Чарівний ліхтар Івана Чумака

258

Вітаю Вас, колего читачу! Ви не помилилися, звернувши свою
увагу на книжку Івана Чумака «Ідеш, ідеш – оглянешся…».

У цій книжці добірної поетичної прози, приправленої сіллю та
перцем народного мовлення, перед нашим зором народжуються, живуть, як їм
живеться, і так само помирають люди різних поколінь, характерів і уподобань.
Але усе їхнє життя, в найрозмаїтіших його вимірах, освітлює талановите, щире і
співчутливе письменницьке серце. Чи гортатимете колоритні Чумакові оповідки, чи
зануритеся у достеменно плазмовий потік його повістей – скрізь віднайдете
мудрого й чуйного співбесідника, який бачить у кожному зі своїх персонажів те,
чого вони варті, але не проминає і того, на що вони заслуговують. Ось таким
робом обдаровує письменник і нас, вірних своїх читачів, бо добре знає також і
те, на що ми заслуговуємо. Адже вірність, надія і любов дорожчі від усіх
багатств цього смертного світу.

Тож і його мисливець із циклу оповідок «На відстані пам’яті»
вперто йде по сліду своєї старої знайомої лисиці не тільки задля того, щоб
уполювати її. Пізнаючи характер досвідченого звіра, він повніше пізнає і себе,
і навіть усе те насправді паморочне буття, що залишилося в минулому… Є у
цьому споконвічному змаганні прекрасного й ко– рисного щось особливе для
людської натури, щось надто магічне й таємниче. Та чи справді, дорогий читачу,
ми пізнаємо себе, не розуміючись достоту на тому, що керує нами?

Чому героям Івана Чумака віриш беззастережно? Чому бачиш у
них рідних тобі, справді близьких по крові та по слову земляків? Бо він – свій
серед своїх. Його серце, як і його талант, належать оцим бідолашним працелюбам,
зацькованим обставинами, окраденим владою.

Проза Чумака в даному разі, немов той смолоскип, який
освітлює далекі та ближні овиди найрозмаїтіших людських доль, немов доленосна
стріла, покликана прохромити той чи той характер, щоб таки воскресити — в новій
іпостасі — героя літературного твору. Саме тому читач Івана Чумака постійно
виступає у ролі співавтора його творів. Саме так і стається, що хто виявляє
здатність відчитати сіль цих оповідок і повістей, одночасно стає і їхнім
творцем.

У цьому й полягає таїна його мистецтва слова.

Досить було Чумакові показати геніальному Олександрові
Білашу свій поетичний доробок, як невзабарі з’явився цілий цикл чудових пісень
«Калинова мелодія». А щоб «зачепити за живе» Олександра Івановича, потрібно
було сягнути істинних скарбів душі… Тож, ведучи мову про духмяну Чумакову
прозу, не можемо не сказати, що ґенеза його чародійства — в поетичному таланті.
Проте, як оповідач, він ладен перевершити самого себе – забрати, загорнути в
оповідання весь той неймовірної напруги світ, який сколихнув його уяву,
збентежив душу. Так, до прикладу, сталося з яскравими сюжетами оповідань «Коса
на камінь», «Танцювали вдови польку», «Ворона», «В людей питайтеся», «Таїна»
тощо. Так само динамічно вивершує він і сюжети повістей «Таїна березової каші»,
«В ешелоні всі свої» чи справді феноменальній повісті з циклу оповідок «На
відстані пам’яті».

Зрештою, письменникові нема потреби щось вигадувати. Його
дар уможливлює бачення й прихованого розвитку подій та характерів. Як і
соціальних катаклізмів. А в повісті «Таїна березової каші» перед нами
розгортається ніби й уже знаний сувій життєпису родини Половців із твору Юрія
Яновського. Але — у зовсім інших соціальних умовах.

Так само правдою життя керується він і в уже згадуваній
повісті «На відстані пам’яті». Ось як у цьому фрагменті:

«…Наді мною глицеві крони, поважні, спостережливі й
мовчазні. Перемовчали випадок, коли під ними чинилася розправа, перемовчують і
тепер. Але люди – не дерева, коли щось бачать, про те й говорять…

Солдата догнали. Він упав перед однополчанами на коліна:

– Браття, змилуйтеся, я не дезертир, клянуся! Я скоро
повернуся… Туди й назад, ось як біг, так і бігтиму, вдома попрощаюся і завтра
– в гарнізоні. Браття…

Відповіла гвинтівка. Його тут же, під хвоїнами, й закопали.
В гімнастерці, галіфе й чоботях, а кашкетом прикрили лице. Закопали, зрівняли й
глицею притрусили».

Магнітною стрілкою, що допомагає письменникові розгортати
клубочки сюжетів, у даному разі служить… лисичка-сестричка, давня знайома з
мисливських буднів. Метка й хитра, вона, немов навмисно, водить мисливця такими
лісовими стежками та нетрями, де йому раз у раз випадає пригадати ту чи ту
історію зі свого життя-буття. Пригадати й засвітити нам у всьому її трагізмі.
Або ж осяяти чарівним ліхтарем письменницької спостережливості.

Помилуймося лишень аурою недільної оповідки «Очеретянка з
річки Тетерів», тонко підміченою і так безпосередньо поданою:

«Басистий щонеділі навідується до продмагу, прозваного
людьми «центром», бо стоїть посеред села. Там таких язикатих, як Євген,
товпиться чимало…

– І що ти вже настругав?

– Хіба не видно? Стіни закидав…

– Скільки метражу доточуєш?

– Сім на чотири.

– Промінно в хаті буде… Та перестань мене сіпать, постій
хоч трохи, встигнемо… Тільки де зупинишся, а воно тебе смик та смик.

Басистий вовтузиться, знімає голову з паркана, його не
видно, а тільки чутно, як він сварливо на когось гуде й гуде, зупинитись не
може. Це, здогадується Петро, п’ятирічний онук Данилко з діда штани стягує, аби
той не простоював попід чужими дворами…

І знову неділя, і знову Євгенова голова на паркані
чубатіє…».

Відомий поет і Шевченківський лавреат Володимир Коломієць
так характеризує це письмо: «Мені чимось нагадує манера письма Івана Чумака
суворий драматизм прози Григора Тютюнника, хоча там характери ще контрастніші,
а Іван Чумак – м’якішій, сказати б, акварельніший…». І має цілковиту рацію.
Кожна з Чумакових оповідок розгортається в нашій уяві в калейдоскопічний
серіал, збуджуючи ланцюгову реакцію власних спогадів, асоціацій та переживань.
І цим своїм письмом Чумак виступає непримиренним ворогом ходульної філософії,
котра колекціонує не характери й образи, а типи й афекти, маючи людський рід за
продовження власних комплексів.

Десь таким робом занадто вже «сумлінні» критики вивуджують
певні життєві промахи відомих літераторів, шукаючи їм належні відповідники у
творах, але не можуть нічого вдіяти зі своїми власними. І не зможуть лишень
тому, що не дано їм пізнати себе.

Та хіба цим лише критики грішні? Це ж саме бачимо й у
політиків, які намагаються ніби пропагувати певні ідеї та ідеали, але не здатні
жодної ради дати своїм бідолашним сім’ям. Адже ті ж критики, літературні
дослідники чи й політики розглядають найрозмаїтіші трагічні життєві колізії як
пороки, що їх люди зазнають із власної вини. Саме тому вони здебільшого
таврують їх чи проклинають. Але спробуйте закинути про подібний огріх бодай
слово на їхню адресу! Ці мудрагелі, а ми добре знаємо їх, розграфивши вашу
творчу парсуну на осях координат, не залишать від неї місця живого…

Та досить про недолугих ляльководів – цих людців Іван Чумак
в житті, як і у творчості, оминає десятою дорогою. Адже людей вони люблять не
такими, якими ті є насправді, а лиш такими, якими б конче хотіли їх бачити.

А в художника слова, у справжнього художника, зовсім інше
завдання… Він покликаний творити картини, що мають силу магічного кристала,
кожна грань якого ще життєствердніша, ніж саме життя.

Так, у тій самій трагікомічній феєрії «Таїна березової каші»
зустрічаємо цілу галерею образів із часу теперішнього, де можемо роздивитися не
тільки наших сусідів чи добрих знайомих, а й, що гріха таїти, самих себе. Бо
вдало, насправді яскраво змальовані письменником село, містечко, вулиця, родина
– фрагменти суспільства цілком і нашого, такого реального, життя. І Василь
Вівчар, до прикладу, не ходульний типаж, який блукає з серіалу в серіал, а
типовий представник утраченого покоління, що ніяк не спроможеться віднайти своє
місце на цьому цвинтарі втрачених ілюзій…

Письменник щиро вірить: нам достатньо відслонити фіранку зі
слів, щоб ясно побачити чудове дерево пізнання, плоди котрого не тільки
прекрасні, а й доступні читачеві. А твердо вірячи в це, навчає віри і нас.

От візьмемо хоча б особливо щемке оповідання Чумака
«Танцювали вдови польку». Точними, ощадливими мазками – навіть через уривчасті
перегуки односельців та завдяки їм – розгортає перед нами письменник панораму
села, яким не так давно прокотився вогненний смерч війни…

За тією панорамою – вся Україна, бідолашна вдова. Життя
триває, проте надто болісно заживають сирітські рани… і нізащо не забудеться
нам тихий жаль хлопчика-сироти, який так і не діждався з війни бідолашного
тата.

Це про нього скажуть перегодом: «дитя війни». Але ніхто й
ніколи не добачить у тій неймовірно страшній трагедії розпуки підлітка, який не
вміє, не знає, як захистити в цьому житті маму, як відстояти батьківську
честь…

…Саме для того й приходять у світ письменники, щоб
розділити, погамувати той біль. Щоб у світлі чарівного ліхтаря творчості
показати, відтворити найтонші порухи душ і великих, і малих своїх героїв.

Саме тому й трудить душу свою Іван Чумак: вистраждане його
слово, мов сплакана за мамою дитина, йде до тих щирих серцем читачів, кому є що
відчути у своїх небуденних вчинках і власній долі. Хто не побоїться побачити
себе таким, яким він є насправді.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!