«Чекають верші на вірші і ріка переповнена лунами тиші»

222

Розмова двох поетів – зі Сходу та Заходу

 

Автори багатьох
поетичних книжок Василі  – Старун та
Рябий з Луганщини і Прикарпаття – майже ровесники, з різницею один рік
народження. Їх надихає літературне товариство, яке має однодумців в різних
куточках України. У вільному спілкуванні відомі поети стривожені проблемами
письменницького іміджу, книговидання, виходу літературних часописів,
утверджують творчі критерії літературної праці, шукають істину в цьому суперечливому,
та все ж таки обнадійливому світі, якому Всевишній подарував красне слово.  

 

Василь Старун: Сумна
та невесела «ера Інтернету». Спілкування в «он-лайні» перетворює Людину в
кіборга; від Культури – лише космополітичні огризки та претензійна «попса».
Планетою крокує «інтернаціональний лібералізм»… Книга в небезпеці, їй загрожує
шалена собівартість, літературні часописи на грані зникнення, письменники
(окрім тих, хто подався у нардепи та можновладці) ледве виживають. Чи не
нагадує це «другу загибель Атлантиди»?

Василь Рябий:
«Ера Інтернету» – це невблаганність, коли закони інформації переходять на вищі
порядки. Таке собі чарівне всезнаюче дзеркальце, де, здавна вважають, таїться
демонічна сила, яка міцним павутинням обплітає світ. Так, на грішній землі
існує те й інше, залежно що бачиш, бо все залежить від гостроти зору. Загибель
вчорашньої культури, де було щось і добре, 
викликає неоднозначне сприйняття, бо куди дінешся від пострадянського
простору, тієї ментальності, яку не так просто змінити. Триває каламуть, в якій
легко ловити «рибу. Не припиняється руйнація, «дякуючи» цинікам і геростратам.
Розкішно себе почуває патогенний текст. Проявляється агнозія – порушення
складних форм зорового, слухового, дотикового сприймання. Ми очевидці
апокаліпсису, нам страшно: невже все втрачено і людство має упокорити якась
хитра технологічна модель, антидуховна катастрофа? Є від чого мучитися в
прочитанні суперечливої дійсності, коли залишається, хоч Золотий вік давно
минув, ловити відсвіт того Золота – говорити про Слово, боротися за нього, щоб
побільшало позитиву на противагу похмурості, всюдисущому злу.

 Особливо тривожить
доля виживання такого геніального витвору, як книга. Видання і розповсюдження
книжок долає в новій добі кам’яні пороги. Однак, щоб книжка все ж таки
потрапила до читача, вона повинна бути в бібліотеці. І це, здається, найбільша
помилка в сфері розповсюдження книжок. Та й бібліотеки опинилися у злиднях, не
маючи за що передплатити періодику, а про закупівлю художньої чи наукової
літератури говорити важко. Звертатися до спонсорів – майже марна справа, бо для
них нема жодної тут вигоди.

Вихід один  для
авторів – дарувати свої книжки бібліотекам, зокрема, обласним науковим. Звісно,
хто належить до НСПУ, АУП, «Просвіти», добре було б, якби ці організації уклали
угоду з поштою про безкоштовне надсилання таких дарунків хоча б науковим
книгозбірням в обласних центрах України. Але, гадаю, це сьогодні утопія,
зважаючи на зростання кількості бідних церковних мишей…

Відрадно те, що працівники обласних наукових бібліотек (хто
вчасно, а хто пізніше) відгукуються листами про отримані книжкові дари. І мені
незрозуміло, чому вперто відмовчується, чи одержала подаровані книги наукова
бібліотека Сімферополя.

Отже, зв’язок між письменником і читачем через посередництво
бібліотечного храму повинен міцнішати. Щоб не стала недосяжною річчю книжка,
якій дихає в спину Інтернет, і залишався шарм зустрічі не з електронним, а
власне  друкованим словом на шелестких
сторінках.

В.С.: Живе
спілкування Людини, яка не вагається перед усвідомленням «хто вона в
українському світі», або той же «епістолярій» – це, хтось скаже, день
вчорашній. Ми з тобою листи один одному давно не пишемо. Своєрідним листом є
наша телефонна розмова. До чого я веду? Хороший лист (як у незабутнього Миколи Мірошниченка)
завжди буде високовартісним художнім твором. Як і есе. Чи не так?

В.Р.: У мене є
кілька листів цього перекладача і поета. Вони не схожі на листи, мають елемент
есе. Тому мені шкода, що закінчується ера листування через технічний прогрес
(чи регрес). Епістолярний жанр переходить у володіння і можливості Інтернету,
мобільників. Але за це задоволення треба платити. Та й не кожен може розжитися
на комп’ютер, переважно спілкується по мобільному телефону, поки не вкрали, не
загубив, не вийшов з ладу.

Здається, втрату «паперового» листа відчуваємо не тільки ми,
а й інші літератори, зокрема Петро Сорока, який перший в новій добі надав
епістолярній творчості нового звучання. В цьому ж ключі його нова захоплююча
книга «На Захід від спадаючого сонця». Я переконався, лист (а він може бути і в
жанрі вірша) – це правдивий, живий текст нескінченного роману про людину і
дійсність, це особливий вияв хроніки, від чого неможливо відірватися. Під
впливом цієї магії я знайшов серед свого архівного мотлоху самоцвіт, який
обернув до сонця так, щоб він міг засяяти гранями. Це записка тата мого
приятеля, який називає ворон 
кавками:  

«Рома!

І. В художника був 2 рази. Знов не застав! В 10.30 і ІІ год.
14.10.1986 р

Підеш до нього і знов занеси йому ці шпаргали. Нехай остаточно
вже все зробить. Нехай скаже про документи на отримання перечислення і т.д. Хай
скаже своє прізвище, ім’я, по-батькові і домашню адресу. Може, туди поїду!

ІІ. Дідові заніс валідол і молоко. Просив банку маринованих
підпеньок. У 15.10 йому на обстеження в поліклініку. Поможи дійти.

ІІІ. Риб’ячий жир буде нині-завтра. Орися казала, що жде
товару.

ІV. Ліверної нема ніде!

V.  Баня не робила!

VІ. Мінеральна – барахло! Мені не можна!

VII. Кітка на подвір’ї.

8) Перебери яблука, бо гниють!

9) Горіхи подзьобали кавки. Під листям є повно! Зграбай
листя і спали на городі!

Всьо!»

В.С.: Роками
переливаємо «з пустого в порожнє» розмови про занепад культури української
нації. Це «так» – і «не так». За великим рахунком посування Духу титульної
нації на маргінесі є отим «так». А «не так» тому, що українська культура
(література) ніколи не помре, бо вона живе і житиме незалежно від того – є
держава чи такої немає. Зараз держави «Україна» немає. Що ж тоді є? А є
українська Мова. І буде. Бо як її може поглинути мова російська, коли має
всього років триста віку! А українська (принаймні) – кілька тисяч. Українська
постійно множить свій словник за рахунок лексичних новотворів. А хто ж їх
продукує? Український поет, письменник! 

Та запитання до тебе трохи «з іншого боку»: мова – це засіб
чи власне «Поезія – Відчуття + Душа? Поезія – це прямий контакт «Бог – творча
людина» чи щось інше?

В.Р.: На Заході
України, зокрема в  Прикарпатті, не існує
аж такої вже мовної проблеми, мова не перетворюється в суржик, фон якого
найбільше спостерігається біля кордонів. Чути літературну мову, стало менше
діалектів. Утверджуючи статус рідної мови, в обласному бюджеті
Івано-Франківщини на 2011 рік передбачено на видання книг 950 тисяч гривень.
Експертна рада з питань книговидання включила до плану випуску книг 31 твір
накладами по тисячу примірників для бібліотек області. Отже, залежно від того,
які виділяються належні кошти на книговидання у бюджет в ме­жах держави, можна
краще впливати на формування високої свідомості, духовності нації  – видавати мільйонні тиражі українських
книжок, альманахів, журналів, збірників, пропагувати культуру спілкування
рідною мовою. На цьому завданні особливо наголошував Іван Франко.     

Однак існують міазми часу. Очевидно, без формули «життя
навчить» (чи провчить) неможливо йти далі, потрібен еволюційний шлях,
допотопний метод проб і помилок, щоб отримати знання, вирости духом, вміти
розрізняти фальсифікацію у середовищі й, зокрема, у літературних творах. Наче
мікромодель суспільства,  я бачив
аудиторію, якій читав свої низькопробні вірші та пісенні тексти графоман. Він
швидко завоював довір’я невибагливих реципієнтів, далеких від розуміння
справжнього красного слова, вони не помічали демагогії, переймалися вторинними
рядками, затамовували подих. Виявляється, і графоман має свою популярність, хоч
його художнє мислення примітивне, на рівні банальної інтерпретації.

Завжди менша кількість шанувальників справжньої поезії. Це
елітарний зв’язок автора з читачем, який сприймає якість слова як музику мови,
милозвучність, гру світлотіней. Можна уявити сплав думки й почуття, що домінує
в творчості багатьох поетів. Можна сперечатися про традицію і модерн. А можна
вести розмову про герметизм, сюрреалізм, що несуть тексти, вражаючи таємничістю
словосполук, які відкривають нові смисли, конфігурації. Та де взяти ключ до
їхнього сприймання? Може, треба авторові в такому випадку наперекір «стандарту»
виголосити власний поетичний маніфест, який би допоміг читачам збагнути образну
систему поета.

Справжня поезія, зауважує Шевченківський лавреат Ірина
Жиленко, не надається на жанрові класифікації. Гадаю, Вищий розум розкладає на
своїх терезах поетів і непоетів. Так, як Природа розподіляє число народження
хлопчиків і дівчаток. Якби було не треба, то поезія давно би зникла, не
проявлялася би ніде, зокрема в мові. А наша мова, будучи поетичною, не тільки
калинова і солов’їна. 

В.С.: Хоч яким би
був Поет «не від світу цього», та доводиться жити йому в так званому
«матеріальному світі» – світі паралельному. Навіть не на рівні гіпотези –
цивілізація землян, то є «нуль-цивілізація», а ще ж є – цивілізації першого,
другого, третього порядку. Слово поета волає в пустелі, підтримки фізичних сил
годі чекати.

І це прикривається (соромливо) рядном «лібералізму»,
ставиться «з ніг на голову»… До чого це я веду? Чи доживе Поезія (взагалі –
Література) до того часу, коли руїни Вавілонської вежі матимуть естетичну
цінність, та не навпаки, коли обговорюватимуть твори, а добробут зростатиме;
коли президенти з високим IQ піклуватимуться Культурою, а не перейматимуться
знанням (не-) географії?

В.Р.: Я би не
хотів так далеко заходити в осяганні світу, щоб не загубитися в лабіринтах
припущень і здогадок. Та іноді думаю, що людина, наділена даром відчувати
поезію, таки не від світу цього, тобто світу книжників і фарисеїв. Відчувають
її по-своєму і заможні люди, хто купається в нагромадженому капіталі, у них
своє розуміння гармонії, щастя, віри у Всевишнього. Не діляться хлібом, а новий
Довбуш, який би реагував на несправедливість, ще не народився. Тому багач їсть
пироги і каже, що в нього нема борошна. А голодна людина тим часом немає за що
купити шматок хліба, аби вижити. Чи, може, таке зіткнення протилежностей  потрібне для творення сенсу буття, пошуку
істини? Тоді, чи не пора відроджувати літературу соціального звучання?..

Зрештою, якого наша цивілізація порядку, я би визначав також
за шкалою запитів читача, його рівнем інтелекту. А той читач є таким, а не
іншим, нема чого його ідеалізувати.

Мені докоряє один вчитель: «Кому ти пишеш? Це ж темні
туземці!» Що відповісти? Хіба запитанням: а чому він не навчив дітей розуміти
духовну матерію? Цей же докір можна закинути і священикові, який лише
тримається канону, а розкрити красу слова не вміє. Бо не читає художніх книжок.
А вони – це живлення душі й мозку. Ось прочитав надіслані мені книжки поезій
Ірини Жиленко «Світло вечірнє», Олександра Вертіля «На просторі часу» (два
томики),  Олеся Дяка «Біла любов»,
Костянтина Мордатенка «Сновидіння каміння…», збірку новел-притч Миколи Петренка
«Самозапалення свічі». Дякую авторам за метафору, яка збагатила мій духовний та
інтелектуальний світ.

В.С.: Здавалося
б, міазм (в позитивному сенсі) «українська література» сьогодні повинен бути в
авангарді всіх соціальних процесів… А нас ще й досі світ не знає. І не хоче
знати! До того ж з нашої вини! Можливо й тому, що президентами в нас не
письменники і поети, як свого часу Вацлав Гавел (Чехія) чи Леопольд-Седар
Сенгор (Сенегал)?

У нас досі квітне та пахне «укрсоцнацреалізм», який до
Високої естетики так прикладається, як Сен-Жон Перс до «Малої землі»,
«Відродження», «Цілини».

Національна Спілка письменників України – це такий атавізм,
як у жаби хвіст. Вона «об’єднує необ’єднуване»… Якось я звернувся по
матеріальну допомогу, так мені сказали: «Спілка – не профспілка»… Чим, хоч
коли, допомогла «наша рідна» тобі?

В.Р.: Знаючи, що
поруч з добром існує зло, а з красою – огида, приїжджав під час виборчих
перегонів на зустріч з коломийською громадою зі своїми книгами віршів та
роздумів громадсько-політичний діяч Олександр Мороз. На прес-конференції я його
привітав з поетичною публікацією в газеті «Літературна Україна», яка заледве
виживає, і запитав, чи можна подолати кризу з виданням літературної періодики,
зокрема, відомих журналів, і чи це така вже для уряду важка справа – виділити
кошти на їхнє життя? Він відповів, що не вбачає неможливості в допомозі, і якщо
стане президентом, вирішить це питання…

А як би ми жили, коли б президент чи прем’єр-міністр були
поетами? Це неймовірність, хоча може статися і таке диво (нашою областю встиг
покерувати  в 90-х художник). Пригадаймо,
що пописував вірші Андропов, але не показував їх своїй свиті. У віршах шукав
самовираження Маркс. І що з того, коли «туземців» не поменшало. А стосовно
авангардності літератури, то нам ще треба навчитися робити це на належному
рівні, без спокуси клановості. Здається, ця пристрасть не оминула і хрестоматії
української інтимної лірики для обов’язкового вивчення в школах (Київ, «Школа»,
2009). Бачимо, чиї твори відібрано, а кого не знайдеш, і стає усе ясно. Чомусь
подано лише дві поезії Шевченківського лавреата Тараса Мельничука, зате дехто з
молодших авторів протиснувся сюди з трьома-чотирма текстами!.. 

А до Спілки письменників, яка жде на друге (чи вже на третє)
дихання «єдиномислія» та «братолюбія», і її є за що критикувати, не можу надто
прискіпуватися, бо вона відзначила мене премією «Благовіст» 1997 року. Завдяки
Спілці отримав невелику матеріальну допомогу. Яке би після цього було моє лице?
Але мені Спілка не допомогла у виданні жодної з книжок, чим я раніше
переймався, а тепер тішуся, не маючи перед нею моральних боргів. І дивуюся, бо
ніколи не припускав, що можу шукати різниці між поняттями «спілка» і
«профспілка». Оце тобі й «укрсоцнацреалізм»!..      

 

Закінчення в наступному числі.

 

Василь Старун та Василь Рябий

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!