Чому в нас немає Нобелів і Оскарів?

А й справді, чому в
Україні досі немає ні своїх Нобелівських лавреатів у літературі, ні
найпрестижніших премій в кіно – Оскарів? Ніби й не найдурніші в світі ми люди,
ніби й історія наша сягає тисячолітньої давнини, ніби й учителів маємо великих
– Тараса Шевченка, Олександра Довженка… 
В чому ж тоді проблема?

А проблем багато, усіх так просто і не перелічити, але
всі вони видаються мізерними й незначними перед найбільшою, найголовнішою
проблемою взагалі усього українського мистецтва, і в першу чергу мистецтва
вербального, де задіяне слово, – проблемою мови. Культура будь-якого народу
народжувалася зі слова, бо, як відомо, воно було спочатку. Це банальні речі,
про які нам на кожному кроці торочать, але мовна ситуація в Україні від цього
не поліпшується, навпаки, стає дедалі гіршою, загрозливішою. Колись хоч село
стримувало оту тотальну русифікацію, оту російськомовну окупацію України, яку
маємо сьогодні, воно було неприступною фортецею для поширення цих ракових
метастаз, але сьогодні рушиться і цей форпост. Щодалі, то все страшніші й
безнадійніші речі спостерігаємо в українських селах: влітку, коли до бабусь із
Києва привозять онуків – села враз стають, як казав Євген Пашковський:
«спаскудженими, зросійщеними і зглищеними». Це як нашестя сарани, яка виїдає не
лише мову, а й сам споконвічний устрій українського села, його спосіб мислення,
його житейську філософію. Що вже тоді говорити про містечка й великі міста
України? Там уже до такого стану все «зглищене», що треба велику клізму, аби
попромивати душі і мізки.

І після цього ми ще здивовано питаємо – чому у нас так
мало мистецьких творів світового значення? Чому немає Оскарів і Нобелів? Та їх
на цьому ґрунті ніколи й не з’явиться! Втрачена основа, фундамент, знищений той
гумус, на якому може вирости справді геніальний твір. Коли ми говоримо про
українську культуру, а зокрема про кіно чи літературу, то насамперед маємо на
увазі україномовні мистецькі твори, які так чи інакше відтворюють національну
самобутність народу. Твір, створений чужою мовою, не може стати справжнім
мистецьким надбанням нації. Проаналізуйте уважно значущі твори світового рівня
– усі вони без винятку спираються на глибинний національний фундамент свого
народу.

Тож найважливіша проблема, яку сьогодні треба вирішувати
всіма можливими засобами (а на мою думку, аж до насильницького, хірургічного
втручання), – це проблема мови. Потрібна спеціальна державна програма, яка б
надавала українському слову пріоритетного значення. Сьогоднішня окупація усіх
засобів масової інформації російською мовою – це загроза національній безпеці
країни. Дивно, що наші державні мужі не чинять цьому ніякого спротиву. Корінна
українська мова сьогодні катастрофічно мертвіє, вона безперешкодно витісняється
з усіх сфер суспільного життя. Вона вже витіснена! Вона стає латиною! Тому й
фільми, зняті українською, видаються дещо смішними й неправдивими. Тому і не
ризикують режисери зняти фільм про українських футболістів чи боксерів, які
розмовлятимуть українською. Смішно буде це виглядати, чи не правда? Адже
знаємо, що весь великий спорт в Україні – російськомовний. Тому й ризиковано
написати роман про видатного українського хірурга, в якому той розмовлятиме
українською. Ми ж знаємо, що це брехня – не розмовляє він українською. І не
підуть дивитися таке кіно люди, і не будуть читати таких книжок, бо їх не
обдуриш, а якщо й переглянуть який раз, то з іронічною посмішкою на вустах. Що
вже говорити про твори, де йтиметься про високі технології?! Там навіть
термінології української немає, не виробили її, вважають за неважливе і
непотрібне. Тому ніколи не буде правди в такому кіно чи романі, вони
виглядатимуть фальшивими, надуманими. Правдивим україномовним сьогодні може
бути хіба що історичний твір чи розповідь про вояків УПА та їхню боротьбу проти
російських окупантів. Там і українська, і російська мови будуть звучати
природно. Проте дивитися такі фільми скоро буде просто нікому, так само, як і
читати україномовні книги, бо ще десяток років – і українське слово
зустрічатимуть у своїй країні як рідкісного гостя, як динозавра, котрий
випадково зберігся у суцільній мерзлоті. Національний духовний продукт, який
через десятиліття ще наважиться виробляти якийсь дивак, просто нікому буде
їсти.

Триває тотальна, суцільна, поголовна духовна кастрація
українців. Коли треба, щоб у дворі був слухняний віл, який реагуватиме лише на
«цоб» і «цобе», тоді бика каструють. Йому вирізають репродуктивні органи, і він
стає вайлуватим, мирним, слухняним. Щоб зробити волами українців, їх теж
споконвіку кастрували і стерилізували – їм вирізали мову. Людина без рідної
мови – духовний кастрат. З нас робили і продовжують робити євнухів. Нас
поголовно стерилізують, починаючи з дитячого садочка, де вихователька розмовляє
з дітьми російською, нас вихолощують у школах, в комп’ютерних клубах, по
телебаченню, по радіо, в газетах, у вищих навчальних закладах. Нам вперто і
послідовно вирізають мову. Ці операції, на перший погляд, бувають зовсім
безболісними, непомітними: вчитель у виші веде урок українською, а звертається
до студента з буденних питань російською, викликаючи тим самим у дитини
відчуття меншовартості рідної мови; або ж оті субтитри на екрані під час демонстрування
російськомовних фільмів. Ті, хто придумав цю дикість, аби зробити видимість
збільшення україномовного ефіру, кидають нам ті українські букви, ніби кістку
собаці – нате, мовляв, вам вашу «мову». Або ж розмови про патріотизм і любов до
України російською мовою (казав колись Григір Тютюнник, що говорити про любов
до своєї Батьківщини не можна небатьківською мовою). Зайдіть у коридори
будь-якого вишу, навіть гуманітарного, навіть у Національний (слово яке –
національний!) університет, який, здавалось би, зобов’язаний плекати і
виховувати національну самосвідомість, українську мову, – всюди почуєте
здебільшого російську. Як від учителів, так і від студентів. Ви думаєте, що ці
діти створять колись щось національне, українське? Ніколи! Дитина, яка виросла з
відрізаною мовою, перестає бути українцем, вона не читає українських книжок, не
дивиться українське кіно, вона не знає традицій, обрядів, їй байдужа українська
історія, вона взагалі нічим національним не цікавиться, бо все національне –
україномовне, а вона мови не знає. За її навчання держава платить гроші, але
для української культури це вже втрачена людина. Навіть якщо з неї й виросте
геніальний митець, то це буде не український геній. І хоч скільки б ми потім
тягли його за вуха в українську культуру, плівку на кисіль уже не натягнеш.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Візьміть останні події українського кіно, хоча б той же
фестиваль «Молодість». Таке відчуття, що все це відбувалося не в столиці
України, а десь в Тамбові. Зі сцени ще можна почути зо два українських слова, а
поза сценою, в кулуарах, дев’яносто відсотків українських акторів, режисерів,
операторів насправді виявилися такими русскімі – нє падхаді!

Так само дивно сьогодні чути, коли надзвичайно
талановитого російського письменника Андрія Куркова, якого я дуже поважаю,
називають українським письменником лише за те, що він живе в Києві. Його
прекрасні твори писані російською мовою, в них немає нічого українського,
національного, корінного (хіба що той роман, де герой намагається привезти з
оренбурзьких степів в Україну пісок зі спермою Шевченка), тож навіщо тягнути
Куркова в українську літературу? Йому гарно і в російській. Те саме можна
казати і про Кіру Муратову. Ну, живе геніальна всесвітньо відома режисерка Кіра
Муратова в Одесі, ну, говорить російською, ну, знімає прекрасне неукраїнське
російськомовне кіно. За якими ж тоді параметрами і критеріями її зараховують до
українського кінематографа? За місцем проживання? Пробачте, Жванецький теж
народився в Одесі, то давайте і Жванецького зарахуємо до українських
письменників? Гоголь писав російською, але в його творах хоч дух український
був, обряди, звичаї. Сьогодні вже чую, що й Булгакова треба відносити до
українських письменників, аякже – жив же деякий час у Києві! Вже й цитати
познаходили в його спадщині, де російський письменник двома хорошими словами
обмовився про українців, забувши при тому інші його цинічні,
україноненависницькі вислови і про нашу націю, і нашу мову (цитувати не буду).
Так і хочеться сказати – хлопці, не прогинайтеся перед великим російським
письменником, не заглядайте йому самовіддано, як Шарик професору
Преображенському, в очі, Булгаков ніколи не був і ніколи не стане українським
письменником. Так само, як ніколи Кобзон не буде українським артистом, так
само, як Анна Ахматова ніколи не буде українською поеткою, так само, як і
тисячі інших найталановитіших і найгеніальніших, кого народила чи вигодувала
Україна, але які з різних причин відцуралися її мови, її культури, її болів і
святощів.

 А якщо вже конче
комусь хочеться збагатити українську культуру 
такими іменами, тоді давайте будемо називати їх російськими митцями, які
творили в Україні, або які народилися в Україні, або в яких мати була
українкою. Це не менш престижно для нашої держави, у всякому разі справедливо.
Тут же справа не в національності (яку зовсім недавно викреслили з паспорта,
щоб ніхто й не знав – хто ти), і не в місці проживання. Параджанов ніколи не
був українцем, але знімав справжнє українське кіно, і його заслужено називають
українським режисером. Рауль Чілачава чи Абрам Кацнельсон не є українцями, але
їх теж беззастережно можна назвати українськими митцями, бо творять чи творили
справжню українську поезію.

Тож не треба самих себе дурити, не треба дивитися на
дійсність через рожеві окуляри і плекати райдужні ілюзії про якийсь там
майбутній розвій української культури, літератури, кіно. Ніякого розвою у нас
не буде доти, аж доки ми не відновимо повнокровного функціонування української
мови у всіх сферах життя, аж доки вона не запульсує потужно і безповоротно в
нашій країні, як польська в Польщі, як французька у Франції, як литовська в
Литві; аж доки українська повія не стане закликати клієнтів українською (Боже,
з часів Хвильового про це все говоримо й говоримо!), аж доти не бачити нам ані
Оскарів, ані Нобелів. Без мови, без повного національного самоусвідомлення ми
ніколи нічого суттєвого не створимо ні в літературі, ні в кіно, ні в економіці,
ні в науці, ні в демократії. Ми просто станемо нацією духовних євнухів. А
євнухи, як відомо, – безплідні.

 

м. Обухів на
Київщині