Чому в української влади немає мови про мову? «Бо війна!»

115

Незважаючи на розв’язану Росією війну проти України, в нашій
країні залишилися і працюють всі імперські схеми, технології та агенти впливу,
які лишила попередня команда Януковича. Для українського суспільства справжнім
шоком став новий наказ міністра освіти і науки Сергія Квіта, за яким українська
мова, українська культура та історія України виведені з переліку обов’язкових
соціально-гуманітарних дисциплін у вищих навчальних закладах. Про цей та інші
випадки консервації колоніального минулого в Україні читайте у нашому
матеріалі.

Це лаконічне гасло-відповідь з уст (з-під пера) тих, від
кого залежить вироблення, впровадження й виконання мовної політики сучасної
України, ми чуємо на всі запити українського суспільства щодо культурно-мовного
будівництва – «бо війна». Зрештою, така безапеляційна стислість інерційно
перевтілюється в інші позірно заспокійливі варіанти вербальної формалізації
ситуації-очікування: не на часі, треба почекати. Оці «бо війна», «не на часі»,
«треба почекати» вже стали наріжним каменем української внутрішньої політики
загалом. Ми не розслідуємо злочинів проти загиблих героїв Небесної сотні – «бо
війна»; не караємо причетних до очевидних корупційних схем представників
януковицької кліки – «бо війна»; готові повернути статус довіри заплямованим
чиновникам військового відомства через ухвалення змін до «Закону про очищення
влади» – «бо війна»; не арештовуємо, а іноді навпаки розблоковуємо, рахунки
відвертих грабіжників українського бюджету – «бо війна»; не контролюємо
національну валюту – «бо війна»; не реагуємо на відверті антидержавницькі
випади в українських мас-медіа – «бо війна». Не будемо, звичайно, в ситуації,
яка склалася, максималістами і вимагати негайного наведення ладу скрізь і в
усьому. Будьмо реалістами: занадто трагічну для країни спадщину залишив
Янукович з компанією. Знаємо. Розуміємо. Тому й підтримуємо всі державницькі,
реформатоські починання влади. Але підходить час роковин перемоги Майдану, а
починань, які варто було б беззастережно підтримати – обмаль.

Хочемо привернути
увагу громадськості на цілком невиправдане й несправедливо відкинуте владою
вбік як другорядне питання культурно-мовного будівництва. Ця проблема ось уже
впродовж року взагалі випала з владних об’єктивів, та це не значить, що
українці стають німими. На відміну від економіки, фінансів, … втрати й
прорахунки в яких завжди можна надолужити, мова не чекає, вона активна постійно.
У той час, як навіть не філологи, а фахові фізики, математики, економісти
зорієнтовують гігантів світового ринку на інформаційні права україномовного
споживача («бо війна!»), юристи доводять недоцільність дублювання паспортних
даних російською мовою («бо війна!»), в Україні нарешті зароджується якісний
кінопродукт («бо війна!») – стратегія подолання духовної кризи та утвердження
національної ідентичності чомусь опинилася на узбіччі державної політики.
Натомість в Україну через «бо війна» повноцінно й ширококроко заходить інша
мова. У нашому випадку – російська. Те, що Гундяєв з Путіним через януковичів з
табачнею не зуміли зробити за 4 роки, нашій, українській владі Майдану з
легкістю та невимушеністю вдається зробити всього упродовж року. Найстрашнішого
ефекту уже досягнуто: «неважно на каком языке любить Украину». Це вирок! Такого
небаченого неофіційного (прихованого) заохочення двомовності в Україні не було
за жодного з п’яти президентів. Ні, такі слова не мають ображати
російськомовного патріота – мова про самодостатнього громадянина України, який
через національно-державницькі інстинкти здатен осягнути причинно-наслідкову
сутність актуального «бо війна!». Нагадаємо, що однією з важливих мотивацій для
цинічного вторгнення окупаційних військ в політично ослаблену Україну є захист
«русскоязычного населения». Минулорічна акція частини інтелектуальної еліти
Львова – одноденна громадська сповідь «черствим кацапським словом» (Т.Шевченко)
– знеобачки може підказати Путіну, що і в Галичині є кого захищати.

На жаль,
майже за чверть державницького століття ми не спромоглися бодай сповільнити
процес відвертого лінгвоциду. Відтак, маємо чималий перелік найразючіших фактів
нехтування станом і статусом української мови та потурання російській,
виокремлення її в особливу в Україні за рік правління влади Майдану: 1) не
прийнято на урядовому, законодавчому рівні жодного закону, указу, розпорядження
про впровадження державної української мови в усі сфери життєдіяльності на
території України (термін дії попередньої чисто формальної кучмівської
«Концепції…» скінчився ще у 2000 році);3 2) не створено в Адміністрації
Президента чи Кабінеті Міністрів комітету (департаменту) з питань регулювання
мовної політики в державі; 3) Україна й надалі «розбудовує» свою мовну політику
за сумнозвісним відверто українофобським законом Ківалова- Колесниченка; 4)
поперемінно змінюване гасло на всіх телеканалах «єдина країна – единая страна»
можна розцінювати як свідому пропаганду двомовності та приниження гідності
інших (крім росіян) національних меншин, що проживають у нашій країні; 5) мова
теле-, радіо продукту на українських каналах від часу януковичів-табачників не
змінилася: домінує російська; 6) мова друкованих ЗМІ від часу
януковичів-табачників не змінилася: домінує російська; 7) мова книгодрукування
від часу януковичів-табачників не змінилася: домінує російська; 8) у більшості
вищих навчальних закладів України (у тому числі в Галичині) на рівні
доуніверситетської підготовки для іноземних громадян викладають російську мову,
а не українську; 9) Адміністрація Президента, Кабінет Міністрів, Верховна Рада
в плані використання державної мови загалом зробили послідовні кроки до
русифікації: весь трудовий шлях голови АП пов’язаний із зі створенням та
поширенням в Україні російськомовних мас-медіа, за що неодноразово відзначений
російською владою; у КМ більше міністрів, ніж в уряді Азарова, державною не
послуговуються, є й такі, що нехтують; голова Нацбанку, можливо, максимально
відтягує свої звіти в парламенті через очевидний мовний бар’єр – звітувати
необхідно державною, загалом чужою для неї мовою; 10) до цього часу не прийнято
остаточного рішення щодо затвердження «Державного стандарту з української мови
для іноземних громадян», ухваленого ще 24 червня 2014 року на спільному
засіданні Науково-методичної комісії МОН України з довузівської та базової
підготовки іноземних громадян (НМК) та представників Інституту української мови
НАН України (на сучасній європейській карті залишилося дві країни без державної
стандартизації вивчення своєї мови як іноземної – Україна і Білорусь).

  Врешті, мало кому зрозумілою в українському суспільстві стала ініціатива МОНУ
про виведення з переліку обов’язкових низки соціально- гуманітарних дисциплін,
з-поміж яких історія України, історія української культури, українська мова за
професійним спрямуванням. Певна річ, що всі предмети важливі: і соціологія, і
економіка, і психологія … Але є доленосні для народу. Це треба було українцям
пройти через Революцію Гідності, скинути ненависну антиукраїнську кліку
янучарів ціною понад сотню життів, щоб для нас знову став актуальним вислів
О.Довженка «Єдина країна в світі, де в університетах не вивчалася історія цієї
країни … – це Україна». І це відбувається за міністрування людини, яка пройшла
весь Майдан. Хіба не зрозуміло, що українську мову за професійним спрямуванням
у східних та південних вищих школах ніхто не вибере? Хіба не зрозуміло, що на
негуманітарних факультетах університетів України у такий спосіб українську мову
буде виведено з навчального процесу як зайву й непотрібну сутність. Як не
прикро, але лідерство у процесі національного вихолощення гуманітарного змісту
університетських програм для бакалаврів захопив Київський національний
університет імені Тараса Шевченка. Відповідно до наказу ректора цього
авторитетного навчального закладу, Героя України для належного забезпечення
наскрізних компетентностей випускників КНУ обов‘язковими є «Соціально-політичні
студії», «Вибрані розділи трудового права і основ підприємницької діяльності»,
«Основи екології», «Науковий образ світу» тощо. «Українська мова за професійним
спрямуванням» та «Історія України» опинилися зайвим баластом, що негативно
позначається на якості підготовки відповідних фахівців. «Доборолась Україна до
самого краю…» – прокоментуємо цю ситуацію хрестоматійними Шевченковими словами,
який дочекався від патронованого університету «достойного» вшанування на
завершення року свого двохсотлітнього ювілею. Немає сумніву, що цією протореною
псевдореформаторською стежкою чемно рухатимуться й інші ректори та вищі
навчальні заклади. У такому випадку свідома українська громадськість має
звернутится на початку вступної кампанії 2015 року до випускників середніх шкіл
з повним переліком тих ВНЗ, керівництво яких зухвало викинуло «Українську мову»
та «Історію України» зі свого академічного простору, і нагородити їх ганебним
орденом Валуєва.

Зрештою, представники владних структур повинні усвідомити, що
для правителя-державника питання національної мови, культури, історії ніколи не
були другорядними – це істина, перевірена  неодноразово. Ніколи й
нікому ще не вдалося побудувати міцну країну зі згуртованою єдиною нацією з
першочерговим розв’язанням проблем економіки. Із доларом на покуті можна
побудувати «тєріторію с насєлєнієм», що ми успішно й робимо, а з мовою на цьому
святому для кожного українця місці – єдину соборну Україну.

м. Львів, м. Житомир

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!