Чорнобиль: реконструкція болю

 
Час лікує. Тому не дивно, що через 30 років, коли менше, ніж за сотню кілометрів від столиці України вибухнув ядерний реактор на Чорнобильській АЕС, відчуття трагедії катастрофи світового масштабу притупилося. Але забувати про трагедію 26 квітня 1986 року ми не повинні. Бо вона назавжди змінила життя країни на до Чорнобилю і після. 
У кожної української родини свій чорнобильський спогад, свій слід, своя реконструкція болю. В родині письменника, журналіста, колишнього головного редактора журналу «Україна» Анатолія Григоровича Михайленка аварія на ЧАЕС залишила два сліди. Один – сповнений трагедії і болю, інший – щасливий і життєстверджуючий. Саме аварія на Чорнобильській АЕС вкоротила віку письменнику, який був першим із українських і зарубіжних журналістів, хто на власні очі побачив увесь масштаб катастрофи, прошов крізь жерло тодішніх московських цензорів, які не дозволили оперативно написати правду про Чорнобиль, отримав хворобу, яку лікарі визнали наслідком його відряджень у зону Чорнобильської АЕС. Через кілька днів після вибуху на ЧАЕС народився перший онук Анатолія Михайленка – теж Анатолій.
«Я написав повість про Чорнобиль, щоб онук Толя – моє відображення і моє продовження, колись почитав і зрозумів, у яку лиху для всіх годину він ступив у цей світ і як ми боролися за його право на сонце, квіти, птахів і зірки у нічному небі. Але муру брехні я не пробив»,– так говорив письменник про ті трагічні дні. Він мав на увазі, зокрема і роботу цензорської групи, яка була створена тоді у Москві і не дала дозволу на публікацію повісті «Гіркий запах полину», як і будь-чого, що стосувалося вибуху на ЧАЕС. Потім ця повість вийшла і в журналі «Україна», і окремою книжкою, цензорську групу в Москві було розформовано, а згодом таке поняття, як цензура, взагалі зникло. Але повість вже не могла нікому нічого порадити, вберегти, із болем говорив письменник. 
У ці квітневі дні Анатолій Михайленко міг би відзначити свої 77 років. Але його вже майже 9 років немає з нами.
Спогади Анатолія Григоровича Михайленка про дні Чорнобильської трагедії – ексклюзивні і унікальні. Але як добре, що на сьогодні це лише спогади…
Оксана Михайленко

 
Анатолій МИХАЙЛЕНКО

Уривки із спогадів А.Г.Михайленка «Чорнобиль: реконструкцію болю»

«…П’ятого травня, у день радянської преси, як завжди, нас зібрали у клубі комбінату преси. Чекали секретаря ЦК з пропаганди Юрія Єльченка. Він затримувався. Редактори газет і журналів, журналісти зібралися групками і безнадійно перепитували один одного: «Ну, що чути?» Ніхто нічого достеменно не знав. А коли і знав, то мовчав. Липка таємничість окутала душу, мов лялечку. Кожен намагався щось вивідати, але що сам знав – тримав у собі. Сподівалися на офіційного привітальника з «великої хати». Невже він залишить свій кабінет тільки для того, щоб проголосити кілька банальних привітальних фраз підручним партії? Десятки запитань висіли на наших язиках. Що ж там сталося? Наскільки серйозно? Як діти? Кажуть, йод треба вживати – чи так це? А про червоне вино правда? А з дітьми як? З найменшими. Коли це кінчиться?..
Де ж він забарився, товариш Єльченко? Нарешті! Ті самі слова, що ми чули 5 травня і торік, і позаторік, і поза-позаторік. Ті самі побажання служити партії і народу. І хоч би тобі натяк про те, що всім пекло, мов тисяча сонць у пустелі.
Тоді я вперше зрозумів, що чекати допомоги чи хоч би слова розради від тієї партії, служити якій мене щодня закликали, – марна справа.
Упереміш з державним оптимізмом, що його – хотіли того чи ні, знали чи не знали, насаджували мої колеги, вводячи в оману себе, своїх батьків, дружин, дітей, нарешті всю Україну і світ, беззмінно й повсюди – вранці, вдень, увечері, вночі і знову по тому ж колу, висіла тривога.
Світ, від якого нас тепер ховали більше навіть, ніж у роки розвиненого соціалізму, знав більш, ніж ми тут, у Києві, за якусь сотню кілометрів від четвертого блоку. Іван Мороз з Канади, в котрого я колись жив цілий тиждень, прислав журнал «Натіонал джеографік» з фотоподорожами у такі закапелки нашої планети, що про них мало хто і здогадувався. Серед знімків країв незнаних, природи небаченої я зустрів статтю про Чорнобиль, побачив сфотографовану з немислимої висоти станцію з розверзлим блоком, а на картосхемі – лінії, що кілька разів оперезали планету. Виявляється, наша чорнобильська хмарка вже кілька разів обігнула земну кулю, поволі розпорошуючи радіацію. Тож чи можна сховатися від неї хоч десь?
Кому вірити? Тим, хто заколисує тривогу, запевняючи, що мокра ганчірка – найнадійніший ворог радіації, чи хто простежив шлях чорнобильської хмарки навколо землі? Може, кинути все і сховатися з родиною якщо не на рідній Полтавщині, то на Буковині, де живуть свати, а то і в Узбекистані чи Грузії, куди мене запрошували знайомі колеги-письменники? Владі, від якої не діждешся і слова правди, ми не потрібні; але мені над усе в світі потрібне оте мале життя, що вже носить моє ім’я… Мені потрібна своя земля!
Кінцем усіх розмислів стало просте, як двічі по два, відкриття: спершу я мушу побачити лихо сам, зважити, наскільки воно безпечне, чи можна його змити теплою водою і чи можна сховатися від нього, чи від нього немає схову.
Заборони на поїздку в Чорнобиль, які офіційно нічим не можна було пробити, пробивалися напрочуд легко. У нас усе навиворіт. Мій колега по журналу Дмитро Ілюшин мав знайомих серед вищого обласного пожежного керівництва, і незабаром ми обидва мали перепустки із вседозволяючим написом упоперек «Везде». Як потім пересвідчились, у Зоні не було закутка, куди б нас не пустили. За весь час заборонили хіба що фотографувати з вертольота. Але після знімків, що я побачив у журналі «Натіонал джеографік», це вже не було відкриттям.
Отож, на «Москвичі» пожежників і з перепустками «Везде» ми з Дмитром їдемо в Чорнобиль.
Ми вступаємо в інше життя – це було зрозуміло уже на виїзді з Києва: суворі міліцейські і дозиметричні пости, земля довкола полита якоюсь сірою сумішшю, забороняючі написи вздовж дороги, яку весь час поливають водою.
Серце моє билося хоч і в тривожному, але й блаженному передчутті. Нарешті я все побачу на власні очі! Почую або ж не почую солов’їв, які так легко спурхували із самописок моїх колег на газетні полоси, побачу або ж не побачу журавлині ключі, які, за твердженням тих же газет, повертаються до своїх гнізд, не знаючи, що вони опинилися в Зоні.
В Іванкові нас із Дмитром перевдягли у чорнобильську форму. На мою статуру одяг нелегко було підібрати. Тож другого разу, упізнавши нас із Дмитром, кладовщик розважливо сказав: «Там, у Зоні, робота надовго, тому залишайте цей одяг у себе, аби щоразу не шукати потрібні розміри».
Так, не заплативши й рубля, ми стали власниками штанів, куртки і черевиків. Черевики були наче із жерсті, вони люто, мов обценьками, обхоплювали ногу. Шукали для нас кашкети-афганки (в таких воювали наші хлопці в Афганістані) – вони ставали модні в Чорнобилі, але потрібного розміру не знайшли. Обіцяли пізніше, але народ в Зону плавом плив, афганки розбирали в кліп ока, так я її і не приміряв. Великий Радянський Союз вів тоді дві неоголошені війни – в Афганістані проти афганців і в Чорнобилі проти нас, проти свого народу, і обидві брехливі, безчесні, в яких людське життя ні в що не ставилося.
Після поїздки в обнові жерстяні черевики я запакував у целофан і вкинув на дачі в контейнер; років зо два тому наткнувся на них – і відсахнувся. Скільки берів вони причаїли в собі і тримали всі ці роки? А ми жили поруч, садили грядки, смакували черешнями, і навіть не згадували про маленький четвертий реактор, яких тисячі отак у різних подобах – від афганок і черевиків до легковиків і бульдозерів – розкидані по всій Україні.
Але це буде колись, а зараз поспішаю з уступу на уступ, задихаючись і обливаючись потом; здається, тіло от-от розплавиться в гарячій липкій рідині. Щойно нас вдруге перевдягли в усе біле, наші обличчя закутані, роти запаковано, тільки очі вдивляються у світ, якого бояться люди. Одяг і взуття тих, хто буває у вентиляційному коридорі, знищують. У цьому коридорі сходяться всі комунікації вентиляції, викидаючи насичене берами повітря у смугасту трубу. Над нашими головами – її початок велике коло, крізь яке, мов у телескоп, видно, як десь у безмежній високості миготять зірки. В дитинстві для мене було дивом, коли з колодязя, якого ми чистили, вгорі над головою серед білого дня я побачив зірки. З того давнього часу денні зірки подивилися на мене вдруге. Але цього разу в душі стерпнув не подив, як тоді, давно, а страх.
Страх перед таїною космосу, що відкрився через смугасту трубу. Страх через свою беззахисність перед природою, яка збунтувала перед людською зарозумілістю.
Ми підійшли до рваної рани у торцевій стіні вентиляційного коридору. Потужна вентиляція гуде так, що нічого не чути. Колега застережним рухом зупиняє нас. Ключкою дозиметра нюхає рваний отвір, хитає головою: багато… Тільки тепер я помічаю, що дозиметр, який висить у нього на шиї, перев’язаний шпагатиною. Дозиметр, без якого тут не можна кроку ступити, – і шпагатина… Парадокс ситуації я зрозумію восени, коли реактор вже накриють саркофагом, а я опинюся в санаторії на Чорному морі. Зі мною в кімнаті поселився голова Іванківського райвиконкому на прізвище Байбіков. Ми багато розмовляли про Чорнобиль. Іванків – перевалочна база до Чорнобиля. Прифронтова смуга. Там нас перевдягали, там іноді ночували, відмившись у гарячій сауні. Я намагався вивудити із сусіда якомога більше. А він скрушно повторював: «Одного не можу зрозуміти: як же сталося, що в нашому районі, що практично під атомною станцією, того дня, коли ми почули про вибух, не знайшлося жодного справного дозиметра. Жодного!»
А того й не знайшлося, товаришу Байбіков, щоб ні ви, ні ваш район не знали, що відбулося…
На мигах мені пояснюють: на якусь долю секунди можна визирнути у проломину в стіні.
Я визирнув. Я побачив руїну з рештками бетону, труб, уламками конструкцій. Не встиг осмислити, куди зазираю і що бачу, як наш провідник смикнув мене назад так сильно, що я поточився.
Потім він дав сигнал Дмитрові. А коли Ілюшин почав похапки витягати фотокамеру, запаковану у кілька поліетиленових кульків, не стримався: «Назад! Ви мене в тюрму заженете своєю допитливістю».
Так Дмитрові і не вдалося зробити кадр, який, можливо, на ту пору був би єдиний. Радіаційне провалля розверзлого реактора можна було сфотографувати тільки з вертольота. Та з космосу. А для проектування саркофага мала бути прив’язка до тверді. Ось тоді хтось і вирішив пробити глуху стіну вентиляційного коридора, яка виходила на зруйнований дах, і через проломину розгледіти дах. Пробивати стіну вирішили спрямованим вибухом. Знайшлися й заперечення: вибух може спричинити нову аварію, адже нікому невідомо, на чому тримаються конструкції пораненого реактора.
Розрахували силу вибуху, міцність стін, спрямованість ударної хвилі.
І ось тепер нам можна помилуватися, як виглядає поранений реактор.
Але навіщо це нам? Ще настане час, коли я не зможу відповісти. Але тоді я знав точно, навіщо це нам. Щоб знали, в яку планетарну біду ми потрапили у гонитві за благами. І щоб знайшли мужність зупинитися. На краю. На межі.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал