Чорна тінь пам’яті

Два шляхи є у нас на Україні –

Один до волі, другий до ганьби.

Г. Тименко. «На вулиці мертвого сонця»

 
Анатолій СТОЖУК
 
Між вірою і гріхом зачинилася у сховку душа трепетна і вже зовсім не відає, що їй робити, аби очиститися. «Мабуть, кожен приречений скупатися у своєму гріху, щоб відчути усю глибину огидства», — маркітно втішає себе Федір Жук, герой денникового роману Петра Сороки. І, власне тому, нічого тут не заперечиш, лишень зі смиренністю погодишся, адже не відвернути цього людського приречення, не заступити перед Богом свого прогрішення. Так мусить бути, і тут важить лишень, що винесе кожен зі свого гріхопадіння. Либонь, легко падати у прірву негожу і невимовно тяжко теребкатися на гору духовну. Перше зазвичай триває цілісіньке життя, друге — зрідка, коли вже єство всеньке стужавіло між сумнівами і просвітленнями, розсмикалося між спокусами і вабами і докотилося до самісінького краю.
Той, хто пізнав падіння, мусить підвестися. Не прощати собі, а прощати іншим, — велить герой діаріуша Федір Жук. Звідав він сповна сумнівів і мук обтяжливих. Завжди здавалося, що йшов по життю рівно, не петляв і не хитрував, а ось на старості літ став на розпутті. Невже забрів не туди? То що ж тепер — перекреслити все, що було досі, і відійти у небуття наче непотріб? Останні роки свої жив з обов’язку, а не від людської звички існувати. І зроджений той обов’язок первородною місією людини, хай і в малості своїй прагнучою наслідувати земний путь Господній. Далебі, бути залюбленим у білий світ — доблесть дрібна, радше звичка до байдужості. А він грішив цим щоднини, не міг оминути залюбленим поглядом жодної билинки, жодної комашини, навіть кожна піщинка була люба його серцю. Хоча й розумів, що яв вимагає не споглядання і спогорди, а учину і поступування. З духовного ледарства так солодко розводити руками: а що може людина? Звісно, небагато і може. Та тільки приречення своє мусить сповнити. Тож і сповідь, яку складає перед собою і Богом герой, сили незвичайної — натхненної й ісповідальної. Людина у подобизні Божій мусить жити за законами Небесними, а не прагнути неможливого, не шарахатись жаского подиху невідомого, яке було і є невідступним і неминучим. У передчутті кінця хай не тремтить душа, наче сухий лист на вітрі. Буцімто людина може вільно розпоряджатися своїм земним перетриванням. Не дано їй цього ізначально.
«Оживає душа моя при свічці», — зронює він, і не відаєш: чи то шепіт, чи колихання полум’я, що тріпоче ледь чутно, чи то віск, що, наче стражденна сльоза, опливає по свічі, а нам видається, що людина тихо мовить. І стає читальникові зрозумілим, що «Не виплаче брудна душа чистих сліз» (Д. Павличко).
Схоже, оживає чоловік сльозою нелукавою, але не прагне прожити ще раз свій вік. Звідавши безодні, стомилася душа, негодна відзискати сил, аби пройти шлях удруге. Господь дає людині змогу відпочити. Літа стомлюють, а подеколи неймовірно…
Герой свідомий того, що все минулося — і без вороття. Та нема спокою і рівноваги, минуле ячить і клубочиться зокола, наче дими осінні… Інколи робиться так мулько на серці, що не відаєш, який рішенець за мить обере тобі доля.
Спроквола течуть думки, наче старці плуганяться по бездоріжжю, а видіння рясно обсідають стару голову. Минулі роки збезвістилися, а майбутніх катма. Перевіювати події минулого — що ще залишається колишньому абшитованому козакові. Гетьман Мазепа запосівся у пам’яті по одному, а сьогодні бачиться інако. Чи ж так все було тоді, як бачиться нині? Та й він тепер не той, що колись. Отак усеньке життя ділиться на тоді і тепер. Але то його світ і він у ньому судія, єдиний і найжорстокіший, який не знає милості і якого не обведеш круг пальця, хоч би й гопки скакав.
Читач дивиться на світ очима героя денників. Переймається його переживаннями, роздумами, клопотами. Власне, роман і не заселений іншими героями. Герой обсервує свій уділ в тісному плетиві з долями козацької і політичної еліти тогочасної України. Через те — його розмисли, сиріч казання, про свою молодість давню і далеку, яка дедалі більше скидається на сон-мару неймовірну, і все це оповите тугою нескінченною… З усіх барв тепер у днях його нікчемних залишилися біле і чорне: першого чомусь дедалі менше, а ночі довгі і болісно-давучкі. День відриває од землі, наближає до Господа, а що вже морок — важучий і глевкий, наче глина могильна. «Прихильна доля подарувала мені довголіття, але я зробив ще й дні мого життя місткими, як роки. Тепер помру, ситий життям, з глибокою вдячністю долі й Богу». Така проста і водночас складна формула довгого і діяльного буття. Чи ж усім таке випадає, а чи лиш обраним? Хто зна… Не відає того й герой. Сіра мжичка настрою заполонює свідомість. І не вирватись із того кола, яке, вже віриться, заходить на останній закрут. Усьому буває кінець. Тепер здається, що увесь вік свій звікував у пеклі, а прийдешнього чомусь жахається. Хоча не робив і не мислив нічого такого, що оддаляло б від Творця. Однак душа жахається тих випробувань, що чекають у вічності. Неначе ж і готувався до того незвіданого кожним прожитим днем, кожним ділом, а все не по собі. Ночі безкінечні — темні й чорні, як рілля довколишня, а день зачнеться — наче на світ народишся. Як таке може бути, коли радієш, може, останньому своєму дневі? А ще подеколи хочеться повернути минуле і стерти у ньому все, що чинив негідне. Хай і не зі злого умислу робив — із примусу чужого чи з баламутства довколишнього, а сьогодні спогадується і гризе нутро.
Душа боїться найбільше, адже безсмертна вона і вічна. Тому дні спогадувань перемежовуються днями суму, і так невпинно, наче в якомусь нестримному млинкові. Що б не робив, що б не розмислював, а все наверталося до душі, яка так повільно виборсувалася з гріха, наче хтось скупий подавав милостиню. Гнав од себе сумніви, бо вони поїдали віру, а з нею і благодать Божу. «Нині багато думаю над безсиллям людського розуму і від того, може, моя найбільша мука і найсильніша печаль. Але, усвідомлюючи кволість розуму, дяка Творцеві, не відчуваю ні злоби, ні обурення, ні ненависти, ні протесту… тільки полинну печаль». І гіркота від прожитих днів і років забарвлює все у кольори цієї печалі. Але на кінець треба сказати, що це найбільший дарунок, бо і автор, і герой тверді в тому, що: «За довгий вік випало мені немало побачити нещасних і кволих духом, яким так і не відкрилася велика таїна вічности, що не відчули ні її подиху, ні манливого поклику, і вона залишилася для них зачиненою на сім замків. Чи то Господь одвернувся од них, чи вони від Нього?»
Героєві прагнеться любити людину, а в ній і Бога! Ось тільки себе чомусь не любив, а чи думав, що не любить. Чи ж не гріх то непрощенний? Але ж одразу ж знаходив виправдання — не ганьбив душу свою помислами нечестивими, не прагнув чогось такого, що було на шкоду людям.
Сюжету звичного у книзі нема. Його вибудовують спогади, саме так, як вони зринають із закапелків минулого, і які на перший погляд, здавалося б, не пов’язані між собою. Але як можуть бути не пов’язані дні одного життя, адже все має свій сенс і тяглість, навіть якщо ми цього і не розуміємо. І від непростих цих розмислів постає інша історія, та, якої ми не знаємо, але яку пережили герої цієї непростої драми і разом з автором на рівні тихої, довірливої розмови хочуть донести до нас. Ба навіть зробити нас сучасниками тих діянь, із якими з висоти часу ми не погоджуємося, а прагнемо судити і карати, не бувши тоді і там. «Господь знає, що чинить, а нам залишається просто іти… просто іти… Прийде час, і відкриються усі потаємні замки й таємниці світу». Сподівання героя зовсім не позбавлені грунту. Адже нуртує в ньому невдоволення не од звичайнісінької допитливості, а од намагання зважити — чи ж не намарне минулося суще і чому так все сталося, адже замислювалося на інше. Які були задуми, які прагнення і чому все розсипалося на порох!.. Хто винен?.. Шукав дещицю вини і у собі і не вірив перед собою, що нема її. Не могло не бути. Але в чому вона? Чому так важко дається прозріння. Хто винен? Він? Старшина?.. Мазепа… Чи всі вкупі? Нема спокою, і схоже, що не буде ніколи. Із минувшиною важко говорити, а ще важче порозумітися. Душа перетворювалася на румовище, і хотілося вирятувати її. Ось тільки не згоден був викупити її, як колись Кочубей… Не осуджував і не хотів осуджувати, бо вже не раз переконався, що не варто когось міряти тими мірками, яких не хотів би для себе. Натомість суди себе нещадно, без жалю і лукавства, тож, коли Господь загляне у твоє серце, побачить щирість твою і простить. Не справа смертних судити, хіба що прагнути справедливості. Але де вона? Стільки прожив, та так і не стрінувся з нею.
Життя минає швидко, а муки дум тривають безконечно, а будуть же вічними. Світ без Мазепи змалів і людці довкола обсіли… Все здрібніло і змаліло. Біль роздумів примиряє зі смертю, і вже не такою страшною і небажаною здається вона. Але ж хіба таке може бути? Однак за мить уже здається: вона неодмінно принесе полегшу, бо тоді скінчаться терзання, а може, тільки почнуться?.. Скільки-то ще чекати, аби впевнитися… Багато часу собі не наділяв, бо відчував, що все скінчилося… Єдине, у чому ствердився: пам’ять стає докором, а він її заручником. Безконечне длубання у днях минулих і пошуках винуватців — виснажливе й болісне. Але так мусить бути, бо людина завжди шукала і буде шукати причин своїх поразок, навіть якщо вони в очах людських постають доблесними вікторіями. Завжди щось залишається, що не дає спокою. У нього те щось — то доля України, яка з відходом у вічність гетьмана Мазепи здається примарною. Тепер наяву бачив нерозуміння призначення власного народу, хирляві й недолугі настрої старшини, для якої поняття батьківщини чомусь уподібнювалося власним маєтностям і яка, коли ті чи ті порухи не загрожували садкові, повним клуням і водяному млинові, не бачила потреби ставати на прю. Їм усім не вистачало опінії, яка б стала розумінням і здоровим глуздом.
На прикрість, фрагментарність спогадів не дає бодай якогось цілісного уявлення про час і умови життя героя денників. Чи то Петро Сорока доторкнувся лишень однієї струни, тієї, що найтугіше напнута, і спробував видобути дивовижної сили акорди, які б утворили поліфонічну картину, чи то залишились для автора і читачів у затінку дні і справи героя денників. Тож із певністю стверджувати можна, що автор проникає не у події тих часів, радше він зазирає в душу героя, у якій, як у свічаді, відбилося все — і праведне, і грішне. Проте в тому й особливість тексту Петра Сороки, що він не ставить на перше місце факт, а лиш оцінює його всебічно — із позиції суспільної моралі, звичаю, народних уявлень про добро і зло.
Та все ж читач поспіль спотикається на логічних провалах і задається питаннями: а що було між тими подіями, які справили таке вражіння на оповідача, чому так рідко розвіюється історична імла? Щоправда, провали нівелюються завдяки чутливості душевній і осяйній глибині переживань героя, а час актуалізується і дає нам більш-менш реальну спромогу стати співучасником його не так духовних пошуків, як розпачливого самобичування. Господь дає людині змогу озирнутися перед кінцем назад, зважити, що було і як було, наче б подумки прожити ще раз дні свої і звіритись із серцем, де і коли схибив).
До хиб твору можна віднести і те, що великих людей автор намагається судити за законами малих і цілковито приземлених. Бо таки направду негоже міряти однією міркою речі різні й лишень ілюзорно пов’язані між собою. Для нас більше важить Мазепа як державний діяч, аніж сім’янин, чоловік, батько. Нам залежить, чи все він зробив, щоб вирвати Україну з обіймів московських, ніж те, хто кому був коханець і похресник. Спокуса авторова полягає в тому, що він упіймався на вабливий, а ще більше скандальний гачок амурних взаємин між Мазепою і Мотроною.
Але наскільки цікавішим і захопливішим було б прояснити, що рухало гетьманом в останній період життя і чи міг досягти більшого. Але як би там не було, а читача не полишає відчуття, що герой і жив наче правильно, і вчиняв наче по честі, а тут обсіла гризота і нема певності, що йшов і пройшов дорогу достойно. Значить, щось залишилося за лаштунками оповіді, чого, можливо, не знає не тільки автор, а й герой. Лише в одному місці Петро Сорока побіжно зазначає: «Як воно було іти за Мазепою, коли крутив Іван Степанович, хитрував та так, що не тільки царя, а й самого себе перехитрував? До останнього часу за його повелінням у всіх церквах відправлялися Богослужіння за перемогу москаля над шведом. Чи не тому тепер у тих церквах Мазепу проклинають?» Не візьмемось заперечувати, бо жодного аргументу не спадає на згадку. Щоправда, сьогодні не тільки не доречно, але і важко давати поради, як було діяти в тих умовах. Хіба що можемо звернутись до прикладів з іще більш віддаленого минулого. Французький король Філіп IV Вродливий зайве не манкірував підготовкою розгрому ордену тамплієрів, а діяв рішуче і твердо, не озираючись на тінь свою. Тож і результат був відповідний. Але це вже що стосується особистих якостей державного діяча. Комусь відміряно сповна, а комусь дещицю…
Що посіяло сумніви у вже немолодого, обтяженого житейським досвідом і мудрістю прожитих літ козака? Невже одвічне людське невдоволення собою і світом довкола? Не схоже. Герой милується природою, знаходить душевний супокій у спільних радостях з друзями молодості. І все ж раз за разом зринає отой хробачок, що точить душу і збавляє решти днів.
Власне, хутором і обмежується світ героя денників, і на ньому ж замикаються думки і помисли, а отже, нема цілокупної картини тогочасного життя хоч би й у знайомих героєві проявах, нема устремлінь високих і притаманних людині небайдужій. Справляється враження, що герой обмежений хутором не лишень фізично, а й світоглядно. Ми не отримуємо навіть побіжно його поглядів на долю України, яка є не крапля на мапі. Цілком закономірно, що схожим постає і гетьман у спогадах свого колишнього сподвижника. Нема ні добра, ні зла — самісіньке смирення, яке не дає оцінки, не виносить присуду, не клекоче у грудях люттю й ненавистю. Так, це не християнські почуття, але зі смирення держава не постане, як і від лукавства та хитрощів гетьманських. Наївністю чи дурноглядством було б сподіватися, що шведи самостійно здолають московські війська, а вже після цього возсісти на подарований долею гетьманський стіл.
Автор зачепив величезний пласт старовини, але настільки непрозорої, втаємниченої і заплутаної, яка до всього ґвалтовно вимагає од читача робити оцінку.
Федір Жук інтуїтивно відчуває, що Мазепі в усі часи бракувало відкритості, його не розуміли, отож і вповні не довіряли, що спричиняло непослідовність і слабку підтримку. Чого вартувала гетьманова затаєність у своїх планах, та й чи були вони? А якщо це все лиш були його хитрощі і спроба чужими руками загребти жар. Не хотілося в це вірити, але ніяк не міг позбутися настирних думок. Мудрий державний діяч мусив би діяти інакше — гуртувати довкола себе однодумців… «Не може кермувати той людьми, // Хто сам не бачить шляху із пітьми» (Д. Павличко).
В одному ми певні, що з минулого прозирає сучасність: не доробили попередні покоління — значить, мусять доробити прийдешні. А серед того — недовойовані війни, недозакінчені справи, недопереможені перемоги… Чого тільки не полишають батьки дітям своїм у спадок. А українці й поготів не виняток, бо ще не було такого, щоб котресь із минулих поколінь полишило прийдешньому вільне і справедливе існування.
Словом, списав Петро Сорока нашу горезвісну історію минувшини не словами, а думками своїми глибокими, що наче безодні ваблять читальника і скеровують до аналітичних вимірів. Може, саме через це стверджуємося на думці, що жезлові повеління на підмогу мусить ставати посох мудрості, розважливості та освіченості. Тоді, либонь, і душа не буде так потерпати, бо життєвий матеріал для розмислів найліпше надається, коли можеш ґрунтовно оцінити зроблене тобою та людьми зокола, а не блукати в сутінках незнання. Бордуляковий посох — символ духовний, який стеріг чоловік, що служив ціле своє життя і Богові, і Слову — отому, яке було в Бога.
Мазепин шлях скінчився трагедією, а з ним розбилися надії українські й на довгі роки запав морок неволі. І лишень Бордуляки підхопили справу просвітництва й узялися готувати нові потуги для звільнення свого народу з тьми московської. Але то вже інша історія, яку всім нам ще належить прочитати.

м. Харків

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

№24 (186) 9 грудня 2016