«Я зворушений з
подиву, коли керівники держави покладають квіти до пам’ятника великого поета,
не прочитавши його ні одного рядка, а коли б прочитали, то дізналися б, що той
поет все життя боровся з такими, як вони».
Ці промовисті
слова Олександра Ратнера завше пригадуються мені, коли бачу, як державні мужі
іноді сповзаються до пам’ятника І. Огієнка, силкуються щось сказати про цього
велетня українського духу, навіть не здогадуючись, що знаний у світі
православний Митрополит, державний діяч, редактор та видавець, перекладач і
поет пророче написав:
Творців держави в нас замало
І гине рідна наша мати:
Усюди їй отруйне жало,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Й Москва кує підступні грати.
Один із
дослідників творчої спадщини нашого славетного земляка професор М. С. Тимошик
зазначив: «Важко сказати, в якій із названих сфер діяльності І. Огієнко залишив
найпомітніший слід. Одне безперечне: він чесно і сповна служив українській справі».
Але… Воістину «Не
буває пророка без пошани, хіба що у Вітчизні своїй та в родині і в домі своїм».
Більшовицькі
бонзи не могли пробачити Огієнку його невсипущої і безкомпромісної любові до
України.
– Який там
Огієнко… Що він доброго зробив для України? У Петлюри служив, – ніяк не могли
угамуватися брусилівські можновладці.
– Нехай забирають
свого Огієнка в Київ, – нашіптували районній владі керівники місцевої культури,
де елементарною культурою навіть і не пахло. Їм судилося одне – вірнопіддано
заглядати у зуби начальству.
А колишній
«глава» району безапеляційно заявляв:
– Нам треба
економіку піднімати, а не про Огієнка писати.
А коли під тиском
громадськості назріла необхідність сказати слово про Огієнка на торжестві з
нагоди відкриття пам’ятного знака біля обійстя Огієнкової родини, той довго не
забарився з проханням:
– Треба виступити
перед громадою. Напишіть. А то ніхто і нічого не знає про Огієнка. І треба ж
таке…
Минав час.
Змінювалися районні очільники. І, звичайно, було приємно почути від новоспеченого
голови райдержадміністрації В. І. Шпаковича:
– Треба пам’ятник
Огієнку? Обов’язково поставимо.
І невдовзі в
обласній газеті з’являється замітка: «Буде пам’ятник Івану Огієнку у
Брусилові». Цитую дослівно: «У Брусилівському районі з ініціативи голови
райдержадміністрації В. І. Шпаковича… проводиться благодійний збір коштів на
спорудження пам’ятника землякові, людині зі світовим ім’ям І. І. Огієнку… Його
відкриття відбудеться 24 серпня нинішнього року, в День незалежності України».
Подумалося, що
нарешті збудеться те, на що заслуговує І. І. Огієнко. Та не так сталося, як
гадалося.
– Чому не
поставили пам’ятник Огієнку? – важко піднімає очі Шпакович. – А ви знаєте, що
він служив фашистам?
– То вигадки тих,
хто не визнає Огієнка. Про це офіційно повідомляє відповідальний працівник СБУ
В. Пристайко: «Встановлено, що ні в Державному архіві Служби безпеки України,
ні в УСБУ у Хмельницькій області та в архівних підрозділах інших обласних
управлінь СБУ, а також у Центральному архіві Федеральної служби безпеки Росії
будь-яких документальних матеріалів про І. І. Огієнка немає.
У зв’язку з цим
проводити розслідування діяльності І. І. Огієнка у роки Другої світової війни…,
у Служби безпеки України підстав немає».
Я не раз думав
над тим, чому державні чиновники у Брусилові не визнавали і не визнають величі
І. І. Огієнка, якому, за влучним висловом українського поета Василя Симоненка,
«не треба спиратись на плечі нікчем».
І ось нещодавно,
напередодні святкування 130-річчя з дня народження І. І. Огієнка, заходжу до В.
І. Шпаковича, щоб погодити заходи з підготовки та проведення ювілею. А той як
водою холодною:
– А ви знаєте, що
Огієнка в Житомирі не признають?
Як мовлять
розумні люди: яке їхало, таке й здибало. Мені як письменнику доводиться
виступати у Житомирі перед людьми, котрі знають ціну і Огієнку, і обласним
чинотворцям, про яких не стане і пам’яті, а спадщина Огієнка буде служити
народові країни. Цього тільки сліпий може не бачити.
А якого ґвалту і
переполоху наробили житомирські чиновники, коли в Брусилів, у музей імені І.
Огієнка, де я працював завідувачем, завітав Герой України С. І. Хмара з групою
однодумців! І взялися до мене з більшовицьким азартом: як це я посмів покликати
націоналістів, ще й до слова запросити?
Відтоді, а може,
ще й раніше, мені неодноразово нагадували з Житомирського краєзнавчого музею:
«Сташук, пиши заяву на звільнення з роботи. Цього хочуть в обласній
держадміністрації. Якщо напишеш, обіцяли, що дадуть гроші на музей».
Заяву, звісно, я
написав. Силою криницю копати – води не пити. А грошей у цьому році виділили на
музей імені І. Огієнка як кіт наплакав – аж десять тисяч гривень. З такими коштами,
думається, не відкриється музей і до другого пришестя.
Я б, звичайно, і
не став би всього цього писати. Виходить, ніби я в чомусь виправдовуюсь. Але в
Брусилові, Житомирі і в Києві знають, що я зробив і роблю для увіковічення
пам’яті І. Огієнка. Тривожить і пече мою душу інше.
У мене є всі
докази і факти стверджувати, що для брусилівських чиновників не існує ні
законів, ні елементарної людської моралі. Ще недавно у центрі нашого селища
стояв пам’ятник Т. Шевченку. Лишилося облаштувати цей куточок нашого райцентру,
де б можна було відпочити душею. Та не про це думала влада на чолі з В. І.
Шпаковичем. Пам’ятник Т. Шевченку демонтували, а землю, де стояв пам’ятник,
віддали чужинцю, який немає ніякого стосунку до Брусилова, де сьогодні пивом
гендлюють.
А чи не станеться
завтра так із музеєм імені І. Огієнка? Чи не став він ласим шматочком для
чиновників обласного чи районного штибу? Зручне місце для «гадючника». У центрі
селища. І головне – відбудоване за державні кошти. Зважте, за кошти, що
виділила «помаранчева» влада. З ініціативи брусилівських огієнківців та з
допомогою колишнього начальника культури обласної держадміністрації В. М.
Врублевського в обласному бюджеті на музей імені І. Огієнка було закладено
понад 300 тисяч гривень, половину з яких нова влада використала для інших
потреб. І довго довелося їх «вибивати» у так званої «продвинутої» влади, щоб
завершити ремонт музею, який ось уже декілька років стоїть порожняком. В
області ніяк не можуть знайти 50–60 тисяч гривень. А житомирські і брусилівські
чиновники аж захлинаються: мовляв, без них у музеї і ржавого цвяха не забили.
Не лукавте, шановні. Якщо не можете, то хоч не заважайте.
Для вас немов
кістка в горлі люди, котрі хоч щось зробили для Огієнка. Знайшлися письменник
В. Д. Кобець і А. П. Бурдейний з Вінниччини, які за символічну ціну виготовили
пам’ятник І. Огієнку. І їхні прізвища та ім’я В. Врублевського, – всіх, хто був
причетний до спорудження пам’ятника та ремонту музею, були виписані на кам’яній
плиті, що була встановлена на подвір’ї музею. І яким треба було бути
невігласом, щоб дати вказівку: знищити плиту! І все це робилося з благословення
колишнього заступника голови облдержадміністрації В. С. Балюрка. Хоч
почервонійте, як зможете, Вікторе Степановичу. Невже ви записалися у новітні вандали?
А ви ж на такій поважній посаді.
Кому не відомо,
що премія імені І. Огієнка була створена насамперед з ініціативи Житомирської
обласної письменницької організації, зокрема, її очільника О. Є. Опанасюка?
Разом з такими подвижниками українського духу як Є. І. Сохацька, Ю. М. Мушкетик
та іншими було розроблено і затверджено Положення про Комітет з премії Івана
Огієнка. Не буду дослівно переказувати, а цитую один з розділів Положення:
«Персональний склад Комітету з Огієнківської премії обирається періодично. Не
допускається включення до складу Комітету осіб, які перебували в його складі
раніше, крім лауреатів Огієнківської премії».
Як бачимо, чорним
по білому написано, хто має бути у складі Комітету. Але обласні чиновники без
будь-якого погодження з Всеукраїнським товариством Івана Огієнка безпідставно
усунули з Комітету лауреатів премії І. Огієнка, письменників: голову обласної
організації НСПУ Михайла Пасічника і завідуючого музеєм імені І. Огієнка Василя
Сташука. Це щоб води не каламутили, бо кожен з нас має свою думку, свою
позицію.
Складається
враження, що представники обласної влади роблять все можливе, щоб відсторонити
письменників Житомирщини від політичних і культурних процесів, що відбуваються
в нашому суспільстві. Сьогодні вони зайві для сучасних політиканів, яким не
потрібна українська література і культура.
Відомий
французький поет Шарль Бодлер у свій час писав: «Франція переживає фазу
вульгарності». Нині фазу вульгаризації всього суспільства переживає і Україна.
І тільки такі духовні світочі як І. Огієнко врятують наше суспільство від
моральної і фізичної деградації.
Селище Брусилів на Житомирщині