Честь і гідність покоління

119

Нещодавно в Українському фонді культури відбулася зустріч з
дисидентом, поетом, публіцистом і, як було констатовано, «справжнім героєм
Молдови, України й… Угорщини» Борисом Мар’яном. Рідко коли побачиш у залі
такі просвітлені пізнавані обличчя шістдесятників, чимало з яких пройшли ГУЛАГ.
Але Борис Тихонович раніше за всіх поніс цього хреста.

Борис Олійник, який зазвичай слів на вітер не кидає, сказав
про тезку не лише як про «молдавського поета першого ряду», а й як про
яскравого представника ровесників, які «відстояли честь і гідність нашого
покоління».

Це була не просто зустріч давніх побратимів, а й презентація
нової книги Бориса Мар’яна «Оповідь про Білого Лелеку» – романтично-історичної
поеми, виданої трьома мовами – українською, румунською та російською – про
бойову дружбу між молдаванами і запорізькими козаками за часів Стефана
Великого, а ще про любов, яка спалахнула у взятій в облогу кримським ханом
фортеці – між козаком Микитою Журбою та молдавською красунею Смарандою.

Молодші покоління українців, на жаль, небагато знають про
епоху кінця 50-х років ХХ століття та про цього й досі красивого сивого
молдаванина – чим саме він відзначився і за що його забрали з Києва в
радянський ГУЛАГ. Про те, що він перший в’язень сумління, якого ув’язнили ще
1957 року (!), добре знають його побратими-однокурсники Борис Олійник, Гриць
Гайовий (вони удвох вели цей вечір), Вадим Крищенко, Юрій Ярмиш, Валерій Гужва
та ще десятки відомих колег. Адже забрали тоді Бориса Мар’яна саме з журфаку
КДУ імені Т.Г. Шевченка. За що? – хтось запитає – адже тоді вже більше
звільняли, а не саджали. Ота його ситуація якраз потверджує унікальність долі й
характеру цього красеня з відкритою посмішкою. Якщо коротко, 5 років
мордовських таборів він отримав за публічну підтримку угорської революції 1956
року та… розробку «Програми-мінімум» щодо перебудови політичної системи в СРСР.
Уявіть собі, хлопець із Молдавії, батько й дядько якого були репресовані ще в
1930-ті, приїхав до Києва навчатись, і оскільки більшість дисциплін читалися в
КДУ українською, Борис за допомогою однокурсників швидко опанував мову, вивчив
нашу історію й культуру і вже після першого семестру став відмінником. Був
навдивовижу комунікабельний, дотепний, писав вірші й оповідання, вів щоденник.

Після того, як у березні 1956-го представники Сталінського
райкому КПУ міста Києва зачитали студентам в 
університетському актовому залі доповідь М. С. Хрущова на ХХ з’їзді «Про
подолання культу особи та його наслідків», скрізь зануртувало піднесення,
розквітли надії на демократизацію суспільства. Вільнодумна молодь, не
ховаючись, обговорювала найрізноманітніші варіанти соціальної перебудови. Та
реальність швидко остудила ентузіазм. Вразило придушення масового антикомуністичного
руху в Польщі, особливо ж – кривава розправа 1956 року з повсталим Будапештом.

Студент Борис Мар’ян найповніше тоді виклав пакет назрілих
пропозицій-ідей у власноручно написаній «Програмі-мінімум демократичної
перебудови суспільства». Просто вражають сміливістю її найголовніші положення:
«Ліквідувати кастовість і привілеї членів КПРС»; «Оголосити бюрократизм
кримінальним злочином і повести з ним нещадну боротьбу»; «Реорганізувати
комсомол»; «Зміцнити й розширити суверенітет республік»; «Наділити селян землею
від одного до трьох гектарів»; «На заводах і фабриках передати управління
виборним робітничим комітетам»; «Наполовину знизити податки з селян»;
«Дозволити масові мітинги, демонстрації, зібрання та інші форми волевиявлення
громадян, окрім збройних заколотів»; «Обмежити повноваження прокуратури»;
«Оприлюднити матеріали утаємничених і незрозумілих громадянству судових
процесів часів сталінізму»; «Ліквідувати цензуру»; «Надати періодичній пресі
право оприлюднювати різні точки зору з проблем господарського та державного
вдосконалення»; «Дозволити вільний виїзд і в’їзд у країну всім бажаючим
громадянам»; «Дати цілковиту автономію університетам»…

Про його «Програму-мінімум», яка могла б «підвищити життєвий
рівень радянського народу до світових стандартів», стало відомо тодішньому
першому секретареві ЦК КПУ Олексію Кириченку. Він велів репресивним органам:
«Разобраться до истоков!». У КГБ надійшов розлогий донос секретаря партбюро
курсу М. Чорного про зошит з віршами Мар’яна. Ректор КДУ І. Т. Швець  виключив Бориса з університету як такого, що
«зганьбив високе звання радянського студента», а «кагебобіки», як я їх називаю,
щедро додали від себе 5 років ГУЛАГу, які пан Мар’ян відбув від дзвінка до
дзвінка.

У передмові  Бориса
Олійника до книги «Оповідь про Білого Лелеку» дуже цікаво описаний момент, як
однокурсники умовляли кадебістів, котрі раптом прийшли в гуртожиток
арештовувати Мар’яна, не робити цього. Звичайно, хтось скаже: наївні, але
цікаво, що таки вибороли деякі поступки у «бойцов невидимого фронта»: ті
дозволили «покласти Мар’яну якусь фуфайку і в’язані по-домашньому вовняні
шкарпетки». Не всі ті їхні однокашники дожили до сьогоднішнього дня, і задля
більш повної уяви про покоління варто навести цитату з передмови  Бориса Олійника до книги: «Борис Мар’ян з тої
когорти наших перевесників, і з-поміж них світлої пам’яті однокурсників Юлія
Шелеста й Івана Пашкова, які своїм подвижництвом воїнів Духу відстояли честь і
гідність нашого покоління. А Мар’ян особистим життєвим досвідом утвердив шляхетне
гасло: «За нашу і вашу свободу». Він воістину здобувся на високе право – бути
вірним сином і рідної Молдови, і не меншою мірою – моєї України».

Про унікальність і життєлюбство цієї особистості говорили на
вечорі Посол Молдови в Україні Іон Ставіла, ті, хто разом з Борисом Тихоновичем
карався в таборах ГУЛАГу  (художник
Олександр Ярошенко), однокурсники – Вадим Крищенко, Юрій Ярмиш, Ніна Грицайло,
Олександр Кияниченко, давні поціновувачі поета – доктор фізико-математичних
наук Надія Ткаченко, Олександр Шугай та колега по нинішній роботі в керівних
органах руху «Платформа «Діалог Євразія» пан Сергійчук, а ще великий
шанувальник Бориса Мар’яна й меценат цього видання Володимир Лупашко.

Василь Овсієнко та Гриць Гайовий подарували Борисові Мар’яну
українські правозахисні видання, де розповідається й про нього, зокрема й «Так
хто ж вороги народу?». Сам же Борис Тихонович нагадав про давні зв’язки наших
народів. А ще розповів давні історії з життя в таборах ГУЛАГу, переважна
більшість яких у оптиміста Мар’яна виглядала навіть веселими й дуже дотепними.

…Уявіть собі, з цього журфаківського «борисівського» курсу
лише членів Спілки письменників набирається близько 20-ти! І більшість із
їхнього могутнього грона – добре відомі літератори.

А ще, слухаючи Бориса Тихоновича про 56-й та інші роки, я
пригадав свої набагато пізніші асоціації, пов’язані з тою ж Угорщиною:
1970-го  у першій своїй закордонній
поїздці у складі юнацької збірної України з футболу я побував там, і на
цвинтарі в Будапешті побачив ряди могил із одною й тою ж датою смерті: 1956
рік. Гід-угорець пояснив мені, юнакові з СРСР (причому зробив це пошепки,
порадивши не дуже «розповсюджуватися» про сказане), що це ужинок від куль
«советских освободителей», душителів угорської революції. Нині подумалося: яким
же сміливцем треба було бути тоді, 56-го, щоб не пошепки, а публічно засудити
ті дії, як це зробив студент Борис у Києві?!

На моє запитання, пов’язане якраз із тим, що він чимало
послужив не лише для свободи Молдови, України, а й Угорщини і чи вшанувала його
остання хоч як-небудь, пан Борис відповів ствердно: «Так, мене приймав
Президент Угорщини, і ще можу додати, що нагородили двома орденами цієї
країни». А потім додав: «Від рідної Молдови я досі подібного не дочекався, хоча
й очолював потім не один рік провідні наші видання».

…Усім нам є чим гордитися, дивлячись на це покоління й
прислухаючись до нього…

 

«Українська літературна газета» щиро вітає Бориса Олійника з днем
народження. Нових творчих висот і щедрих ужинків, шановний Борисе Іллічу! З
роси і води!

 

На фото під час
зустрічі: Борис Олійник, Борис Мар’ян, Гриць Гайовий

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!