Його сумарний образ раз-по-раз оживає при згадці про
випадкове (а може й ні – випадковості напередзрячі) остовпіння перед
ескалатором метро «Університет» у момент, коли сходи принесли знизу чоловіка в
чорному пальті, ширококрисому чорному капелюсі і з вглибленим у щось своє
поглядом теж непроникно темного ґатунку.
Хто ця людина-привид, що безтілесо легко ступила з ескалаторних сходів на плити
холу і, не виймаючи рук із кишень, пішла до виходу – я тоді знати не міг. І лише коли був удостоєний з нею розмови, хтось у мені скрикнув: «Так це ж!..». Утім,
на узагальнене словесне накриття як первісного враження від академіка Миколи
Захаровича Шамоти, так і вражень усіх наступних я не спромігся. Чому й
користуюся чужим.
Уперше ми з ним розмовляли в ситуації для мене кризовій: я
складав іспити до аспірантури Інституту літератури, вважав себе, як це
водиться, до них готовим, але замість очікуваних «відмінно» одержував «добре».
Відмінно одержував лише М.Жулинський, котрий зі мною вже потоваришував і щиро
підсміювався зі стосу привезених з Дрогобича книжок, які я гарячково дочитував
перед головним іспитом з теорії літератури. Складали його нас дев’ятеро, а я
досі винувато пам’ятаю лише одного. Здається, закарпатця, який відповідав
українською мовою (я, маючи диплом вчителя російської мови та літератури, чесав
російською) і більшість із своїх міркувань вмотивовував цитаціями з Франка.
Чутими мною (випускником, не зайве нагадати, інституції, в колись гімназіальних
стінах якої Іван Якович себе свідомо
українізував) вперше. На якихось півгодини я забув про авторитетів недавно виданої трьохтомної «Теории литературы» і не
думав, а просто колекціював емоцію за
емоцією від міркувань Франка про те, що наука разом із ним (і завдячуючи йому)
знала задовго до московських пізньогегельянців доби відлиги. Які, принагідно
зазначу, не витримали суперництва з підручником з теорії літератури
Л.Тимофеєва, а з тим і з вглибленим у нього М.Жулинським, котрий єдиний з нашої
дев’ятки одержав оцінку «відмінно». Про своє «добре» я вже сказав, а от «задовільно»
закарпатця мене заболіло. Звісно, не надовго: треба було боротися за себе. Але
з ким: на іспиті з історії партії мене навіть не слухали, що й кинуло мене до
канцелярії Інституту літератури з вимогою віддати документи.
– Зачем? (секретарка, що про це запитала, вартує просторішої
згадки, але обійдуся лише цим діалогом).
– Я больше ни на какие экзамены не пойду.
– Почему?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Не пойду и всё.
– Хорошо, подожди (могло бути й «подождите», хоч потім вона
мене називали лише Грішею, або, коли готувала чергову догану, холоднуватим
«ти»)… Я сейчас.
Буквально через хвилину переді мною вродився худорлявець
з крісла в самому кутку іспитового кабінету, де
кілька днів тому
я більше години перебував у ролі кандидата в теоретика літератури. І
одержав, що одержав.
– Я (саме тоді, коли ми стояли очі в очі, середина
скрикнула: «Це ж він!.. Привид…) член Президії Академії Наук. І гарантую, що ми
знайдемо для вас місце аспіранта. Є інститути, де аспірантські вакансії
залишаються вільними. Їх можуть передавати.
– Добре…
Звідки мені було знати, що йшлося наразі не про мене, а про
комедію з конкурсом, в якому (решта хлопців на подальші іспити давно плюнули)
може залишитися один М.Жулинський. Хоч ніхто ніколи не знає достеменно, що саме
з ним відбувається тоді, коли відбувається… Через кілька місяців безнадійного
очікування папірця зі спасенним: «Вас зараховано…» – я
одержав повідомлення про те, що ніяких змін у моїй біографії не передбачається.
Десь у цей саме час я й провалився у кількаденне чаркування з аби ким… Проте ще
через рік (чи два – у Київ я переїхав 1970 р.) до школи, де я був
найшмаркатішим у Дрогобичі заступником директора з виховної роботи,
зателефонував учений секретар Шамоти, який назвався і повідомив:
– Микола Захарович учора запитав про тебе.
– Як то запитав?
– Викликав мене і каже: «А де той чорнявий?» Я зрозумів, про
кого йдеться, і сказав: «Працює в Дрогобичі». Тоді він поцікавився:
– Ви знаєте, де саме?
– Знаю. У нас є його заява на складання кандидатського
іспита.
– Хай цього року вступає.
Я не вважаю себе аж надто прозірливим, але бачу інколи
панорамніше, ніж за обставин більш-менш спокійних. «Виходить, – промайнуло тоді
в учительській моїй голові, – вони там не забули». Звісно, не мене, а моєї відповіді, яка (так
хотілося думати) згадалася під час цьогорічних іспитів як щось неповторне…
– А можна?..
– Що?
– Вступати на українське відділення…
– А яка різниця!
З почутого війнуло цинізмом (я, нагадаю, мав російський
атестат і «російську» вищу освіту) не просто чиновника, а людини кадрової, що
до моральних всіляких тонів і напівтонів не звикла. Наказано виконувати –
виконуй.
– І ще. В заяві теж написано про іспит з української
літератури.
– Справді?… Тобі видніше. Приїзди.
Вистелена цією розмовою килимова доріжка ніде потім не
ділася: я склав (не один, а два: другий – з філософії) кандидатських іспити на
«відмінно», ці оцінки приймальна комісія зарахувала як вступні і (не без,
звісно пригод, що
замолоду довкола мене
буквально роїлися) одержав офіційний дозвіл
на пишання званням
«аспірант». Або, як мама казали, експірант, що ледве не здійснилося:
після другого року навчання новий учений секретар М.Г.Жулинський одержав від
директора Інституту літератури наказ дещо в моїх кавопитиних висловлюванннях
перевірити, уточнити і в разі підтвердження того, про що йому просигналізували
ображені цими висловлюваннями І.О.Дзеверін і Д.В.Затонський, приготувати наказ
про моє відрахування. Його, на щастя, зупинила фраза ще одного
багатодосвідченого кадровика і, як на мене, мудрої людини С.Д.Зубкова:
– Він такого сказати не міг.
Шамота (я це знаю зі слів Жулинського) вражено глянув на
свого заступника, а той продовжив:
– Я до нього давно придивляюся… Те, що вам передали, могли
сказати хіба ті, що передавали.
– Але ж Ігор Олександрович…
– Ігор Олександрович сам того не чув.
Сергій Дмитрович Зубков знав, що говорить: безпосадовими
донощиками в академічних інститутах були – та й хіба тільки в них – моральні дебіли, які заради кар’єри йшли на
все. І зчаста спивалися, бо де ж почуєш щось для гебістів потрібне, крім як при
стихійному (і, ніде правди діти, перманентному) застіллі? Те саме я почув і в
словах Миколи Захаровича, який після того, як амбіції сановних моїх позивачів
чи то вщухли, чи доказово були анульовані, наказав мене викликати.
– Як вам працюється?
Це було запитання не директора, а батька, змінність настроїв
якого я вже трохи вивчив. Але про це згодом, бо зараз треба було відповідати і
в лад, і з інтонаціями, які, так гадаю, йому подобалися найбільше.
– Коли як?
– Були якісь неприємності?
– Може і є – цього ж не знаєш.
Обоє ми дивилися один одному у вічі, що називається, прямо.
Тобто без навіть натяку на гру в одвертість, якої, втім, теж не було. Зате було
довге чи недовге (це залежало від часу припалювання чергової цигарки) мовчання,
яким договорювалося наразі найбільш потрібне. Надто після такої, приміром,
фрази:
– Не вірте тут нікому. – І після затяжки: – Я ж казав, що курити ви в нас не кинете.
Коли знову почали?
– Недавно.
– От бачите. Як там Степан Андрійович?
Ось тепер вже можна здійснити перекид цієї розповіді у рік
1971, коли на одній з учених рад я з науковим своїм керівником жваво про щось
бесідували. Краєм ока я спостерігав і за директором, що (це ніяке не диво, а
психологічний закон) саме тоді дивився на мене. Щораз зліше і зліше. А
Б.С.Буряк не переставав
щось розповідати, уточнювати,
надміру чемно слухати мене і
знову розповідати. Виклик
після закінчення вченої
ради до кабінету директора мав стати на цій аспірантській зухвалості
крапкою. Але після якого речення?
– Для чого ви ходите на вчену раду?
– З обов’язку.
– А що входить у цей обов’язок?
– Не знаю. Інколи про щось думаєш, а інколи просто сидиш.
– А сьогодні?
– Борис Спиридонович мене розпитував про дисертацію. Миколо
Захаровичу…
Те, що я мав сказати, зріло в мені давно, але не мало нагоди
бути сказаним. А тут – інтуіція не хибить – для нього самий раз.
– Я слухаю.
– Можна поміняти наукового керівника?
Неготовність грізного Шамоти до подібних діалогових кульбітів
я спостеріг уперше, але безпомильно відчував, що саме нею його можна
вкоськувати. Зрозуміло – в міру дипломатично, що не завше вдавалося.
– Поміняти? А чому?
Він, переконаний, гадки не мав, що вчений його секретар
розповів за чаркою про те, як розгніваний Буряк відмовлявся від мене після
наказу про набір аспірантів, де на місці прізвища його сусіда Ігора Кравченка
значився якийсь Штонь. Але після Шамотиного: «Тоді беру його я», – засуєтився,
сказав, що його не так зрозуміли, хоч дратуватися мною не переставав. Знамо, зрештою, чому: на вступній співбесіді
з цілим сонмом інститутських докторів я
згадав про Бурякову книжку
«Художній ідеал і характер», після чого її автор не стримався і запитав:
– Як вам ця монографія в цілому?
Ніч перед тим я провів у купе з пожежниками з Борислава, які
спокусили мене спершу м’ясом, потім тостом, потім картами, потім знову тостом…
Пригорща кавових зерен і лимон усе це в середині ніби вгамували, але мозок –
він вищий від усіляких там сп’янінь. Саме йому й належала відповідь:
– Не сподобалася.
– Чому?
Я вже зауважив, що І.О.Дзеверін після моїх слів нагнувся під
самий аж стіл, а коли, набравшись серйозного вигляду, розігнувся, – втік з кабінету.
– Багато необов’язкового. Те, що говориться на п’ятнадцятій
сторінці, можна було сказати одним реченням на першій.
– Ви так вважаєте?
Мене виручив С.А.Крижанівський вигуком:
– Хіба про все одною книжкою скажеш! А що ви ще читали про
художній характер?
Я назвав якусь статтю з журналу «Русская литература», після
чого заговорили всі. Напевне заради того, щоб я не дер носа. А
я його не дер, а водив
ним по колу
з думкою: «Говоріть, говоріть.
Вам треба виглядати розумними, а не мені. Я обійдусь і
без цього…»
Саме у цей час Дзеверін доповів Шамоті про мій «обмін думками»
з Буряком, що директора (він страх як любив чужі сварки) розвеселило. І
остаточно утвердило на думці зарахувати до аспірантури саме мене.
Цього ж разу моє прохання про зміну наукового керівника було
ще доречнішим: Шамоті (про це я дізнався пізніше) донесли про нахваляння Буряка
його на директорстві замінити. Звісно, собою, що за рік чи півтора двома
захищеними саме за сприяння Шамоти книжками з такого собі партійного критика
перетворився на доктора філологічних наук. Подібні «подяки» не проковтуються навіть
особами архиінтелігентними, а партайхижаками
поготів. Правда, Шамота не подав
виду, що почув щось вкрай приємне. Тільки поспитав:
– А чим вас не влаштовує Борис Спиридонович?
– Звичкою брати за лікоть і водити інститутським коридором
не менше години.
– Що ж у цьому поганого?
– Розмови про літературу. Я їх не терплю.
– І кого ж ви хотіли б мати на його місці?
– Степана Андрійовича Крижанівського.
Втриматися від усмішки славетний академік вже був не в силі,
проте, стерши її, запитав:
– А він чим вас влаштовує?
– Тим, що не буде
заважати.
– Ви це вирішили
тільки що?
– Ні.
Буквально наступного дня Борис Спиридонович, якого
перекидали на керівництво відділом кіно в Інститут мистецтвознавства, заклинав
мене передумати і від нього не відмовлятися, але думати мав би він. Коли
наполягав на бесіді зі мною інститутських докторів з тим, щоб мене на тій бесіді завалити.
Обидві історії мали своїм наслідком й речі куди менш
приємні: директор інституту упродовж мого останнього аспірантського року
буквально витиснув з мене текст дисертації, без якої зарахування в штат (це
стосувалося тільки мене) не відбулося б. Чому, хай залишиться на совісті не
лише його, а й тих, хто «порадив» йому з моїм захистом не спішити. Ці ж люди
хват на моїй шиї через два роки трохи послабили, що засвідчило голосне
директорське:
– Григорію Максимовичу! Я оце дивлюся, це ви чи не ви? А
перед цим думав, чому Штонь не захищається?
– Я теж про це думав.
– От бачите – повне порозуміння. Готуйте документи.
Господи, подумалося, навіщо ж бути – чи рахуватися – академіком, депутатом
Верховної Ради Союзу і виконувати при цьому вказівки дрібної мерзоти. Але факт
є фактом: кадебе і ЦК для
Шамоти були чимось більшим за
самого Бога. Теж,
очевидно, партійного, оскільки
саме до нього були зведені директорські очі при
словах:
– Нічого, подивимося, хто з нас правий. Час скоро покаже…
Це мовилось при бесіді тет-а-тет про різне. У тому числі й
про статті й книжки Затонського і Новиченка. Перший з них, на переконання
Шамоти, об’єктивістськими своїми писаннями про європейський прозомодерн
насміхався з літератури соціалістичного реалізму, а другий…
– При Петлюрі знаєте, ким він був би? Міністром культури.
– А чому саме міністром?
– Тоді вислужувалися галопом.
Обидва погляди я з директором поділяв. Тільки з нюансами, за
які він мене таки вигнав би. Правда, не зразу, бо розмова ця відбулася перед
черговим письменницьким з’їздом, де мав виступати В.Щербицький. Текст цього
виступу (точніше – заготовки) мав приготувати Інститут літератури, але оконфузився:
жодного речення, як можна було б пересилати наверх, Шамота у писаннях найбільш
провірених підлеглих не знайшов. Довелося коло
пишучих розширити, що теж не дало сприйнятного результату. Крім сторінок
моїх і Дончика.
Свій погляд на стан і завдання дитячої літератури я невдовзі
смакував у кав’ярні хрещатівського метро з виглядом, за який можна було садити. Бо, що не кажи, Щербицький
виглядав хлопом не дурним – не змінив у позичених йому думках ані слова. Подумалось
навіть про статтю, де я сам себе цитував
би.
– Ви уявляєте: п’ять старших наукових співробітників і
жодної серйозної тези.
– Хто саме?
– Не хочеться й згадувати. Така жалюгідність…
– А Затонський з Новиченком?
Сенс відповіді я вже ословив, тому перейду до чергової
спроби мене вигнати за те, що я нібито порадив Є.С.Шабліовському включати в
одну з колективних (він строчив їх сам) монографій щонайменше три посилання на праці Шамоти,
після чого монографії забезпечена зелена вулиця.
– І це говорить людина, якій ми довіряли! Хто й коли від мене
чув щось подібне? Кого я змушував себе цитувати?
Гробова тиша у кабінеті директора підтвердила: нікого.
– Гадаю, цій людині між нас місця немає.
– Миколо Захаровичу.
Мій голос, напевне, був сприйнятим як голос не зухвальця, а
вбивці найтвердіших інститутських традицій – після директора слова не брати. Я
й не брав, а тільки запитав:
– Можна після цього засідання залишитися на одну лиш хвилину?
Шамота вищенаведеної фрази і Шамота, що почув після неї моє
прохання, – то були навіть не однофамільці; прилюдна
непокора діяла на директора психологічно завально. До того ж, свій праведний
пафос він вже витратив і стояв згорбленим, посірілим, але не безмовним, бо
прокинув крізь охриплість: «Добре. Всі вільні».
– Що ви (в очі один одному ми вже не дивилися) хотіли
сказати?
– Те, що розділ, який засудили на відділі і засіданні
партгрупи, ніхто не читав. А Євгенові Степановичу краще було б доповісти, що
говорив при нашій сварці він.
– А що він говорив?
– Не скажу.
– Цей розділ при вас?
– Вже місяць як ношу.
– Дайте його мені.
Того ж буквально тижня я почув бадьорий голос нової
секретарки:
– Грицю, тебе кличе директор!
Все у світі має здатність повторюватися: мене знову
запитали, чи я курю.
– Ні.
– Закурите. А тут,
– тонкий кігтик Шамоти стукнув
кілька разів по течці з розділом, – не міняйте ні слова.
Я й не міняв, бо з планової моєї роботи Шабліовський (він
страх як любив різати папір і клеїти) взяв у свій опус максимум два-три абзаци.
Решту я (теж поабзацно) розкидав по текстах вже незалежної «Історії літератури»,
мстиво при цьому згадуючи Дзеверінове (він переглядав мою папку ще до Шамоти):
«Ти цього (йшлося про двадцяті-тридцяті літературні роки)
не надрукуєш ніколи». Надрукував. Але теж після редагування. На сей раз
Дончика.
Академія, з якої я цілком свідомо пішов, ідейної своєї
вірнопідданості не поміняла і не поміняє.
Ідеологічна клішованість (йдеться про гуманітаріїв) сумарного її
мислення може бути викоріненою лише працею, а не службою. Однак праця при
забезпечених посадових ставках і колективній безвідповідальності за планові
провали є в принципі неможливою. Надто праця творча, убезпечена від «думки»
більшості, яка затверджує, перезатверджує, відхиляє, засуджує те, чим не
займається сама – наукові ризики, наукову невтоленість, наукове завтра, яким в сьогоднішній
літературній інституції є змертвіле учора. Академік Шамота як людина віруюча,
при тому віруюча фанатично, це розумів свого часу найглибше. Він знав, що його
ненавидять не лише саморуч набрані до підлеглої йому установи антирадянщики
(вони справді стали відомими лише після
зарахування в інститутський штат), а й кар’єрна братія найвищих
літературних рангів, яка партії прислуговувала при Сталіні, при Хрущові, при
Брежнєві. А він партію надихав. На пильність, на все нові й нові звершення, на
– це його хвилювало найбільше – непохитну певність у тому, що соцреалізм – це
воістину літературна Мекка. Чи й не тому він так радо накинувся на «Собор»
Гончара, що одержав змогу вказати на, хай вибачать гончаролюби, дулю в кишені
того, хто плащ духовного лицарства намірявся перетягнути з партійних плечей на свої. Такі самі
партійні, але з виду не такі офіційні. Націоналізм, ідейне космополітство – то
для Шамоти була всьоголиш зачіпка: критикував він (якщо розноси можна назвати
критикою) саме знаного ним автора, у мрійних пасажах якого з’явилася компартійна самостійність, що могло б
привести до ревізіонізму. Звісно, не в
нас, хоч чим дідько не жартує.
Кажуть, він з Гончарем (чи Гончар з ним) їздили в якості
депутатів до Москви обов’язково в різних
вагонах. Хоч сиділи в Москві в одній залі, за одне і те ж голосували, одне і те
ж засуджували. Правда, не переобрали до Верховної Ради Шамоту першим. Через
ту саму фанатичність, якою дихають його
псевдотеоретичні книжки, одну з яких, подейкують, брався правити редактор
видавництва «Дніпро» І.М.Дзюба. Але йому після кількох старанно готованих
зауважень було сухо кинуто: «Друкуйте те, що тут написано».
Шкода, звісно, що він не міг висловити того самого,
приміром, Григору Тютюннику. В іншій, зрозуміло, редакції: «Пишіть те, що вам
сказано». Аспірант В.Стус після чогось подібного хапав його за грудки.
Тютюнник, думаю, дав би ляпаса. А література в цілому його не чула. Себе я до
її найсерйознішої братії не зараховую, але мав з Шамотою розмову і про ослух.
Мій і не мій, оскільки стаття «До героя через твір»
стосувалася збірки оповідань Г.Тютюнника, видрукуваних журналом «Вітчизна».
Мушу сказати, що мої критичні вихопи директор читав чи не з
лупою. Про це, зокрема, свідчить його реакція на рецензійний розгляд жанрово
ніякого прозополотна О.Сизоненка «На полі бою». Мені воно сподобалось, я про це
написав, а Шамота написане мною пильно перевірив. І попросив О.Сизоненка прийти
до нього. Як вони знайомились, як одне одного промацували – історія не знає.
Достеменно відомо лиш те, що по якомусь часі вони демонстрували один одному
ружейні прийоми. Крок уперед, укол, вирвав штика з ворожого тіла, крок назад і
знову вперед. О.Сизоненко після цього
написав оповідання «Академік». Маразматично холопське… А після оповідання –
надихнутий академіком роман «Степ», що одержав Шевченківську премію. Почасти з
моїх і Шамотиних, як бачимо, рук.
З Тютюнником вийшло набагато гірше: директор мене викликав,
щоб роздраконити. Це було не вперше, і я теж не вперше після всього вислуханого
сказав сакраментальне: «Миколо Захаровичу, я не згоден».
– З чим?
– Тютюнник не нападає на радянську владу, а судить про неї з
висот комуністичного ідеалу.
Ошпар від мойого «не згоден» вже пройшов і мені дозволили
цей посил розгорнути. У тому сенсі, що героєм тютюнниківських оповідань є
(пригодився Гоголь) осуд начальства на місцях тим моральним позитивом, про який
говорить якість самого осуду. Людяна, соціалістична, зрештою – партійна.
– Ви це серйозно?
– Звичайно. Ви ж цих голів сільради, чи хто вони там, не виправдовуєте?
– А чому він пише виключно про них?
– Так склалося. В нього
є оповідання інші.
Редакцію «Вітчизни» це не врятувало від кількох партійних
доган. Мене ж ця честь оминула, що не завадило поставити свій підпис під
колективним зверненням не пам’ятаю точно до кого про усунення академіка Шамоти
з посади директора Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка. Підписів тих, хто
його потім замінив, я в цьому документі не бачив. Не було їх і тоді, коли
зібраний в актовому залі колектив інституту чекав на члена Політбюро й першого
секретаря Київського міському КПРС. Саме йому доручили оголосити рішення про
те, бути Шамоті при владі далі, чи настав час з його владою покінчити. Треба
було бачити й чути тривожне мовчання тих, кого Шамотина безкарність годувала.
Ніхто ні на кого не дивився і здавалося – не дихав. Аж поки не почувся
нелюдський якийсь стогін, після якого на підлогу сповз поет (наукових його
прізвища й звань називати не стану) Майовий. Тоді нещасного (він, до речі, вже
був на пенсії) кудись віднесли, зала розворушилася і невдовзі почула:
– Політбюро вирішило прислухатися до думки вашого колективу…
Тандем Дзеверін-Жулинський, а потім сам Жулинський
багатолітнього свого патрона рідко коли згадували. Мені воно теж було ні до
чого, хоч разом з іще одним молодим колегою саме я перевозив кабінетну
його бібліотеку в квартиру, де пахло тим же
тютюновим гаром, що й при наших розмовах. Більше нікого в інституті на цей подвиг не знайшлося.
Влада минає, а владоможці деградують. Це, звісно, не втішає, але багато чого від
застерігає. Правда, не всіх. Далеко не всіх.
21 лютого 2010 р.