Світлій пам’яті професора Микола Риженка, автора шеститомника «Сосни Биківні свідчать: злочин
проти людства»
Заходжу од траси у Биківнянський ліс як у пекло: пройшов із
сотню метрів од траси і бачу, як висока
сосна потопає у вінках. Дві жінки не плачуть. Лише в очах та схилених головах
стільки печалі, що страшно й дивитися.
– Хтось із ваших тут?
Невисока жінка погляд
зводить до неба, але зрозумів, на
стовбур – там прикріплена табличка: «Миронівський Іван Степанович, науковець».
А потім дізнаюся, що їхній батько і дідусь родом із села Савинці Рокитнянського
району Київщини, був директором Інституту агрохімії та ґрунтознавства.
– Звинуватили в шкідництві та приналежність до СВУ, – тихо
мовила донька, витираючи краєм чорної хусточки сльозу. А потім тихо, якось аж
лячно:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Дев’ятого квітня тридцять восьмого «трійка» оголосила
вирок, того ж дня й забили…
…«Бермудський трикутник» Києва, утворений страшними місцями
масових розстрілів, означений трьома «Б» – Бабиним Яром, Баришівкою і
Биківнянським лісом, довгий час і з різних причин залишався під неписаною
офіційною забороною. Спочатку Бабин Яр, де чекісти ховали розстріляних
контрреволюціонерів, відкрився очам киян, коли 1920 року до Києва прийшли
недовго денікінці. Ним же, Бабиним Яром, Б-трикутник Києва восени 1941 року
й завершується. Тоді, залишаючи 18
вересня Київ і 21 вересня Дарницю, кадебісти розстріляли у Биківні останню
групу «ворогів народу», а німці, ліквідувавши 29 вересня Баришівський котел
оточення 4-х радянських армій, включно з полком НКВС і народними ополченцями з
епіцентром у Борщеві, армією перейшли до призупиненого Києвом наступу на
Москву, а гестапо – до розстрілу в Бабиному Яру єврейського та мирного
населення Києва. Отже, 72 роки тому – 21 вересня 1941року припиняє своє
страхітливе функціювання Биківня, 29 вересня німецьке військове командування
доповідає Гітлеру про ліквідацію Баришівського котла, і того ж дня нові
окупанти Києва розстрілюють у Бабиному Яру кілька десятків тисяч євреїв,
солдатів, мирного населення. Там
закопали й Олену Телігу з чоловіком, Олегом Ольжичем (Кандибою) та їхніми соратниками.
П
ерший доповідач громадських слухань «Трагедія Биківні: як це
було», співробітник Галузевого державного архіву СБУ, доктор історичних наук,
професор Василь Даниленко повідомляв, що ще 1936 року в Биківні проводилися
розстріли жертв політичних репресій. Але офіційно датою позначення місця «людомогильника»
вважається 20 березня 1937 року, коли президія Київської міської ради прийняла
рішення про відвід та відмежування чотирьох гектарів земельної ділянки
Биківнянського лісу «для спецпотреб НКВС УРСР». Усю відведену територію
огородили високим парканом, обнесли колючим дротом, до неї влаштували дорогу та
збудували будиночок для охорони. «Ми стверджуємо, що вибір місця під масові
поховання в Биківні – не випадковість, а передбачена та спланована дія», —
наголосив тоді Василь Даниленко.
Після телеграми Єжова від 4 липня 1937 року в СРСР, в тому
числі й в Україні, розпочався масовий терор 1937—1938 років, під час якого було
знищено десятки тисяч людей. За одну ніч розстрілювали 100-150 чоловік, для
яких Биківня стала останнім притулком, де їх закопували по кілька десятків у
кожній. Суконною мовою актів, що зберігаються в архівно-слідчих справах,
розстріл іменується приведенням вироку до виконання. «Виконавець» після
розстрілу вписував у віддруковану форму прізвище, ім’я та по-батькові
розстріляного, дату вирокового протоколу про вбивство й ставив підпис.
Серед селян, денікінців, отаманів, кадебісти знищили
неймовірно велику кількість творчих особистостей: письменників, художників,
журналістів, акторів, режисерів… Всіх «гребли» під одну статтю – 54-ту! Кримінальний
кодекс КК УРСР з його 54-ю статтею було
затверджено 1927 року, тому доречно нагадати підпункти цієї «убивчої» статті:
54-1: зрада Батьківщини; 54-2: збройне повстання; 54-3: контрреволюційне
сприяння іншій державі; 54-4: допомога міжнародній буржуазії; 54-5: пропаганда
війни; 54-6: шпигунство; 54-7: шкідництво; 54-8: тероризм; 54-9: диверсії;
54-10: антирадянська агітація; 54-11: контрреволюційна організація; 54-12:
недонесення органам про злочин; 54-13: служба у ворожій армії, к.р. діяльність
до і під час революції; 54-14: саботаж.
Розстрілювали творчу еліту нації тільки за рішенням суддів
та позасудових органів, які мали назву «трійки» і «двійки» – це особливі виїзні
наради при НКВС УРСР та СРСР. Спочатку
вироки виконували в підвалах приміщення Київського обласного управління
НКВС, де зараз Український інститут національної пам’яті, – на вулиці Липській,
16, потім – у підвалах Жовтневого палацу (нині – Міжнародний центр культури і
мистецтв) – за цим комплексом було приміщення, прозване «будинком Мехліса – керівника політуправління Червоної
армії, за яким стояв трактор і гуркотів, заглушуючи автоматні черги, що
доносилися із підвалу. Трупи негайно вантажили на машини й вивозили за місто –
до Биківнянського лісу у викопані ями –
скидали, заливали вапном і, заповнивши, прикидали землею – у такий спосіб ховали – закопували, або,
мовою чекістів, «заривали». Отаке далеке від християнського чи будь-якого
іншого цивілізованого обряду «поховання».
У Биківні поховали весь український уряд, зокрема, Любченка,
Микитенка. А інформацію запустили, що всі вони нібито без вісті пропали, чи
покінчили самогубством. Можна здогадатися, що місцеві жителі, які мешкали у
селищі Биківня, відразу побачили, що саме «возили» вантажівки й трамвай, які
супроводжували озброєні представники
органів державної безпеки, на огороджену територію лісу. Та розмови на цю тему почалися тільки
восени 1941 року. У 1944 році биківнянські могили були оголошені радянською
комісією у справі воєнних злочинів «похованням в’язнів Дарницького табору
військовополонених». Це виглядало переконливо, бо сам табір знаходився
неподалік, і в ньому загинуло більше як 75 тисяч бійців та командирів Червоної
армії. Однак розмови про довоєнні розстріли не вщухали, і в 1971 році Биківнею
зайнялася нова урядова комісія, яка підтвердила висновок попередньої. Такої
версії дотримувалася й третя комісія, яка працювала в 1987 році. Для більшої
переконливості у Биківні було встановлено пам’ятну плиту з написом: «Тут
поховані радянські солдати, партизани і цивільні громадяни, знищені
фашистськими загарбниками у 1941-1943 рр.».
Одними з перших, хто кинувся шукати правду про Биківнянський
некрополь, були Алла Горська, Василь Симоненко і Лесь Танюк: саме вони відкрили
місця поховання розстріляних в НКВС у
Биківні (1962 – 1963), про що заявили в
Київську міськраду, написавши «Меморандум № 2».
Із споминів Л.Танюка, до речі, дід якого Микола
Юлійович Кенігсфест також покоїться під
соснами: «Биківнянська історія не минула безслідно. Я написав так званий
Меморандум №2 від імені Клубу творчої молоді до Київміськради. Йшлося про те,
що громадська комісія встановила наявність захоронень радянських людей, жертв
сталінських репресій під Биківнею, просимо це дослідити й упорядкувати могили.
Все делікатно, причому ні прізвища Симоненка, ні Алли Горської під листом не
було, я підписав особисто як голова комісії – бо розумів, на що ми йдемо.
Звичайно, нам ніхто не відповів. Але закінчилося тим, що Симоненка страшенно
після того побили міліціонери, я гадаю, його смерть прискорило й це. Аллу
Горську спіткав жахливий кінець – проламали голову. А на мене був зроблений
напад в Одесі. Я приїхав туди працювати. Заприятелював з Зінаїдою Григорівною
Дьяконовою – Зінго, яка керувала Одеським відділенням УТТ – Українського
Театрального Товариства. Якось увечері я повіз її покататися на шлюпці, і вона
похвалилась про це комусь по телефону. І ось на нас зненацька наїхав у
присмерку сторожовий катер. Наїхав нахабно, без сирен і попереджень. Я був у
плавках (одяг залишив на березі), а Зінго
– у матросці, їй було років шістдесят, але вона мала молодечий вигляд,
ексцентрична акторська душа.
Її врятували, і вона кричала: «Там человек!» Ніхто на катері
й не сіпнувся. Я врятувався тільки тому, що зрозумів мету катавасії. Заліз під
човен, який перевернувся, і перечекав. Катер втік».
Ймовірно, бачене у Биківні вразило Василя Симоненка, бо
неспроста з’явилися такі рядки вірша:
Ми топчемо i ворогiв, i друзiв.
О, бiднi Йорики, всi
на один копил!
На цвинтарi
розстрiляних iлюзiй
Уже немає мiсця для
могил.
В країні, однак, вже складалася інша політична ситуація, і
Рада Міністрів УРСР 1988 року дала розпорядження вивчити биківнянські
поховання. Виявилося, що в колективних могилах знаходяться жертви довоєнних
репресій. Урядова комісія УРСР нарешті
визнала такий факт – в Биківнянському лісі під Києвом поховано «ворогів
народу», яких допитували, катували у столичних в’язницях й після розстрілів
привозили туди й закопували. Справу ще не закрито – офіційні цифри
засвідчують про 6783 чоловік, що
поховані у Биківні, представники київського «Меморіалу» – про декілька десятків
тисяч наших співгромадян; польські дослідники наполягають, що також майже 5000
польських офіцерів, розстріляних весною 1940 року, знайшли тут останній
прихисток. Однак постанова уряду вже незалежної України «Про створення
Державного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» фактично не
виконується – пошуки призупинилися, й хоч би умовної цифри про кількість
розстріляних не маємо.
…Мов у почесній варті застигли вікопомні сосни над могилами
безневинно загублених кадебістською деспотією творчих людей, і разом зі
встановленим тут пам’ятним хрестом уособлюють скорботне оце місце. Роками
засвідчували ці дерева, як кожного травня гурт здебільшого літніх людей пішки
дістається сюди, аби вшанувати пам’ять жертв людського дикунства, прах яких й
по сьогодні зберігає лише биківнянська земля та надмогильна лісова поросль.
Серед тиші під прикриттям розлогих дерев лежить і творча
еліта нації, зокрема: Абчук Аврам Пінхусович, письменник із Луцька –
розстріляний за «шпигунство»; Бабій Адам Минович – диригент із села Ріпки на
Черкащині – розстріляний за «створення низки петлюрівсько-націоналістичних
організацій»; Багров Михайло Федорович –
режисер із Херсонщини; Бен (Дюженко) Степан Федорович – поет із села Лозоватка на Звенигородщині –
розстріляний за службу у штабі С.Петлюри, «банді» Гризла та мав зв’язки з СВУ;
Бойчук Михайло Львович – маляр Київського художнього інституту, родом із села
Романівка на Тернопільщині – розстріляний як «терорист»; Борисов Микола
Андрійович, письменник із Черкас – розстріляний за «експериментизм»; Булатович
Микола Євгенович – поет, літератор, журналіст із Канева – розстріляний як «член
української націоналістичної фашистської
терористичної організації»; Буревій Кость Степанович – письменник із села
Велика Меженка на Воронежчині – розстріляний на підставі «кіровської постанови
від 01.12.1934 року»; Величко (Гольберштат) Лев Ісайович – журналіст, керівник
Українського товариства культурних зв’язків із закордоном – розстріляний
як член «націоналістичної організації,
німецький та польський шпіон, троцькіст»; Влизько Олекса Федорович – письменник
із села Коростень на Новгородщині – розстріляний за «належність до ОУН»;
Гордієнко-Летучин Олександр Федорович – режисер Київського
робітничо-колгоспного театру – розстріляний як «націоналіст»; Донець Михайло
Іванович – оперний співак, народний артист УРСР – розстріляний як «ворог
народу»; Дубовик Михайло Тадейович – письменник, поет та журналіст із села Межиріч на Сумщині –
розстріляний як «націоналіст та член підпільної організації Сад-Сула»;
Дурдуківський Володимир Федорович
літературознавець і публіцист із села Пединівка на Черкащині – розстріляний за
участь в діяльності організації СВУ; Єзерницький Леонтій Олександрович – редактор
видавництва «Радянська школа» –
розстріляний за те, що «дружив із
ворогом народу Затонським»; Йогансен Майк (Михайло) Гервазійович – літератор із
Харкова – розстріляний як «націоналіст»; Калянник (ов) Іван Іванович – поет із
Харкова – розстріляний як «ворог народу»; Кац Семен Маркович –
літератор-перекладач, журналіст – розстріляний як «ворог народу»; Коваленко
Борис Львович – літературний критик – розстріляний як «націоналіст»; Козорозі (Козоріс) Михайло Кірович
(Кирилович) – книгознавець, член об’єднання «Західна Україна» – розстріляний за
приналежність до «Української військової організації»; Конський Федір
Олексійович – скульптор – розстріляний як «ворог народу»; Коршак Кирило
Юхимович (літературний псевдонім О.Лан)
– поет з Городища на Черкащині – розстріляний як «націоналіст»; Коряк Володимир
Дмитрович – літературний критик із міста Слов’янськ на Донеччині – розстріляний
як «буржуазний націоналіст і терорист»;
Крушельницький Іван Антонович,
син А.В.Крушель¬ниць¬¬¬кого – поет,
драматург, публіцист – розстріляний за «приналежність до ОУН»; Кулик Іван Юліанович – поет, прозаїк, публіцист,
директор Партвидаву ЦК ВКП(б)У – розстріляний як «націоналіст і терорист»; Лещенко Пилип Іванович – журналіст із села
Володарка на Київщині – розстріляний за «участь у збройному повстанні»; Макаренко Іван Кирилович – журналіст із
Полтавщини – розстріляний за «приналежність до націоналістичної організації»;
Маловічко Іван Кирилович – поет і прозаїк
із села Верещаки на Черкащині – розстріляний як «націоналіст»; Михайлюк Андрій Семенович – поет із села
Германівка на Київщині – розстріляний як «націо¬наліст-терорист»; Мошинська
Ядвіга Феліксівна – літпрацівник і перекладач – розстріляна як «націоналіст»;
Падалка Іван Іванович – художник-монументаліст із села Жорнокльови на Київщині
– розстріляний за «співучасть в діяльності контрреволюційної організації»;
Пастушенко ( з роду Мисько) Юлія Семенівна (літературний псевдонім Мирослава
Сопілка) – поетеса з міста Винники на Львівщині – розстріляна за «приналежність до письменницької
організації «Західна Україна» і як націоналістка»; Патяк Анатолій Федорович –
письменник із села Юліївка на Запоріжжі – розстріляний як
«націоналіст-терорист»; Пилипенко Сергій Володимирович – письменник,
поет-байкар, директор Інституту імені Т.Шевченка – розстріляний як «приналежний
до української терористичної організації»; Савицький Олексій Васильович
(літературні псевдоніми – Юхим Ґедзь, Олесь Ясний) – письменник із міста
Золотоноша на Черкащині – розстріляний
як «націоналіст-терорист»; Савченко Яків Григорович – письменник із села Луценки на Полтавщині –
розстріляний як «націоналіст -терорист»; Седляр Василь Феофанович – художник,
педагог із Полтавщини – розстріляний як
«націоналіст»; Семенко Михайло Васильович – поет-футурист із села Кибинці на
Полтавщині – розстріляний «як ворог народу»; Скуба Микола Якович – поет із
Чернігівщини, розстріляний «за терористичну діяльність»; Соколовський Олександр Олександрович –
письменник із міста Конотоп на Сумщині –
розстріляний «як націоналіст–терорист»; Теодор Йосип Борисович – журналіст із
Харкова – розстріляний як «шпигун»; Черняхівська – Ганжа Вероніка Олександрівна
– поетеса й перекладачка, донька вчених – Олександра і Людмили Черняхівських –
розстріляна як «шпигунка»; Чечвянський
(Губенко) Василь Михайлович – літератор, брат Остапа Вишні – розстріляний як
«націоналіст-терорист»; Чигирин Віталій Єлисейович – письменник, публіцист –
розстріляний як член «націоналістичної терористичної шпигунської організації»;
Шрум Лев Якович – вчений в галузі
ядерної фізики, публіцист із Черкащини – розстріляний за те,
що «является активным участником контрреволюционного троцкистского, меньшевистского подполья
в Киеве и был непосредственно связан
с подпольным центром»;
Якубовський Фелікс Болеславович – літературний критик – розстріляний як
«польський шпигун»; Ярошенко Володимир Мусійович (літературний псевдонім Воляр)
– письменник із села Яхники на Полтавщині – розстріляний як «терорист»…
Упродовж останніх років багато хто займався питанням дослідження
трагедії Биківні, намагаються
облаштувати цю пам‘ятку народної скорботи. Тут і вчені-історики, громадські організації, письменники і журналісти. Різні дослідники, різні думки, різні оцінки.
Але, на жаль, всі ці роботи ведуться без якоїсь системи. Тому чимало досліджень
дублюється, справа визначення та ідентифікації похованих ледь тупцює на місці.
Віддання пошани загиблим стає складною справою. Дати точну відповідь на
запитання, скільки ж усього жертв поховано в Биківнянському лісі, на даний момент
практично неможливо. Масштаб репресій (зараз доведено, що мінімальна кількість
загиблих – близько 100 тисяч людей), називається й інша цифра – 120 – 130
тисяч. Але вже знаємо достеменно: у тиші високих сосен покоїться цвіт нації – творча еліта українського
народу.
ФОТО АВТОРА