Бути у слові собою

170

(Мирослав
Дочинець. Вічник. – Мукачево. «Карпатська вежа», – 2011)

Закільчення художнього задуму така ж таїна, як акт
життєзародження. Чи на-родження; першовитоки програм і енергій, що
започаткували усе довкіл суще, цілком можливо, передують міфологізованому
Першовибуху, а відтак належать до відома світу чи світів нематеріальних. Проте
присутніх у такому своєму твориві, як людина. І не лише у ньому…

Природа (маю на увазі суто земний
її інваріант) теж перейнята духом певної доцільності. Або ієрархією
доцільностей, в яких художнє мислення плутається віддавна і віддавна святкує
доволі рідкі, проте непроминуще значущі миті узгоджень власних вібрацій з
вібраціями всекосмічними. Ці чи якісь інші, але спричинені спрагою злитності з
довколишнім макрокосмом, робочі потуги внутрішньо присутні і в «Сповіді на
перевалі духу» М.Дочинця.  Її метафоричну
назву «Вічник» свідомо не дублюю, хоч вона вже стала загальновідомою, але – це
суто суб’єктивне враження – не вповні співвіднесеною з авторським наміром
прозріти у чужому житті себе самого. Або уточнити; подібні книги  є голосом не чийогось, а власного єства,
котре відчуло суголосність з Усесвітом і запрагло з тим відчуттям порозуміння.
Саме тому сповідь, та ще й на перевалі, та ще й духу – назва камертонна, яка,
до того ж, не співвідноситься з претензійними різними «денниками» чи й
«Вечірніми розмовами» (а є ще ж «Нічні роздуми майстра»), куди стосунок Слова і
Космосу може бути притягнутим лише за вуха. Проситься на згадку ще «Сповідь на
вершині», проте не варто тривожити  ні
класику, ні те, що пнулось і пнеться у класику, з тої простої причини, що
література й літературщина – то одне, а писемне (є ще й молитовне) вдивляння у
нірванні мислимі стани – то зовсім інше. Але приналежне перу письменника, який, відчувається, знає і шанує «Страж-гору» С.Пушика,
«Поза межами болю» О. Турянського… Можна було б іще згадати «Робінзона Крузо»
Д.Дефо бодай заради того, щоб увиразнити принципову інакшість художнього
результату М.Дочинця, який мужню і мудру людську одинність упаритетнив з
інтенційною божістю.

Так, без нікого ми всі. Але
анітрохи не обезличені, бо розуміти не через себе – то ілюзія, що й спричинило
сьогоднішні загальнонаукові сумніви у можливості відтворення об’єктивної
картини матеріального (та й не матеріального) світу. Саме цей сумнів як цілком
сучасна якість всецивілізаційного інтелекту мимоволі чигає довкіл чергової
спроби того ж таки інтелекту заспокоїтися на досягнутому. Наразі – горянином,
чия життєва дорога розпочалася в українському Закарпатті, а розчинилася десь
серед нас нинішніх…              

Балачки про «магічний реалізм»,
слава Богу, потроху підупадають на провіденційній силі, тому дозволю собі оголосити
одразу те, що з М.Дочинцем (точніше – його художнім світоглядом й стилем) мене
постійно підбиває на сварку. Хоч покликало до робочого столу, звісно, не це, а
доволі тривкий   (проте   не  
доприкінцевий)   захват  людиною 
певного  типу віри і певного типу
письма. Його  –  Дочинця 
–   письмо,  ще 
раз  наголошу, не має жодного
учнівського  стосунку до досі
гейзеруючого в різних – національних літературах латиноамериканства, не заграє
з графоманськи підіпсутим постмодерном, позаяк 
(дозволю собі цей натуралізм) п а х н е (притому – запаморочливо) землею
і її життям не десь, а у письменника вдома. Себто – на буттєво-духовній його
батьківщині і батьківщині, де досі (у моїх, звісно, читацьких
очах) усміхнено розкошував і розкошує, здавалося, один Д. Кешеля. А виявилося –
ціла й до прикрості маловідома регіональна література, для якої манера, словник
і розумування, приміром, Ю.Щербака – то белетризоване чужинство. А мо’ й
непотріб, якщо взяти до уваги найсвятіше у нашому ремеслі – характерологію, яка
лабораторною, а тим паче – духовно дистильованою бути не може. Хоч внутрішньо
«робленим» той чи той герой може виглядати ба й залишатися. Але не автор, у
чиїх стосунках з мовою й художнім висловом мусить переважати органіка. У тому
числі й органіка  високоартистична, котру
не слід плутати з т.зв. «народністю», спекуляції на якій вже, здається,
відходять у минуле. На жаль, не разом із стилеруйнуючим
«інтернаціоналізмом».       

М.Дочинця як прозаїка вирізняє
абсолютно несилувана європейськість з тим на ній «маркером», що зрів і художньо
тужавів в надрах  зі століття в століття
освічуваного рідномовного етносу. Не зайве нагадати, що мова  й художній інтелект Шевченка теж всотали
світоглядну й суто «технічну» енергетику бароко, яка катастрофічно спадала в
Україні на силі, але спасенно натрапила на ґеніального свого реінтеґратора саме
тоді, коли чуже (читай «братнє») національне тяжіння (активне формування
російської нації  практично співпало з
рішучим від неї відломом Слова, Духу й Змісту «Кобзаря») загрожувало нам історичним
загином. Ті самі процеси й духовні боріння мали місце в Галичині та Закарпатті.
І ризикну твердити – продовжуються дотепер; ферменти польського, мадярського,
румунського, німецького і закинутого в Закарпаття російського «культурництва»
усе ще в багатьох випадках залишаються відчутними. Про великоукраїнське
малоросійство вже не кажу: воно повертає собі державне громадянство і навіть
перемагає. Доводиться вірити – ненадовго. 

М.Дочинець своїм твором наочно
демонструє, як саме можна і слід літературно боротися з рідноземною ніякістю,
атакуючи її  у найширшому розумінні цього
слова гумусним прозоматеріалом,  де
владарює вислів добірно тубільний. Що не означає – діалектний; письменник
розповідає про те, що намірився, лексикою і, почасти, синтаксисом свого краю,
але в режимі далеко не місцевого духовного обсягу. Перед нами розгортається,
набирає сили й переможної моці сага про Людину та Землю, які що в джунглях, що
в пустелі чи на Далекій Півночі не є і не можуть бути взаємобайдужими. Більше
того – вони, як живі істоти, прагнуть порозуміння, і те порозуміння практично
скрізь знаходили і знаходять. Не без трагедійних за можливими наслідками
всецивілізаційних перехнябів, проте мова наразі не про них, а доконечно
потрібну співпрацю, умовно кажучи, води і поту, легенів і повітря, шлунка і
розмаїтої живності, нарешті, окремішньої свідомості й Усесвітнього  Розуму. Ілюструвати все це сюжетом
Дочинцевого твору немає потреби: хто його читав, той, можливо, прочитає і мій
сприймацький шкіц, а хто не читав – хай далі читає видання «Ярославового валу».
Герой (точніше – гуру й навіювач романного авторства) «Сповіді на перевалі
духу» не паразитує на болячках історії, а прошкує крізь ураганні смерчі
останньої без жодної потреби на них заробити. А можна сказати й інакше – ігноруючи
ті смерчі як сліпу й руйнівну потугу воцаритися там, куди рано чи пізно
повернеться всезрячий і всетямлячий спокій. Для цього знадобиться  багато перестраждати, побувати в тенетах
відчаю й філософського сумніву, од чого ще більш значущими стають висновки,
один із яких принагідно наведу. «Головне – відкрити для себе Природу і прийняти
її в собі. Тоді тіло твоє буде обмінюватися енергією з тілом Природи, а розум
черпати від Її розуму. І ти зрозумієш, що головне не сила, а розподіл сили.
Головне – не розум, а мудрість прийняття. Головне – не брати, а давати. Головне
– не потреба достатку, а потреба світла.

Бо як на небі сяють сонце, місяць
і звізди, так на землі повинно сяяти їхнє відображення – людина. Твоя радість,
твій сміх – се твоє послання сонцю. А воно, повір, сходить і заходить – для
тебе!»

Погоджуватися чи не погоджуватися
з подібними міркувальними згустками – справа найлегша, важливо не забувати, що
до них потрібно йти. І так, як призвідець романізованого письменником
життєпису: від майже неминучої смерті за участь у знаній кожним закарпатцем
битві з мадярами на Красному полі до мужнього спротиву старості; і так, як
пропонує на додаток М.Дочинець – від щоденного пошуку в собі  духовної тверді до відкриття цієї тверді у
Житті самосповідному. І, звісно, морально вимогливому.

Що ж у цій письменницькій позиції
і талановитому її втіленні викликає непідконтрольний спорадичний спротив?
Найперше – її духовна «лінійність»; автор практично ніколи не заходить надовго
у темряву й безлад  серединнолюдського  макрокосму, маючи напоготові безліч слів і
міркувальних спорсків виключно висновкового кшталту. Герой (я цьому виховано
вірю)  у бесідах з М.Дочинцем ділився
своїм і тільки своїм досвідом, де навіть «заскоки» у платонівську «Смерть
Сократа» цілком виправдані: у колишніх гімназіях фрагменти її тексту, може
бути, вимагали знати напам’ять. Те саме стосується  й імпліцитно присутнього в концепційному
«корневищі» роману даосизму, буддизму, певних екзистенційних переконань та
навичок життєкультури йогів, бо читаємо упродовж дописьменницького й
письменницького свого віку ми багато, а ще більше думаємо. Але думаємо не так
врівноважено й «зряче», як це постає з оповіді, де щораз більше громадиться
деталей «природного» побуту, проте жодна з цих деталей не вилущується  з бодай натяком на виражальну і
духопізнавальну важкість. Хоч будь-який переказ, а, тим паче, переказ тематично
небуденний і світовідкривавчий, задовольняє чи й не всі вимоги до    літератури  
як   мистецтва    оповіді.  
Однак   щонайменший   натяк 
 на  передготовність  цілісного 
й   поепізодного   змісту  
останньої  багато  чого  у
стосунках читача й тексту спрощує.  Надто
тексту художнього, якому, звісно, багато чого відомо, але ще більше – ні.       

Хай ненабридлива, добросердна,
проте цілеспрямована й всюдисуща повчальність – то не  сила, а слабкість художнього організму, чиє
життя не піддається (не повинно піддаватися!) спокусам, скажемо так,
рецептології. Наша справа – бути у слові собою. Яким і наскільки – розмова
окрема. Проте підбивати когось на ту чи ту змістоподібність хто зна чи варто.
Навіть за наявності заздрісно свіжого літературного хисту.

Отак воно, подумає гірко автор,
завжди: вигортаєш з себе усе найбільш значуще, а їм ще чогось треба. Так,
Мирославе, треба. Духовної магми відтворюваного життєплину. Саме нею ми
бесідуємо з читачем. Про те, що знаємо, і чого не знаємо.

У річці річки куди більше, аніж у
мудро велеречивих словосвітлинах. Надто при врахуванні давновідомого: вона
(ріка) ніколи не стоїть на місці. І ми, що в неї ступаємо, теж… Стаємо
текучими… Що в стилі, що в змісті. У змісті найбільше…

 (6-12 лютого 2012 р.)

м.
Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!