За час
Незалежності («незалежні ж, – гей!) змінилася лексика, та не риторика.
Розмова двох поетів – зі Сходу та Заходу
Закінчення. Початок у ч.7
В.Старун: За час
Незалежності («незалежні ж, – гей!) змінилася лексика, та не риторика. Тоді
писали про «Леніна, партію, радянську людину», тепер – плачемо про героїчне
минуле України та ведемо до влади «орду хозарську»; і добре вчорашнім
«ленінцям» та «комсомольцям», які влаштовували чергу на видання власних
«опусів» до «Українського письменника». Направду, – там є і вартісні речі. І –
все ж… закинути ручку (друкарську машинку, комп’ютер) та папір куди подалі чи
писати – може, колись й знадобиться?
В.Рябий: Для
непересічного літератора, який бажає видатися, оббивання порогів спонсорів,
падіння на коліна перед видавництвом, дорога в обхід, видавнича змова – ганьба. Так, як бути в шкурі чиновника,
типового можновладця, займатися паперотворчістю.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Як на мене, поет не повинен бути політиком, бо це лукавство.
Це видно з книг минулого, де є нещирі оспівування. Поет є художником в новій
добі, не позбавлений права відстоювати правду. А політична справа – це для
політиків і політиканів. Тим паче, коли за одну ніч не змінишся, все одно
залишаєшся з вчорашнім тавром. Проявляється це в стилі, в способі мислення, в
смаках. Сьогодні багато хто пише в ключі соцреалізму, тільки без відомих
образів ідеології. І зрозуміло, адже ці
письменники не думають ні по-американськи, ні по-німецьки, ні
по-французьки. Від себе не втечеш. Лише не кожен хоче визнавати себе в тому
невигідному тепер «ізмі». Я це відчув, коли намагався десь видрукувати свої
паліндроми, які шокують читанням з двох
сторін слова чи рядка. Єдиний журнал «Дзвін» змилосердився і опублікував
великого паліндрома. Як завжди, не хочуть сприймати нового образовираження. А
яке нині призначення чи роль поета?
Очевидно, «лупати цю скалу». Щоб прийти і здійснитися іншим, в новому
баченні, в новій художній концепції?..
Політика поета – це
метафора, оригінальна образність, неповторний голос, дорога до істини в
пізнанні світу, аби показати, десь я прочитав, чому люди наблизилися чи
віддалилися від Бога, і чи появилися в людей нові відчуття світу, щоб краса
врятувала від занапащення гріхами світ.
І щоб не охолоти душею, повертаюся в дитинство («Колись цвів
день // бузковими грудочками. // Колись я був малий // і чув усе на світі: //
гуділа криниця, // як мамине серце…»).
В.С.: Не дивно,
що там, «вгорі» (це «вони» так думають) вважають, що українські письменники –
моноліт. Який там!.. Давно поділені на касти… Буду говорити за поетів. Ті, хто
є істинними виразниками Божого начала (без іронії) і не мають найголовнішого –
вчасно видати книжку. Другу, третю ets. Це і нині сущі (дай, Боже, їм
здоров’я!) Петро Коробчук, Станіслав Вишенський, Василь Голобородько, Галина
Турелик.., а за ними (кого немає серед нас) Микола Мірошниченко, Петро
Біливода, Михайло Саченко, Ігор Римарук… Коли взяти ширше, чи ти пам’ятаєш кого
з українських письменників, хто б мав повне академічне видання власних творів?
В.Р.: Моноліт…
Новочасся привчає турбуватися тільки про себе, бути егоїстом, індивідуалістом з
сильною хваткою. Поняття колективності змінило значення. Можна хіба що тільки
сподіватися на щасливі випадки видавничої долі.
Пощастило: у Василя Голобородька, який мешкає в Луганську,
за сприяння спонсора вийшла товста книга поезій «Ми йдемо». Та він мені не зміг
її презентувати, бо вона в Києві. А пересилка поштою дорога. З того всього
надіслав свою тонку збірку «Дохла кішка». І подумалось: коли йому,
Шевченківському лавреату, видадуть за державний кошт багатотомник?
Отримав том поезій «Срібна голка і нить золота» від
Шевченківського лавреата Анатолія Кичинського, який шукав видавничі можливості
не в столиці, а в Херсоні.
Давно заслуговує на
багатотомне видання творів колишній політичний в’язень, лавреат Шевченківської
премії Степан Сапеляк, книжок якого не знайдеш у провінціях. В Харкові 2010
року вийшла його книжка поезій і публіцистичних розмислів «Во ім’я Слова»
тиражем аж триста примірників!
А хто видасть твори
тих, хто пішов за вічну межу, нехай би хоч по єдиній книзі? То могли б
скинутися ті, хто отримує в місяць по двадцять-тридцять тисяч. Та, на жаль, «ми
ще скупі»…
Я ж запізнився з
книжковим дебютом. Тому був на бистрині, наздоганяв упущений час. Василь
Герасим’юк, з яким ми вчилися в одній школі Коломиї й відвідували літоб’єднання
«Коломийка», підтримав мене, став редактором моєї другої збірки «Ворожіння на
цвяхах», виданої не в Києві, а в Снятині. Я щедро роздавав її направо й наліво,
мав радість від контакту з читачами. Однак з часом переконався, що не всі є
моїми читачами. І мільйонним накладом книжок їх уже не здивуєш. За двадцять
років, відколи вийшла у видавництві «Молодь» моя перша збірка «Грань», читачі
змінилися, почужіли, стали відстороненими, забили голову, як кажуть, податками.
Вони перевели погляд на матеріальні речі, а я для них залишився просто
літератор, який щось навіщось пише. Їм байдуже, чи автор знайде кошти на
видання своїх творів, з чого нема зиску… Де ж ті фантастичні ґранти?..
В.С.: Хотів
сказати «глибоко турбує»… Ні, не турбує, а викликає тривогу те, що ґранти їдять
не ті, кому це належить.
Точнісінько ж така ситуація з різноманітними преміями. Вони
більше принижують лавреатів, аніж підносять над суєтністю. Ось і свіжісінький
приклад: переможцю премії Шевченка належить 260 тисяч гривень, а люстра в
Міжгір’ї коштує набагато дорожче. Чи не на нагадує це тобі кінець отієї ще,
Римської імперії?.. А 600 гривень премії імені Павла Григоровича Тичини –
одного з вершинних поетів всієї (!) української літератури?
В.Р.: Тебе кілька
разів висували на здобуття найвищої премії України. Ми з тобою навіть потрапили
2008 року в номінацію. Однак доля розклала інакше карти. Звісно, мав би ти,
якби вийшов переможцем, певну суму
грошей на прожиття, на ліки, на видання книжок. А потім, як поскаржився
один лавреат, знову шукав би заробітку. Бо ціни кусаються, дорожчає все, до
картоплі треба вже звертатися «пані». А тут тобі ще й нагадають, що поет
повинен бути голодним, щоб краще творив!..
Я подумав про це опісля того, коли мав гріх 2009 року брати
участь у всеукраїнському конкурсі «До чистих джерел», який проводило
міністерство охорони навколишнього природного середовища України. За зайняте
третє місце в номінації «Автори публікацій» мене відзначено грамотою. Та, на
жаль, я не знайшов у виданому каталозі конкурсних робіт свого, екологічного,
вінка сонетів «ЯрозорЯ», що було моєю метою.
Без матеріального
стимулу була міжнародна премія «Карпатська корона» (Україна-Румунія, 2003), та
якби в мене був іноземний паспорт, то я би зміг побувати в Сату-Маре на
запрошення промоутера поетичного фестивалю, поета, головного редактора журналу
«Поезіс» Джеордже Вултуреску в супроводі поета з Ужгорода Василя Кухти, з яким
ми навчалися на одному курсі факультету журналістики Львівського
держуніверситету імені Івана Франка.
Коли 2005 року мене нагороджували дипломом Тичинівської
премії за книгу «Варта траВ», то поділили матеріальну винагороду на трьох. Все ж
відчував окрилення, душа співала «яблуневоцвітно», бо перемогло духовне, а не матеріальне.
До речі, символічну винагороду має відома в світі
Гонкурівська премія.
І якщо глибоко вдуматися, матеріальна частина премій – це
все ж таки не головне. У таких випробах духовна суть, як би крутив, важливіша.
Але хто може змінити ставлення до
відзнак? Хто вилучить спокусу до нагород? З одного боку, письменник отримує
оцінку за свою працю, приймає звання, здобуває славу, а з іншого чекає
матеріальної винагороди. То чи не найкраще надавати державну допомогу
(стипендію) творчим перспективним особистостям? І хоча ми живемо в
демократичній державі, є ще й такий жорстокий погляд: письменник ти чи
живописець – це твоя особиста справа, ти рівний перед усіма, виживай як можеш,
нікого не хвилює твоє злиденне становище.
В.С.: Ось читач
подумає: «Всі ви однакові! Все про гроші, гроші…» Все набагато прозаїчніше:
гроші Поетові потрібні, щоб творити, а не для годинників з діамантами. Та вони
здебільшого дістаються графоману.
Напевне, за принципом «нехай ліпше та видає, аби людей не вбивав». Так –
«вбиває» ж своїми… писаннями… Як ти думаєш, ми діждемося «апостола правди і
науки»? Конкретніше: чи буде у нас критика як високий і літературний жанр, чи й
надалі будемо послуговуватись компліментом, або «зоїлами з першої столиці
України», які ніколи не скажуть читачу: «Агов, де ти?» Що відчуваєш, коли на
папері матеріалізуєш українське слово?
В.Р.: Критику, як
і жанри фейлетону та памфлету, вилучила з ужитку нова доба, принісши свободу
слова. Це парадокс. А комплімент, якщо є на сторінках періодики, радше відіграє
роль «на безриб’ї і рак риба». Критика в умовах ринку, мабуть, коштує грошей,
бо це праця, за яку треба критикові платити. Тобто вчорашня (радянська) мірка
тут не підходить, на жаль.
Так само авторові нема чого сподіватися на гонорар за його
працю. Не прийнято. Буває, іноді щось може капнути з видавництва чи якогось
елітарного часопису. Та пригадаймо влучний рядок Бориса Ілліча «У поета гроші
завелись». Колись, за царя Гороха, ще були якісь гонорари, за які можна було
купити хліба й вина, а сьогодні безгонорарність порушує авторські права,
письменник не захищений соціально. Цікаво, що через це йому погано, але він
терпеливо мовчить, не бунтує, не судиться, надіється на кращу годину. Тобто
покірно чекає того омріяного (чи утопічного) часу, коли щось велике у лісі
здохне і письменника нарешті заповажають й прирівняють до статусу державного
службовця або нардепа (ходили такі чутки). Було б добре – до нардепа, бо виплачують велику зарплату і
пенсію…
Я розумію психологічний стан цього письменника, бо він
чимось схожий на мене, зокрема, коли зануриться в творчу нірвану. І добре це, і
зле. І хотів би навчитися писати так, щоб не було видно слів.
Тримає ангел око на
свічі,
немов на животексті
кольоровім.
Скажи якою мовою
мовчить
твоє незнане самовите
слово.
Яка у ньому галопує
кров
чи скаче пульс
захопленою риссю.
Між тисячами
вимовчаних мов
є і твоя, якою
засвітився
цей барвосвіт минаючим
світанком
із пейзажами, наче
витинанки,
які ще вітер вічності
не стер.
І виринають із письма
портрети,
а в текстах є
підтексти і міжтексти.
І чує мовну душу
мовний нерв.
В.С.: Творчість
твоя потребує фундаментального дослідження. Це книги з паліндромними назвами
«Варта траВ», «ЖалоколаЖ», «Віно коконіВ», «Жар і міраЖ», які ти надіслав також
бібліотеці Інституту літератури для науковців. Може, вони вже їх гортають і
осягають твою творчість… Як вдається поєднувати багатожанровість? Це таємниця
твоєї творчості?
В.Р.: Є в мене
така мініатюра: «чекають верші на вірші // і ріка переповнена// лунами тиші».
Оті «луни тиші» і розбудили темпоритми верлібрів, ронделів, тріолетів, стансів,
інших віршоформ, зокрема, сонетів, які за майже вісім століть окронились
високим світовим сонетодеревом, посадженим 1220 року в Італії Джакомо да
Лентіні. Долучився і я однією гілкою, як висловився літературознавець Олег
Пилип’юк – видав книгу тридцяти великих і малих вінків сонетів «ЖалоколаЖ». На
його думку, як і на думку критика Євгена Барана, письменника Дмитра Пилипчука
та інших, вона є явищем. Але не всі так вважають, бо… мовчать. А може, тихо
заздрять, як каже поет і літературознавець Михайло Василенко.
Схильний до
спонтанності, не терплю навмисності.
Тому або я обираю жанри, або вони
– мене. Як хтось спостеріг: то слово веде автор, то слово – автора. А в
якій формі найбільше самовиразився – покаже час.
В.С.: Банальні
запитання в одному фокусі «на закуску»: творчі плани, «що реалізуються» та «що
тільки задумуються»?
В.Р.: Належу до
авторів, за якими не полюють видавництва. Підготував рукопис книги, куди
увійшло півсотні вінків сонетів. Працюю над рукописами поезій, мініатюр. А
тебе, Василю, вітаю з тим, що маєш активних видавців. Знаю, у видавництві
«Типовіт» виходить твоя книжка верлібрів за тридцять років «ПраВести», у
видавництві «Грані-Т» – римовані вірші для дітей «Ранок-стрибунець», у
видавництві Олексія Жупанського жде виходу збірка «Вервиця Сарасваті» (богиня
захисту рідної мови в Індії). Готуєш збірку поезій, афоризмів, нотацій «Суша
Нестерпи», вкінці якої буде слобожанський словник української мови… Радію твоїм творчим успіхам. Ти, східняк,
подаєш приклад плідної творчості мені, західняку.
В.С.: Щиро вдячний за розмову. Тим паче за те, що «простяглася вона
на півтори тисячі кілометрів». Ми – ніколи! – Україну не роз’єднаємо.
с.Данилівка, Луганська
область–
м.Коломия,
Івано-Франківська обл.
(Схід – Захід)).