Чому Богородиця сниться

132

 

Думки з приводу статті Василя Добрянського «Спілка: камо
грядеші?» (ч.ч. 11,12 2011 р.)

Шкода, але насамперед мені доведеться Вас розчарувати: не
«знімкувала» ваш письменницький майдан на підтримку Володимира
Яворівського  ані «шведська, ані
норвезька пресова агенція», відтак ну ніяк не могла зворушити «весь світ»  фотографія «емоційного, розвихреного» Павла
Добрянського, коли Ви, як пишете, «голосували за збереження Спілки
письменників». А був на тому вуличному з’їзді автор трьох науково-популярних
книжок  Сігурд Хоунльд, котрий  потрапив туди проїздом через Київ і по
закінченні «письменницького майдану» його привів до нас – тих, котрі, як Вам
здавалося, намірились зруйнувати Спілку, співголова Української Гельсінкської
спілки («Гельсінкі-90») Юрій Мурашов. У галасливому вуличному дійстві, свідком
якого ненароком став, норвежець нічого не второпав, бо та творча спілка, до
котрої він належав,  займає  скромне приміщення й більшого не потребує.
Зате ми багато говорили про досвід видавання книжок.

От до цього, пане Добрянський, від самого початку і
зводилася вся проблема: не до знищення цієї 
творчої організації, а до того, щоб вона взяла на себе відповідальність
за розвиток літературного процесу. Інакше – нащо цей успадкований від
радянських часів «Олімп», котрий якоюсь мірою ще й утримується державою?
Рішенням кучмівського Кабінету Міністрів майно було передано Спілці письменників
з конкретною метою – задля забезпечення видавничого процесу й письменницьких
матеріальних потреб. Тепер ви зрозуміли, що сталося? Зрозуміли, що коли й треба
було рятувати Спілку від «кошлатої руки», то не Медведчука, а Яворівського?
Мабуть, зрозуміли. Бо самі ж і пишете в статті «Спілка: камо грядеші?»
(«Українська літературна газета» за  11
червня цього року): «Як спілчанський функціонер я все зробив для збереження і
розвитку Спілки, але як творча людина не можу погодитись з її консервативністю,
неповороткістю, келійністю, особливо у діяльності київського керівництва. І
надмірною заполітизованістю… Адже з віддалі часу починаєш розуміти, що на
політичну позицію має право кожен письменник, а не той функціонер, який очолює
об’єднання».

 Оце так відкриття!
Задля того, щоб його зробити, справді треба роками в унісон з Яворівським
розводитись про демократію? А ми ж від самого початку проголосили, що поміж нас
є націоналісти, комуністи, прибічники Ющенка і Януковича, та всіх об’єднує
одне: ми хочемо займатися красним письмом. Не 
почули? Ну так тіштеся з того, що Яворівський кластиме вас, шановні
колишні колеги, без вашої згоди  під усі
структури, під які сам лягатиме, – а як же інакше це «добриво» за всіх часів
втримається на поверхні розбурханого політичного моря?  «Тепер влада у Спілці лежить під ногами. Якби
хтось захотів – Яворівський вже й не здригнувся б, адже нема кому їхати його
захищати», – пишете Ви. Ой, сумніваюсь: не на те він наприймав «геніїв» з
однією-двома тоненькими книжечками… Бажаючих на перше ж його «Ату!» рвати горло
за «святиню», на яку хтось замахується, ще не бракуватиме.

Так чи так, а, здається, самі переконалися, що Яворівський
«за десять років… завів Спілку у руїну».

 Чому ж дозволили тоді
навішати собі локшини на вуха? Ви що, не чули про «золоті гори», які залишалися
за цією «світлою» постаттю? Про більш ніж щільно «опікуваний» ним, під
патетично-патріотичні реляції, Чорнобильський фонд? Про «анігельовані» 1600
машин, які Німеччина дала Україні за виведення військ? Не бачили, що сталося з
Демократичною партією після того, як там похазяйнував наш великий патріот,
котрий у дев’яностих роках щовечора в рекламному телекліпі прибивав підкову:
«..І я, Яворівський, ніколи не зраджу вас». Невже не помітили  низки інших скандалів,  які цей напрочуд здібний щодо провертання
фінансових операцій добродій пояснював помстою то бандерівців, то комуністів,
то Кучми, то Медведчука: такий у нього стиль. Хіба не відомо, хто першим
кричить «Тримайте злодія!»? Тільки ж, знаючи це, Ви надто пізно замислилися,
чому Вам сниться Богородиця…

На з’їзді, де Яворівський став головою, квота була один до
десяти, і прізвище цього пана навіть серед списку делегатів  не значилось. Кажуть, що Юрій Мушкетик
власноручно вписав його,  не поставивши
на голосування. Тільки 86 делегатів, та й то на другий день, не зовсім
тверезих, проголосували за нього.  Я ж
спіймала лічильну комісію  на підробці
свого підпису й звернулася до залу, але Любов Голота й Павло Мовчан подбали про
те, щоб мій голос почути не було. Тепер теж «прозріли»… Чи не пізно?

Про яку законність йшлося взагалі! Та у Спілці її не було
ніколи. Доповнення до Статуту НСПУ приймала група невідомих, «шанованих людей»,
котрі, як потім пояснював Мушкетик, зібравшись, 
оголосили себе конференцією «з правами з’їзду»… Чи треба після цього
дивуватися, що Яворівський вписав туди два пункти, згідно з якими голова має
право відчужувати майно й скасовувати рішення 
будь-яких загальних письменницьких зборів і навіть з’їзду «в разі порушення
ними діючого законодавства, статуту НСПУ, статутів і положень організацій і
структурних підрозділів спілки». Це одна особа взяла на себе такі права!
Звичайно ж, такий  Статут зареєстрований
не був, бо розходився з Законом про професійні та творчі спілки, відтак з-під
Спілки було вирвано юридичну базу. Гадаєте, це випадково? Коли б ми не привели
Статут в порядок та не провели його через Міністерство юстиції, то зі Спілкою
можна було робити що завгодно. І все було б законно, бо на час нашого
«заколоту» юридично її просто не існувало.

 А в інтерв’ю газеті
«Без цензури» на запитання кореспондента 
Наталі Позняк, чи може Наталя Околітенко продати будинок на Банковій,
Яворівський спокійнісінько відповів, що – може, 
бо переписала Статут, доповнивши його відповідним пунктом. Аналогічно в
інтерв’ю, даному івано-франківській газеті, він заявив, що позов до суду подала
Адміністрація Президента на чолі із зловредним Медведчуком. У нашому диспуті на
5-му телеканалі тричі мені довелося запитувати свого опонента, хто подав позов
до суду, аж поки крізь зуби зізнався: фронтовик Володимир П’янов, якому тоді
було добре за вісімдесят років, і він не дуже орієнтувався в тому, що
відбувалося.

Коли б же тільки влада у Спілці лягла під ноги, то біди не
було б: це не радянські часи, коли приналежність до цієї структури автоматично
робила тебе обранцем долі, «совістю й честю нації».  За однієї умови, звичайно: якщо ти
ідеологічно вислужуєшся перед «честю й совістю» епохи – КПРС. Той же Тарас
Мельничук, з розповіді про перипетії вшанування якого Ви почали свій допис, їй
не догодив – от і дістав відповідну долю.

 Але ж під ногами  лежить ціла українська література – та сама,
задля розвитку якої Спілці й було передано майно. Бо приватні видавництва
вимагають комерційних, брендових творів, які можна було б «розкрутити» –
от  і розбуялися пишноцвіттям книжки про
те, що «нижче пояса», неминуче опускаючи при цьому суспільну мораль «нижче
плінтуса». А тим, хто не хоче схилятися перед новітньою кон’юнктурою, яка
прийшла на зміну виробничому роману з незмінним розшаркуванням у бік «честі й
совісті епохи», до таких видавництв  вхід
здебільшого заказаний: от і вибирай, письменнику, поміж  комерційним успіхом і потребою простягати до
спонсора руку, якщо ти пишеш щось серйозне.

А могло ж бути інакше! До «епохи Яворівського» в «Українському
письменнику» планувалася серія книжок сучасної прози й поезії, які мали
побачити світ за рахунок здачі в оренду більшої частини приміщення, загальна
площа якого 2000 метрів. Та не за символічну ціну -– «через письменницьку
непрактичність», як те пояснював Яворівський (який цинізм! а грошики в
конвертах також пояснюються «письменницькою непрактичністю?), а за реальною –
тою, яка прийнята в центрі Києва. Коли б до цього підключити кошти, які могли б
надходити від орендування південних будинків творчості та земель, то – ого! –
скільки можна було б зробити! Провести ярмарки та інші пропагандистські заходи,
відкрити нові видавництва, фінансувати літературні журнали, наповнити
бібліотеки, насамперед сільські та військових частин… Останнє, між іншим,
співпрацюючи з нині вже неіснуючою «Вартою», взяв на себе Данило Кулиняк: на
базі цього видавництва  вийшла низка
книжок для бібліотек військових частин, які передавалися туди безплатно,
зокрема й тих, що за часів Радянського Союзу не виходили: «Війна без перемоги»
подружжя Ольги та Михайла Гурби, «Козак у рясі», де вперше побачили світ
«Споминки» Агапія Гончаренка, «Республіка козаків» Григорія Нудьги, унікальна
«Історія Смілого» Феодосія Сахна, збірник фантастики «Політ на вогненних
крилах»…

 Так от, взяти на себе
відповідальність за літературний процес, пане Добрянський, – це і є виконати
письменницький обов’язок перед українським народом, оце і є стати  оборонцем 
його духовності, гарантом національного інтересу, продовживши традиції
не популярної колись мадам Чарської  та
представників бульварної літератури, а наших славних попередників Тараса
Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки та інших, котрі працювали на Вічність.

Авжеж, могло б бути інакше! Провина держави за всіх режимів
(тільки так ми сприймаємо  свої уряди)  – і кучмівського, і ющенківського, і
януковичівського – не в тому, що вони посміли втрутитися в діяльність творчої
організації, а в тому, що передали майно без аудиту й не лишили в себе
контрольного пакету акцій. Сам же Яворівський нещодавно оголосив «письменницький
страйк» на знак протесту вже проти того, що ані Кабінет Міністрів, ані
Адміністрація Президента, ані прокуратура не відгукнулися на його відозви, хоч
він писав до них листи, просячи втрутитись… Вас влаштовують такі подвійні
стандарти? Схоже, що влаштовують…

  Не треба бути
пророком, аби передбачити, що за відсутності вчасно проведеного аудиту, якого я
як голова ревізійної комісії Київської письменницької організації добивалася з
середини дев’яностих років, та контрольного пакету акцій при такій талановитій
особі, як досі чинний голова НСПУ, майно «анігілюється» – так і  сталося… Скаржитеся, що «вибивати» кошти у
«невловного підскарбія Анатолія Крима було важко»? А чому б не поставити
питання про те, що якусь частину спільних прибутків від майна керівництво НСПУ
повинно відраховувати на обласні організації – відповідно до кількості членів?
Отак і поставив його Леонід Череватенко, через що Яворівський провів троє
зборів, доки позбувся неугодного, застосувавши відпрацьовані у Верховній Раді
технології. Та вже самого цього факту для людини з гідністю було достатньо, щоб
поставити під сумнів відповідність посаді людини, котра дозволяє собі отак
поводитися! Якщо це не радянський тоталітаризм, то що ж тоді? На жаль, в
інтерпретації Дмитра Павличка ця наша установка прозвучала так: «пані
Околітенко обіцяла 20 тисяч гривень хабаря головам  обласних письменницьких організацій». Вам теж
обіцяла? Ви хоч бачили мене в живому вигляді?

Не буває «брехні во благо»: якщо це благо спирається на
облуду, то за його машкарою завжди ховається зло.

А чого варта спроба Яворівського знищити Кримську
письменницьку організацію на чолі з Валерієм Басировим, створивши в Севастополі
паралельну на чолі з Володимиром Бушняком! Для цього Яворівський  самочинно в один день прийняв до НСПУ 65
письменників – виключно російськомовних – ще й посвідчення їм привіз у валізі,
заявивши, що ніколи ні українець, ні татарин не очолить письменницьку
організацію цього півострова. От як робляться справи у Вашого вождя і вчителя!
А Ви скаржитесь, що когось там із місцевих авторів не могли пробити до Спілки
письменників… Можна таке дозволяти голові НСПУ? Це що – не позастатутна
діяльність, як і організація Дирекції управління майном без згоди письменників?
Кримчани звернулися з відозвою «Україна в небезпеці», і, здається, тільки я на
неї відгукнулася: ось Вам і причина, чому саме Наталя Околітенко опинилася в
епіцентрі подій. Чудово розуміла, що мене чекає – тому й взяла на себе цю
місію, бо певна, що  відмовлятися від
корон можна, а від хрестів – ні. Ви цитуєте Шекспіра, а я Пушкіна процитую:
«Богородиця не велить» відмовлятися від хрестів, як і молитися за царя Ірода.
Ота сама, яка вам сниться.

Цитуєте В’ячеслава Медведя про те, що настав час
«організаторів літературного чи передусім профспілкового процесу»? Але те саме
казали й ми, я ж незмінно заявляла, що менеджерськими якостями не володію, на
головування в НСПУ не претендую – просто очолила боротьбу з розкраданням майна,
яке належить усім письменникам. Хай там що, але за час, коли я була визнана легітимним
головою НСПУ, ми зуміли врятувати від закладання за мізерну суму Ялтинського
будинку творчості й від «подарунку» якійсь загадковій структурі 1,5 га землі,
яка належала Ірпінському будинку творчості. Тепер цей будинок зданий в оренду
на чи то сорок, чи більше років – і куди кошти діваються?

 Чому ж нас не
захотіли вислухати бодай з поваги до тисячолітнього римського права, за яким на
суді й звинуваченим дають слово? Без суду і слідства воліли в нас бачити
злочинців, які збираються віддати будинок на Банковій російському посольству
(це версія для галицьких патріотів, а за іншою – «він упав у око» Кучмі), ще й
басейн створити у дворику? О, багато чого ми досягнемо з такими уявленнями про
демократію! Зате тепер замість кафе «Еней» з розписами Базилевича маєте
«Митецький дворик «Кобальт»… Скільки там коштує чашка кави?

 Я так і не второпала,
про яких юристів-шаманів, що виголошували «плутані мантри», Ви розводитесь у
своїй статті, бо фірма «Феміда», яку привів Яворівський, перейшла на наш бік.
Це завдяки отому самому «молодому принциповому юристу» Віктору Борківському,
про якого Яворівський писав у своїх посланнях до «братів і сестер»,  ми вигравали процеси, а наш солодкомовний
депутат навіть не знав, що відбувається в нього за спиною. Тож не шукайте винних
– Ви їхали до столиці, трусячи локшиною на вухах, яку вам навішала ця
неперевершена за вмінням брехати особа. І навіть зараз за Вашими словами
прослизає хизування: ну подумати лишень, «через півгодини радіо «Свобода»
передало, що франківчани першими стали на захист приміщення». Ось на цьому
провінційному марнославстві Яворівський вас усіх і спіймав, «удостоївши»
високої честі бути «рятівником» того, що сам же й  збирався знищити. Ви хоч розумієте тепер, що
не було ніякого Франкенштейна, тим більше ініціатора, котрий, за Вашими
плутаними словами, «злякався і заскавулів, як пес під лавкою». Хто заскавулів,
який ініціатор? Може, Яворівський, котрий кинув вас у «бій з тінню Медведчука»,
якого не було й близько? Та він неприховано з вас усіх глумиться, говорячи на
телепрограмах одне, а роблячи щось протилежне. Скавулять поки що письменники,
обібрані й обдерті.

А тепер саме час спитати, як сталося, що, маючи таке широке
представництво в парламенті, письменники дістали найнижчу пенсію? Чим вони
гірші від журналістів чи науковців? А таке ж питання піднімали перед
президентською Адміністрацією Леонід Череватенко і Дмитро Бедзик, котрого і
після смерті пан Яворівський не соромиться назвати серед тих, кого, на його
думку, не будуть читати. Хай би спочатку подумав, чи хто поцікавиться його
«Вічними Кортелісами» та «Яничарами», удостоєними Шевченківської премії за те,
що облив брудом упістів, вже не кажучи про роман «Ланцюгова реакція», де
оспівано будівництво Чорнобильської АЕС… Та й взагалі, з яким обличчям він увійде
в історію української літератури, на що, безперечно, претендує? Як же сталося,
що за такого авторитетного керівництва його підопічні опинилися серед
найупослідженішої верстви населення?  Вже
давно немає ненависного Кучми, перемогли «помаранчеві», на зміну їм прийшли
«сині», а письменницька пенсія та ж сама, й так само пан Яворівський на всіх
телеекранах співає соловейком про демократію та патріотизм. Чи не свідчить цей
факт про ставлення суспільства до тих, хто вважає, що успадкував від КПРС право
називатися «честю й совістю нації»?  Вам
не здається, що це як мінімум принизливо, вже не кажучи про чуття
«відпрацьованого матеріалу», пригнобленість, внутрішню спустошеність і переляк
невідомо вже перед чим, на що хибують українські письменники – ті, що лишаються
членами Спілки. Бо самі ж пишете, що здібна молодь і не дивиться в її бік. Так,
Спілка доживає свого віку… Гірше, що разом зі Спілкою, яка випала з
літературного процесу,  пасе задніх
українська література, що кіоски забиті російськомовною пресою, що протистояти
інтервенції  російської літератури нічим.
Зізнаюся: моїй «Біології для захоплених» російське видавництво «Фенікс» дає
третій тираж, платячи десять відсотків з продажу. А в Україні довелося б
спонсора шукати…

Тепер Ви згодні, що була сувора необхідність привести Спілку
у відповідність до ринкової ситуації незалежно від так званого політичного
режиму – інакше вона втрачала майбутнє. І чим же Ви хвалитесь? Тим, що
франківчани  першими прибігли «постояти
на шухері»? І що маєте в кінцевому підсумку?

«То що таке наша спілка? – запитуєте Ви тепер. – Братське
об’єднання споріднених душ?.. Творча громадська організація? Державна
структура? Профспілка? Партія?.. Незмінна надія і захисниця нації?.. Чи
сталінський тоталітарний спадок?..».  Та
Ви вже дією відповіли на всі запитання, проголосувавши за те, щоб запроторити
мене до в’язниці. За що? За те, що очолила виступ проти його милості
Яворівського? Голосуванням?! На вулиці?! Ви розумієте, що спробували відновити
37-й рік, коли в трудових колективах підняттям рук відправляли так званих
ворогів народу  до таборів? Ось до чого
привів вас Яворівський! І хоч би як Ви відмежовувалися від «совдепії», та,
попри кинуті партійні квитки, Ви до неї належите, й новітні гасла навіть не
дуже камуфлюють цей факт. Невже Ви сподіваєтеся, що розмови про те, хто  – знову ж таки цитую Вас – «талановитіший,
патріотичніший, хто краде, а хто береже, хто українець, а хто яничар» -–
допоможуть Вам  справді замінити злочинну
владу – а вона в українців завжди злочинна, тому й держави ніяк не збудують –
громадянським суспільством? Ви хоч розумієте, що таке суспільство неможливе без
поваги до закону? Ви ж, розписуючись у відданості своєму вождеві,
продемонстрували щось діаметрально протилежне. Коли Сігурду пояснили, за що
проголосувала письменницька спільнота, то він ухопився за голову. Це ще
питання, який підпис був під фотографією «розвихреного» Павла Добрянського,
котра начебто обійшла світ…

 Ви хоробро воювали
проти однієї жінки, чому ж так легко змирилися з тим, що «сфастригована клаптикова
верета ще послужить Яворівському чи його послідовникам»? Де Ваша чоловіча
гідність, не кажучи вже про якесь громадянське чуття? Чому Ви, із запізненням
прозрівши, не захистили хоч Галину Тарасюк? Може, нарешті зрозуміли, що сам
Яворівський – це і є  влада, котра
обкрадає народ,  і злякалися?

А тепер повернімося до Вашого сну про Богородицю. Тридцять
років я веду щоденник сновидінь, стараючись зрозуміти, що це таке і як
взаємодіяти з тією інформацією, яка приходить з майбутнього. Щойно закінчила
чималу книжку «Сновидіння на тлі життєвих епізодів і спогадів», де пробую з
позиції квантової механіки  осмислити
багато незвичайних явищ у нашому світі, котрий все більше стає віртуальним, і
хоч трохи зрушити ортодоксальну матеріалістичну парадигму. Скажу чесно: коли б
мені такий сон приснився, то я б не посміла розповісти про нього на газетних
сторінках…. Та коли вже ви на таке зважились, то мені доведеться доповнити ваші
політичні паралелі «Яворівський – це Ющенко, Околітенко – це Янукович (Хоча
«прикольніше» й по-іншому: Яворівський – це Янукович, Околітенко – це Ющенко…
Посередині – мандат на владу. Мандат прикриває майно і гроші)…

Думаю, що коли-небудь побачить світ Енциклопедія тих,
кого  виключено зі Спілки письменників і
за часів СРСР і за часів незалежності, й тоді суспільство багато що зрозуміє.
От тільки треба подбати, щоб Світлана Йовенко, котра проголосувала за моє
виключення обома руками,  не влізла туди
в ролі правозахисниці, а Любов Голота, котра пропихала Володимира Яворівського
на посаду голови,  не стала героїнею
опору, коли побила з ним горшки.

В цілому ж – вітаю з прозрінням. Як кажуть, краще через
десять років, аніж ніколи.

 

Наталя ОКОЛІТЕНКО, письменниця, доктор біологічних наук, гранд доктор філософії з біології ракової пухлини

м. Ірпінь на Київщині

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!