Чарка із Остапом Вишнею

У 1956 р. мала вийти друком моя перша поетична збірка, з умовною назвою «За дротом», адже присвячувалася вона поневірянням українських молодих остарбайтерів у фашистських трудових таборах. Тема на той час абсолютно нова, але видавництво «Молодь» погодилося видати збірку, розуміючи, що йде на певний риск. Редактором моєї першої збірки було призначено Олеся Жолдака – і я був тому радий: він написав мені докладного листа із своїми зауваженнями та порадами, які зводилися до сприятливого для мене результату: збірка видається, але варто виправити те й те, зрештою, мій подальший досвід переконав мене, що інших виборів і бути не могло. Десь на початку літа Олесь зателефонував мені: приїжджай, будемо редагувати. Звичайно, я відклав усі свої справи: як же, видається моя перша збірка! Приїжджаю, знаходжу видавництво – тоді воно розташовувалось десь поряд із Золотими Воротами, знаймолюся із Олесем. Говоримо, говоримо – але щось не так. Врешті, Олесь виводить мене в коридор: Миколо, прикро тобі казати, але збірка не видається, така вказівка зверху!.. – Олесь покрутив пальцем над головою. Ну, я геть знічений. Щось намагаюся говорити – але що тут розпитувати, з волею богів не посперечаєшся. «Знаєш, Миколо, – Олесь поклав мені руку на плече, – ходімо, тут недалеко, там краще порозуміємося!.. І от якраз навпроти Оперного театру – вивіска «Вина-коньяки», то ми туди. Тільки ступили – аже від кутка, де за столиком стояло кілька чоловік, почулося: «О, Олесь, ходи до нас!.». А то стоять Остап Вишня, актор Яковченко, редактор «Перця» Федір Маківчук, ще хтось. Олесь розводить реками: мовляв, я ж не сам!.. «Ну то веди сюди і того симпатичного парубка! Хто він, познайом?» – це Остап Вишня. А якраз перед тим саме Остап Вишня приїздив до Львова з групою письменників, і вони виступали в наукових та трудових колективах. Були сформовані бригади, де до київських гостей долучили і львівських літераторів, зокрема молодих. То я потрапив до однієї бригади з Остапом Вишнею. Їздили ми у приміське село, де колгосп був більш-менш на рівні. То виступили в клубі – пригадую, не було електрики, то в сутінках. А потім вечеря, як то й годиться. То я й висовуюся навпроти Остапа Вишні: «Так ми ж добре знайомі!.». «Знайомі? Та наче ні. А звідки?» Я й розтлумачую про вечір у колгоспі імені Карла Маркса, де «після літературної зустрічі сиділи за столом, чаркувалися та слухали Ваших оповідок!.». Остап Вишня подивився на мене сумно й ласкаво, і з якимсь хитруватим усміхом проказав: «Хлопче, хлопче, мабуть таки було щось подібного. Але коли б я міг пригадати усіх, з ким приводилося чаркуватися, то голова у мене була б, як у рябої кобили!.». А я усмішку Остапа Вишні під назвою «Сон рябої кобили» знав ще з того року передголодоморного, коли завершувалася колективізація, і дядьки дискутували по хатах, усмішки Остапа Вишні прикликаючи до спілки. То я й це нагадав. «Так, хлопче, – проказав Остап Вишня, – після тієї осені мої усмішки хіба що рябій кобилі снилися!.. Кажеш, її прив’язували посторомками до бантин?.». Невдовзі Остапа Вишні не стало. А із Олесем Жолдаком ми залишилися друзями, часом при зустрічах дозволяли собі пошукати якогось затишного місця – бо те, навпроти Оперного театру, наказало довго жити, там на цілий квартал висотний будинок виріс…

Залишити коментар