Чеслав Мілош – мудрець серед поетів

2422

Роздуми про творчість Чеслава Мілоша, про зустрічі з ним

Виходить на завершальне коло 2011 рік, який проходить для
культури Польщі під знаком великого польського поета Чеслава Мілоша – лауреата
Нобелівської премії (1980р.) в галузі літератури. Він народився 30 червня 1911
року в литовських Шетейнях, а помер 14 серпня 2004 року в Кракові.

 Наснажений творчістю,
з ясним розумом і глибокою мудрістю, Чеслав Мілош подолав рубіж тисячоліть,
щодо якого було стільки пророкувань і тривоги. Поет ще побачив – майже нічого
якісно нового після подолання «мосту» між тисячоліттями у світі не з’явилось.
Бо не числа править світом, а інші таємні сили.

У видавництві «Знак» 2006 року, через 2 роки після смерті
поета, з’явилась збірка «Wiersze ostatnie» («Останні вірші»), до якої ввійшли
поезії, більшість з яких друкувалась вперше. Ч. Мілош вважається справжнім
мудрецем серед поетів, творчість якого охоплює всі обшири нашої сучасності. Але
це особлива книжка, адже вона писалась автором, який, на жаль, вже готувався
перейти межу між світом земним і світом небесним. Його незламний дух, його
могутній розум з останніх сил боровся з темнотою, яка наближалася невпинно:
слабшало тіло, додавалось почуття самотності, насувалася вічна тиша. Тому тут є
такі надзвичайно лаконічні, філософські, суворі – ніби вже душа кружляє над
тілом – рядки:

 

Збавлений благ і пошани,

Збавлений щастя й тривоги,

Збавлений життя й тривання,

Блаженний.

(переклад С.Ш.)

 

 Зокрема, поет поринає
і в світ свого дитинства: «Коли у садах над Нев’язою бігав я босим»; пише також
вірш про суддю пана Сируча, який помирає, але повернеться на береги Нев’язи,
звідки й буде покликаний на Страшний Суд – отримає кару «…за пристрасть до
правління й почестей» .

 У вірші «Як я міг»
(2002) поет пише, що « Потребую Бога, щоб мені пробачив, /потребую Бога милосердного».

 В одній з мініатюр –
ніби образ-фантазія, надія на чудо порятунку:

 

Молюся до мого підручного бога,

Бo Він мусить мати мільярди вух,

I одне вухо – завше відкрите для мене.

(28.11.2002)

(переклад С.Ш.)

 

Але, в цілому, у таких рядках присутня трагедія Людини, яка
стоїть перед лицем Вічності.

 Однак, як це все
відрізняється від вірша «Після вісімдесяти» зі збірки «На березі ріки» (1994),
коли поет ще відчував у собі сили, тож говорив про майбутню межу з іскринками
легкого гумору, самоіронії:

Скоро закінчиться вся ця бравада,

 Личить щось, не
личить – яка вже тут рада.

 

 Як будуть мене о– і
роз-дягати,

 Якісь біо-деталі
зможуть розглядати.

 

 Опудалу ведмедя що до
того,

 Як його сфотографують
неживого.

(переклад С.Ш.)

  Наприкінці книжки –
роздум поета (2003 р.):

«Записи моїх почуттів, що живу, дихаю. Чим були мої вірші –
виходить, що гімнами вдячності. A водночас усвідомлював нещастя, рани. І нічого
не було в мені спонтанного, а все під контролем волі».

 Твори Чеслава Мілоша
засвідчують, що хоч він і був критиком догматичної, поверхової релігійності
(певний вплив у цьому сенсі на нього в молодості мали зустрічі у Франції з його
родичем, поетом Оскаром Мілошем), але він постійно шукав інтелектуальних і
духовних джерел оновлення віри; у своїх поетично-філософських творах вів
цікавий діалог з Богом. Чимось був близьким до релігійних містиків. У певних
аспектах релігійного світовідчуття, мені здається, можна простежити тут
аналогію із Юліушем Словацьким (менше з Адамом Міцкевичем). До речі, Кароль Войтила
у ранній молодості теж був під впливом визначного іспанського містика – святого
Яна від Хреста. Саме його творчість надихнула Кароля Войтилу на створення в
художньому плані можливо його найдовершенішої поеми «Пісня про Бога
захованого».

 Як написано у
редакційній післямові, збірка «Останні вірші», Ч. Мілоша не з’явилася б на
світ, якби не його секретарка Агнешка Косіньська, яка до останнього часу була
біля поета, записувала його вірші, налагоджувала контакт з видавництвом.

 Коли я працював над
книжкою перекладів вибраних поезій Чеслава Мілоша, то звернувся до поета з
письмовим проханням (через Агнешку Косіньську в 1999 р.) дати дозвіл на видання
двомовної версії його творів у видавництві «Каменяр». Подав і свій перелік
вибраних творів для перекладу. Невдовзі отримав позитивну відповідь. Але в
листі було й кілька застережень. Поему «Світ», вважав Ч. Мілош , варто видавати
не фрагментарно, а повністю, інакше, зважаючи на час написання, не все може
бути зрозумілим сучасним читачам. Також зауважив, що краще не включати віршів,
які він писав англійською, а потім перекладав польською мовою. Все це мною було
враховано.

 Я особисто кілька
разів зустрічався з Чеславом Мілошем у Кракові на його творчих вечорах у «
Wydawnictwie Literackim »(«Літературному видавництві») . Одного разу ми
підійшли до славетного поета: я і краківський поет Яцек Любарт-Кшисіца.Чеслав
Мілош тоді підписав мені «Особисту антологію», а також книжку « Поезії», 1999)
з великою післямовою відомого критика Мар’яна Сталі. На них стоїть і дата,
написана його рукою: 22.10. 99. Я сказав, що це мені в листі він дав згоду на
переклад його поезій… Поет був у бордовому піджаку, з-під сивих брів дивували
своєю проникливою задумою світлі очі. І весь він був дещо уповільненим. Але
полемізував і відповідав на питання присутніх цікаво, вичерпно, а інколи
гостро.

 Пізньої осені 2000
року я знову був у Кракові. Була зустріч у «Wydawnictwie Literackim» ,
присвячена літературі майбутнього. Тобто роздумам про те, якою вона буде і яким
може стати світ. На тій зустрічі була відома поетеса Єва Ліпська, знаний
драматург С. Мрожек. Мав бути і видатний письменник-фантаст Станіслав Лем (на
жаль, тепер уже покійний). Але він не прибув, а прислав відеозапис. Тож ми його
чули і споглядали з екрану. (Зокрема, він висловлювався, що йому особисто
найбільше подобаються поетичні твори Єви Ліпської, що перечитувати всіх творів
молодих не встигає. Тож покладається на смак дружини і їй довіряє). Говорив
трохи жартівливо і цікаво… Єва Ліпська дискутувала вдало, але найбільше говорив
–Чеслав Мілош. Його слухати було справді цікаво. С. Мрожек сказав лише кілька
фраз і весь вечір мовчав. У мене зберігся запис тієї зустрічі на плівку, але
дати його у своїй авторській польській радіопередачі «Дорогою назустріч» на
каналі «Культура» не випадає, бо запис вийшов не дуже якісним.

 У той же період я був
ще на одній зустрічі з Чеславом Мілошем. В Інституті філології Ягеллонського
університету в актовому залі зібралось дуже багато студентів. Вони сиділи
навіть на підлозі. Студенти ставили чимало запитань. Наприклад, чи він, як
знавець і російської поезії, любить поезії Анни Ахматової. Ч. Мілош відповідав,
що вона для його «сьогоднішнього» польського вуха (та ще й пересиченого
американською та західноєвропейською поезією) вже є занадто римованою і
ритмізованою, але це велика поетеса. Запитували студенти і про його останні
стосунки із Збігнєвом Гербертом. (Герберта вже не було серед живих). Цей поет,
народжений у Львові, багатьма вважається рівним Мілошу. Були й такі, що вважали
– саме Герберт повинен був отримати Нобелівську премію, а не Віслава
Шимборська. Мілош і Герберт були ніби творчими суперниками (у якійсь мірі, як
Словацький і Міцкевич). Одначе, Чеслав Мілош сказав, що він незадовго до смерті
Герберта розмовляв з ним по телефону і вони помирилися. Було ще багато
питань…

 Згадуваний вже один з
найґрунтовніших дослідників поезії Чеслава Мілоша польський критик Мар’ян Сталя
так, зокрема, писав 1999 року про його творчість у великому есе до вибраних
творів поета: «Творчість Чеслава Мілоша , яка розростається через десятиліття і
надалі відкрита, є одним із найістотніших феноменів польської культури не лише
ХХ століття… Аби зрозуміти цю сучасність, треба зрозуміти Мілоша».

 А польський
перекладач і літературний критик Вальдемар Смащ написав: «Чеслав Мілош
завдячуючи довгому життю і розлогій творчості став правдивим свідком ХХ
століття. Починав під знаком катастрофізму в короткій перерві між страшними
війними, аби серед найбільшого сумніву 1943 року написати поему «Світ»,
правдиву дитячу молитву, наповнену вірою, надією і любов’ю…».

 Надзвичайно цікавою і
неповторною є не лише творчість Чеслава Мілоша, але і його біографія. Він
засвоїв пласти не тільки польської, але й литовської, білоруської, французької.
американської, єврейської, румунської, грецької культур, про що можна
стверджувати напевне. Справа тільки в тому, які глибше, а які загальніше.
Можливо дослідники Ч. Мілоша доповнять цей перелік, назвуть ще й інші культури.
Ці духовні скарби були переплавлені, творчо засвоєні мозком генія. Значення
його творчості, на мою думку, в наступних десятиліттях буде лише зростати.

 У 2000 році, дякуючи
фінансуванню Міністерства культури і мистецтва Республіки Польща через Польську
Літературну Фундацію POLAND та зусиллям директора видавництва «Каменяр» Дмитра
Сапіги, побачила світ двомовна книжка «Чеслав Мілош. Вибрані поезії». Це було
перше двомовне видання вибраних творів в Україні великого поета, які побачили
світ окремою книгою. Ці переклади були здійснені мною, а передмову написав
Вальдемар Смащ. Пропоную декілька моїх перекладів віршів Чеслава Мілоша.

 

Чеслав МІЛОШ

У МОЇЙ ВІТЧИЗНІ

 

У моїй вітчизні, куди не вернуся,

Є таке велике озеро у лісі.

Там хмари прекрасні, роздерті, пір’їсті

Пригадую, коли в минуле оглянуся.

 

І шепіт вод мілких в якомусь потемнінні,

І дно, що заросло потрав’ям тернистим,

Крик чайок у призахіднім промінні,

Селезень у висі з поривчастим свистом.

 

Спить у моїм небі те озеро тернів,

Схиляючись, бачу на дні тепер ясно

Блиск життя мого. А те, від чого страшно,

Є там, допоки смерть мене навіки ствердить.

 1937

 

ВІДОБРАЖЕННЯ

Мурашка мертва, а в узвишші хмари високі,

Мертва мурашка, а в узвишші колона блакиті.

І десь далеко голубіють кроки

Дніпра чи Вісли у ложі-граніті.

 

Таку ми бачим у воді картину.

 

Розбите місто, а в узвишші хмари високі,

Місто розбите, а в узвишші колона блакиті,

А ген пороги минають потоки –

Рештки історії, що міфом сповиті.

 

Жуки-могильники з’явились – мертва миша

На стежці, де пробігла радість семилітня.

І м’яч, неначе райдуга в узвишші,

У жовтих зблисках травня або квітня.

 

Таку ми бачим у воді картину.

 

Могильники в броні, розбите плем’я

І радість на шляхах тисячолітня.

Волошки вкрили випалену землю,

Блакитна тиша звична, непомітна.

 

Таку ми бачим на землі картину.

 1942 – 1948

 

ТИ, ЩО СКРИВДИВ

Ти, що скривдив чоловіка простого,

Сміхом над горем його вибухаєш,

Натовпи блазнів для себе тримаєш

На змішування доброго і злого,

 

Хоч би й перед тобою всі схилились,

Цноту і мудрість тобі приписали,

Медалі золоті тобі кували,

Раді, що днем ще одним перебились,

 

Не будь безпечний. Поет пам’ятає,

Можеш його вбити – інший постане.

Вчинки і слова вкарбуються детально.

 

Вже краще б тобі – холодне світання,

Мотузка й гілка, що тягар гойдає.

 

 1950

ЦЕ ЄДИНЕ

Долина і ліси над нею в осінніх барвах.

Мандрівник прибуває – веде сюди карта,

А може пам’ять. Колись давно в промінні,

Як випав перший сніг, сюди він їхав.

Пізнав радість, сильну, без причини,

Радість очей, де усе було ритмом,

Святом руху – дерев миготливих,

Птаха в польоті, потяга на віадуці.

Вертається по роках. Нічого не жадає.

Тільки хоче найдорожчого:

Бути найчистішим спогляданням без назви,

Без чекання, ляку і надії.

На межі, де кінчається я і не-я.

 1985

 

ВОНИ

Мені міх подобався на шнурі, рухомий

Рукою чи педаллю, уже не пам’ятаю.

Але це дмухання, роз’ярення вогню!

Й заліза шмат в огні, затиснутий кліщами.

Червоний, вже м’який, готовий до кувадла,

Битий молотом, у підкову гнутий,

Киданий у чан… Води шипіння, пара.

І коні спутані, ось будуть підкуті,

Тріпочуть гривами, в траві понад рікою

Борони, плуги, полоззя для направи.

 

Босоніж біля входу долівку відчуваю.

Бухкає тут гаряче, а за мною хмари.

І дивлюсь, дивлюся. Це моє покликання:

Речі прославляти, тому що вони сущі.

  1991

ЩЕ ОДНА СУПЕРЕЧНІСТЬ

Чи здійснив на землі все, що мусив здійснити?

В домі за хмарами був я в гостині,

Там, де плинуть річки і колоситься збіжжя.

Та навіщо покликаний, коли малоспроможний.

 

Наступного разу раніше шукав би я мудрість

І не став би вдавати, що схожий на інших.

Із того береться лиш зло і страждання.

 

Відрікаючись, вибрав би долю в покорі.

Вовчі очі приборкав би й жадібне горло.

Живучи у далекій нагірній святині,

Споглядав би внизу я міста мерехтливі

Чи струмочок із кладкою, кедри старезні,

Присвятив би себе одному лиш завданню.

 

Хоч тоді це було б все одно неможливим.

1994

ЯСНОТИ ПРОМЕНИСТІ

Ясноти променисті,

Небесні роси чисті,

Прошу тому сприяти,

Хто землю йде пізнати.

 

Небесні занавіски

Діянь сховали змісти.

Живі, мчимось ми в часі,

Щасливі і нещасні.

 

Та знаєм, біг минає,

Й розділене з’єднає

У цільність непорушну

Із бідним тілом душу.

2000

 

ПРИСУТНІСТЬ

Колись у садах над Нев’язою бігав я босим.

Було щось таке там, чого не спромігся назвати:

 

Між кронами лип і на сонячній площі газону,

на стежечці саду,

 

Відчувалась чиясь невідома Присутність.

Повнилось нею повітря, торкала мене, обіймала.

 

Запахом трав говорила, і флейтовим голосом

іволги, і ластів’ячим.

 

Якби мене вчили як звати богів,

пізнавав би тоді їх обличчя.

 

Але я в родині католиків ріс,

тож чорти біля мене

 і образи Божих святих
все роїлись.

 

Щоправда, богів там і демонів теж відчував я присутність.

 

Неначе в Істоту якусь величезну злітались,

яку не можливо пізнати.

2002

 

 Переклав Станіслав ШЕВЧЕНКО

 

Редакційний колектив УЛГ вітає Станіслава Шевченка з
обранням головою Творчого об’єднання поетів Київської письменницької
організації НСПУ.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!