Шукай краси, добре шукай!
Вона є все, є всюди.
І.Франко
І дійсно таку красу-диво “знайшов” правдолюбний, невгамовний П.Шкраб’юк в глибині Вітчизни – в древньому селі Тур’є, що на Львівщині –Ольгу Яворську.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
До 2024 року вона вже опублікувала двадцять три книжки поезії та прози; мала дві літературні премії: імені І.Франка та І.Вільде, а також високу педагогічну премію С.Дубровицького, була переможницею на багатьох конкурсах імені дослідника Бойківщини М.Утриска. Від 2008 року її ім’я було записано у Почесну книгу “Золотий фонд Бойківщини”.
Петро Васильович у бліц-передмові щиро признається: повість-есе написана ним не на приватне замовлення, а за покликом його серця й душі. Він був глибоко здивований і вражений перемогами бід – небезпечних хвороб й потужним талантом вчительки математики – талантом Богом обдарованої письменниці, що виявив себе вже у першій збірці віршів під промовистою назвою “Зелений зарінок”. В ній, як наголошує П.Шкраб’юк, ще в 1993 році були чітко зазначені творчі інтереси, потреби, які вона воліла уречевлювати в своїх майбутніх роботах громадянського, релігійного, філософського, інтимного та пейзажного змісту. Свої мрії, задуми вона таки здійснила. Бо творчість стала для неї способом буття.
За критиком, на її твори з громадянської тематики великий вплив мали, насамперед, члени сім’ї та родини. Так, батько був активним членом ОУН та славнозвісної “Просвіти”, захоплювався творами світочів нашої духовної культури – Кобзарем, Каменярем, ретельно читав “Літературну Україну”. Не відставала від нього і мати: знала напам’ять багато віршів Т.Шевченка. Очевидно, що на свідомість Ольги мав вплив і сотник УСС І.Пірус – брат Олиного діда. З юних літ вникала вона в єство спогадів безпосередніх учасників УПА, уважно читала заборонені твори дисидентів, зокрема – Героя України В.Стуса. 1990 року в поезії “Дорога на Голгофу” писала: “Читаю Стуса… Як болить душа, І камінь груди здавлює до крику: Його любов – пречиста, як сльоза, Його журба, як океан , велика. Він був борцем, він для Вкраїни жив, До сонця повертався, наче сонях, своєю смертю правду освятив – Кров мукою вигупує у скронях” – читаємо у збірці “Понад планом подій”.
У 90-ті роки письменниця написала низку віршів, зміст, назви яких говорять самі за себе: “Іван Мазепа”, “Крути”, “Довбуш”; вірші присвячені світлій пам’яті В.Марченка, Н.Яремчука, В.Симоненка, І. Світличного.
В циклі згаданої тематики, як наголошує пан Шкраб’юк, мисткиня ставить об’єктивний політичний діагноз “нашому” соціалізму, що панував довгими десятиліттями у нас. По суті він, той режим, був тюрмою народів, а не земним раєм, галасливо обіцяним “вождями” пролетаріату.
Дійсно болять її небайдужу, добру душу і безневинні жертви горезвісних Соловків, загибелі Небесної сотні, Помаранчевої революції та тисячі, тисячі героїчних воїнів російсько-української війни. Патріотка несхитно вірить у вікторію України над імперіалістами–загарбниками, знавіснілими, знетямленими дикунами ХХІ сторіччя: “Та загине антихрист і янголи в сурми заграють, Господь Україну пригорне небесним крилом”, – говориться у збірці “Сльоза-живиться”. І далі: “Якби не звихалися московські шовіністи й доморощені яничари, руйнуючи Україну, внутрішню силу нації знищити неможливо”, – оптимістично підкреслюється патріоткою у вірші “Самотній хрест”. Автором неодноразово підкреслюється: О.Яворська за своїм світоглядом є практично віруючою людиною. Вона вважає найважчим гріхом перед Богом й людьми – гординю. Про це твердить так: “Гріх гордині – найважчий. Справедливість Божа у тому, що як чините з іншими, так само чинитимуть і з вами. Світильник душі згасає від подиху вітру заздрості. Слава вводить в оману, притуплює пильність, затуманює зір”, — читаємо в її “Барвах обвітрених літ”.
За критиком, не оминає О.Яворська і філософських роздумів про сенс, смисл, мету, ціну людського життя. “Не всім-бо живеться просто, не кожен сягає неба, А життя тоді найдорожче, Як за нього боротися треба”.
Метою ж життя кожної людини, як мислиться гуманісткою, має бути лишень одне – добротворення. За її власним визнанням, саме завдяки йому вона і зустріла на дорогах свого буття чимало добродушних людей, залишилася живою, не осиротила дітей, знайшла своє жадане літературне покликання. Про це вона й пише у книзі “На те воно й серце…”.
Для неї, як наголошується Шкраб’юком, життя – це безцінний, Богом і людьми створений скарб, який грішно марнувати. Воно (життя) – тільки “мить мить”. Тому ним треба неодмінно дорожити, “не розтринькувати на марнославство і пусту суєту”: “Я тільки мить у світі мерехтінь. Яка готова цілий світ зцілити, Одвічну істину з криниці болю пити, З неспокою минулих поколінь”, – мовить поетка.
Її, тобто істину, називає великою духовною цінністю, заявляючи: “Я стільки літ тебе шукаю, світе, Тернистий шлях долаючи щодня. В твоїй душі – небесні самоцвіти, в душі моїй – потреба пізнання”. Є у неї надія в те, що йдучи до “істини далекої, чи химерної”, крізь часті невдачі, “густі сутінки”, все ж таки досягне своєї бажаної пізнавальної цілі.
П. Шкраб’юк у розділі книги “Лірика інтимна” твердить: “О.Яворська все таки є більше поеткою “громадянського звучання, національного болю”. Водночас в ній (інтимній ліриці) є чимало вагомих суджень про роль, значення в людському існуванні такого необхідного явища, як дружба. Сама ж вона щиросердно раділа й радіє від активного спілкування з численними, яскравими, талановитими людьми з різних куточків нашої держави та й Заходу. З їхніми багатьма іменами читачі, звичайно ж, ознайомляться, прочитавши другу книгу повісті “Між словом і славою”.
На гадку Шкраб’юка, певний вплив на свідомість й поведінку людей будь-якого віку мають такі, далеко не другорядні почуття, як любов і кохання. З нею цілком погоджується і Яворська. Щоби життя закоханих пар було повноцінним, а доля не була щербатою, їм, на її думку, необхідно зберегти свої вразливі почуття від цих нещадних руйнівних анти сил – зради, егоїзму, недовір’я, зневаги, нескінченних чвар і сварок. Їй приємно знати, що в багатьох сім’ях країни панує любов, злагода є “щастя жити і кохати і ростити” нащадків. Разом з тим занепокоюють її часті випадки, коли любов та кохання не стають в складних шлюбно-сімейних відносинах радістю, втіхою, а на жаль, перетворюються у свою пряму діаметральну протилежність – в нещастя. Цій важливій проблемі Яворська спеціально присвятила драматичні оповідання “Розділені навіки”, “Примарне щастя”, “Найбільший скарб”. І ще в цьому контексті: вона застерігає довірливих дівчат із “приспаним розумом” і “блаженними чистими серцями” вчасно розпізнавати ціль надмірних лестощів, солодких, облесливих слів-обіцянок ловеласів, сповідуючих підступні принципи “вільної любові”, яка побудована лише на тілесному задоволенні, потязі і не більше.
Любов, як справедливо наголошує митець, має свій початок, становлення, розвиток й вкорінення – щасливий або ж сумний фінал – забуття. У цьому зв’язку і поетка зазначає: за нормальних умов вона (любов) немає кінця – вона неминуче переходить із покоління, від батьків до дітей: “Моя любов – у моїх синах. Моя душа – у моїх синах. Моя надія – у моїх синах. Їхні радощі і болі – у мені”, – пише вона у книзі “Відблиск прожитого дня”.
Високу оцінку поставлено Шкраб’юком багатьом пейзажним замальовкам Яворської. За ним, природа для неї – антропоморфна, жива, чуттєва, змінна. Подібно до людського організму відчуває тепло, холод, біль тощо. Оспівувати її для неї аж ніяк не самоціль, а душевна потреба і традиція, любов до природи сприяє їй бути письменницею.
Міркуючи так, як затятий природолюб Шкарб’юк пропонує читачам згадати чудові, розкішні описи природи, які нам свого часу щедро подарували Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка, Нечуй-Левицький, П.Мирний, М.Коцюбинський, О.Гончар, П.Григоренко, І.Гнатюк, Р.Лубківський, П.Сорока.
Рівно, як і Шкарб’юк, вона гостро переживає із-за марнотратного ставлення нинішньої влади до “легенів” планети – лісів. Безмежно люблячи їх, вважає великим злочином вкорочувати їхній, Богом даний, вік. Деревам дочасно не хочеться ставати пеньками… Передаючи їхній внутрішній журливий стан із зажурою та гнівом, пише: “Рубають ліс… Щодень… Щомиті… Душа в акації тремтить. Лежать дуби, росою вмиті, У серці в яблуні болить”. Цими мінорними словами-нотками природолюбка рішуче закликає співвітчизників всіляко берегти наше довкілля, життєве лоно аби не перетворити його в екологічного трупа. Цьому нині сприяють і вандали, фашисти-рашисти: їхні збитки природі України вже сягають понад 2,4 трлн гривень.
Насамкінець: гордість й вільне здивовання викликає у читачів праця П.Шкарб’юка. Навіть важко собі уявити – скільки ж то ним було прикладено зусиль, аби вона пішла у широкі світи. Авжеж, він здійснив неабияку моральну, людяну акцію з єдиною метою – щоби Україна знала про непересічну, світлоносну особистість – письменницю, педагога, гуманістку, патріотку – Ольгу Йосипівну Яворську. Віримо: його33-тя книга сприятиме подвоєнню її творчих життєвих потенцій. Тому цю змістовну роботу невтомного трудівника красного письменства також можна віднести і до чергової коронації мисткині – Другої її Коронації.
Першими ж славили і підтримували її непересічний талант відомі письменники та науковці: І.Гнатюк, М.Шалата, Л.Воловець, П.Сорока, М.Петренко, М.Жулинський, В.Шовкошитний, М.Зимомря, Є.Божик, В.Базилевський, П.Мовчан, Л.Голота, Д.Кононенко та багато інших діячів культури, освіти країни й зарубіжжя.
м.Львів