Бити не можна цензурувати?

95

Я, зомбі, прийшов на землю
своєї батьківщини ґвалтувати
юних комсомолочок з медовими
посмішками, рвати язики
партійним секретарям
і рвати горлянки сексотам.

Л. Кононович

Как снежное темя Гиссара,
Совесть его бела,
И ни одна комсомолка
Зарезана им не была.

В. Луговской

Історія зазвичай
нагадує нам про те, як часто ми наступаємо на граблі критичних ситуацій, навіть
не озираючись на того, хто їх нам підклав. Наприклад, наразі вільно говорити
про насильство як різновид цензури. Мовляв, урядова Комісія з питань захисту
суспільної моралі заперечує право письменників на продукування відвертої
порнографії. При цьому мається на увазі відомий інцидент з Олесем Ульяненком і
забороною його роману «Жінка його мрії». Зауважимо, як швидко невдоволені верстви
«української прогресивної інтелігенції» прирівняли «національну» цензуру до
відвертого «космополітичного» насильства. За їхнім твердженням, і Закон України
«Про захист суспільної моралі», і сама вищезгадана Комісія суперечать
Конституції України та Європейській Конвенції з прав людини, порушують їхні
громадянські права і свободи, легітимізують цензуру під приводом добродійної
боротьби за моральність, сприяють корупції і є механізмом психологічного
пригнічення громадян, культури та інформаційного простору. Більше того,
цензурні дії Комісії з Законом розглядаються нашими патріотами як втручання у
їхнє особисте життя і спробу його регулювання, що саме по собі є ознакою
тоталітаризму, себто, даруйте, «насильством». Ну, а як може не вважатися
«насильником» людина з «фашистськими замашками», як називають в народі чільного
члена Комісії з Моралі пана Яновського – того самого, котрий у прямому ефірі
програми «Культурний фронт» на УТ-1 заявив: «Я особисто виступаю за
запровадження цензури в нашій країні. В прямій формі. Рабам і холуям не
потрібна свобода слова. Не потрібна! Вони мають сидіти, їм потрібно заткнути
рота».

 

 РЕЙВАХ У
КАЧИНОМУ РЕЙХУ

 Другим номером програми «цензура як
насильство» вважаємо побиття київського журналіста Анатоля Ульянова – так само
за відверто «антиукраїнську» позицію у заграванні з порнографією на власному
сайті «Проза» (закритому і вже відновленому автором), а також паплюження
української культури шляхом збиткування з її «куркульських» пріоритетів. У
даному випадку Ульянов так само звертається до громадськості, будучи пов’язаний
з її «українською» мораллю, себто гукає на допомогу тих самих журналістів з
«куркульського» соціуму, з якого щойно потішався. «Да пора уже забыть, что
побили меня, и понять, что на моем месте мог быть кто угодно – вы, ваши друзья,
знакомые, коллеги или родственники, – тисне на громадянську солідарність
Ульянов. – Ведь каждый с той или иной частотой говорит что-то, что не нравится
другим. И если мы позволяем случаться обществу, которое встречает твои позиции
не мозгами, но кулаками, то мы ничем не отличаемся от тех, кто реализовывал
«возможность фюрера». Не зайве буде нагадати, що свого часу сам Ульянов жартома
називав себе «уточкой-фюрером», розробляючи гральну ідею Качиного Рейху. Свого
часу – це коли «цензура» ще не римувалася з «насильством», втіленому в акті
побиття Ульянова «націоналістами» і була такою собі ефемерною складовою
«суспільної моралі». Яку, звісно, вільно було називати «куркульською» і не
помічати впритул. Вже сьогодні позиція заляканого Ульянова змінилася, і він з
пафосом значить в інтерв’ю «Галицькому кореспонденту»: «Слепота и глухота
сознания – вот наши насущные проблемы».

Тому не дивує, що
після поодиноких фактів фізичної розправи з’являється патріотично-громадський
рух «Громадяни проти Комісії з Моралі», який стурбований цензурою не як
фізичним насильством, а поки що як «механізмом психологічного пригнічення
громадян, культури та інформаційного простору». Підписуючи віртуальну петицію,
учасники руху «висловлюють велику стурбованість та обурення тим фактом, що в
Україні існує так звана «Національна експертна комісія з питань захисту
суспільної моралі» і Закон України «Про захист суспільної моралі». Те, що
існують  сили, які вирішують проблеми не
петиціями, а кулаками, цих учасників не турбує і не обурює, оскільки у такий
спосіб з вищезгаданого інформаційного простору вичавлюється «п’ята колона»
неукраїнської культури у вигляді того ж «культуролога» Ульянова. Себто тут
формула «цензура + насильство» цілком справедлива й виправдана умовами
«порятунку української культури» від ґлобалізму.

 

ЗБОЧЕНЦІ У ВИШИВАНКАХ

Чи варто казати,
що після «порятунку культури» можливе звернення уваги цензорів уже на самих
поборників національної моралі? Оскільки «українське» в них – і тут Ульянов
правий – ніколи  на ночувало. Хіба що
«державне», себто вищезгадане «куркульське».

Завдяки
вищезгаданій «куркульській» вдачі наших «державних» діячів свого часу поняття
«насильство» – як радикальний засіб національного спротиву інтернаціональній
культурі – зникло з державотворчого обрію, перекочувавши до скандальних рубрик
у бульварних таблоїдах. Себто під час різноманітних виборчих кампаній
«справжніх буйних» радикалів було виловлено, на волі залишилися лише зручні
«націоналісти» на зразок Дмитра Корчинського на бутафорському бронетранспортері
та Андрія Шкіля у не менш зворушливій депутатській вишиванці, й булька
«боротьби з націоналізмом» луснула. 
Щоправда, дехто з «націоналістів в законі» типу Левка Лук’яненка встиг
проникнути при цьому до Верховної Ради, але там їх не дуже жалують, рідко
підпускаючи до парламентської трибуни. 

З часом
вичавлювання «націоналізму», чи пак «насильства», з тіла Системи
переформувалося у боротьбу «цензури» з аморальністю, до якої понуро й без
огляду на будь-яке концептуальне забарвлення входять такі пункти, як
«виробництво та допущення в обіг продукції порнографічного характеру»,
«пропагування війни, національної та релігійної ворожнечі, зміни шляхом
насильства конституційного ладу або територіальної цілісності України»,
«пропагування фашизму та неофашизму» та ін. Усе це наснажило Вищу Раду
Сеньйорів Мистецького об’єднання «Остання барикада»  на чолі з депутатом Олесем Донієм утворити
пародійну Громадську комісію з питань захисту суспільної моралі, яка, розглянувши
ситуацію в сучасній українській літературі, нібито дійшла висновку щодо
неможливості подальшого друкування на території України наступних літераторів
внаслідок їхньої діяльності з руйнування суспільної моралі: Олесь Ульяненко
(пропаганда сексуальних збочень, використання нецензурної лексики), Сергій
Жадан (пропаганда наркоманії, алкоголізму, національної та релігійної
ворожнечі), Світлана Поваляєва (пропаганда сексуальних збочень), Сергій Пантюк
(пропаганда міжнаціональної ворожнечі), Дмитро Лазуткін (використання
нецензурної лексики), Павло Коробчук (пропагування наркоманії,
гомосексуалізму).

 

ЦЕНЗУРА З МАЙОНЕЗОМ І ТУАЛЕТНА МОРАЛЬ

Що ж до
вищезгаданих граблів, які нам щоразу підкладає історія, то варто згадати, як
починалася «народна» цензура на українському телебаченні. Звісно, ані
«українського», ані, тим паче, «телебачення» на початку 1990-х років не було.
Натомість «народна» цензура була завжди – ну, знав народ, хто чого вартий в
ящику, тож здебільшого не дивився радянський агітпроп, крім програми «Взгляд»
часів перебудови – а в часі «незалежних» зрушень згадана цензура стала ще й
«патріотичною». Скажімо, як почали на каналі
«1 + 1» транслювати західну кінопродукцію, то націоналістично стурбовані
громадяни, об’єднавшись у бригади самооборони, точно знали, кого і як саме з
вищезгаданого каналу «цензурувати». Адже крайній завжди існує, чи не так? Себто
той, хто віддає наказ пускати в ефір зарубіжну заразу, замулюючи у такий спосіб
джерела національної духовності. Тому зустрічали відповідних співробітників і
чемно попереджали, щоби не крутили по ящику всіляке насильство й, прости
Господи, еротику. Виявляється, на той час це було неважко – зустрітися з
відповідальними товаришами, і то не лише з ТБ. Наприклад, і дільничний
міліціонер, і районний депутат, і навіть місцевий прокурор іноді-таки виходять
у спортивних штанях по молоко, де їх цілком вільно перестріти. Ну й поговорити
„по душах”, як з патріотами українського народу, а не особами при виконанні
«державних» обов’язків. Кажуть, дехто слухався «народних» порад, декого
доводилося вмовляти. Звісно, це можна назвати насильством, але кому вже
сьогодні цікаво шукати якесь там «насильство» в 1990-х роках нехай над
керівними особами, але в спортивних штанях у черзі за молоком? Тут би голову
бідаки Ґонґадзе, закопану ними невідь-де, знайти…

До речі, з самими
творцями «закордонної зарази», зокрема в колах творчої інтелігенції, народні
«цензори» також говорили. Пригадується, як відомому харківському поету Сергію
Жадану вгатили пляшкою по голові в одному з київських туалетів. За те, мовляв,
що відверто глузує і знущається у своїх творах з тих самих святинь національної
духовності. Вгатили, як з’ясувалося, згадувані вище «радикальні елементи»,
стурбовані ситуацією в українській культурі. Здається, ці самі представники
ображеної національної моралі побили редактора «Столичных новостей» за те, що
друкує пасквілі на героїчну діяльність ОУН-УПА в період Другої світової війни.
Себто сумнівається у славних подвигах українських патріотів на кшталт вояків з
дивізії «СС-Галичина» 1942 року. Нарешті, до відвертого насильства також
вдалися члени Всеукраїнської організації «Тризуб» ім. Степана Бандери, коли на
останньому в часі Форумі видавців у Львові закидали помідорами й облили
майонезом директора видавництва «Критика» Андрія Мокроусова, поскидали зі столу
мікрофони, побили склянки й пошматували книжки, розкидавши при цьому листівки
із текстом: «Типові вороги Українського націоналіста – Фашизм. Гомосексуалізм.
Комунізм». Слід додати, що сталося це під час презентації видавництвом
«Критика» антології гей-лесбі-антології «120 сторінок Содому». Спитаймося, з
чийого боку був цей акт насильства – чи з боку «Тризубу» щодо «Критики», а чи з
боку згаданого видавництва щодо загалом української культури, яку захищає
«Тризуб»?

 

СПЕКУЛЯНТИ І УКРАЇНЦІ

Вищезгадане
питання, на жаль, не з риторичних. Тож, як саме насильство, так і піар
будь-чого за допомоги радикальних засобів, створюємо ми самі, рекламуючи чи то
власну продукцію у вигляді «антології», а чи малопродуктивні до певного
виборчого часу цінності на зразок «української культури». Себто «насильство»,
«цензура», «культура» – це все громадські винаходи, потрібні тій чи іншій групі
громадян для досягнення успіху в галузі пропаганди свого продукту. Хіба що
трапляються такі нещасливі одинаки на зразок письменника Олеся Ульяненка, який
купився на завіряння свого літературного агента Юки Гаврилової, мовляв, судове
звинувачення його роману «Жінка його мрії» у порнографії, ще й вилучення книжки
з продажу, – це неабияка реклама і піар. На жаль, не для Ульяненка – донедавна
національно свідомого письмака, який наважився заробити грошей у «закордонний»,
чи пак незвичний для української культури спосіб, а саме – завдяки заграванню з
цензурою.

На жаль, автор
«Жінки його мрії» не зрозумів, що «Особистість проти Системи» – це вже
застаріла тема. Комісія з питань захисту суспільної моралі сама використовує
«особистісні», себто «українські» пріоритети у власній діяльності, спрямованій
на боротьбу з «системним» використанням антиморальних механізмів інформації.
Наразі – з «сучасною українською літературою», яку несподівано для себе
представив Олесь Ульяненко. Ось і виходить, що нинішня ситуація в культурі,
себто боротьба між «українським» насильством і «державною» цензурою, – це ніби
стосунки між некомерційними структурами й офіційним ринком, а співробітництво
між ними – це типова угода спекулянтів.

м. Харків

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!