Червона косовиця

173

 

У видавництві «Український пріоритет» щойно побачила світ
книжка Михайла Сидоржевського «Пам’ять нашого роду», в якій автор дослідив
генезу роду, до якого належить, і сягнув середини ХVІІІ століття.

«Кожен із нас,  хто
живе на цій землі, – зазначає автор, – є містком між минулим і майбутнім,
сполучною ланкою в ланцюгу поколінь. Кожен із нас, успадковуючи певні генетичні
ознаки своїх попередників, і сам вносить свою частку у формування генотипів
тих, хто прийшов і ще приходитиме потім. І кожен з нас у цьому неперервному
ланцюгу поколінь – єдиний, неповторний».

Автор  впевнений: якби
він не написав про минуле свого роду, то цього ніхто ніколи вже не зробив би.
«Адже інформація, якою володію, – зазначає він, – безповоротно втратиться, якщо
не буде оприлюднена. Молодше покоління теперішніх українців (та й, зрештою, і
середнє, і теперішнє старше), за незначними винятками, живе майже виключно
заробітчанськи-розважальними проблемами («хліба і видовиськ!») глобалізованого
ХХІ століття, не озираючись назад, у століття попередні, «архаїчні», вкрай
рідко послуговується неоціненною пам’яттю предків, яка зберігає в своїх
тисячолітніх глибинах колосальні пласти соціально-побутової, культурної і
духовної інформації, нині практично майже втраченої, причому, що найприкріше,
безповоротно. Останні носії цієї безцінної інформації (як мої батьки, приміром,
чи ще поодинокі люди, котрим далеко за 70 – 80 років) доживають віка, не маючи
ні можливості, ні засобів, ні відповідного середовища, ні суспільного запиту
для того, щоб передати свої знання наступним поколінням. Ці знання в ХХІ
столітті виявилися нікому не потрібними – ні молодшим українцям, ні новітній
українській ерзац-культурі, ні державі, котра так і не стала державою національною,
а залишилась – ментально, політично, ідеологічно – уламком колишньої радянської
імперії, населення якого не тямить, що насправді відбувається довкола.
Величезний материк, потужна цивілізація, новітня атлантида питомо національної
культури практично зникла, розчинилась у часові. Страшні катаклізми ХХ століття
– братовбивча різня 1919 – 1920 років і кривава більшовицька косовиця тих
років, масова колективізація 1929 – 1930 років і етноцид 1932 – 1933 років,
спрямовані на знищення головного «опонента» більшовицької влади – українського
селянина-господаря, «зачистка» мислячої інтелігенції 1937 року і, зрештою,
лихоліття радянсько-нацистської війни – всі ці випробування століття призвели
до того, що становий хребет нації був зламаний. Разом з тим, уже нині
«правнуків поганих» остаточно перетворює в звироднілих, національно кастрованих
і духовно стерилізованих «мешканців штанів» інформаційно-технологічна
псевдореволюція, основною метою якої є злодійський зиск і експлуатація
біологічних інстинктів. Отож, духовна і культурна деградація Людини триває».

Нижче публікується фрагмент із цієї книжки, в якій автор
розповідає про трагічну долю сім’ї Тодося Сидоржевського – дідового брата.

Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ

 

За словами мого батька, Тодось старшим був не набагато, на
кілька років, «бо діти однакові були – що в дядька, що в нас». Був він схожим
на мого діда Сергія, тільки трохи нижчим на зріст.

Завдяки церковній книзі сповідей і причасть можна визначити,
що Тодось був 1879 року народження, тобто старшим за діда Сергія на чотири
роки. Його дружина Одарка була на три роки молодшою від нього.

Батько не пам’ятає, чи воював Тодось на війні 1914 року.
Мабуть що ні. Принаймні, ніяких свідчень не збереглося.

Батько каже, що пам’ятає «дядька Тодося», він був схожим на
діда Сергія, і вуса такі ж, лише був трохи нижчим на зріст.

Діти дядька Тодося: найстарший, як згадує мій батько, був
Гарлам, «а потім чи Павло, чи Мусій». За ними Іван, Сянько і Григорій. Ще було
двоє дочок – Єва і Тайка.

Як розказував мій батько, жили обидва брати, Сергій і
Тодось, «на Макарівці в одній хаті». Ця хата й донині стоїть, і кожного разу,
коли я проходжу повз неї, серце стискається. Цю хату забрали більшовики у мого
діда Сергія, і в ній поселили зовсім чужих людей. Так от, після того «як поділились»,
а це відбулося, за припущенням батька, тоді, «як брати поженились» – вочевидь,
це був самий початок ХХ століття – Тодось побудував поруч «хліва», «времянку»,
де його велика сім’я й жила. «Там хліви були, ще такі довгі хліви, помню як
зараз, аж до самої дороги. А хата була їхня – комната в цих хлівах», – розказує
батько. 

Коли в селі почали виділяти «отруба» (наділи) в полях (цей
процес у селі почався, за словами батька, в 1924 році), тоді Тодось побудував
хату за селом у полях, на землі, виділеній на їхню сім’ю (виділяли, за словами
батька, по одному гектару землі на одного члена сім’ї). Вірніше, він переніс
туди, в поле, ці хліви, в яких сім’я жила. Однак встигли вони там пожити
недовго, всього рік чи два. «Він хліви переніс туди ці, що тут були, поставили
там цю халупку, він там, не знаю, год чи два пожив, і ця колєктівізація,
розтрощили…», – згадує батько.

Дід Сергій тоді теж побудувався «на отрубах», і хати обох
братів стояли поруч.

З тим періодом у мого батька пов’язаний один цікавий спомин.
Ось він. «Ще, знаю, чого це вони билися… Батько, і дядько Тодось, і Гарлам
(найстарший син Тодося), і Кирило (чоловік найстаршої дочки діда Сергія –
Варки). Батько з Кирилом проти дядька Тодося і його сина Гарлама. Вроді як
наділили участок Тодосьові, він вибрався туди, і ще хотів навєрно тут землі
часть держать, де город його був. А мій батько наполягав, щоб взяти землю собі…
По-справжньому билися. Я бачив, як батько на дядькові Тодосьові сидів, а Кирило
на Гарламові. (Тато сміється). Це було, я не знаю, чи я ходив, чи не ходив у
школу. Не ходив, навєрно»…

Скоріш за все, ця бійка між братами за землю відбулася в
1925 чи 1926 році.

За словами батька, обидва брати загалом жили не дружно – «і
ділились, і сварились». Водночас, із синами Тодося – Грішею (за віком був такий
як мій батько) і Сяньком (трохи молодший) мій батько товаришував.

Ось фрагмент із спогадів Катерини Григорівни Петрук (матері
письменника Володимира Петрука, яка по лінії своєї матері належить до роду
Сидоржевських і є моєю сестрою в п’ятих. – М.С.): «Пам’ятаю ще одну сім’ю
Сидоржевських. Батьки Тодос і Одарка. Жили вони на хуторі під лісом і селом
Семаки та понад річкою, яка починається в цьому ліску і протікає в Солотвині.
Цей хутір мав одне тільки обійстя цих Тодося й Одарки. Мали вони чотири сини і
дві доньки. Синів звали Мусій, Павло, Григор і, здається, Сянько, дівчат – Єва
і Стаська (насправді Тайка – М.С.). Жили вони добре, вистачало хліба і до
хліба. Не буду казати, хто і чого їх нещадно розорили. Це всім і так ясно.
Осталось порожнє місце, ані сліду, ні попелу. Батьки померли з голоду. Мусій
був жонатий у Солотвині. Павло поїхав у Москву, забрав до себе сестер, але вони
нібито повернулися назад (повернулася в село одна – Тайка – М.С.). Менші два
брати загинули на війні».

Так, доля сім’ї Тодося Оксентійовича склалася нещасливо.
Довга рука совєтської власті дістала їх і на полі, на отрубах. «Як ці грабітєлі
зайшли, то його розкидали все, – розказувала моя мати. – То вони вже тинялися
по селі… У них тоді не було ні города, не заробити, ну нічого нема. То вони
(Тодось і Одарка) пішли шукать у Бердичів, щоб щось заробити. То й хто його
знає, де вони ділись». Тобто, скоріш за все, і померли десь від голоду – чи в
Бердичеві, чи деінде. А де поховані? Покійна тітка Тайка, яку я добре пам’ятаю,
не знала, як померли і де поховані її батьки.

Отож, Тодось і «дядина Одарка» померли в голодовку 1933
року. Тоді ж померли і троє їхніх синів – найстарший Гарлам, Мусій та Іван. У
мартиролозі померлих від голоду в 1932 – 1933 роках жителів села я знайшов їхні
прізвища: там є Тодос Сидоржевський, Одарка Сидоржевська, Варлампій (Гарлам)
Сидоржевський і Іван Сидоржевський. А от інформації про Мусія Сидоржевського
нема.

Ще троє синів Тодося і Одарки загинули на війні – Гріша,
Сянько (до війни, за словами батька, поїхали на заробітки на Донбас, у
Горлівку, а під час війни один був моряком, інший льотчиком) і Павло.

Інформацію про Сянька (Олександра) я знайшов на сайті
http://www.obd-memorial.ru/. Повідомлено, що він був призваний до війська в
1941 році. Останнє місце служби – Чорноморський флот, Севастопольський ОР БО.
Пропав безвісти 3 липня 1942 року. За словами дочки Тайки – Валентини, яка нині
мешкає в Києві (з нею я розмовляв на початку березня 2011 року), Сянько був
моряком.

Про Григорія на цьому сайті інформації немає. За словами
мого батька, він також загинув у Севастополі. Валентина повідомила, що він був
військовим льотчиком.

Ще один син Тодося Оксентійовича, Павло, за словами мого
батька,  «високий, смуглявий», ще перед
війною потрапив у Москву, де й жив. «Вроді він був у плєну, – сказав мій батько
у своїй розповіді 23 грудня 2006 року. – Такі чутки були, но я точно не можу
сказати. Він після войни помер». Чи були в нього діти – цього батько теж не
знає. Насправді виявилося, що батькова інформація про Павла є неточною. За
інформацією http://www.obd-memorial.ru/, «красноармеец» Павло був призваний в
армію 4 липня 1941 року Краснополянським райвійськкоматом Московської області і
пропав безвісти в жовтні 1941 року.

Отож, було шестеро синів – і жодного не зосталося в живих.
Трьох з’їла голодовка тридцять третього, ще трьох – війна.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!