула праворуч і виїхала в
степ, де могла затриматись для випасу волів і відвідування міста.

Зараз на Кінбурнській косі знаходиться Чорноморський
державний  заповідник.

Білоруський письменник Василь Биков у романі “Мертвим не
болить” описав жорстокі бої в районі Олексіївка – Грузьке і шлях групи бійців,
що пробивались до своїх у січні 1944 року тим же шляхом  із Грузького, яким  їхали більше як сто років перед тим чумаки і
де збирався корпус Ісакова для погоні за татарами. Із Грузького корпус
перемістився в фортецю Новомиргород, потім уздовж р.Вись в шанець Кільтень
(зараз с.Надлак) і  фортецю Архангельськ
(на Синюсі), але татар він не наздогнав.

 І зараз, їдучи в
Єлисаветград, ми  зустрічаємо  чудові 
ліси  і лісосмуги, яких не було ще
60 років тому. Історія цього краю, який для українців був Гуляй Полем, а для
чужинців Диким Полем, продовжується.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!