"Будьте ще здоровішими!"

146

 

Спогад про Анатолія Шевченка

Віталій ДОНЧИК
Друзі називали його тепло «Шева» (звісно ж, задовго до появи Шеви-футболіста). Я також  у розмовах з товаришами користувався  цим невідомо коли і як виниклим  псевдо (хоча ним, здається,  були підписані найперші публікації Анатолія).  Але до самого Анатолія так не звертався. Спочатку, мабуть, підсвідомо, а дедалі більш усвідомлено  не  хотів (не міг) фамільяризувати  велике й славетне прізвище.  У цьому не було жодного мого протесту, жодного протиставлення усталеному  в нашому дружньому колі  звичаю. Але все ж… було саме так.
У кількох статтях про Анатолія я писав : хоча він  ніколи, навіть жартома,   не говорив, що радіє цьому успадкованому від прадідів  значущому для українців  прізвищу,   однак  пам’ятав про це завжди. Отой  загальнонародний  високий  пієтет до Тараса Шевченка мав у нього  особливий, сказати б, інтимний, дуже близький, чи не «родинний» вияв. А в глибині душі –  ще й  чуття відповідальності.  Так мені здавалося. Тож: Анатолій, Толя, Анатолій Шевченко.

Анатолій Шевченко
Анатолій Шевченко

Я надрукував  про Анатолія дві статті –  до його 70-ліття та 75-ліття (про критиків  у нас коли пишуть? До ювілеїв, звичайно). Намагався  простежити головне в безлічі позитивних рис мого друга, говорив про цілісність його особистості, самовідданість у посвяті  всього себе вічній українській справі («Україні потрібні самовідданці»  –  так перефразував заголовок його книжки 2009  року «Українцям  потрібні перемоги»). Та ось зараз, у цьому спогаді, намагаюсь  розповісти,  яким  він був, яким  є в моїй живій, не охололій пам’яті, зрозуміти, у чому була його притягальна сила для багатьох і багатьох товаришів, його людська  загадка, і почуваюся розгубленим. Мабуть, це ота «загадка любові», що про неї говорив Григір Тютюнник, з яким Толя дружив і якого  віддано любив.
Ми знали один одного з початку 1960-х років (хоча й до цього в Київському університеті, зокрема в гуртожитку на Освіти, 4, мені часто доводилося  перетинатися із русявим, світлооким,  на один курс молодшим, не з нашого романо-германського відділення юнаком – це справді запам’яталося). А в 1960-х  –   були вже добре знайомими (коли і як це сталося  –  не скажу, мабуть, спонтанно, завдяки тим університетським перетинанням), приятелями-літераторами –   він працював у «Ранку», я  – в «Літературній Україні», розташовувалися  тоді редакції  порівняно близько,  і розпочалися  «нові перетинання». Вони  переростали у дедалі частіші контакти, в спілкування, якого чекаєш і прагнеш, у  те,   що ми звемо чоловічою дружбою, яка була  для нас  незмінно  вірною до кінця Толиного життя і так збагатила життя моє.
Скільки відбулося за цей час одвертих, без будь-яких остережень чи дипломатичних уникань, справді задушевних розмов, скільки звірянь і висповідань, скільки гірких, до болю в серці, переживань  за  Україну, виборення нею незалежності, за  нашу мову. Та й радісних подій, особливо в рухівські часи, ставалося чимало, та й осудного гніву, і проклять  було вдосталь –  як любов  Анатолія Шевченка, так і його зненавида до зрадників, відступників, малоросів були, не побоюсь твердити,   зрідні зненависті Тараса Шевченка.
Розповідати є і хочеться багато про що. І окреслений мною «портрет»  –  неодмінно,  самохіть –  уписуватиметься в інтер’єр  нашого покоління, нашого часу, у  якому Анатолій ніколи не жив зоддалеки, був  увесь у невідчіпних повсякденних зв’язках із людьми, суспільством. Народжений на Криворіжчині, мешкаючи все свідоме життя в столиці, він не міг жити  і у відриві від рідного краю, свого роду, своїх батьків і дідів, від братів і сестри, родичів, розділяв з ними  їхнє складне й нелегке, але і вперте життя-буття.
Анатолій був справжнім, питоменним українцем і  наочно представляв в усіх виявах і стосунках  – творчих, громадських, особистих, у побуті, у буднях і святі  наш національний характер з його незаперечними  й суперечливими чеснотами. Закінчив російське відділення філологічного факультету університету, знав і любив багатьох російських письменників, особливо тих, хто засвідчував  дружнє ставлення до України, але я ніколи не чув, щоб він хоч десь, хоч трохи  (навіть у ситуаціях, коли багато з нас  змушені були  поступатися) переходив на російську. Пригадую, якось у 1980-х він із Михайлом Слабошпицьким  підрядилися для видавництва  «Радянський письменник»  готувати спеціальні випуски-огляди української літератури. Вигадали цікавий формат, самі писали  необхідні тексти, одне слово, планувалося  корисне й потрібне видання. Але про те, що воно має виходити російською мовою (поширювалося порядком реклами по всьому Союзу),  і його треба було перекладати, довідалися не зразу. Отож знаю, що хоч і було вдоволення від виконаної праці, повної втіхи від неї Анатолій не мав, бо не вдалося тоді домогтися  українського варіанту.
І знову-таки в його послідовній  –  скрізь і в усьому  –  україноцентричності  не було якогось загостреного  притиску, нестримного фанатизму  чи чогось подібного. Органічність, простота, жодної рисочки офіційщини, формальної поведінки, жодного слова пишномовного, голослівного, на показ. Він був таким, бо був таким, іншим бути не міг. А  про українську мову,  тодішнє (хіба тільки тодішнє?)  витіснення  її із життєво-важливих сфер,  руйнування Анатолій, як і всі ми, завжди  вболівав, писав, виступав. І боровся до останніх  своїх днів. У рік його смерті ( і в рік його 80-річчя, він не прожив і місяця після ювілею)   вийшла невелика Толина книжка «Глухий кут малоросійства» –  він дуже радів їй і дякував Любові Голоті, яка видала її у «Слові «Просвіти» – в ній він  не раз точно й невідпорно говорить про українську мову й недорікувату владу. Нерідко, було, питає після якоїсь телефонної розмови: «А що в  N удома розмовляють російською?.. Ніколи б не подумав». І розцінював такий факт, надто коли йшлося про інтелігентів, яких добре знав, не інакше як  гандж малоросєйщини.
Усі люди впродовж життя так  чи інакше еволюціонують, змінюються,  перелаштовуються. А то й змінюються докорінно. Виростаючи, піднімаючись по життєвих щаблях,  стають іншими –  і в поведінці, і психологічно.  Мені здається, Толя вперто залишався тим самим. Розумію, що це не завжди комплімент, розумію, що в справжньої  особистості, якою був А.Шевченко, відбувалася глибока  внутрішня  робота. Однак,  певен,  мало хто з  його друзів наважиться визначити, яку еволюцію (окрім творчого зростання та дечого неістотного)  пройшов Анатолій за останні  п’ятдесят  років. Стояв, як скеля, непорушний.
Юрій Мушкетик  писав, що він  запам’ятав  студента А.Шевченка, зокрема по тому, що він вічно ходив з книжками під рукою. Тоді таких студентів було чимало (в  нас у багатьох не було портфелів чи якихось нестандартних  сумок, як нині). Але цей образ юнака з книжками, не з зошитами, конспектами, а саме з книжками, закріпився за Анатолієм надовго,  у мене, приміром, враження, що він  і в зрілі літа ходив саме такий, тільки  тепер  під рукою  могла бути і  папка з чужими рукописами.
А ще – і тоді, і все життя опісля, я ніколи не бачив, щоб він був сам. Один, двоє, а часто й більше друзів завжди біля нього. Працював  на Укррадіо – довкола були друзі-радіожурналісти, автори-письменники, у журналі «Ранок» –  «ранківці». (До слова, тоді, по  перших порах нашого знайомства я найчастіше  бачив разом трьох  –  Толю, Бориса Олійника, головного редактора журналу, і художника Миколу  Дахна –  і жартував, що можу їх розрізнити, тільки коли вони  поряд. У чомусь  вони здавалися мені дуже схожими: кругловиді, нехуді, ростом приблизно однакові).
Потім  Толя працював  у видавництві «Радянський письменник»;  воно  було розташоване на бульварі  Лесі Українки, а внизу на Бесарабці  –  видавництво «Веселка», трохи вище по бульвару Шевченка, на Пушкінській  –   «Молодь»,  і в тому, і в тому в  різні часи працював Григір Тютюнник. Так от, у цьому просторі, захоплюючи й рідний Хрещатик, зовсім незрідка можна було  зустріти чималу літературну ватагу, в якій височів  незабутній Григір, незмінно присутнім  був Анатолій. Зустрічалися в кав’ярнях, переходили  з одної в іншу («водили козу»), жарти, дотепи, обмін інформацією,  хто і що написав, що видав, що «зарізали»…  Незрідка тогочасні новини були гіркі й суворі  –  їх обговорювали серйозно, солідарно. З певного часу таким центром дружніх зібрань і розмов   став письменницький «Еней».
У 60-ті Анатолій близько товаришував із Борисом Олійником. З першої зустрічі й до трагічного кінця   він знав радість великої дружби з Григором.  У колі його добрих друзів  (Толині друзі ставали друзями й кожного з нас) –  Сашко Лук’яненко, Вільям Лігостов, Микола Дахно, Микола Вінграновський, Михайло Слабошпицький, Валерій  Гужва, Сергій Гречанюк, Олександр Білаш, Ігор Малишевський, Володимир Яворівський, Ростислав Самбук, Борис Старчевський, Іван Немирович, а ще –  з інших міст, наприклад, зі Львова, –   Роман Іваничук, Роман Кудлик, Микола Ільницький і Тарас Салига,  художник Роман Безпалків. У цьому ж найближчому колі і старші письменники, учасники війни Василь Земляк, Володимир Кисельов, батько Льоні Кисельова,  з яким Толя також  дружив  в останні роки  Льониного короткого життя, Анатолій Дімаров, Микола Зарудний, Іван Чендей, Іван Логвиненко та й багато інших, хто  так чи інакше, на довший чи короткий час, опинявся в цьому товаристві, причащався до його дивовижної  атмосфери. Кажу невипадково «причащався», бо ті почуття, які я виносив, обертаючись у колі  талановитих, розумних, вільних у мисленні й поведінці людей, інтелектуалів, патріотів,  благородних у дружбі,  готових захистити й підтримати у скрутну годину,  інакше як словом    «причащення»  не  означиш. Однодумці, «одновірці»   і  водночас такі різні  –  за віком,  талантом, досвідом, вдачами. До  Анатолія ж  усі ставилися з однаковим пошануванням,  радо сприймали  своє «доцентрове» становище.  І це при тому, що Толя як критик мало писав про творчість друзів (хоча читав усіх і висловлював свою зважену думку, ніколи не вдаючись до запобігливо-компліментарних оцінок).
Лідер, заводій, «совість наша», ініціатор і натхненник  –  такі визначення іноді промовлялися, і хоч Толя справді був призвідник і підмовник багатьох наших товариських заходів, і хоч звірялися ми, може, тільки йому у справах, які   не надавалися до розголосу,   –  згадані  характеристики  не зовсім адекватні, принаймні рідко  лунали в  нашому гурті, де не звикли до похвальби, а більше  кпинили й кепкували один з одного, і Толя не був винятком. Щоправда, схильності до самоіронії я в нього  майже не помічав, але жарти на свою адресу приймав щиро  й весело.
Головним в Анатолія були  впертість у  правді,  твердість, послідовність, принциповість  –  речі одного ряду, але саме вони заявляли про себе   у визначальних епізодах  нашого тодішнього національно-підневільного буття, і були дуже потрібні  всім нам як приклад життєвої невпокореності. Вони ж примножувалися ще  добрим серцем і  характером, налаштованим  на товариську солідарність, людську порядність,  надійність у  взаєминах  і  ніколи не відстороненість від бід і тривог ближнього. Це все його, Шевченкові риси  –  і чи не найголовніше  –  вони, повторюсь, дуже  природні, наскрізні,  не  вип’ячу­валися, як медалі на грудях, а  були глибинним внутрішнім єством Анатолія Шевченка. Це й приваблювало, привертало людей  до нього.
Не приховуватиму, що наші зустрічі й нескінченні бесіди, зокрема в «Енеї», чи в Анатолія вдома (відомі багатьом посиденьки за пивом та раками з Криворіжчини)  не обходилися без спиртного. Вільнодумство в шинку? Може й так. Тільки в той час це був один із видів  внутрішнього  спротиву, свідомий і підсвідомий протест проти  підведення всіх під єдиний ранжир, репресування вільної думки й вільної   творчої та  громадянської поведінки. Ці опірні настрої потім так чи інакше звучали  і на  відкритих  письменницьких  обговореннях, відлунювали в творчості. Скажу щиро: я б не писав  про це  або писав із гірким розчаруванням,  якби ті наші розмови про літературу, творчість, політику, репресії перетворювалися на пустопорожнє хмільне пасталакання.   Вони не просто були відвертими й сміливими як на той час,  вони були  і критичними, й аналітичними, й відповідальними перед літературою, Україною, вони були крамолою в очах охоронців режиму, які боялися її   ширення  далі. І це особливо гостро  відчували ті, хто вперше опинявся на таких ніде не чутих ними дискусіях.
Пам’ятаю, як улітку  1974 року на озері Доброму, куди майже щороку наїжджали відпочивати й рибалити Анатолій і Сашко Лук’яненко, нерідко запрошуючи й інших,  зайшла мова   (були там ще, крім мене, В.Лігостов, Є.Гуцало) про тогочасні суспільні  події, компартію  (до речі, Толя й Сашко були позапартійними). Ексцентричний Лігостов, люблячи все доводити до найгострішого виявлення, сказав: «Це ж нонсенс, одна партія на всю державу, одна думка на всіх її членів». Тоді П.І., який на своїй машині привіз нас із Є.Гуцалом на озеро, злякано (хоч довкола на кілометри жодної живої душі) закричав: «Не говоріть мені про це, я не хочу цього чути!»
Подібні випадки  траплялися й  з іншими колегами, зокрема,  в «Енеї». Згодом ми, правда, мали можливість переконатися, що там усе  «записується»,  але щоб  це  істотно  вплинуло  на  ступінь гостроти чи відвертості наших розмов, не можна сказати. Хіба що трохи  і на деякий час. Взагалі я не пам’ятаю жодної компартійної чи радянської інституції, атрибуту, постулату або події, пов’язаної  в минулому чи  сучасному  з партією  більшовиків, щоб  вони не викликали в Анатолія  осудливо критичного ставлення.
Втім, хочу в цьому зв’язку згадати  один такий епізод.
З початку 1980-х років я був введений (завдяки ініціативі таки ж Анатолія)  до  редколегії журналу «Українська мова і література в школі» (головним редактором був Сашко  Аврамчук, зав. відділом літературознавства  –  Анатолій). Складаючи темплан на рік, вони знали, що їм,  відомчому часописові, для «ідеологічного убезпечення» треба неодмінно внести до нього  щось «ідейно вагоме й важливе».  І ось Толя  умів різними шляхами,  задобрюванням  схилити  мене до  слабкодухої згоди на таке замовлення, мовляв,  це тобі нічого не варто, ти ж все одно  мусиш виконувати  в Інституті подібні планові теми, виручай. А вирвавши  обіцянку, потім буквально тероризував  мене (всі знають, який він був  у цьому  причіпливий, як умів сердитися  й виговорювати  за зволікання, хоча   справжнім рекордсменом у  «затягуванні» матеріалів був  саме він). У нові часи, коли я йому нагадував, як він, не шкодуючи тоді мене, штовхав на ідеологічні статті-паровози, чим  «зіпсував» мені нинішній  «покажчик праць», Анатолій весело відповідав: «Хто його читає – чи  ті статті,  чи зараз твій покажчик». Або ще й так: «Ті статті все одно були написані до ваших інститутських збірників. А тут ти ще й одержав за них гонорар, я  дбав про твій сімейний бюджет, щоб хоч Женя й сини мали  радість». А то й  узагалі    знущально    іронізував: «Я знаю, що і як  насправді ти думав, як сприймав усе те, і  все ж зумів  оті «паровози»  написати. Я  б зроду так не зумів». Не розводитимуся, який  то був час, зокрема для мене особисто, до яких писань  і якими  засобами  був примушуваний, – про це  частково  вже розповідав. Головне, що і Толине формування темплану, і   моя згода допомогти йому  не вплинули тоді, не зачепили  наших внутрішніх доглибних переконань і поглядів.
Найбільшими для Анатолія Шевченка розкриленням, радістю за причетність до здійснення необхідної для України місії, найсокровеннішою справою усього його життя  стала, стверджую переконано,  участь у створенні Руху і редагування ним упродовж 1990-х років  і  до 2008 р.  «Народної газети». Було  б дивним, та й не реальним, якби Анатолій у час революційних змін у суспільстві кінця 1980-х, проголошення незалежності та її складного утвердження в 1990-х  займав позицію остороньстояння, заглибившись у суто літературно-творчу роботу. Для нього, як і для багатьох із нас, це була пора піднесення, щоденних уболівань, невсипущих дум і дій.   Іван Драч ще до Установчого з’їзду Руху доручив А.Шевченку видавати внутрішню рухівську газету, і він, перетворивши ці невеликі чотири сторінки інформаційного бюлетеня на нестандартне,  інформаційно насичене демократичне видання,  мріяв про повноформатну, багатотиражну, дешеву й масову  газету, назву якої давно  виносив –  «Народна газета», і почав добирати  «кадри», звісно ж, із друзів-однодумців. На з’їзді  НРУ Анатолій уже викладав делегатам продуманий і цілком конкретний план, наголошуючи, що  «свобода слова, свобода преси  – це  передумова всіх інших свобод». І якщо гласність уже є, то свободи слова ще нема і «не буде, поки партія монопольно володіє всіма засобами масової інформації». До речі, крім проблеми свободи слова, А.Шевченко, єдиний на з’їзді,  порушив тему чистоти, незараженості харчування, актуальність якого тоді ще мало  відчувалася, але незабаром по-справжньому  загостриться. Знаю, це питання йому підказала дружина Галя, фахівець-харчовик, кандидат наук, депутат-демократ Київської міськради. А свою промову він завершить геть чисто в своєму  в’їдливо-сатиричному дусі: «І взагалі, треба домовитись: якщо  їсти нітрати, то їсти всім порівну  –  і керівникам, і народу». І серйозно запропонував у структурах Руху створити «комітет з якості харчових продуктів і медикаментів», який би мав регулярно інформувати населення (а не тільки еліту) про їхню якість.
«Народна газета» Анатолія Шевченка (постійним головою її редколегії був Іван Драч)  стала в ті роки надзвичайно  популярною, з накладом до 100 тис. примірників, гострою, цікавою і, що дуже важливо,  несхибно принциповою  в утвердженні національно-демократичної ідеології. Нещодавно мав потребу переглянути підшивки за 1990-ті роки  (зберігаються в моєму особистому архіві) і ще й ще раз  подивувався: такого видання, справді демократичного, справді високопрофесійного, справді українського сьогодні не знайти. А робили хлопці газету за  досить скрутних, блокованих, фінансово вбогих умов. Головне гасло (motto), винесене в  її підзаголовок  –  «За єдність національно-демократичних сил» проводилося «Народною газетою» з такою послідовністю,  якої не могли домогтися  ні тоді, ні згодом  жодна партія, жодний  політичний лідер.
«Хто такий Шевченко? Ти його знаєш?» – запитував мене Михайло Горинь, тільки-но ставши головою секретаріату Руху і дбаючи про  пресу. – «Аякже! – відповів я, і найяскравіше схарактеризував Толю. – Ручаєшся за головного редактора? – Немає  питань!» (Тоді тільки-но  зароджувалися партії, і вже деінде  і де в кого з’являлися побоювання, чи не стане «НГ»  лише рупором якоїсь із них). У цьому зв’язку не раз цікавився газетою і В.Чорновіл, заслуховуючи   редактора   на Президії НРУ. Толя чомусь не приходив, замість нього доповідав  заступник О. Скидан,  і адвокатом ( постійно) виступав я.
Як головний редактор Анатолій ніколи не був  «на відстані» чи у якійсь, бодай тимчасовій, ізоляції, перебував  знову ж таки в гурті, в колі, з усіма, хоч у газеті  не завжди були самі однодумці. Сашко Лук’яненко,  який фактично був співредактором, стояв пліч-о-пліч 17 років, Сергій Гречанюк, теж один із першопрохідців,  який, зокрема,  ініціював і випускав вкладку «Мета»,  що до того виходила в діаспорі як окреме видання, творцями «НГ» були і художник Микола Дахно, письменники Вільям Лігостов, Михайло Слабошпицький, Юрій Цеков, Віктор Грабовський,  Володимир Ковтун. А ще багато літераторів і журналістів охоче виступали авторами газети,  дехто з політиків, зокрема народні депутати В.Черняк, Г.Омельченко, В.Яворівський та ін.  заходили  «на вогник», дораджували й отримували пораду й розраду.
Більшість  цих людей належала до середовища, в якому зароджувалася ідея Руху і сама його назва, формувалася  нова демократична політика й політична культура. «НГ» відверто заявляла про свої прихильності й улюбленців, наприклад, міністра оборони  Костянтина Морозова  та інших добре відомих лідерів-демократів. Але тут уміли й піддавати безжальному остракізму захисників старого режиму, антиукраїнську поведінку комуністів-лицемірів  і стрімко народжуваних олігархів, розкрадачів держави. Усе, що ми переживали тоді,  в чому брали участь (мітинги, рухівські зібрання, демонстрації) –  усе це вихлюпувалося на сторінки «Народної газети». Загляньте тільки в один підрозділ книжки А.Шевченка  –  «Антикомуністична революція в Україні 1991 року.  Перемога. І тринадцятилітнє тупцювання на одному місці» –  це десятки й десятки  його власних пристрасних і болісних публікацій у «Народній газеті».
До  редакції по вул. Саксаганського ми й далі частенько приходили  на наші вечірні зібрання («до Шеви»!),  знаний уже  гурт поповнювали й   співробітники редакції, з’являлися нові завсідники «від читачів», наприклад, Г.Сивокінь, Я.Димов, інші. Я тоді часто брав участь у різних словесних сутичках (в 90-ті роки дебатували скрізь і повсюди)  –   у Русі,  ДемПУ, міськадміністрації, «Просвіті», «Народній Раді», у ЗМІ і міг порівнювати всі ті обговорення  і цю, в «НГ», полеміку вільних людей, не обтяжених у своєму мисленні  посадовим становищем, членством у тій  чи тій партії, аналітиків,  патріотів, для яких єдина кон’юнктура  –  Україна і демократія. Важко було погодитися з тим, щоб усе, що тут лунало,  пропало безслідно. Запропонував товариству ідею клубу, обговорення в якому виносилися б  на сторінки «НГ» і  який поступово прилучав  би до себе авторитетних політиків і політологів. Анатолій, та й інші, ідею підтримали, було розроблено  щось на зразок статуту невеликої,  розрахованої на резонанс, а не «піар» і  впливової української організації-ложі,  єдиного інтелектуального політштабу. У пошуках  прихильників я обійшов і мав розмови з усіма тогочасними  політичними  лідерами, включаючи Я.Стецько й М.Плав’юка. В наслідку «Вільний клуб-92» (рік заснування)  таки діяв, за цим  підписом з’явилося до 10 гостроаналітичних «позапартійних» публікацій в «НГ» та інших виданнях, тут уперше зокрема отримало політичне життя  поняття «українська Україна», було обгрунтовано доконечну необхідність національної опозиції – про неї на той час політики, фактично, не вели мову. Чому клуб не здобув розвитку –  інша розмова, з іншої нагоди. Принаймні згадували ми якось з Анатолієм про «ВК-92» і щиро шкодували, що  йшли звичним шляхом українців –  виглядали-шукали для клубу  високочолого й  самовідданого, безкорисливого авторитета,   тобто вождя, гетьмана, Вашингтона, замість того, щоб самим, своїми силами, своїм сіромашним складом, незважаючи на  наявність (точніше, брак) фінансових, матеріальних ресурсів, стоїчно і вперто діяти.
Я вже казав, як Анатолій  різко ставився до фактів відступництва, «перебіжництва»,  зради національно-демократичних ідеалів, прикладів чого в українській новій історії чимало. Він неодноразово згадував батуринського Носа, зокрема в зв’язку з поведінкою лідера-соціаліста,  настирного зазіхача на крісло спікера О.Мороза (« Навіщо він одягав помаранчевий шалик і залазив на сцену Майдану?») ,  і нагадував, що  це саме його партія  однією з перших хотіла протягти «другу державну»  в Україні.
Завдавали постійного гіркого болю Анатолію непослідовність, хитання й хамелеонство сучасних  політиків, надто із числа добре знаних  ним  людей. Світоглядно (як комуніст і антикомуніст) розійшлися  добрі й нерозлучні в 1960-х  друзі Борис Олійник і Анатолій Шевченко. Приходив Борис провідувати Толю, коли він, без ноги, не мав  можливості виходити з дому. Була розмова віч-на віч, про неї Анатолій уникав розповідати. Усе йшло до примирення, але…
Не раз Толя скрушно дивувався: чому діти переконаних і самовідданих борців за Україну –  Т.Чорновіл  (на той час),  Д.Стус  зійшли зі шляху непоступливост й  пасіонарності своїх батьків…
Іванові Драчу, якому радянська влада один час хотіла  приміряти «кафтан сервілізму», і поет  почав піддаватися,  Анатолій написав доброзичливого, але   застережливого листа («Лист Калини до Івана Драча».  Про його дії останнього часу висловлювався гостро.
Повільно й нелегко  він сприймав (не йняв віри) політичні кульбіти Володимира Яворівського (Рух, ДемПУ – «Міст», НЕП, «Центр» у ВР –  «Наша Україна»  –  «Батьківщина»)  і різні  суперечливі  заяви, викривальні, після вихваляння, листи то одному  Президентові, то другому, і подібне, завше оздоблене красномовною  патріотичною риторикою.  А.Шевченко бачив (не міг не бачити) химерні трансформації, але волів думати, що  це швидше прояви легковажного характеру друга, ніж його непогамовне прагнення завжди бути на плаву. Та, попри все,  надрукував у «НГ» 1997 р. мою статтю «Міст  через принципи».
Зовсім непросто  сприймав Анатолій  розповіді друзів про епопею керування В.Яворівським НСПУ, а особливо його (разом із А.Кримом) «господарювання» в ній. Однак і не міг з його почуттям  справедливості (хоч тут  «втручалася» і вдячність Явору,  який  не раз допомагав Анатолієві і як голова НСПУ і як депутат) не прислухатися і до думки інших приятелів-літераторів, більшості письменницького товариства. Коли ми говорили з ним про метаморфози  В.Яворівського, Толя неохоче, як про неприємне, але досить чітко відповідав: «Я йому про все це сказав».
А ось у  чому ми не знайшли згоди, хоч останнім часом наші позиції, як кажуть, зблизилися, –   це  в розчаруваннях  і оцінці  лідерів помаранчевої  революції. Я був і зараз є переконаний: винуватим зробили  (почавши робити це на наступний день після  інавгурації)  –  цілеспрямовано, зарані продумано, цинічно –  одного: Віктора Ющенка. Він припустився  багатьох помилок, а    чимало  чого  і просто не зробив, що міг і мав зробити. Але в пам’яті  українців  і в знанні світу про Україну його зусиллями на офіційному рівні визнано страшний голодомор-геноцид  1932-1933 рр. –  і дуже вчасно! –  сьогодні  навряд чи кому  вдалося б зробити (та й де вони ті, що хотіли б  цього?).  Нація, національні інтереси, національна пам’ять, УПА, її  провідники і герої, європейське співтовариство, НАТО  –   ці поняття стали завдяки саме йому природними позитивами нашого  політичного життя. Не все довів  до кінця? А яка «зона сприяння»? Знавісніло проти  –  і комуністи, і регіонали, і Москва, і мобілізована нею п’ята колона,  а також і  колишні «любі соратники»  на чолі з прем’єркою, –  усі дружно об’єдналися, відібрали повноваження і невпинно дискредитували українського Президента (як і все українське). На жаль, ці  й інші мої аргументи, особливо на перших порах, не дуже  впливали на Анатолія. Що й казати, образ зрадника, створений  з цинічною майстерністю ворогами України, яким допомагали, вважатимемо,  несамохіть, розчаровані й невдоволені, можливо, й через суто особисті небезкорисливі  причини, політики й політтехнологи, журналісти, усі  ЗМІ, виявилося, подіяв  і на мого завжди самостійного  в своїх судженнях друга. Багато  в чому Толя і згоджувався зі мною,  а я з ним, –   але він зважав і на думку інших своїх друзів, а вони  (В.Яворівський, М.Слабошпицький, а також С.Гречанюк) –  це ж треба, усі між собою   –   і по-людськи, і політично –  в повному противенстві,  а тут  –  заодно.
Коли прихильників твоєї позиції обмаль, мимохіть думаєш: може, ти щось не продумав до кінця, та, знаю,  ніколи не вдасться мені втямити: невже важко було багатьом нашим інтелектуалам осягнути, що найприкрішим було тоді для України легітимізувати тодішнє протистояння, прилучитися  до тодішньої облоги Президента антиукраїнськими силами, гарячковито, поспіхом передавати  прапор національної демократії з одних в інші, не такі вже й  надійні руки. Від такого захоплення, слави  до ганьби і свисту –  таке саме не виникає, тим більше за досить позитивних економічних і політичних показників. Над такою карколомною «операцією» треба вперто працювати. І вороги України це зробили.
Піднесений і натхненний  у перші роки незалежності України, Толя  в останні кілька літ  не спізнавав повноти щастя  –  і передусім через усі оті біди й невдачі нашої України, з ними він не міг змиритися жодним чином. Регіональні владці  –  від міністра-українофоба Д.Табачника, від Азарова, який, стільки живучи в Україні,  так і не зміг вивчити українську мову і  калічив  її немилосердно (за це Анатолій особливо його зневажав), до самого Януковича як недалекої і не української людини та до агресивної антиукраїнської більшості, невитравних малоросів у ВР, псували Толі життя найбільше. «Ти чув?.. – починав наші практично щоденні телефонні розмови. – Ну доки це триватиме в Україні? За що їй така кара?»
Померла дружина Галя, і це дуже підкосило його, зізнавався, що тільки тепер усвідомив, наскільки близьким другом, однодумцем, дорогою людиною була вона йому. Є син, який твердо стоїть на ногах,  є внук і внучка, що не перестають радувати, молодша сестра… Та час невблаганний. Анатолій раз у раз  з гірким  усміхом цитував Щоголева (любив цього поета): «Все, що зеленіє, сохне і  вмира. Умира безслідно. Та воно й пора».  А закінчував кожен свій телефонний діалог  спочатку з Женею,  потім зі мною (я ще й досі, беручи слухавку, сподіваюсь, що чутиму  його  хриплуватий голос)  усміхненим побажанням: «Будьте ще здоровішими!»

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!