Чому плакала флейта?

Фрагменти зі «Спогадів»

Закінчення. Початок у ч.17

ТАЄМНИЦЮ РОЗКРИВАЄ РІДНА
СЕСТРА

Олена Іванівна Яновська була тією меншенькою сестричкою, яку
няньчив не набагато старшенький братик Юра. Як няньчив – сказано в новелі  «Дитинство».

На той час, коли ми познайомились – 70-ті роки минулого
століття, вона – вчителька-пенсіонерка, мешкала в Ірпені під Києвом. Тож я взяв
у Марії Мусіївни адресу її доньки і поїхав до Ірпеня.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Привітна, інтелігентна жінка мала добру пам’ять і гострий
розум. Тільки-но я згадав про загадкову флейту, як Олена Іванівна, сумовито
посміхнувшись, сказала: «То печальна історія».

1925 рік. Олена та її подруга чорнобрива Надійка навчаються
в єлисаветградському педучилищі. Юрій – студент Київського політехнічного
інституту – безтямно закоханий в Надійку. Але зустрічаються вони лише під час
канікул, а Юркові хочеться бачити кохану щодня. І він придумав – перевести обох
подруг з єлисаветградського училища в київське. Дівчата були в захопленні.
Директора Київського педучилища Юрій зумів якось умовити – пообіцяв не лише
зарахувати, а  й забезпечити гуртожиток.
Щасливий Юрко дає телеграму: «Приїздіть». А у відповідь: «Їдемо!».

Юрій купив два букети і приходить на вокзал за годину до
приходу потяга, та година тяглась вічність…

Нарешті потяг приходить, Юра тримає букети напоготові. Ось
на перон виходить Олена,а за нею… Що це? А за нею чужі люди. А Надійка? І вже
кричить: «А де ж Надійка?». У  відповідь
летять слова, мов каменюки: «Забудь її. Батьки не дозволили». І вже наостанок:
« Її батько комуніст». І знову «винен» дядько Петро, якого розстріляли.

Юрій вручає один 
букет сестрі, а другий кидає під ноги і топче його.

Весь день Юрій мовчки влаштовував сестру в училище, потім –
гуртожиток, і вже під вечір пішов безтямно бродити вулицями вечірнього Києва.
«Знаючи, як він давно і ніжно кохав Надійку та уявляючи, що коїться в його
зболеній душі, я боялась за нього. Тому йшла за ним назирці, –  згадувала Олена Іванівна. – Так ми йшли
довгенько, але десь на Рейтарській Юра 
раптом зупинився: з прочиненого вікна на другому поверсі лилася
сумна-пресумна мелодія. То плакала чиясь флейта. Її ридання були співзвучні зі
станом Юркової душі, що теж ридала,тільки беззвучно. Та ось повідкривалися інші
вікна і балкони, з них понеслося роздратоване: «Прєкратітє безобразіє!!». І
флейта замовкла. А Юра стояв… Тоді я підійшла до нього. Юро, кажу, ходімо пройдемося,
дивись, який величний Київ. І ми помандрували до Софії Київської та
Андріївської церкви, ошатними вулицями Печерська, відтак рушили розкішними
наддніпрянськими схилами… Сонце зустрічали на Володимирській гірці. І Юра
відійшов від свого горя втрати коханої. Він був у захопленні від Києва і
Дніпра. Був такий натхненний, радісний. Я провела його на Тургенівську, де він
знайшов кімнату в напівпідвальчику. На столику лежала верстка його першої
книги. «Мамутові бивні» – прочитала назву. Юрій сів за свій столик, схопив
олівець і на першій сторінці верстки написав «Великому Києву присвячується».
Потім подумав, погортав верстку і на якійсь сторінці дописав на полях: «Так
дайте виплакатись флейті». Оце і вся «загадка флейти» – завершила свою
розповідь Олена Іванівна.

Але на сьому наші розмови з Оленою Іванівною не
припиняються. Далі сестра ще порушила тему

 

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ І
СЕРГІЙ КОРОЛЬОВ

Двоє різних геніїв навчалися на різних факультетах. Юрій
–  на електротехнічному, Сергій – на
авіаційному (що його згодом переведуть до Москви). І познайомилися вони на
заняттях літстудії, де Яновський читав романтичні верші про море, а Корольов
полонив душу Юрка своїм патріотичним віршем «Україна» (се, вочевидь, той вірш,
про який згадувала під час наших зустрічей мати Сергія Корольова – Марія
Миколаївна Москаленко-Баланіна  – той
вірш «загадково» щез під час арешту Сергія Павловича 1938 року).

З’ясувалось, що мешкають вони по сусідству – на
Тургенівській. Тож частенько, надто взимку, вони брали саночки і їхали за місто
у Святошинський ліс, там заготовляли дрова, що їх продавали на базарі – дрова
тоді були в ціні. А Сергій заробляв ще й тим, що працював двірником і
рознощиком газет. Так він заробляв на планер. Адже спочатку його не прийняли до
інституту: не мав ще 18 років. Тоді Сергій додав до заяви свій проект планера –
цілком зрілий проект! – і обдарованого 
юнака з Одеси зарахували в студенти. Тож Сергій виношував ідею збудувати
планер за власним проектом. Але потрібні були гроші – на карельську сосну (для
фюзеляжа), на цупкий мадеполан, на англійський лак.

Несподівано йому пощастило – 
в червні 1924 року в Києві з’явилась кіногрупа тодішньої Ялтинської
кіностудії – знімали фільм «Трипільська трагедія».  Центральний епізод: як повстанці скидають
комсомольців у Дніпро з високої кручі. 
Мистецтва комбінованих зйомок тоді ще не існували, тож мали зняти в
натурі фігури юнаків, що летять у Дніпрову купіль.  По Києву розклеїли оголошення: «Запрошуються
сміливці, які за велику грошову винагороду могли б стрибнути з високої
Трипільської кручі в Дніпро». Спочатку зголосився київський спортсмен, та коли
його привезли в Трипілля, і коли він зійшов на високу кручу і подивився вниз,
то категорично відмовився стрибати. Так сталося і з другим сміливцем –
актором-каскадером. Та ось оголошення потрапило на очі Сергію Корольову, і він
безоглядно погодився стрибати. Юрій радив не ризикувати, «Щоб літати, треба
ризикувати», – сказав Корольов. До Трипілля його повезли разом з режисером на
автомобілі. А Юрко в ролі вболівальника поплив разом з кіногрупою на пароплаві.
Цікава для Юрія була та поїздка, бо сидів він на горішній палубі, поміж
селянок-цокотух, що поверталися з базару і жваво обговорювали сільські новини.
Тож почув Яновський про сількора Симка, якого куркулі хотіли вбити, а він їх
обдурив: «Шукали труп сількора, а знайшли мамутові бивні». Перемили молодиці
кісточки «міліціонера Сірьоги», що самогон жене. А за спиною в Юри двоє мужиків
обговорювали змагання  з боксу: «Бокс
єсть научеська драка кулаками». Одне слово, коли старий річковий пароплав
причалив до трипільської пристані, в голові у Яновського визрів сюжет
оповідання «Мамутові бивні»…

Вісім разів завмирало серце Яновського – вісім разів під
стрекіт камери стрибав Корольов-«солдатик» з високої трипільської кручі в
дніпрові хвилі. Таким чином заробив сміливець і на карельську сосну, і на
цупкий мадепалам, і на англійський лак. Будував Сергій свій планер понад рік.
Майстерні містились у вестибюлі КПІ, під сходами. Допомагали Сергієві друзі,
студенти, викладачі, професійні пілоти, заводські інженери. Аж у вересні 1925
року СК-1 викотили на Козине поле (се там, де нині в Києві комбінат «Преса
України»). І змахнув рукою Сергій Корольов, сидячи в кабіні, і побігли друзі
проти вітру, тягнучи на довгій линві планер, що відірвався від землі і здійнявся
в небо.

Так стартували двоє українських геніїв: Юрій Яновський
випустив першу книгу «Мамутові бивні», а 
Сергій Корольов зробив перший крок на шляху до космосу.

Згадував український ракетобудівник Іван Бенедиктович
Бровко: «Влітку 45-го року нас, групу інженерів, конструкторів на чолі  з Корольовим відрядили на німецький
завод  «Дора», де німці виготовляли
ракети ФАУ-1 і ФАУ-2. Під час нашої поїздки в портфелі Сергія Павловича
з’явилася книга Юрія Яновського «Вершники». Корольов був у захваті від роману.
Він зачитував нам окремі місця з твору, відзначаючи великий талант письменника,
мріяв про зустріч з ним, аби згадати студентські роки, та «як ми починали». Що
ж  – не судилося.

 

СКОРО ПОЧАЛАСЯ «ЖИВА
ВОДА»

Передусім – з Хрущова. Бо було так. Жовтень 43-го.Член
воєнної ради фронту  Микита Хрущов
об’їздив сплюндровані землі Полтавщини, що допіру були звільнені від
німецько-фашистських окупантів. Хрущов сидів на передньому сидінні, поруч з
водієм, а на задньому примостились письменники Юрій Яновський, Микола Бажан,
Олександр Копиленко та підполковник Гапочка – помічник Хрущова. Коли проїхали
Гребінку, Яновський тихо мовив до Бажана: «Тут, як трохи звернути
праворуч,  є село Кулажинці, де можуть
бути мої мати й сестра». Бажан нахилився до Хрущова, щось зашепотів йому на
вухо. «А чого,  – озвався Микита
Сергійович, – заїдемо. Може, знайдемо маму».

Невдовзі звернули праворуч і заїхали в село. Його неначе й
не було: руїни замість хат та вцілілі печі й димарі, навіть дерева стяли
обгорілі.

В центрі села зупиняємося біля хлопчика років 12-ти.

– Де тут школа? – запитав Хрущов.

– Осьдечки вона, – показав хлопчик на велику купу цегли.

– А хто твоя мама?

– Вчителька.

– А як її прізвище? – допитувався Хрущов.

– Яновська.

– Олена Іванівна?! – радісно вигукнув Юрій Іванович.

– А звідки ви, дядю, знаєте? – запитав хлопчик.

– А звідти, що ти мій племінник… Мама вдома?

– Ні, вона на буряках. Я збігаю, покличу. А ви заїздіть у
наш двір, ондечки, де ото бабуся порається біля кабиці.

Машина в’їздить на подвір’я. 
Хата спалена. За житло править благенький сарайчик. Біля ковбиці просто
неба заклопотано порається стара жінка  в
чорній хустині. Юрій Іванович підбігає до неї, схвильовано мовить: «Мамо! Рідна
моя матусю!».

Так на грізних дорогах війни письменник знайшов свою рідню.

Прибігла Олена Іванівна. 
Руки в неї чорні – в землі. Ноги – босі. Бажан іде до машини і приносить
пару чобіт, дарує їх Олені Іванівні. Тут же приміряла: «Прийшлися! Спасибі,
Миколо Платоновичу!».

Марія Мусіївна частує Хрущова і всіх прибулих ще гарячим
гарбузовим насінням.

Гапочка приніс товстий портфель, з  якого Микита Сергійович вийняв хліб, банку
тушонки, пляшку вина… А відзначивши зустріч, стали слухати Олену Іванівну про
пережите. Особливо уважно слухав Юрій Іванович – у розповіді сестри він побачив
початок свого нового твору  – «Через
її  подвір’я котилася війна, жінка
здригалася разом із землею й відчувала – ще один вибух, ще струс, її засипе
навіть у сховищі. Так тривало не знати скільки, а коли настала тиша, жінка
вилізла з напівзасипаного льоху, вся в глині, замість одежі – шмаття, наче це з
глибини землі ожив мрець. Засліпило сонце. Кицька, яка з нею рятувалася,
вирвалася з рук, перескочила через свіжу вирву на дворищі, видерлася на вцілілу
вишню. Жінка заплющила очі й сказала: «Хоч би не злякатися!».

Так починається новий роман Яновського «Жива вода». Це
прототипом головної героїні твору Ганни є Олена Іванівна Яновська. Твір було
надруковано 1947 року в журналі «Дніпро» (№ 3-4). Се – класичний, високохудожній
роман, новий якісний щабель творчості Яновського-романтика. Ні архітектонікою,
ні сюжетуванням він не схожий на класичний роман «Вершники», не кажучи вже про
романи «Чотири шаблі» чи «Майстер корабля». «Жива вода» – нове надбання ПОЕТИКИ
Яновського. Вся сила письменника тут – в сюжеті, що розгортається за принципом
прямої послідовності.

Письменнику не потрібні 
були ніякі композиційні викрутаси, інтригування,  творення штучних сюжетних перипетій: разючим
і хвилюючим був життєвий матеріал, що ліг до роману «Жива вода». З перших слів
роману письменник фокусує увагу на жінці – на людині, що вийшла з-під землі і
не впала у відчай, а одразу взялася за відродження землі, рідного краю. Жінка,
та ще жінка-вдова – головна фігура в післяокупаційному та повоєнному
українському селі. Тож закономірно, що саме жінка – першорядна постать в романі
«Жива вода». Образ Ганни Кравченко одразу набирає  узагальнення – вона постає в романі символом
української жінки, що винесла на собі всі злигодні війни та відбудувала село.  Своїми руками упорала здичавілу опалену
землю.

Саме завдяки глибокій правдивості та письменницькій
об’єктивності роман «Жива вода» (первісний «журнальний варіант») сприймається
як історичний документ, що і через сотні літ свідчитиме про життєвий і трудовий
подвиг української жінки вдови в 40-і роки ХХ століття.

Але сувора правда не подобалась комуністам, партійним
бонзам, цензурі. Рішенням ЦК ВКП(б) друкування журнальної публікації «Живої
води» окремою книгою було заборонено. Правдивий, високохудожній, класичний
роман оголосили антирадянським, націоналістичним, шкідливим, ідейно хибним.
Погромом «Живої води» та цькуванням Яновського, а також Рильського, Сенченка
особисто керував Лазар Каганович, якого Сталін послав 1947 року керувати
Україною і передусім винищити українську інтелігенцію.

Аби якнайдужче залякати і принизити українських
письменників, Каганович скликав їх на «термінову нараду» о першій годині ночі,
де розпинав Яновського за те, що він не показав керівної ролі компартії у
відбудові сільського господарства України. Ворогами соцреалізму Каганович
оголосив також Максима Рильського та Івана Сенченка. Над усіма трьома
письменниками нависла загроза арешту. Тоді на захист Яновського кинувся
Всеволод Вишневський. Він, головний редактор журналу «Знамя», надрукував цикл
«Київських оповідань» Яновського в перекладі російською мовою. Але Каганович
«дістав» Юрія Івановича і там: він, глава політбюро ЦК ВКП(б), пише постанову
«про ідейно хибні твори, надруковані в журналі «Знамя» – повість Е. Казакевича
«Двое в пути» і «Киевские рассказы» Ю.Яновського.

В ті дні український критик М.Шамота друкує в Літ. Газеті
погромницьку статтю про «ідейно хибні» «Київські оповідання». Заголовок статті
вражав своїм цинізмом: «Коли письменник не любить людину». Се – про закоханого
в Людину Великого романтика Яновського!

Юрій Яновський став чекати арешту…

Та несподівано надійшов порятунок від вождя.

 

ЩО СКАЗАВ СТАЛІН

Тиран любив іноді побавитися з жертвою як кішка з мишкою.
Сталін викликав Вишневського «на килимок». Письменник стояв, виструнчившись, а
вождь ходив довкола нього, посмоктуючи свою трубочку. «Как, товарищ Вишневский,
осознал свои ошибки?». – «Да, товарищ Сталин. Относительно повести Казакевича –
да, это моя ошибка. Но относительно «Киевских рассказов» Яновского ничего не
понимаю, товарищ Сталин. Ведь рассказ Яновского «Через фронт» – самое лучшее в
советской литературе произведение о любви народа к товарищу Сталину». – «А есть
такой рассказ у Яновского?» – подивувався тиран. – «Поскребышев, принесите
журнал». Помічник приніс журнал «Знамя». Сталін, ходячи по кабінету, читає
новелу про те, як люди, набідувавшись за німецької окупації, пишуть листа
своєму рідному вождю Сталіну, аби він швидше визволив їх з неволі. Листа
передають кмітливому школяреві, аби він перейшов лінію фронту і передав його за
призначенням. Та, переходячи лінію фронту, хлопчина гине від німецької кулі.
Оповідання, видно, сподобалося вождю. Бо він перейшов на зичливий тон. «Што
делает сейчас товарищ Яновский?». – Вишневський як завжди правдивий і відвертий:
«Носит книжечки в букинистический отдел». В очах вождя майнула лукавинка: «Если
мы дадим товарищу Яновскому Сталинскую премию за «Киевские расказы», это будет
неплохо?». Так Сталін підніс Кагановичу величезну дулю під самісінький ніс, а
сумнозвісний український горе-критик в ті дні публікує помпезну статтю про
«високоідейні та високохудожні «Київські оповідання», в яких видатний
радянський письменник Яновський натхненно оспівав радянську людину». Тоді ж
сатиричний журнал «Крокодил» навів дві оціночні цитати про «Київські
оповідання» – погромницьку і розхвальну, додавши, що обидві вони належать
одному і тому ж авторові – Миколі Шамоті.

Нарешті починається щасливий період в житті і творчості
письменника: не треба чекати арешту. Його охоче друкують, щоправда, видати
первісний журнальний варіант «Живої води» не вдається: цензура злопам’ятна! І
Яновський змушений додати соцреалізму, тобто – фальші та брехні та дати нову
назву роману «Мир». В сей період він пише сміливу і гостроактуальну п’єсу
«Дочка прокурора», та  з великим трепетом
душевним, як згадує Олена Іванівна, приступає до вивчення історичного матеріалу
для написання роману про Лесю Українку та серії історичних повістей про
світочів Києво-Могилянської академії. І сей щасливий творчий порив зупиняє
груба, фатальна помилка професора Берлянда. Трагедія стала в розквіті творчих і
життєвих сил, на 52-му році життя письменника…

Того вечора (лютий 1954-го) 
театр імені Лесі Українки в Києві гримів від оплесків після спектаклю
«Дочка прокурора». Чутно було вигуки «Автора! Автора!». Та автор того не чув –
він був далеко-далеко, на Дорозі вічності.

 

ЗАБУТИ УКРАЇНСЬКОГО
ГОМЕРА?

22 травня цього року парламентська більшість Верховної Ради
України (регіонали, комуністи та інші) проголосували проти того, аби відзначити
110-ту річницю від дня народження Юрія Яновського на державному рівні. Можна
уявити, як-то подивується передова висококультурна французька громада, яка
вустами своїх комуністів назвала автора геніального роману «Вершники»
українським Гомером. А все геніальне – вічне. Та вічною є трагедія української
нації, що її так яскраво показав Яновський у новелі «Подвійне коло». Твори
Яновського, як завжди, актуальні. Тому вони і ввійшли до золотого фонду
української літератури. Немає у тому фонді лише роману «Жива вода». Справа
честі української громади – видати первісний – журнальний варіант «Живої води»
і тим самим повернути українській літературі ще один класичний роман
Яновського, а наступним поколінням українців – історичний документ про великий
подвиг української жінки-вдови в 40-50-х роках ХХ століття.