“Українська літературна газета”, ч. 6 (374), червень 2025
ДЖЕЙМС МЕЙС. «КОМУНІЗМ ТА ДИЛЕМИ ВИЗВОЛЕННЯ. НАЦІОНАЛЬНИЙ КОМУНІЗМ У РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ, 1918–1933»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чим можна вважати добу національного комунізму в Україні? Хоч і тимчасовою, але перемогою політичного експерименту із віднайдення українського шляху до побудови комуністичного суспільства? Чи все ж поразкою такої спроби, хоч вона й досягла вражальних успіхів? А може, все це затяте марксистське конструювання українського суспільства й держави, та й такої людини перш за все є не що інше, як спроба компенсувати поразку Української революції 1917–1921 років? Чи не подумав тоді загал, що більшовицька окупація України стає не фіналом визвольних змагань, а початком нової форми національного визволення? А якщо не подумав, то дав шанс такій можливості. А може, все ж таки, як і перші визвольні змагання, національний комунізм у радянській Україні є прикладом катастрофічної за наслідками геополітичної поразки? Але ж якщо це поразка, то чому її здобутки й нині, майже через 100 років, майже в усіх сферах мистецтва не є перевершеними? Чому ніхто досі не демонструє такого геніального відчуття культурно-політичної реальності, часу та слова чи, простіше, часослова, як Микола Хвильовий? Чому українське кіно все ще навіть не наблизилось до робіт Олександра Довженка? Чому український театр досі не досяг пориву Леся Курбаса? Чому українська драматургія дотепер по-філософськи на всотала в себе всю гостру гіркоту дійсності, як це зробив Микола Куліш? Усе це зовсім не через те, що нинішні митці не сягають рівня згаданих артистів доби червоного Ренесансу, а тому, що створене тоді досягло справді вершинного рівня загальнолюдської культури. Але ж якщо цей наш червоний Ренесанс було знищено, то хіба можна говорити про його перемогу? І якщо період національного комунізму в радянській Україні надав мистецтво настільки високого ґатунку, що воно стало еталонним для всього світу, як-от твори Довженка чи Курбаса, то хіба може йтися про поразку? Чи, можливо, про добу пошуку національного комуністичного шляху в Україні не можна говорити ані з погляду поразки, ані з погляду перемоги? Тоді як розуміти цей етап національної історії?
Знайти вихід із цієї дилеми спробував американський вчений та публіцист Джеймс Мейс у своєму глибокому й захопливому дослідженні «Комунізм та дилеми визволення. Національний комунізм у радянській Україні, 1918–1933». Ця праця вийшла англійською мовою 1983 року, видав її Український науковий інститут Гарвардського університету. Український коментований переклад цієї визначної історичної розвідки побачив світ 2018 року, що не може не тішити науковий та широкий читацький загал в Україні.
Особливою принадою книжки Дж. Мейса є те, що вона поєднує ретельність пошуків із глибоким аналізом здобутих результатів та елегантними й логічними філософськими висновками. Автор не просто демонструє перебіг подій, пояснюючи його причини та наслідки, а по-справжньому глибоко занурюється в суть явища національного комунізму в радянській Україні. Робота Дж. Мейса висвітлює одночасно історичну, культурологічну, політологічну та навіть філософську природу того загадкового і суперечливого відтинку нашої історії. Науковець виконав усебічне та детальне дослідження спроби українців побудувати національну комуністичну державу.
Якою ж була історія українського червоного шляху?
Загалом вже перша поява більшовиків у Києві одразу мала пояснити та прояснити, що ніякої соціалістичної України не буде. Муравйов, захопивши Київ, сказав: «Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях наших багнетів». Як стверджує Дж. Мейс: «На практиці це означало, що ті, хто розмовляв українською в громадських місцях, вважалися націоналістами та контрреволюціонерами, що підлягають розстрілу без суду й слідства».
Пізніше «Раковський публічно заявив, що визнання української мови офіційною мовою в Україні буде “реакційним” заходом, який піде на користь лише куркулям та націоналістичній інтелігенції».
Водночас вже в перші роки радянської окупації «найбільш принизливим було ставлення до України як до харчового придатку Росії».
Проте така політика щодо України не виправдала себе, й щоб зміцнити своє політичне становище серед українців, більшовики вирішують тимчасово задовольнити частину їхніх національних інтересів.
«Базовою умовою для реального modus vivendi між більшовиками та українцями було визнання України окремою країною та належне ставлення до неї як такої», — зазначає Дж. Мейс. Таке визнання тривало 10 років, а саме з 1923 по 1933 роки.
Під час вивчення історії національного комунізму в радянській Україні нерідко, якщо не щоразу, поставало питання про те, у чому ж полягала причина виникнення в українців самої ідеї спробувати побудувати свою національну комуністичну державу? Питання це випливає із відверто низького рівня підтримки більшовиків в Україні, що мало місце на час Української революції 1917–1921 років.
Складається враження, що тут поєднались два чинники: зусилля тих, хто хотів української державності хоча б у якійсь формі, та прагнення тих, хто хотів виключно української форми комунізму. Поодинці їм не вдавалось здобути бажане, а от разом сподівались на успіх.
Основною силою, що вирішила втілити українську ідею комуністичного режиму на практиці, були боротьбисти. Ось що про них писав Владімір Лєнін: «Боротьбисти відрізняються від більшовиків, між іншим, тим, що обстоюють безумовну незалежність України».
Як легко здогадатись, то всіх боротьбистів згодом буде репресовано, що мало форму ув’язнення, заслання чи розстрілу. «Невідомо про жодного з них, хто лишився б на свободі в СРСР після Великої чистки 1930-х», — зазначає Дж. Мейс.
Оскільки на той час українське суспільство здебільшого сприймало більшовиків як чужинців, цією політичною силою було вирішено вдатись до приголомшливого маневру. Більша частина українців тоді належала до селянства, а не міського населення, тож якщо селяни не давали комуністам зайти в села, то треба було дати селянам зайти в міста. Місто підвищило б їхній культурний рівень, зробило б їх українським пролетаріатом, а отже, більшовики стали б для них своїми. Так, не ставлячи собі саме такої мети, російські більшовики, хоч і на деякий час, але практично цілковито повернули українцям їхні міста. Для комуністів йшлося переважно про створення українського пролетаріату (або пробільшовицької України), а для українців — про урбаністичну реконкісту, якої так не вистачало вже багато століть.
Тобто фактично шляхом широкого входження українців у комуністичний рух відбувалася масова урбанізація.
«Скрипник вважав, що єдине рішення — встановити справжню мовну рівність та сприяти розвитку української культури: “привести українського селянина до рівняння на пролетарське місто”, тобто підняти його до рівня культури міста».
Отже, у таких умовах розпочалась політика коренізації, що в Україні отримала назву українізації.
Для створення політичної платформи українізації Комуністична партія більшовиків України об’єдналась у єдину силу із трьома основними гравцями: більшовиками України (переважно неукраїнського походження), боротьбистами (переважно українцями) та укапістами (українцями, що прагнули віднайдення українського шляху до комунізму, незалежного від більшовицької Росії та від будь-яких інших держав).
Спроби українців зі створення національної комуністичної держави були доволі успішними. «Якщо коротко, то Скрипник тимчасово домігся того, за що боролися українські комуністи з часів Мазлаха та Шахрая, — визнання, що Україна — самостійна країна, і її влада явно українська у своїй політиці та цілях».
Однією із найвиразніших ознак доби українського національного комунізму є небувалий розвиток культури. Чому ж так сталось? Дж. Мейс пояснює це так: «На початку революції український рух тільки зароджувався з культурництва, і склалося враження, що українці намагалися втекти від поразки в справі створення власної держави та шукали розради в розвитку національної культури».
При цьому «ідея мистецтва як творчості мас розкинулася в Україні так, як ніде інде в Радянському Союзі». Тобто культурний процес став масовим і загальнонаціональним.
Основним виразником ідеї українського комуністичного шляху в культурі був Микола Хвильовий. Дж. Мейс зазначає, що «основною тезою Хвильового було те, що українська культура має розвиватися власним шляхом, відкидаючи свій провінціалізм та культурну спадщину російського колоніалізму».
Лідер українських комуністичних прагнень, соратник Владіміра Лєніна, українець Микола Скрипник відкидав ідею про те, «що українська культура потребує будь-якої опіки».
До речі, популярність Миколи Скрипника в радянській Україні сягнула такого рівня, що фактично панував його культ, який поступався лише культу Сталіна.
Процес побудови української комуністичної держави спирався на тверді освітні, культурні, політичні, правові та економічні розрахунки.
Наприклад, економіст Волобуєв наголошував, що економічні відносини всередині СРСР мають здійснюватись таким способом, який відповідав би майбутньому Радянського Союзу як всесвітньої держави. Економічне розділення праці між країнами передбачало співпрацю відносно автаркічних національних економічних одиниць. До національних економік у межах СРСР треба було ставитись як до окремих цілісностей — потенційних, як у випадку колоній азійського типу, чи реальних, як у випадку України та Росії. Цікаво, що Михайло Волобуєв за походженням був росіянином, але ідея побудови української комуністичної держави виявилась для нього не лише цікавою, але й по-справжньому захопливою та привабливою.
Він, до речі, у дусі раціоналізації виробничої логістики Генрі Форда, «протестував проти витрати українських ресурсів на будівництво заводів на Уралі, оскільки економічно вигідніше було б збудувати їх у самій Україні». Як відомо, росіянам політично вигідно було робити саме так, оскільки треба було розділити стадії виробничого процесу не між кількома регіонами однієї республіки, а між кількома республіками, щоб таким чином зробити їх економічно взаємозалежними, а точніше залежними від Росії.
Загалом, «спираючись на здобутки радянських українських науковців, Волобуєв сформулював переконливе доведення, що Радянський Союз експлуатував Україну не меншою мірою, ніж його імперська попередниця…»
Проте шлях до національного українського комунізму був несумісним із новим старим російським імперіалізмом. Тож «з плином часу ставало очевидно, що Україна завжди буде тим фактором, який перешкоджатиме гомогенізації та централізації, що є основою консолідації тоталітарних режимів на кшталт того, який і вибудовував Сталін».
Дж. Мейс звертає окрему увагу на те, що «Україна, по суті, була нацією, яка складалася з селян і національної інтелігенції». Спочатку російський більшовизм прагнув порозумітись із цими обома соціальними верствами, але згодом, набравшись сил, знищить їх значну частину, позбавивши останніх таким чином державотворчого потенціалу.
Таким чином, «до 1933 року політика, яку впроваджував Скрипник і яка, на його думку, відповідала інтересам України, зазнала краху. Національну інтелігенцію дискредитували показовими судовими процесами, і практично вся вона опинилася під арештом. Десяту частину селян було знищено зумисно влаштованим голодом».
Загалом Дж. Мейс розглядає поразку українського національного комунізму в широкому контексті: «Остаточну поразку українців 1933 року та припинення українізації можна вважати кінцем процесу, що розпочався на початку століття зі створення перших українських політичних партій у Російській імперії. Придушення української політики в Радянському Союзі проклало шлях до відродження російського централізму, шовінізму та імперіалізму».
Щоби нарешті отримати Україну, більшовикам треба було знищити майже всю її інтелігенцію та значну частину селянства. Аби досягти цього, потрібно було для початку перетворити інтелігенцію на ворога в очах суспільства. Прикладом цього є справа Спілки визволення України. «Суд над СВУ був почасти відповіддю на сільський супротив колективізації в Україні, метою якого було запобігти організації загальнонаціонального опору через залякування єдиної групи, здатної його очолити — національної інтелігенції». Процес цей набув ознак геноциду.
«Як зазначає Юрій Лавріненко, приблизно чотири п’ятих української культурної еліти (культурних робітників) було знищено впродовж 1930-х». Цифри ці без перебільшення вражають, що вказує на масштаб злочину проти української нації та його значною мірою невиправні наслідки.
Знищивши інтелігенцію та залякавши ту її частину, що вижила, більшовицький режим вирішив зламати українське селянство.
У підсумку новому російському імперіалізму це вдалося. Дж. Мейс зазначає: «величезна кількість приголомшливих свідчень вказує на те, що в радянській Україні впродовж 1932–1934 років тривав найгірший голод в історії людства».
Чим же завершилась врешті-решт спроба побудови української комуністичної держави? «Усі досягнення в культурній сфері, що їх здобули українці до 1933 р., були надто молоді й дуже крихкі, аби вижити після удару, якого їм завдали. Після відмови від українізації російська знову стала мовою соціальної мобільності в містах України; вони так ґрунтовно русифікувалися, що нині рідко коли можна почути розмову українською на вулицях Києва». Хоча останні слова написані Джеймсом Мейсом 1983 року, нині в столиці питання відродження української мови досі зберігає особливу актуальність, тож наслідки знищення національного комунізму в Україні, як частини геноциду проти української нації, досі не є подоланими.
Отже, українізацію та українське національне комуністичне державотворення було згорнуто й знищено через цілковиту успішність останнього. У Москві зрозуміли, що українці набувають ознак повноцінної нації, яка має всі класи та всі культурні й політичні ознаки, тож імовірно не стане звичайним гвинтиком у прикритому комуністичним камуфляжем російському імперіалістичному тоталітаризмі. Українці були не проти союзу рівних у межах СРСР, натомість росіяни хотіли нового національного гноблення, тільки вже в максимальній формі. Звичайно, що такі позиції не передбачають точок доторку, окрім точок бойових дій.
Якщо говорити про питання поразки й перемоги, то в неоголошеній війні проти української нації СРСР здобув геноцидну перемогу, але чи була ця перемога цілковитою? І чи була абсолютною поразка українства? Загалом у своїх пошуках власного особливого шляху до побудови національної комуністичної держави українці здобули низку важливих перемог: по-перше, вони, хоч і на недовгий час, але стали повноцінною нацією, яка має і свої села, і свої міста, і свій пролетаріат, і свою інтелігенцію, і свою високу культуру, і свою самодостатню економіку та політичні еліти; по-друге, досягнення у галузі культури цього періоду набули такої висоти та якості, що вийшли за межі комуністичної чи національної сфер і набули загальнолюдського значення; по-третє, українці продемонстрували, що в разі непохитної єдності та стійкості вони є повноцінною силою, із якою має рахуватись навіть такий надгравець, як радянський тоталітаризм.
Цікавим фактом із книжки Дж. Мейса є те, що діячі українського комуністичного руху наполягали на створенні Червоної армії для України. Можна припустити, що якби їм вдалось цього досягти, то історія пішла б іншим шляхом. А беручи до уваги той факт, що Микола Скрипник намагався зупинити надмірне вилучення зерна в Україні, тобто фактично зупинити геноцид, що розпочався, то цілком імовірно, що з метою захисту України від Голодомору він би зміг застосувати збройні сили — Червону армію УСРР. Рішучість цього політика в захисті українських національних інтересів була безсумнівною та притягальною навіть за межами комуністичної України. Проте відсутність власних збройних сил зробила національну комуністичну українську державність не зовсім повною та цілком беззахисною. Тобто УСРР була державою без армії, як УПА — армією без держави. Але якщо вже вдатись до точностей юридичної термінології, то УСРР все ж ще не була державою, оскільки не мала повноти суверенітету, проте перебувала за крок до набуття статусу повноцінної держави, хоч і в комуністичній формі.
Складається враження, що провал національної української комуністичної держави є наслідком абсолютної несумісності української та російської політичних культур. Якщо українці в цьому разі прагнули світового комуністичного ладу як союзу незалежних та рівних комуністичних держав, то росіяни хотіли світового комуністичного ладу як нової планетарної форми свого імперіалізму. Це нагадує кардинальну відмінність української та російської ідей слов’янського братерства, що мали місце у ХІХ столітті, де українці мріяли про конфедерацію рівних слов’янських народів, натомість росіяни хотіли поширення своєї влади на весь слов’янський світ. Проте ще більше спроби створення української комуністичної держави в союзі із російською та іншими комуністичними державами нагадують намагання українців XVIII століття побудувати Російську імперію як своєрідний російсько-український союз. Хоча й тоді Україна мріяла зробити цю спілку об’єднанням рівних, а Росія розглядала її як інструмент для подальшої експансії свого політичного ладу, де цілковите поглинання та ліквідація української державності чи автономії було питанням часу. Слід додати, що, як і в XVIII, в ХХ столітті ідея політичного та культурного союзу рівних, сторонами якого б виступали Україна й Росія, постала після поразки державотворчих прагнень української нації, але, на відміну від часів Гетьманщини, доба українського комунізму якщо і давала шанс політичній спілці між Україною та Росією, то такий союз в культурній формі відкидала категорично. Тож можна сприймати побудову національного комунізму в радянській Україні як нехай і тимчасову, але вдалу спробу формування української нації та абсолютно успішне прагнення розвитку української національної культури, чиї досягнення хоч і було приховано на тривалий час, але й заперечити їхнє високе мистецьке значення заперечити неможливо. Культурні надбання доби національного комунізму в радянській Україні, які нас вражають та надихають і тепер, стали тим важливим її здобутком, що є і нині живим та досі сприяє боротьбі за національне визволення і розвій української нації.
Тож у пошуках відповіді на дилеми визволення можна запропонувати висновок про те, що національний комунізм в радянській Україні був компромісом між поразкою та перемогою, що вміло зображує Джеймс Мейс. Це був компроміс між поразкою політики і перемогою культури.
І хоча Україна досі не відновилась після Голодомору, українське відродження 20-х років ХХ століття, що його хотів знищити цей злочин, все ще лишається джерелом натхнення, своєрідним місцем сили у просторі історії для національної віднови та національного визволення.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.