Четвертий вимір як моральний імператив. До 90-ліття від народження Романа Іваничука

1

 
 
Олег ГРИНІВ, професор
Як письменник Роман Іваничук асоціюється насамперед з його «Мальвами», що після проголошення незалежності України видані під первісною назвою «Яничари»(1992 р.). Головна героїня роману уболіває за долею батьківщини: «Журилась Україна, бо йшли ляхи на три шляхи, а татари на чотири, і плакало небо над молочним степом і над людьми, що нижче трав падали, плакало». У цих словах передано суть четвертого виміру, з’ясуванню якого присвячений роман під такою ж назвою. Суть його висловлено однозначно: «Четвертий вимір – у тобі самому, у центрі твоєї душі, в закла-дених там принципах, від яких ти не відступаєш, і тільки з її надр можеш піти в безсмертя, з доброю або лихою славою». Коротше кажучи, четвертий вимір ототожнюється із совістю, пам’яттю про неї.
 
Після погрому братства
Ідея четвертого виміру пронизує всі твори письменника, адже він признається: «…Я намагався писати їх так, щоб вони будили думку в читача, бо вважаю: література виховує не приписами, а спонуканням до думання». До такого думання, як на мене, спонукають насамперед два романи: окрім «Четвертого виміру», доцільно назвати політичний роман «Країна Ірредента». Якщо в першому йдеться про совість борця, то в другому борець зіставляється з творцем у доленосні періоди історії. Яку пам’ять вони залишать про себе? Добру чи лиху? Письменник наголошує на парадоксі людської психології: частіше запам’ятовується ім’я лиходія, ніж доброчинця. Звісно, кожен назве передовсім палія Герострата. Попри заборони згадувати про нього його ім’я дійшло до нашого часу. А хто пам’ятає про будівничого храму? Така несправедливість? Справді!
Насамперед проаналізуємо роман «Четвертий вимір», який вважають вершиною творчості Романа Іваничука, хоч інші можуть віддати першість іншим творам, зокрема «Мальвам» чи «Манускрипту з вулиці Руської».
Признаюся,«Четвертий вимір» вразив мене так, що прочитав його майже на одному подиху. Треба зважати на рік виходу твору: після скону чергового компартійного генсека повітря потрясало якесь передчуття неодмінних перемін, бо епоха геронтоархів доходила логічного завершення. Серед населення розповсюджувалися анекдоти про «п’ятилітку пишних похоронів», бо ж приреченість немічного «вождя» К.Черненка була очевидна.
Прочитавши «Четвертий вимір», довго ходив під враженням від роману. Тоді зароїлась думка про доцільність написати статтю про трьох дійових осіб цього твору, цебто своєрідну рецензію. Інтригу побачив у протистоянні двох колишніх «братчиків» – учителя Миколи Гулака й професора Миколи Костомарова. Проте між ними неодмінно поставав образ третього – ним був поет Тарас Шевченко. Одержимі однією ідеєю, вже тоді вони були такими різними навіть зовнішньо. Відмінності трьох молодих мрійників письменник передає в їхніх характеристиках: елегантний і підтягнутий Гулак, граційний і веселий Шевченко, а третій не тільки довговолосий, а й кострубатий і костолиций – це вже про Костомарова.
Все змінилося після розгрому Кирило-Методіївського братства. Ще під час слідства переляканий Костомаров промовив сакраментальне слово : «Каюсь». Його, сина українки-кріпачки й москвина-кріпосника, подолав страх, адже цього дня життя його мало змінитися докорінно, але все перевернулося інакше, ніж було в уяві: замість весілля, університетського професора арештовують. Майбутнє полетіло шкереберть, неначе з печерських пагорбів до плину дніпрових вод.
Звісно, Костомаров відрізнявся від невгамовного поета Шевченка чи енергійного чиновника Гулака, бо як дослідник минулого не був борцем. Мимоволі згадується концепція «зрідненої праці» мандрівного мудреця Григорія Сковороди? Інакше кажучи, його життєве призначення обмежувалося стінами університетської аудиторії. Ще до арешту історик Костомаров «не мав сили протиставитися диктаторській наполегливості Гулака і вільнодумній безоглядності Шевченка». На останній зустрічі Костомарова й Гулака в південнокавказькому місті Тифлісі з’ясувалося, що вони перебувають «в зовсім інших світах, інших часових вимірах, в інших сферах діяльності, бажань, поглядів, і були безмірно чужі». Третій колишній кирило-методіївець Тарас Шевченко вже давно перебував душею в засвітах.
Гадаю, що Костомаров був предтечею аполітичних українофілів, яких Микола Міхновський характеризував: «Налякані стражданнями Шевченка, а почасти й прикростями, яких зазнали його товариші, сі покоління виплекали цілий культ страхополохства, виробили цілу релігію лояльності, сі покоління своїм нечуваним сервілізмом, своєю безідейністю, своєю незвичайною інертністю відіпхнули від себе цілий ряд рухів молодіжи, що стояли на українсько-національному ґрунті». Автор «Самостійної України» називає українофілів поколінням «білих горлиць», які не залишили нащадків. Як зазначає автор «Четвертого виміру» уже на схилі віку Костомаров запротестував, коли в газеті «Кавказ» згадали про нього як колишнього кирило-методіївця. Як оцінити такий протест? Хіба не йдеться про відмову від свого минулого, яким варто пишатися? Зрештою, він сам признається, що в його душі не було не тільки героїзму, а й звичайного альтруїзму. У романі Костомаров не приховує: «Переміг страх, який передався нам з молоком матері. Страх не отримати посади, страх втратити її, страх перед вимушеним неробством, страх не видати книгу, страх стати гробокопачем власного таланту». Сам Роман Іваничук характеризував свою позицію як ходіння по лезу бритви. Звісно, у часи тоталітарного режиму чимало патріотів дотримувалося позиції, яку від імені героя відомої поеми Адама Міцкевича називали валенродизмом, про що, до речі, згадував автор роману у своїх спогадах.
На противагу Костомарову, який закликав поширювати освіту і не йшов далі, Гулак бачив у освіті – передовсім шлях до революції. Його послідовниками були тарасівці, які заприсяглись на могилі Тараса Шевченка служити рідному народові. Незабаром такі патріоти беззастережно назвали себе революціонерами. Називаючи таке покоління третьою українською інтелігенцією, М.Міхновський писав, що вона «стає до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої і безпощадної», «вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок». Нова інтелігенція бере приклад з Шевченка, який після заслання, як твердить Гулак, «уже не висміював царів, а знищував їх убивчим словом».
Отож, чітко розрізняються три прояви того, що Гулак називає четвертим виміром: переляканість, послідовність, революційність. Про переляканість Костомарова і його наслідки не лише для самого історика. а й для майбутніх поколінь українців уже йшлося. Начальник «Третього відділення» Дубельт давав настанову саратовським властям щодо засланого Костомарова: «Бути до нього милостивим, Костомаров – людина тиха». Чи не таких підданих хотіли виховати з підлеглих імперії не лише царські чиновники, а й більшовики? Інакше було з Гулаком. На його конфірмаційному документі цар дописав: «Нехай виправляється у способі мислення». Саме Гулака царські жандарми вважали за головного керівника Кирило-Методіївського братства, тому замкнули на три роки в Шліссельбурзьку фортецю, а потім заслали навічно у віддалену губернію. Упродовж всього життя він ходив «у світлому полі генія Шевченка». Іваничук зазначає, що навіть в уяві ворогів Шевченко – «це отаман, з яким неможливо боротися: чим більшу кару йому вигадуєш, тим його армія стає сильнішою, бо ж слово не ув’язниш». Звісно, без Шевченка братство не мало б такого розголосу. Такі три прояви «четвертого виміру»: з «обітницею мовчання» Гулак, поміркований Костомаров і непримиренний Шевченко. Нема сумніву, поет міг перед арештом викинути свою рукописну збірку «Три літа» у дніпрову воду, але тоді Україна втратила б такого поета, якого ми знаємо нині. Чи не тому він вибрав неволю, але зберіг для нащадків свої видатні твори, що передали майбутнім поколінням велич поета!
Роман «Четвертий вимір» – твір хрестоматійний. Його художній рівень органічно злютований з четвертим виміром як моральним імперативом, без якого не може бути мови про виховання ідеалу людини як вічного шукача свого ідеалу. Як такі пошуки втілилися в минулому столітті, простежується в романі «Країна Ірредента» (2008 р).
 
Прагнення національної
свободи
Назва роману Іваничука асоціюється з працею галицького публіциста Юліяна Бачинського, в якій наприкінці позаминулого століття обґрунтовано доконечність визволення та об’єднання в одній незалежній державі наших етнічних земель. Український радикал підтримує гасло «Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна – одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!» За життя Івана Франка «Україна ірредента» Бачинського виходила двічі, що спонукало великого мисленика писати рецензії, позаяк у ній порушене питання, яке він аналізує в статті «Поза межами можливого».
Треба зазначити, що ірредентистський рух виник в Італії наприкінці ХІХ століття й передбачав звільнення її етнічних земель і возз’єднання їх в одній національній державі. У романі Іваничука осмислена історія нашого народу за ціле століття. Звертаючись до минулого, письменник полегшує орієнтацію читачеві в нинішніх непростих політичних умовах. Художньо відтворена історія не романтизована і не сфальшована, але змальована так, що не лише наснажує, а й перестерігає.
На дванадцятьох друкованих аркушах письменник творить епопею вікового життя нації, аж до нашого часу, коли наше суспільство сколихнули події на столичному Майдані, що увійшли в історію як Помаранчева революція. Щоб зацікавити читача, романіст вдається до змішення часів, що урізноманітнює уявлення, творить своєрідний колаж. Нинішні події накладаються на записи вигаданого автора Михайла Безрідного. Читач не відчуває жодної штучності композиції. Асоціації дають змогу поєднати різні події, переноситись думкою з волзького Царицина до золотоверхого Києва, з Відня до Львова, з Ходорова до Білогорщі. Майстер виробленого стилю може кількома штрихами створити цілісний образ повстанського провідника Романа Шухевича. У романі діють різні герої: одні реальні, а інші створені творчою уявою, але читач не помічає різниці між ними, сприймає як живі.
Через нотатки Михайла Безрідного письменник відновлює в пам’яті зна-кові події минулого століття, змушує задуматись над причинами поразок. Запам’ятовується розділ «Видіння 1921 року». Перед читачем – видатний письменник Володимир Винниченко, безталанний політик і, напевне, найбільший винуватець поразки національно-визвольних змагань 1917-1921 років, втікає з рідної землі, де тривають криваві битви, «в глухий затишок у підніжжі Альп». Навіщо було хапатися за державне кермо? Невже лише для того, щоб творити лірично-безпорадні універсали і чинити перешкоди реальному державотворенню? Амбітність безпорадного політика засліплює письменника. На сторінках тритомного памфлету «Відродження нації» цей автор виливає ненависть не лише до вчорашніх споборників, а й до рідного народу, красою й силою якого ще недавно милувався. Весь світ бездарного політика обмежується звуженим колом, в центрі якого люба дружина Розалія Ліфшиць, яку ласкаво називає Кохою. Стара українська хвороба, яка визначає позицію біглого політика, зводиться до формули: «Найперше – соціалізм, а вже потім – Україна».
Соціалістичне братерство призводить до вакханалії червоних москов-ських орд Муравйова, яку зупиняють під Крутами неозброєні добровольці з числа вчорашніх студентів і гімназистів. Замордованих юнаків хоронять на Аскольдовій могилі. Молодий поет оплакує героїчних мучеників-українців. На похороні плаче Грушевський, плаче Петлюра, плачуть присутні. А хто винен у їхній смерті? Хіба провідники нації не могли створити сильної армії і послати її проти більшовицької навали? Чому ще кілька років тому українці воювали за Росію, а на захист відродженої України не стали?
Гірко читати слова ліричного відступу: «О, як ми вміємо очищуватися слізьми, як вміємо шанувати мертвих і не любимо живих, бо де збираються наші люди, щоб засвідчити свій патріотизм – та не під Жовтими Водами, не в Конотопі, а під Берестечком, а нині – на Аскольдовій могилі». Докір письменника ще більше актуальний для нинішніх часів. Хіба на поразках можна виховати патріотів! Звісно, якбитологія – не наука, та, напевне, Україна могла б уникнути трагедій двадцятого століття, коли б на чолі її революційного війська став Євген Коновалець, Юрко Тютюнник чи Петро Болбочан!
Читач, напевне, збагнув, що письменник трактує реальну особу на вершині української влади як художній образ очільника-зрадника. Якби політичний роман Іваничука прочитали нинішні політикани, а відтак задумалися над тим лихом, якого вони завдали власному народові через своє перманентне відступництво чи політичну бездарність… Та ба! Сподівання марні! Перед зором читача виникає нинішній аморальний спадкоємець Винниченка, який перевершив його, ставши потрійним відступником, а потім ще й претендував на посаду очільника держави. Нічого не вийшло – провалився з ганьбою!
Національно-визвольні змагання зазнали поразки. Тепер Петлюра живе «смутними видіннями п’ятилітньої давності», Винниченко «ще довго продов-жуватиме себе в літературі», а «Коновалець створює підпілля, сподіваючись на новий спалах боротьби». Три позиції четвертого виміру, три способи життя, три політичні позиції! Скористаємось способом якбитології. Що було би з Україною, якби невгамовний полковник Євген Коновалець також зневірився? Отож, Роман Іваничук дає орієнтир для нашого сучасника, насамперед молоді: навіть у найтяжчі хвилини не падати духом, а готуватися до боротьби за свободу.
Душу головного героя роману мучить те, що навіть його син опинився на протилежному боці барикад і дивиться скептично на національний здвиг на столичному Майдані. Як усвідомити, що три покоління борців за свободу були одностайні, «а четверте, наймолодше, відчувши волю, розбіглося, немов необ’їжджені тарпани»?
Ще одна пересторога. Переможний Майдан не може позбутися ейфорії. На сцену виходить новий Президент після складання присяги – «він навіть не помічає, як вчорашні вороги і страстотерпці влади тусуються біля нього». Пильний зір Михайла Безрідного, вчорашнього дисидента, бачить біля тріумфатора його найтяжчого ворога, що «обмотаний довкола шиї помаранчевим шаликом, відбираючи і цей колір у нас». Згадаймо ті дні: хіба не одного патріота дивувала присутність на сцені, серед лідерів Помаранчевої революції, відомого українофоба? Нині він паплюжить Україну з путінської столиці.
Політичний роман «Країна Ірредента» Іваничука – книга застороги для збайдужілих, зневірених, знесилених. Книга катарсису для нинішнього поко-ління, яке забуло про четвертий вимір, не тільки не пам’ятає злочинів тоталі-тарного більшовицького режиму, а й забуло подвиг Героїв Небесної Сотні! Художнє звинувачення для відступників, зрадників, яничарів! Нема сумніву, що названий роман фактично завершує історичний цикл, до якого належать «Мальви», «Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської», «Четвертий вимір», «Шрами на скалі», «Журавлиний крик», «Бо війна війна війною», «Країна Ірредента». Названі та інші твори пронизує стрижнева ідея, яку пись-менник трактує як четвертий вимір.
До проблеми життєвого вибору, громадянської позиції Роман Іваничук звертався у своїх творах постійно. У книзі мемуарів він порушив проблему валенродизму, про що вже йшлося. Кожен має право на власний підхід до її розв’язання, може не погоджуватися з письменником, та суть в іншому – майстер художнього слова підійшов нестандартно до цього феномену колишнього життя чималої частини наших людей. Як вже наголошувалось на початку, письменник намагається спонукати читача до розмірковування над прочитаним. Проаналізовані романи «Четвертий вимір» і «Країна Ірредента» засвідчують чималий духовний та інтелектуальний потенціал його творів.
м.Львів
 

Прокоментуєте?