Чудасієва воля

157

Галерник і наглядач
однаково

прикуті до галери.

                   В’ячеслав
Медвідь

 

Неможливо змовчати про книжку, яка потрапила мені до рук
випадково і яку – незважаючи на двісті сторінок тексту – проковтнув за один
день! Книжку, яка збудила найкращі патріотичні почуття і викликала щирий захват
тим, як сміливо й сучасно могли писати люди у розпал сталінізму, коли весь
світ, оговтуючись від расистської недуги, славив її переможника – Радянський
Союз. Писати всупереч, писати навпаки, писати зухвало. Ідеться про повість
Ольги Мак «Чудасій», яка ніколи не видавалася в Україні (хіба не диво, хіба не
біда?!) і до мене потрапила у виданні 1956 року видавництва «Гомін України»
(Торонто, Канада). З ґрунтовною передмовою видатного журналіста, голови НТШ у
Канаді у 1973-1994 рр. Богдана Стебельського (1911-1994). А оскільки
Стебельський був і графіком, то й з обкладинкою його роботи. На обкладинці –
вухастий чоловік за лабораторним столом; в одній руці він тримає троянду, в
другій – револьвер. Тло – війна (танки, літаки, вибухи) і Голодомор. Чоловік
цей – головний герой повісті Олекса Вухо, чудасій.

«Її мораль, – писав про Ольгу Мак автор передмови, – диктує
активну поставу до всіх проявів життя і навіть читачеві не дозволяє бути
невтральним. Читач мусить заявитись за героями добра або зла, правди або
неправди, морального або аморального, Божого або диявольського, українського
або всього, що Україні вороже. Для цих протиставлень в неї немає компромісів, і
її герої несуть всю відповідальність її світоглядових принципів» (тут і далі
подаю за стилем оригіналу – Авт.). Сама письменниця (1913-1998) була людиною
твердих поглядів і непохитної волі. За освітою мовознавець і педагог,
учителювала в селі Цибулівка поблизу рідного Кам’янця-Подільського. Чоловіка її
– мовознавця і перекладача Вадима Дорошенка (1904-1944) – було репресовано, і
молода жінка з двома дітьми опинилася сам-на-сам зі звірячим режимом. Її доля
нагадує долю Ліди з «Чудасія» – дружини оповідача Павла Омельченка. Після того,
як її чоловіка заарештовують «орґани», інженер Ліда («білочка», як ніжно
називають її Павло і головний герой-чудасій Вухо) залишається сама з дитиною і
никає, шукаючи притулку. Щоправда, на відміну від Ольги Мак, вона тікає за
кордон разом із чоловіком, коли той повертається після чотирьох років
поневірянь. Письменниця ж свого чоловіка не дочекалася – він загинув у
сибірських таборах. Тож, як писала вона сама, «по розгромі німців на східному
фронті тікала сама з двома дітьми через Галичину і Словаччину аж до Австрії, де
мене застав кінець війни. В 1947 році прибула з другим чоловіком і трьома
дітьми до Бразилії і щойно тут почала посвячувати більше уваги писанню». З
Америки Південної Ольга Мак переїхала згодом до Америки Північної – у Торонто
прожила майже 30 років.

1956 рік – рік виходу «Чудасія» – став знаковим для цілої
низки держав. Саме цього року – як наслідок продовження розпаду колоніальних
імперій – отримали незалежність Судан, Марокко, Туніс. А радянська імперія не
тільки не «відпускала» свої колонії, а й захоплювала нові – 4 листопада 1956
року Угорщина, яка перед цим зухвало й сміливо заявила про вихід із Варшавського
договору, впала жертвою московських танків, а югославський і кремлівський
керманичі обмінялися візитами. Гомулка ставить на комуністичні «рейки» Польщу,
а Литва переживає безпрецедентну навалу росіян.

 

«ДУША ЗЛИТА

З НАЦІОНАЛЬНІСТЮ…»

Спритний з вас чоловік!», – дивується з Олексиної
вигадливості оповідач. А й справді. Олекса – скритна, недовірлива,
передбачлива, напрочуд прониклива людина. Затято обстоює свої переконання – а
переконання ці навіть багатьом із наших сучасників (не кажучи про українців 20-30
років, коли відбуваються події у повісті, та 50-х, коли її було написано)
здадуться дивними, навіть єретичними. Чудасій ладен дурити, аби вийти
переможцем у, здавалося б, нерівній боротьбі з владою.

Щоб потрапити до інституту й стати інженером, син службовця,
«татів утриманець», іде на поденні роботи (рубає людям дрова), складає гроші,
збирає документи. І за п’ять років вступив до інституту вже як «пролетарій», та
й відповідну стипендію отримав. Ніде на людях українською мовою ніколи не
розмовляв. Але пристосуванцем не був. Просто носив маску. «…Знаєте, чудаком
добре бути в теперішніх часах. Бо ж кожний розумний уже й підозрілий. А так –
чудасій і чудасій. Я ось інколи таке слово скажу, що нормального чоловіка за
нього б давно заслали, де Макар телят пасе, а мені нічого. Дурному ж не
дивуються. Інколи справді шкода, що я не цілковитий кретин…». І далі: «…Я,
чудасій, усе ж таки маю трохи свободи, а ви, мудрі, – ні!».

Багато кого обурив би такий конформізм, однак треба знати,
що приховується під тією блазнівською машкарою! Відчайдушний, майже утопічний
націоналізм, я б навіть сказав – винятково інтенсивна націєфілія. Яка доходить
майже до абсурду: «Ви думаєте… що, коли б я народився в Московщині, чи в Китаї,
чи в Абісинії, коли б у мене не було навіть ні краплі української крови,– я був
би кимось іншим, ніж тепер?!… Я міг би мати тільки іншу зовнішню оболонку,
але душу мав би ту саму! Розумієте? Хоч був би косооким, чи чорним, як халява,
але все був би українцем! Не міг би бути з душі ніким іншим!… Головне – душа!
Вона одинока, безсмертна і злита з національністю…».

А ще під цією маскою – справжній герой, який там, де може,
шкодить злочинній владі, зрештою йде в УПА, про що згодом розповідає, ніби про
щось звичайнісіньке, само собою зрозуміле: «Я, бачите, найчастіше ходив на
розвідку. А крім того, зброю направляв, навіть з розбитих танків нові
монтував…». Героєм себе Олекса не вважає. Адже життя для нього переважно
«страшніше від смерти». І вижив він тільки тому, що був «чудасієм». Герой? «Я
вже не раз чув це слово, але не розумію його, вірите? Кажуть, що героєм є та
людина, яка не знає страху. Це ж нелогічно! По-моєму, наприклад, той, хто вміє
поборювати в собі страх – той ще є відважним… Серед повстанців я не раз бачив
хлопців, які блідли, холодним потом вкривалися від страху, але перемагали себе
й робили те, що їм наказувано робити. Оті, на мою думку, і були героями. А я
ніколи не боявся нічого, вірите? … Де ж тут героїзм?».

Потрапивши за кордон, Олекса пішов до монастиря василіан
(цих православних єзуїтів), прийняв постриг і нове ім’я – Онисифор, що з
грецької значить «корисний». У цьому епітеті – все значення і сенс цього
образу. Олекса призначенням свого життя вважає користь для справи. Якої справи?
Справа ця називається Україна. А що ж таке та загадкова Україна?

«Для мене Україна, – каже Олекса-Онисифор, – це щось живе,
реальне, конкретне, складене з безлічі окремих образів… Я їх так виразно бачу,
що, здається, досить простягнути руку – і можна тих образів торкнутися… Як
тільки почую слово «Україна», відразу чомусь перед моїми очима виринають
безконечні черги… Вся Україна, багата, горда Україна – в чергах, як жебрачка…
Божевілля, пошесть черг, в яких тратиться четверта частина життя! … Коли
заходжу до церкви – зараз же бачу інші церкви: без хрестів, без дзвонів, з
поганьбленими вівтарями, пограбовані, перетворені в стайні або магазини. Коли
погляну на наших вихованців (учнів у монастирі василіан – Авт.) – зараз же бачу
тисячі жовтих, рахітичних, страшних дітей з убивчими очима скептиків і циніків
– тих обездолених сиріт, що чахнуть по холодних і похмурих притулках». Зверніть
увагу – з очима скептиків і циніків! Чи не оце покоління маловірних
безстидників довершило згодом культурно-духовну руїну України? А їхні нещасні
нащадки, отримавши в спадок замість цивілізації і моралі дві потворні культі,
гибіють нині з ними, силуючись вдихнути життя в неживе тіло рідного краю…

 

СВІТ ЯК БАЙДУЖІСТЬ

ДО БЛИЖНЬОГО

Страшний, апокаліптичний образ України, яку Олекса не жаліє,
а засуджує – результат пережитої трагедії Голодомору. Яку обидва головні
персонажі винесли радше як спостерігачі, а не учасники. Розповідь про жахливу
трагедію у романі ніби нічим не вирізняється із загального ряду подій. Авторка
навмисно створює такий ефект. Вже наприкінці книги вже не Олекса, а Онисифор-Корисний
вибухає гнівом проти людей, «божевільних», які «воліли вигинути мовчки, як
овечки, покірно, без спротиву, вигинути без ризику», хоча «з тих сімох
мільйонів, що згинули з голоду, і з тих нових мільйонів, які впали пізніше
жертвами репресій, могла б постати принаймні мільйонова армія… Озброєна самими
тільки вилами й сокирами, вона була б уже грізною силою і могла б перевернути
життя, напевне не втративши й половини». Але як донести це до свідомості
вмираючого? «Я спробував кільком таким сказати – і, думаєте, що? Дивилися на
мене, як на божевільного, а один навіть пригрозив, що піде заявить на мене…».

Голодомор – одна з основних тем у творчості Ольги Мак. Їй
присвячено повість «Каміння під косою» (1973) – зворушливу оповідь про хлопця,
що рятує людські життя. Це вже пізніша реінкарнація Олекси, м’якша, людяніша,
та не менш бунтарська, волелюбна, безкомпромісна. «Онисифори» не чекають, поки
хтось утрутиться в ситуацію і порятує. «Для мене світ – це байдужість до
ближнього», – критикують вони Павлову віру в допомогу, як ми сказали б нині,
Заходу. «Світ, – продовжує він, – це надзвичайна делікатність, така
делікатність, що, коли в сусідній родині один ріже другого, то мішатися
ніяково…». Жахливі, але, на жаль, пророчі слова. «Онисифори» закликають брати
справу в свої руки і давати собі раду. Олекса це називає просто і страшно:
«бах-бах!». «Найголовніше – зав’язка», – повчає він Павла. 

Боротися Олексі доводиться проти ҐПУ, яке в повісті оживає,
грає роль підступного всюдисутного ворога, на щастя, лінивого і не дуже
розумного. Дуже цікавий епізод зі стукачкою Женею Полозовою (полоз – змія, ще
одна промовиста власна назва), яку письменниця так прямо й характеризує:
«недорозвинена і від природи дуже тупа», «ніколи не сміялася й не раділа, як
рівно ж ніколи не плакала й не сумувала – вона завжди була однаково-байдужа».
Але «дівчина працювала над собою пильно й уперто», і викладалась на
комсомольській роботі. Женя заявляється до Павла зі стандартною метою: попитати
в «дурного» ботаніка – може, знає щось корисне. Ввічливий Павло не розуміє
істинної мети візиту Полозової, а Олекса, що випадково нагодився, одразу
розкриває її плани. І хитромудро спроваджує «змію».

До «наївнячків» на кшталт Павла Олекса ставиться суворо й
осудливо. Інтелігенцію відверто критикує. Цей клас втілено в образі поета Костя
Косарчука – безпомічного мрійника, який не може за себе постояти. Кость
«засадничо не оприлюднив ніде ні одного рядка», вірші читав друзям, а потім дер
«на дрібні шматочки й палив. Робив це з очевидним болем, і тоді на нього жаль
було дивитися…». Кость – абсолютний антипод Олекси, тож, цілком природно,
дратує його. «Сидить чоловік у бур’яні і мріє! Під ним сміття, а він уявляє
собі, що то «крила мрій» і що він летить на них назустріч славі. К чорту такі
мрії! – обурюється Олекса. – Шевченко вже сказав слово, яке було потрібне на
початку! І тепер уже запізно «вибирати національність» чи там «їздити на крилах
мрій»! Слово вже сказано, чудасії! Багато всяких слів сказано! Тепер треба
лишень діяти!».

Цю повість хочеться розібрати на цитати, хочеться подавати
цілі абзаци – як зразок патріотизму і пропаганди активного спротиву сваволі.
Цей твір дуже хочеться бачити виданим в Україні і введеним до шкільної
програми. Адже годі й вигадати краще літературне втілення найкращих українських
і загальнолюдських чеснот. А що вже казати про типи! Кмітливий старший ботанік
Харенко, огидна ґепеушниця Полозова, поет-мрійник Косарчук, красуня Тамара
Усевич – перша кохана Павла, що вийшла заміж за керівника з райкому (за що
Олекса прозвав її «квазимодихою» – знамените з «Собору Паризької Божої Матері»
ім’я трагічного каліки Квазимодо означає «майже завершений» – а отже, в це
прізвисько наш чудасій вклав недорозвиненість гідності людини, яка вище за все
ставить ілюзорне й хистке становище в наскрізь гнилому суспільстві, яка здатна
продати любов), а ще м’якотілий інтелігент професор Шерер, який у перші місяці
війни ховається разом із Олексою від НКВС, а ще люта московка – «мамаша» Ухова
– і лагідна Ліда, в якій втілився близькій авторці ідеал справжньої українки.

«Чудасій» – це справжня енциклопедія межі
двадцятих-тридцятих років. Це – текст надії. Тоді, на початку 50-х, коли ще був
живий Сталін, Олекса-Онисифор вірив у краще майбутнє України: «Слово «щасливий»
мусить бути викинене до якогось часу з нашого лексикону… Тепер ніхто не має
права бути щасливим, і я щасливим не є. Я тільки переживаю радісні хвилини,
коли бачу поріст шляхетних пагінців на юних душах, що їх защеплюю нашою
спільною ідеєю… Не знаю тільки, чи збережуть вони той вогонь, що горить тепер у
їхніх душах, далі в житті. Думаю, що збережуть».       

Прокоментуєте?